91. Деякі висновки.

                   ⬅️               |              START➡️           

  91. Деякі висновки.

в повідомлення

          Історія життя роду литовських бояр-шляхти Нецевичів в Русь-Литві та на Правобережній і Лівобережній Україні-Русі протягом пів тисячоліття поспіль дає можливість реально відстежити наскільки іноді можуть бути непередбачуваними процеси інкорпорації роду у середовище (нового) етносу, який при цьому ще й саме формується. 

          Тому суттєве спрощення перебігу цих процесів для України-Русі, яке мало місце в працях істориків Російської Імперії, особливо факт повного нехтування ними періодом розквіту Великого князівства Литовського, саме за якого на території України-Русі оселилася багаточисельна спільнота русь-литовської шляхти, безумовно потребує суттєвої корекції зроблених цими істориками висновків.

           Окрім самих русів, корінних мешканців, пращурами яких постали готи та сармати, за чотири сторіччя на цю територію прийшло ще принаймні три відчутні за чисельністю хвилі різних за походженням мігрантів – спочатку русь-литовської основи, потім російської і, нарешті, польської. 

          Саме усі вони загалом прийняли безпосередню участь в формуванні середнього та вищого прошарків української нації та сприяли її національної самоідентифікації [222]. Але історичний досвід свідчить, що подібне змішування народів, особливо з такими надто різними традиціями, не йде на користь справі, тим більше, якщо подібне постійно має місце ще й багато сторіч поспіль.

          Однією з головних причин такого гальмування процесу консолідації українського етносу постало те, що в свій час Короною польською та великим князівством Литовським була створена лише «держава обох народів», без інкорпорації до її соціуму українців як третьої, цілком окремої, нації. 

         А «революційні події» першої половини 17 ст., які суттєво скоротили чисельність прошарку вже саме української нації, яка певним чином встигла сформуватися на цій території в Речі Посполитій, призвели до потужної хвилі міграції сюди «нового населення», цього разу з Малоросії. Мігранти додатково загальмували процес консолідації, бо, окрім релігійної складової, з місцевим населенням їх геть нічого спочатку взагалі не зв’язувало.

         Внаслідок цього формування українського етносу, як соціуму по цілісній системі, суттєво розтягнулося в часі і фактично стало невизначеним. А його етнічна стихія – пасіонарність нації, глибинний рівень її колективного та особового розуміння, спосіб мислення, набір традиційних цінностей і поведінкових установок, тобто саме внутрішній потяг до дій, спромігся викарбуватися, ще й саме у фазі спаду всієї східнослов’янської цивілізації, яка тоді наразі настала, лише в суто українську національну ідею: “моя хата з краю” та “аби що не було б війни”.

         Ось чому, як у 19, так і у 20 сторіччях, стало можливим те, про що історики Російської Імперії, з подачі влади, дозволяли собі писати такими словами: “невеликі відзнаки в говорі, які зустрічаються у росіян в Червоній, Білій, Чорній, Малій та Великій Русі, не знищують характер самої мови – ця мова повсюди російська” [14]. 

          Між тим українські священнослужителі, які добре володіли декількома сучасними та древніми мовами, цю російську мову у минулі часи характеризували не дуже високо – однак, на відміну від тих професійних істориків, ніяк не знищуючи її словами, вони говорили лише про “новорусское испорченное простонаречие“ [181].

          Ті «об’єднавчого характеру» висловлювання імперських російських істориків, які були одночасно підтримані законодавчо прямою забороною української мови, ще більше загальмували сам процес формування української нації. А вже у наступному імперському «об’єднанні», Радянському Союзі, і зовсім були відкинуті ідеї князя Трубецького про те, що людство існує, як єдність, лише на рівні виду. Насправді людство не стає єдиною цілісною системою навіть зараз, в перші роки нової інформаційної епохи, коли вже мають місце величезні якісні зміни у організації його життя на теренах усієї планети.

         Тому стереотипи “національної” поведінки, які є основою культури народів та фундаментом етносів, в Україні, яка в тих двох імперіях не пройшла природного шляху своєї етнічної історії, а зараз залишилася, разом з іншими східнослов’янськими народами, на попередньому вітку цивілізації, влада тепер намагається та прикладає для цього великі, не по розуму, зусилля, вводити примусово. 

          Саме як її нинішні субпасіонарії спромоглися цю справу “зрозуміти”: “ми старанно та постійно маємо творити націю із цього народонаселення”, а точніше кажучи, з тієї його кількості, яку маємо за мету залишити мешкати на цій території. Але молодий вік української нації та невисокий рівень її пасіонарності в теперішню глобальну інформаційну пору передбачають, що на цьому шляху будуть отримані зовсім інші імперативи поведінки людей, ніж очікує влада. 

          Входження такої нації до кругу цивілізованих народів, якщо на таке тільки стане часу, призведе в будь-якому випадку до відмови від українських традицій та стереотипів поведінки самої нації, а також до відмови від поглядів та уявлень її окремих етнічних суспільств, і навіть окремих осіб. Це апріорі закінчиться повною асиміляцією української нації до етносу тих значно переважаючих її кількістю народів.

         І нащадкам залишаться тільки окремі дослідження з генеалогії та історії життя тієї української спільноти, якої вже не стане. Ось тільки чи буде все це загалом цікаво для членів наступної за цим людством спільноти роботів?

        Між тим, як вважав в свій час ще славетний російський поет Олександр Пушкін: «Повага до минулого – ось риса, яка відрізняє освіченість від дикунства».

              ⬅️                 |                  START