57. Рід за часів порубіжної межи. Закінчення.
в повідомлення
Згідно статистичних досліджень за 18 ст. в Білорусі та в Україні, “родинними” іменами, переважно на честь дідів, називали до 20 відсотків малюків чоловічої статі [26]. Але нащадкам трьох ліній цього роду треба було мати принаймні більш вагомі причини, а ніж прості родинні стосунки, щоб на початку 17 ст. дати ім’я Ярош одразу, як це в свій час вже було в історії цього роду, трьом його дітлахам, а ще одному дати ім’я Геронім, яке також означає саме Ярош! Пояснити подібне можна лише тим, що таким чином рід вшановував пам’ять когось із своїх поважних пращурів на це особове ім’я, який зробив для усього роду щось вельми суттєве, на кшталт того, що в свій час зробив для нього боярин Радунський Андрій Нецевич.
Згідно цієї версії шановним пращуром, і батьком “боярського сина” Миколая скоріше за все поставав старший син боярина Жижморського Миколая "боярин Жижморської хоругви" , вірогідно на ім’я “Ярош” "Нецевич, можливо що Ярош Михайлович" , який був першим в роду названий так чи не на честь свого прадіда. По віку саме він ще до початку заворушень в Жмуді міг з якоїсь нагоди емігрувати у сусіднє з тією Русь-Литвою Московське царство. На новому місці помешкання він також став поважною особою, отримав там землю та чин московського боярина, вже за військову службу великому московському князю, і народив на новій батьківщині, близько середини 16 ст., принаймні одного сина, згаданого вище Миколая, цілком природно названого ним на честь діда [37].
Договірний суспільний лад був цілком традиційним для Давньої Русі і повністю наслідувався у Великому князівстві Литовському часів середньовіччя. Будь який з васалів великого князя литовського мусив служити йому тільки 40 днів на рік, після чого ставав вільною особою. І після цього у нього існувала цілковита можливість зробити вільний вибір між подальшою службою в тому князівстві, або проживанням у сусідній Московії. При цьому, «від’їзжаючи» у Московію, васал жодним чином не порушував законів та традицій Литовського князівства. Бо кожен з васалів безумовно мав тоді право цілком вільно поміняти свого сюзерена. Переважно тими васалами, які тоді цим правом таки наважувалися користуватися, поставали саме литовські князі.
Конкретна причина, з якої рід через деякий час так визначено вшанував пам’ять одного зі своїх давніх пращурів, з’явилася значно пізніше тих подій. Однак не виникає жодних сумнівів, що «боярський син» Миколай Нецевич безумовно був професійним військовим, який спочатку виконував ці обов’язки в армії московського князя (царя), потім в армії Корони, а наприкінці життя став займатися навчанням належних до несення військової служби молодих осіб основам військової діяльності. Принаймні саме таку, дуже корисну в ті часи справу, він робив для усіх чотирьох своїх онуків.
Суть версії із батьковим походженням спирається на те, що після переходу до Речі Посполитої “боярський син” Миколай Нецевич так таки ніколи і не скористався гербом Яніна! Це постає цілком зрозумілим, якщо його батьком дійсно був саме безгербовий литовський боярин “Ярош”, який емігрував з Русь-Литви в Московське князівство ще до отримання цим родом герба Яніна. В такому разі навіть успішна служба в армії Корони не давала Миколаю Нецевичу прав на той герб його рода. Однак ще раз нагадаємо – це тільки одна з можливих версій прадавніх історичних подій, бо за литвина та москвитина “Яроша” "Нецевич, можливо що Ярош Михайлович" , в архівних документах, які збереглися, загалом з російськими, по людям государева Двора середини 16 ст., а також тисяцьким та десятням, ніяких свідчень знайти не вдалося [38,39,187].
Між тим про наявність дуже близького родства між корінними литовськими боярами – двома кузенами Андріями Нацовичами та їхнім третім кузеном Павлом Яновичем , і ще однією боярською особою, “москвитином” Миколаєм Нецевичем, свідчать не тільки чисельні документи спільних судових справ, які всі вони вели. Але й сам факт спільного помешкання родин та нащадків усіх тих кузенів і цієї московської боярської особи на єдиній батьківщині прадавніх пращурів цього роду в Волині. З часом, звичайно, вона була поділена в певних долях поміж ними, потім, наприкінці 17 ст., знову частково об’єднана, але невдовзі після того значна частина цієї прадавньої власності таки пішла з цього роду, коли одна з його ліній, яка мешкала на заході Волині, згасла.
На ці землі батьківщини роду вказані вище литовські бояри скоріше за все перебралися тільки через деякий час після Люблінської унії, бо акта про приєднання Волині до Корони в липні 1569 року у Володимирському та Луцькому повітах вони не підписували [40,41]. Натомість, однак, зазначимо, що навіть «війт великого села Паридуби», яке належало тоді до негородового староства коритницького (або Wreby), Городельського повіту, Белзького воєводства, Ілля Нецієвич, ці документи про державне об’єднання також не підписував, хоч він безумовно проживав тоді в сусідньому Ковельському повіті, де навіть був одним з реально діючих на той час місцевих керівників.
Достеменно відомо, що майже усі вільні землі Волині було роздано по шляхті ще на початку 16 ст. [42]. Лише на півночі, у Ковельському повіті, були залишені державні земельні резерви Корони, які утворилися там з земель дружини Жигмунда 1, королеви Бони "Бона Сфорца, королева, дружина Жигмунда 1" 30 сіл та площу орного ґрунту у 269 (294) ланів отримав в 1564 році, «на вихованіє» (а з 1567 року – у повну власність, «по смерть», з наслідуванням по чоловічому коліну, але знову таки зовсім не у ленне володіння!) князь А.М. Курбський "Курбський Андрій Михайлович, князь" .
Бо підпорядкувати саме йому, не порушивши при цьому основних законів великого князівства Литовського та унії, чисельних осіб з тих цілком вільних станів, які вже давно володіли у означеній місцевості її землями та мали там власні маєтки – було просто юридично неможливо. Одним з тих трьох містечок була саме (Нова) Вижва, на відстані двох верст від якої починалися вже землі маєтків (Пустий) Хотівль та Острів, а до чисельних сіл належали як Городищі та Мизові, так і Паридуби.
В те село Паридуби, яке було ще з усіх боків оточено великим дубовим бором, а його давні мешканці спеціалізувалися тоді саме на виробництві з вікових дубів довбаних човнів, які розходилися потім по території усього великого князівства Литовського, а вже потім в села Хотівль, Городищі та Мизове, на цю давнішню батьківщину роду, переїхали жити з Русь-Литви, після порубіжної межи, згадані вище троє кузенів з родинами. Головним чином мабуть внаслідок запису (виверту) Павла Яновича, а також вірогідно ще й тому, що український (русинський) рід, з якого колись пішли їхні прямі пращури, тоді вже безупинно згасав – в очікуванні більшого достатку, а також розуму та порядку на землях Корони.
Всі ці бокові родичі (5 коліно) запродали в Русь-Литві свої маєтності. Вони перебиралися жити в Волинь назавжди, та навіть встигли там вже до кінця 16 ст. взяти для двох ліній свого родинного загалу суто українське (русинське) прізвище Нецевич, рід – родове прізвище цього прадавнього литовсько-українського-литовського боярського роду. Разом з тим члени третьої лінії роду до середини 17 ст. користувались тут іншим, вже таки суто українським, прізвищем тієї основи – Нецієвич, але після згаданої пори також змінили його на те стародавнє родове.
Найвірогідніше однак, що у наступному сторіччі вони знову повернулися до використання попереднього прізвища свого роду, якщо взяти до уваги конкретну назву одного з Домів родовитої польської та литовської шляхти тих часів [196]. Треба зазначити, що на протязі півтора сторіччя нові члени роду із тих його ліній, які продовжували мешкати на заході Волині, належні ще споконвіку цьому Роду землі там зберегли, але на початку 18 ст., як про таке свідчать судові справи 1726 року, частину з тих родових земель вони вже продали, натомість купувавши там інші землі, наприклад у селі Городищі [44].
Разом з тим не виключено, що в пору керованого владою переселення литовців на землі України-Русі, серед них існували ще чисельні роди з прізвищами, походження яким дало саме цупке прусське ім’я Нец. Бо на однаковій відстані від села Мизове, як і згадане «базове» для бояр Нецевичів село Паридуби, але вже у протилежному напрямку, на північний схід, ще й досі існує село з суто прусським найменуванням, Ниці. Разом з тим в давню пору середньовіччя вихідна назва цього поселення взагалі була трохи іншою та ще ближчою до прусської, а саме Неці (та його доволі часто йменували тоді взагалі поселенням Нец). Воно, разом із двома сусідніми поселеннями Комарів та Солов’ї, мало в ті часи 80 «димів». Усі ці три поселення належали на початку 17 ст. до власності Мілецького Свято-Миколаївського православного монастиря.
А сам той монастир вперше згадується в тестаменті ще першозасновника роду Сангушків, «князя на Ратно та Ковелі», Дмитра-Сангушко Федьковича "Дмитро-Сангушко Федькович, князь Ратненський" , який помер у 1454 році. Цей тестамент було видано ним своїй молодій дружині, на ім’я Ганка, яка на багато років пережила свого першого чоловіка "Федькович Ганка, дружина Дмитра-Сангушка" . Серед добра, яке він їй залишав, згадується також «monastyr S.Nicolaya Mileze». Тобто в ті часи той монастир вже безумовно існував, і тому цілком міг бути заснованим ще саме на початку 15 ст. [344].
Перші згадки про існування поселення Солов’ї знаходять у документах 14 ст. [314]. Тобто, ніяким чином не можна виключити, що на початку 15 ст. вже обустроєні землі поблизу від існуючого поселення Солов’ї могли бути наданими в користування згаданим вище русь-литовським переселенцям. Засноване ними на цих землях (нове) поселення Неці найвірогідніше отримало свою назву як «віддзеркалення» родового прізвища одного з найбільш поважних переселенців. Разом із тим необхідно зазначити, що жодного письмового свідчення про володіння землею в поселенні Неці саме тими русь-литовськими переселенцями, або взагалі якимись конкретними його мешканцями, не збереглося.
Між тим у поборовому реєстрі мешканців міста Луцька 1564 року записано аж 8 осіб на родове ім’я Ницко (та Нацко), які виступали там робітниками найрізноманітніших на ті часи професій. При цьому більшість із означених осіб мали вже тоді у цьому місті власні «дими» [315]. Однак зараз не існує жодної можливості вважати хоч би частину з тих осіб шляхтою, а також неможливо вивести їхнє походженням саме з родів, які (могли) в свій час заснувати згадане вище поселення Неці. Так само відсутня будь яка можливість пов’язати тих осіб із досліджуємим в цій розвідці родом бояр Незвичні .
Земські суди були запроваджені, свого часу, виключно для вирішення справ поміж особами шляхетського стану. Також лише шляхтичі отримали право вносити записи своїх документів у гродські та замкові старостинські книги. За відсутності в пору середньовіччя інших реальних «розваг», у тих руських та русь-литвинівських шляхтичів, цілком освічених людей, які в своїй переважній більшості володіли у 17 ст. принаймні трьома мовами – руською, польською та латиницею, навіть виникала певна жага проводити поміж собою «інтелектуальні змагання», тобто затяжні судові розбори, які тривали інколи по десятку років поспіль. При цьому до цих розборів тоді часто долучалися й інші, існуючі в ту пору чисельні суди, і «пішла писати губернія». Однак саме наявність різноманітних судових документів цих судів, частина з яких збереглася до наших днів, дозволяє проводити належні генеалогічні розвідки родів шляхтичів.
Аналіз таких документів дозволив зробити висновок, що члени двох ліній роду, а саме тих, які найчастіше використовували особове родинне ім’я Ярош, підтримували поміж собою більш тісні родинні стосунки, ніж з членами його останньої (третьої) лінії. В спільних судових справах члени третьої лінії роду частіше за все називалися тільки “родичами”, тоді як члени інших двох ліній завжди йменувалися там поміж собою “братами”.
Надалі маємо по тим лініям роду домовитися визначати таке:
- першу лінію роду, зачату боярином Жижморським Миколаєм "Нацевич Миколай Андрієвич, боярин Жижморської хоругви", подовжив його син, москвитин “Ярош” "Нецевич Миколай, «боярський син»" ,
- другу лінію роду, зачату боярином Жомойтським Ґабрієлем Нацевичем "Габрієль Андрієвич, боярин Жомойтської хоругви", подовжив його син Нецевич Андрій.
- третю лінію роду, зачату боярином Радунським Яном "Нецевич Ян Андрієвич, боярин Радунський" , подовжив його син Павло (Нецієвич) "Нецевич Павло Янович" .
Оскільки ніяких свідоцтв відносно родин усіх цих трьох (нових) подовжувачів роду немає, то в наступних розділах розвідки, для делініації, тобто уточнення (або визначення) окремих ліній цього боярського роду, весь наявний генеалогічний матеріал буде розглядатися вже лише починаючи із родин їхніх прямих нащадків. Ще двоє кузенів, обидва на ім’я Андрій "Нецевичі" , нащадків по собі взагалі не залишили і ті два відгалуження цього роду згасли, найвірогідніше, ще наприкінці 16 ст.
Коментарі
Дописати коментар