51і. Історичний відступ.Аналіз наслідків татарських набігів. Закінчення.
в повідомлення
Згідно думки значної кількості сучасних істориків, татари повинні були робити ті угони дорослих українських осіб, обох статей, тобто принаймні десятитисячних колон полонених (!), взагалі постійно, не рідше ніж одного разу на кожні кілька років, та при цьому ще й століттями поспіль. Внаслідок таких, буцімто, постійних угонів наявного українського населення, все загалом «підсумовуючи», ті історики інколи ведуть розмову про загальну кількість його, гнаного з України-Русі до Криму тільки за 15 – 16 ст., тобто впродовж 200 років, аж у 3,0 (три) – 2,5 (два з половиною) – 2,0 (два) млн. фізичних осіб (!).
Між тим кількість вбивств, яка припадає на душу населення, або якихось інших способів «вилучення» людей із наявної спільноти будь-якого прадавнього суспільства, величина історично стала. В результаті на кожну тисячу населення, у середньому, та загалом за сто років поспіль, в будь-якому суспільстві мала місце одна й та сама кількість загиблих (або просто «вилучених» з нього осіб). Так вже виявилося генетично запрограмованим, самою природою, що для оздоровлення виду, тобто для цілей природного відбору та для користі подальшої еволюції, люди повинні постійно вбивати собі подібних. Тому від рук осіб свого власного виду, примусовою смертю, обов’язково мусить гинути певний процент суспільства. Таким чином в ньому відбувається своєрідний внутрішньовидовий відбір.
Однак істориками чомусь взагалі не береться до уваги, яку саме реальну кількість осіб могли, щорічно, додати до загальної чисельності населення в місцевостях Правобережної України-Русі тільки 1,5, та нехай навіть й усі 2,0 мільйона постійних її мешканців. Бо доля людського суспільства, яка обов’язково мусила загинути злою смертю, ні в якому разі не повинна була перевищувати ту «додатну» чисельність, яку були спроможні, кожен рік, забезпечити його постійні мешканці. Інакше будь-яке суспільство взагалі було б приречене зникнути.
Загальна чисельність народжених на ту пору двохмільйонною українською людською спільнотою дітей, які залишалися б живими, могла між тим становити аж ніяк не більше ніж 1,0 млн. осіб – і таке сумуючи за всі означені 100 років поспіль! Мабуть саме тому кількість бранців, гнаних в ту пору до Криму, тобто вилучених з українського суспільства, у публікаціях окремих дослідників-істориків інколи зменшується до 10 разів. Але, цілком можливо, розумніше все ж було б постійно пам’ятати, що в дійсності ніхто цих українських бранців тоді взагалі не підраховував.
Між тим, у 1653 році, по всій Правобережній Україні-Русі «та земля, яко ізлишняя, впусте лежала», тобто на її території просто не існувало потреби забезпечувати тоді продуктами споживання навіть цю попередню, тобто взагалі прадавню, та безумовно значно менш чисельну, місцеву спільноту, а кого вже із тієї (попередньої української) спільноти можна було б кудись «уганяти» – взагалі незрозуміло [216].
Залишається проаналізувати ще один, навіть проголошений, для певної ваги, статистичним, демографічний показник – кількість населення Кримського ханства, яке, буцімто, мешкало в тому Криму у 1666 році, згідно проведеного там тоді перепису [375]. За результатами цього перепису було наголошено, що в Криму проживало тільки 1,12 млн. осіб, з яких чисельність «панівної нації», тобто татар, становила 180 тис. осіб, а українців – 920 тис. осіб. З цих українських бранців (?) жінки, буцімто, становили спільноту у 150 тис. осіб, а кількість народжених ними дітей сягала 200 тис. осіб. Звичайно, що пригнати пішки подібну кількість малечі в той далекий Крим було цілком неможливо – всі вони безумовно поставати його місцевим населенням.
Таким чином тільки загальна кількість українців, перерахована в згаданих дорослих «єдоків», буцімто сягала тоді в Криму близько 800 тис., а чисельність геть усіх дорослих «єдоків» на тому півострові становила принаймні 1 млн.. В нинішні часи на території Криму мешкають постійно близько 2,3 млн. осіб, а його загальна площа, яка доволі мало змінилася з тих прадавніх часів, сягає 26,1 тис. км2. Таким чином вона навіть менша, ніж територія розглядаємих 7 повітів Волині.
Крім того, це площа вже геть усього півострова Крим, разом з усіма його горами та узбережжями, де сільськогосподарське виробництво взагалі вести неможливо. Між тим, виходячи з потреб наявності 3 га землі на одного дорослого «єдока», та навіть тільки 2 га старовинної «литовської міри» орної землі, забезпечити всіх означених осіб належною кількістю продуктів харчування не існувало ніякої можливості, навіть якщо б під тим ріллям була б зайнята геть уся територія Крима. Навіть перевезення туди чумацькими возами по 100 тис. пудів зерна, в обмін на сіль, яке взагалі ніколи не мало місця, нічого б в цьому плані не змінювало – вони могли забезпечити продуктами споживання лише якихось 5 тис. «єдоків».
Слабкий розвиток сільськогосподарського виробництва в Криму безумовно призводив до того, що там взагалі не існувало можливості належним чином прогодувати власне населення. Чисельні недороди та голодовки, загальна кількість яких (на століття) була в тому Криму ніяк не меншою, ніж в Правобережній Україні-Русі, супроводжувались навіть постійним вимиранням місцевого населення і тому призводила до необхідності постійного переміщення великих мас його корінного населення, татар. Разом з тим кінне скотоводство, розвинуте тоді на досить посушливих та обмежених земельних площах степового Криму, принципово не дозволяло забезпечити його населення, навіть тільки членів місцевої «панівної нації», усіма необхідними продуктами харчування [384]. Що ж вже було казати про тих чисельних українських бранців, яких татари щорічно, десятиліттями та навіть століттями поспіль, буцімто, приганяли в той Крим.
Взагалі Кримське ханство, тобто кримчаки, єдісайські, білгородські та ногайські татари, усі разом, налічувало лише 280 тис. осіб чоловічої статі. З них реально у великі походи існувала можливість «підняти» до третини, тобто 90 тис. осіб [385]. Вірогідно саме таку кількість коней тримали тоді загалом в Кримському ханстві. Дійсно, у 1575 році татарська орда, яка налічувала до 80 тис. осіб, спустошила Волинь та Подолію, після чого дійшла аж до Жешува.
Звичайно, що ця орда була дуже великим військом, і дійсно була в змозі «взяти у полон» багато бранців, навіть геть усіх мешканців тієї Волині та Подолії, однак навіщо їм було б потрібно подібне робити – взагалі незрозуміло. Бо від бранців, як свідчать подальші події 1657 – 1658 років, ті татари інколи взагалі навіть не знали яким чином позбутися. Наразі існування значної кількості добре підготовленої та мобільної татарської кінноти в ту пору беззаперечне. Вона була цілком спроможна в ході окремих набігів завдати величезних втрат населенню Правобережної України-Русі.
Однак якщо конкретно проаналізувати наведені вище чисельні втрати його, які були, буцімто, завдані українському населенню в цілком окремому 1664 році, взагалі стає зле. Бо ті прямі втрати буцімто сягають принаймні третини від його загального складу на той рік. Між тим жахливий набіг татар 1575 року ніяким чином не завадив зростанню загальної чисельності населення в Волині та Подолії – за 80 років воно збільшилося, принаймні, на 200 тис. осіб. Таким чином кому конкретно від усього цього мусить було гірше – нашим пращурам, які (вже) цілком успішно пережили всю пору жахливого, буцімто, середньовіччя, чи нинішнім історикам, які кінець кінцем вимушені будуть таки дійти такого самого висновку, свідчитиме лише майбутнє.
Прискіпливий аналіз наведених результатів перепису населення Крима в 1666 році, якщо питання про можливість забезпечення його необхідною кількістю продуктів харчування взагалі лишити осторонь, потребує, разом з тим, пошуку відповідей на два інші, також важливі питання. Перше з них - яким саме чином, а головне чому, вельми чисельні бранці з України-Русі, мирно уживалися в Криму із його «панівною нацією», татарами. І це відбувалося тоді, коли кількість дорослих осіб чоловічої статі цих двох народів знаходилася там у співвідношенні 11 : 1. Напрошується висновок, судячи з кількості зареєстрованих при тому переписі дітлахів, які народилися вже саме в Криму у полонених українців, що спільне існування цих двох народів цілком там всіх влаштовувало. Якщо, звичайно, наведені вище цифри перепису відповідають дійсному стану речей.
Друге питання, однак, значно більш складне і його дослідження взагалі виходить на рівень цілком «історичного». Яку ж частину споконвічної території України-Русі, принаймні у 17 ст., слід вважати дійсним центром українства? Якщо спиратися при цьому на звичайну історіографію, то цією територією мусять вважатися землі Волині. Однак, за кількістю осіб конкретного етнічного походження, які, буцімто, постійно проживали на ту пору у певному та цілком обмеженому місті, тобто мали можливість самостійно формувати там (власний?) осередок української нації, на перший план безумовно виступає Крим. Тим більше, що саме в ньому, принаймні у 1666 році, буцімто мешкало вдвічі більше українців, ніж на всіх інших землях України-Русі, разом узятих. Ту цілком вражаючу цифру українських кримчан, «удвічі більше», принципово коментувати не беремося.
Залишимо осторонь окреме питання й про те, як вони в тому Криму опинилися, та чи подібне явище могло тоді якимось чином взагалі постати можливим. Всі ці «історичні виверти» інакше ніж чортівня, й не назвеш. Взагалі історики повинні бути можливо більш вибагливими до створюваних ними самими міфів. Тим більше, якщо прийняти до уваги нинішні претензії на землі того півострова Крим з боку ряду сусідніх країн. Бо безумовна приналежність цих земель українцям, або українській нації, виходячи з даних перепису 1666 року, є серйозним зауваженням саме до діяльності тих істориків та зазіхальників.
Таким чином, в намальованій сучасними дослідниками історичній картині прадавніх «постійних набігів» та воєн щось вельми «не в’яжеться» поміж собою. Бо якщо спиратися на розраховані вище показники демографічного стану суспільства наприкінці 17 ст., то виходить, що його проживало тоді на території усієї Правобережної України-Русі аж ніяк не більше, ніж на самому початку 15 ст. І таке недолуге співвідношення чисельності українського, минулого та на ту пору сучасного, населення збереглося в ній, буцімто, аж до середини 19 ст. [150]. За подібних кепських обставин про формування будь якого національного українського етносу говорити взагалі нічого б не доводилося, як і досліджувати його зараз тим фахівцям «із історичної точки зору».
Тому існуючу в наш час (в «уяві» сучасних істориків) картину перебігу життя принаймні двох місцевостей Правобережної України-Русі – Волині та Подолії, з 15 по 17 ст., таки доведеться їм самим колись добряче виправляти. Згаданий вище документ, який дозволяє реально відстежити долю багатьох волинських родів і безумовно дає певні свідчення про їхнє повне збереження на цій землі у всю пору буцімто «постійних набігів» татар з турками та воєн середньовіччя, забезпечує для цього цілком конкретні підстави [189].
Внаслідок цього саме із вказаною вище українською шляхтою, в тому разі русь-литвинівської основи, почалося в першу чергу родинне спілкування у родів дійсно російської основи, які перебралися мешкати в Волинь у першій половині 16 ст.. Власне спільні нащадки цього родинного спілкування і заклали підвалини вже другої генерації української шляхти в Речі Посполитій. Тільки згодом, принаймні ще через два покоління, в тих місцях відбувся наступний етап змін – ополячення родів тієї вже добряче мішаної основи, вельми характерної саме для українського етносу, а не якихось родів “безумовно руського походження”, про що йшла мова в публікаціях стародавніх істориків Російської Імперії.
Коментарі
Дописати коментар