25. Завершення історії прусів. Рід Нецевичів.
На цій стадії викладення історичних матеріалів про Литву та Прусію є певний сенс повернутися і до рогляду питання про історію походження та перебіги життя осіб роду Нецевичів. Більш детальна розмова про це буде йти вже у наступному розділу цієї розвідки. Батьківщиною цього роду безперечно була Прусія, тому усі попередні події, які в ній, наразі, відбувалися, певним чином стосувалися також і самої долі цих осіб. Члени цього роду, кінець кінцем, таки емігрували із тієї Прусії до Литви, де й «осіли» на її земліх аж до початку 15 ст. Питання на цьому етапі викладення матеріалу полягає лише в тім з якою саме хвилею міграції прусів таке переселення цього роду відбулося, однак певної відповіді на нього не існує. Разом із тим жодного сумніву в тому, що ці особи таки знаходилися після тієї міграції у лавах литовського війська, нема. Тож, принципово, вони мали змогу приймати участь як у вже згаданих вище битвах литовського війська із тевтонцями, так і у наступних його двобоях із військом татаро-монголів, про які мова піде далі.
Домовитися про те, хто з них буде наступним великим князем литовським після Міндовга "Міндовг, князь литовський" заколотникам однак не вдалося, і цією посадою з 1264 року почав вже опікуватися Войшелк " Войшелк, син Міндовга, князь литовський " , який покинув для цього монастир. Галицько-Волинське князівство одразу «було вимушено» повернути йому минулий уділ – землі Чорної Русі. Однак князювання Войшелка тривало лише три роки, після чого на княжому троні опинився всиновлений його батьком литовський князь Шварн Данилович "Шварн Данилович, князь галицько-волинський ". Князювання останнього також однак виявилося вельми коротким.
Внаслідок усіх цих міжвладних «перехідних» подій поміч населенню Пруссії з боку великого князівства Литовського зменшилася ще суттєвіше. Це дозволило тевтонським лицарям оговтатись, а крім того вони спромоглися ще й отримати значну військову допомогу від своїх германських спільників. В результаті у 1273 році прусські загони Матіаса " Матіас, очільник другого прусського повстання " були подолані тевтонським військом. Самого Матіаса тоді тевтонці полонили та потім стратили «на горло». Однак треба визначити, що третє прусське народне повстання було дуже довгим та тривало аж цілих тринадцять років поспіль!
Такому переможному для тевтонців перебігу подій в Прусії можливо сприяло те, що у 1272 році «великий цар татар заволжських» Балаклай " Балаклай, хан та великий цар татар заволжських " зажадав отримати від Великого князівства Литовського ще більшу за розмірами данину, яка, буцімто, «накопичилася за усі минулі роки». Він привів тоді до кордонів цього князівства велике об’єднане військо багатьох своїх прихильників та спільників.
В цю пору посаду великого литовського князя обіймав вже Тройден " Тройден, великий князь литовський " , який посів її після загибелі Шварна Даниловича . Однак до містечка Кайданове, на двобій, де зустрілося військо монголо-татар та литовців, останніх вивів князь Скиримонт Микгайлович "Скиримонт Микгайлович, князь", онук Міндовга . Монголо-татари вщент програли той двобій, а в його жорстокій січі загинув й сам той «великий цар» Балаклай " Балаклай, хан та великий цар татар заволжських " . Після цієї важливої військової перемоги литовці визволили від монголо-татар ще багато міст на півночі України [336].
Таким чином в цю пору будь-які дії проти тевтонців в Прусії з боку війська Великого князівства Литовського були загалом неможливими. Внаслідок такого тевтонські лицарі у 1275 році спромоглися захопити вже майже усі найбільш населені прусами землі (князівства) Надровії, а наступного року їм підкорилися ще й землі (князівства) Шелавії. Потік біженців з обох цих земель одразу став значно більш масштабним, бо він навіть виявився відзначеним у руському Іпатьєвському літописі, в записі під 1276 роком.
Разом з тим дійсна «битва народів» поміж монголо-татарами та їхніми спільниками із Московії, з одного боку, і об’єднаним військом литовців, а також багатьох південних та південно-східних князівств Русі, з другого, відбулася таки на самому початку 1276 року. Ця «битва народів» і на цей раз пройшла під Мозирем, але вона відбувалася в цій місцевості вже над річкою Окуневкою, знову таки ще на кордоні великого князівства. Об’єднане військо монголів привів туди, звичайно, вже новий очільник Золотої Орди – Курдан Солтан "цар татар заволжських" "цар заволский, мстяся за битого отца свого, царя Балаклая" .
Проти монгольської військової сили, серед якої також перебували тоді військові загони галичан, виступило об’єднане військо литовців під проводом новогрудського князя Тройнята Скиримонтовича " Тройнята Скиримонтович, князь новогрудський " , правнука Міндовга . На допомогу йому підійшли війська багатьох дружніх великому Литовському князівств: Карачаєвського, Чернігівського, Туровського, Стародубського, Київського, Друцького, Луцького, та навіть княжат Волинських. Битва між двома великими військовими когортами, яка стала для північно-західних земель Русі наразі визначальною, розпочалася вранці, але лише ввечері військам князя Тройняти вдалося зламати опір татаро-суздальців. Після цього загони монгольської сторони побігли і в результаті жахливої для них нічної погоні та різанини були майже повністю винищені. Лише з малою частиною тих сил, які він вивів вранці на поле бою, Курдан Султану вдалося втекти.
Цей бій зараз вважається для земель центральної Русі більш значною подією прадавньої історії, ніж так звана Куликовська битва, яка, буцімто, відбулася в землях Московії ще аж через 100 років по тому. Поразка під Окуневкою стала для монголо-татар не лише визначальною за втратами, бо на тому полі бою залишилась більша частина їхнього війська, але й взагалі «кінцевою» – у наступному війська Орди на землі Великого князівства Литовського вже взагалі ніколи не ходили, і на якусь данину від нього Золота Орда не зазіхала. Однак перемога також коштувала литовській стороні життя багатьох литовців та русинських воїнів, в тому разі значної кількості їхніх князів, які привели тоді свої військові загони на поле цієї жорстокої січі. На цьому полі знайшли свою смерть і обидва брати Тройняти " Тройняти, брати, князі новогрудські" .
Однак саме беззаперечна перемога війська литовців та волинян остаточно поклала край всім подальшим намірам Золотої Орди загарбати «під себе» ще й землі центральної (частини) Русі і створити на них ординські улуси, як це раніше мало місце зі східними землями Московії (Москель), які залишалися тими улусами ще аж чотири сторіччя поспіль [336].
Разом з тим внаслідок такої «ніщивної перемоги» військо Великого князівства Литовського на ту пору суттєво послабшало, а південна вежа етнічно литовської території, народності аукшайтів, постала після цього взагалі майже безлюдною місцевістю. Тим більше, що на неї одразу відбувся напад з боку військ галичан, тоді знову ставших «мірниками» переможених під Окуневкою татаро-монголів. Виставляти надто послаблене отриманою перемогою литовське військо проти загонів важко озброєних тевтонських лицарів великий князь Тройден " Тройден, великий князь литовський " не наважився. Хрестоносці миттєво скористалися цією щасливою для них нагодою і вже до 1283 року спромоглися зайняти геть усю територію Східної Пруссії. На додачу до цього, в заключній фазі свого загарбницького походу, тевтонці спромоглися ще й розгромити окреме військо східних ятвягів, яке останні наважилися самостійно виставити проти них. Внаслідок цього чорноруські землі спорожніли не тільки після Окуневської битви, але й ще після того (додаткового) розгрому ятвягського війська, яке сталося також у горезвісному 1276 році.
Військовий опір окремих прусських дружин було подолано, а проти мирних мешканців, на землі яких одразу почали масово заселяти німців, розпочався кривавий терор. Тому вцілілі пруси, мирне населення та військові, продовжили великими масами емігрувати до земель Литви, Жамойсті та навіть до ще більш віддалених земель народності слов’ян. Саме тоді, «в год 1276», Іпатьєвський літопис зафіксував (реально – вже безумовно що другу!) хвилю масової міграції прусів із різних «колін» цієї народності, яких Тройден " Тройден, великий князь литовський " переважно розселяв на спорожнілих землях поблизу міст Гродно, Вилковиска, Слоніма, тобто саме на території Чорної Русі, яка до того виступала прусською землею, бо споконвіку була заселена прусським племенем ятвягів.
Тройдену довелося вирішувати тоді багато практичних питань – розселення великої маси біженців, забезпечення усіх їх належною надільною землею, укріплення захисних веж на південних кордонах князівства, відновлення боєздатності литовського війська, та подолання наслідків сильного голоду 1279 року, який мав місце у Великому князівстві Литовському. Цей голод ще й повністю виснажив залишки ятвягського племені, яке після цього вже остаточно «перейшло під руку» великого князя Тройдена .
«Осаджені» прусські мігранти останньої хвилі почали тоді службу у місцевих військових дружинах удільних литовських князів, а також у хоругвах окремих територіальних (повітових) боярств. До лав реєстрового війська великого князівства увійшли також окремі прусські військові загони, які останніми, зі зброєю в руках, залишили в ту пору землі конфедерації Пруссії. Саме таким чином, тобто непереможеними, з’явилися в Чорній Русі, у 1283 році, воїни загона прусського князя Скурди "Скурда, прусський князь" .
Прусські воїни стали з тієї пори головною військовою силою цієї давньої прусської (ятвягської) землі, приєднаної до великого князівства Литовського. Згодом пруси взагалі перетворилися в Чорній Русі на місцевих бояр-шляхту окремих її територіальних хоругвей. Разом з тим галичани намагалися захопити ці земля для себе, внаслідок чого там доволі постійно відбувалися бойові дії поміж ними та прусами. В 1278 році пруси та борти виявилися навіть вимушеними, внаслідок цього, виїхати із деяких міст Чорної Русі, куди вони були оселені, але потім самі пруси досить скоро туди знову повернулися.
А борти після цього були «осаджені» Тройденом вже на середньому Німані та нижній Вілії (Неріс), тобто у самій етнічній Литві, де ними у Пеляському воєводстві була створена окрема «бортнянська волость». Бо їхньою військовою професією та постійним обов’язком в князівстві було «мостити мости», «повинні» та «неповинні», за що ця окрема прусська народність була повністю звільнена у тому князівстві від барщини та інших повинностей.
Однак життєвою долею прусів та бортей опікувався вже, переважно, лише наступний великий литовський князь, Лютувер " Лютувер, великий князь литовський" (Букидид, Пукувер). Він наслідував по Тройдену , але був представником зовсім іншого за походженням литовського роду, який започаткував вже наступну литовську династію, Яггелонів " Ягеллони, литовська династія" . Саме на долю Лютувера припало займатися проблемами забезпечення харчування усього корінного населення Литовського князівства, та й ще чисельних біженців прусського племені, в період жорстокого чотирьохрічного голоду (скоріше навіть голодомору) 1283 – 1286 років, коли «ізомре все, коне, і скота, і овца, все ізомре, не осталося нічегоже». І саме він опікувався належним розселенням «мігрантів останньої хвилі» та докорінним трансформуванням литовського війська, до якого увійшло тоді багато прусів.
З усіма цими важкими завданнями Лютувер цілком успішно впорався, витративши на таке десять років свого правління. Своєму наступникові, синові Вітеню " Вітень, син Лютувера, великий князь литовський " , він залишив міцну литовську державу цілком спорідненої етнічної основи, з відновленою великокняжою владою, яка дозволяла цією державою впевнено керувати. Ці обставини дозволили великому князю Вітеню розпочати приєднання до Литовського князівства тих сусідніх земель, які лежали на північному сході та крайньому півдні території нинішньої Білорусі.
Щоб мати реальну змогу приєднати згадані землі, Вітень взагалі перебудував литовське військо по русинському зразку та суттєво підняв вагу русинського елемента в своїй державі. При Вітені литовська армія стала суттєво більш боєздатною і не один раз перемагала поляків та тевтонців у багатьох регулярних двобоях, які в ту пору постійно між ними відбувалися. Його найближчим помічником став русин Давид " Давид, староста гродненський". Етнічні литовці та жмудини були цим невдоволені і підтримували наміри Пелюзи "син Тройдена, князь литовський" скинути владу Вітеня. Однак це протистояння кінець-кінцем скінчилося тим, що у 1314 році Пелюзу таки схопили та стратили.
Вітень вів багаторічну боротьбу із Тевтонським орденом, але не дуже вдало, бо військо останнього завжди було дуже добре налаштованим. Однак ще на самому початку його правління, в 1292 році, тевтонцям у битві з литовським військом було таки завдано важкої поразки, коли на полі бою загинув куявський князь Казимир "Казимир, куявський князь" , буцімто аж із 1.800 своїми лицарями. Разом з тим в поході 1298 року литовські війська також втратили у двобої із тими тевтонцями 800 своїх вояків, важких людських втрат литовському війську було завдано тевтонцями також і у 1311 році.
Значно більших військових успіхів Вітеню вдалося досягти в Лівонії, куди литовським військом було зроблено при ньому аж 11 походів. В Турайській битві, яка сталася також у 1298 році, там загинув навіть сам ландмейстер тих лівонців. Крім того, відбулися ще й великі походи війська Вітеня на Польське королівство у 1293, 1294 та 1296 роках. Всі ці походи були доволі довготривалими та відбувалися далеко вглиб території Корони. Литовські війська переважно йшли туди вже разом із військами руссів (рутенців), бо останні не тільки мали цілком відповідну для такого зброю, але й володіли тими бойовими навичками, які мали у своєму арсеналі західні лицарі.
Однак постійні зазіхання на північно-східні землі нинішньої Білорусі з боку Московського улусу Золотої Орди призвели до того, що великий князь Вітень вимушений був розпочати у своєму князівстві політику укріплення оборони наявних на той час міст та видав наказ спорудити лінію окремих охоронних замків вздовж усього південного кордону землі аукшайтів. Більша частина цих замків споруджувалася саме в Чорній Русі і розпочався процес їхньої розбудови ще наприкінці 13 ст. Конкретна згадка про існування такого охоронного замку в містечку Ліда, самому центрі розселення прусських мігрантів, збереглася в документі, який було випущено ще у 1326 році.
Звичайно, що усіма проблемами укріплення оборони міст та спорудженням охоронних замків опікувався гродненський староста, вищий посадовець у тій Чорній Русі та взагалі друга особа у Литовському князівстві. Безумовно, що захистом прикордонних міст та охоронних замків займалися в цій землі бояри-шляхта відповідних територіальних хоругв, а до складу останніх входило там багато прусів. Це було цілком вправне та добре підготовлене військо, яке в 1314 році спромоглося захистити місто Гродно від навали тевтонських лицарів. Бо вже у 1308 році тевтонці захопили Померанію та почали воювати звідти із Польщею. Саме боярами-шляхтою тих територіальних хоругв, в містечку Радунь, неподалік від Ліди, ще принаймні із початку 14 ст., перебували давні пращури (майбутнього) роду Нецевичів.
Коментарі
Дописати коментар