61. Перша лінія роду. Герб Нечуя.
в повідомлення
Оскільки саме шлюб прямого нащадка безгербового боярина “Яроша" з титулованою особою дав цьому роду вже другий (саме так!) за лічбою шляхетський герб, всі три його лінії на початку 17 ст. мабуть вирішили пам’ять по ньому, для нас невідомому, таки вшанувати, але “по-своєму”. Згідно не забутій традиції 1538 року ім’я Ярош, яким було названо другого сина Іоанна та Глуші, його правнука, отримали також ще двоє хлопчиків, які саме тоді народилися у членів третьої лінії роду, а четвертий хлопчик, Геронім (тобто теж Ярош), почав саме в ті часи зростати у членів другої лінії роду!
А вже тільки після того, як відбулася ця подія вшанування, на тлі почавшогося саме із західних земель процесу ополячення того суспільства, впродовж всього 17 ст. чисельне використання для осіб цього рода корінного польського імені Ярош стало цілком зрозумілим. Бо рід, третя лінія якого в середині сторіччя стала вже навіть називати себе саме шляхтою польською, а не литовською, мусив, мав змогу і отримав нагоду давати таке польське ім’я багатьом своїм наступним нащадкам згідно ще давній родинній традиції – одразу як на честь їхніх батьків, так і на честь їхніх дідів [8].
Дід Миколай завзято навчав своїх онуків військовій майстерності, і виходячи із того, коли саме вони народились, можливо займався цим аж до 1625 року, тобто він прожив на цьому світі щонайменше 75 років. Між тим у 1616 році тільки один його син, Іоанн, розраховувався від цього роду за державні податі по селу Паридуби [46]. Тобто вже у тому році боярин Іоанн, тоді один із двох бояр цієї сільської місцевості, а взагалі у Ковельському старостаті на той час залишилося вже тільки 10 бояр, постійної військової служби у регулярному війську Речі Посполитої не ніс [185]. Згадка саме про боярина Іоанна ще раз була знайдена в документах 1619 року, але вже після цього крайнього строку більше ніяких свідчень за подальші події його військового життя не маємо.
А в 1631 році усі податкові виплати за Хотівль та інші ґрунти, в тому разі за великі ґрунти села та фільварку Паридуби, від цього роду робив вже лише Гаврила Нецієвич, заможній член його третьої лінії. Однак, як вдалося цілком певно з’ясувати, навіть і в наступні за означеним терміном часи Іоанн Миколаєвич ще залишався живим і продовжував постійно мешкати у тому самому селі (чи фільварку) Паридуби.
Бо в метричній книзі Мацієвського римо-католицького костьолу залишився запис про те, що 28.ІІ.1640 р. восприємниками у новонародженої Софії виступили Joannes Nieczewicz та Софія Корзалевська. При цьому, в тому записі про хрещення, виявилося також окремо зазначеним, що той її восприємник, Іоанн, був в цю пору пресвітером у селі Паридуби [227]. Взагалі пресвітер – це священичеський сан поміж єпископом та діаконом, ця особа веде церковні служби, а також очолює певний «кущ» церков на окремій території православної єпархії. В Російській Імперії, у 19 ст., такий сан мав вже іншу назву – благочинного, під наглядом якого перебувало тоді зазвичай близько 10 церков, але інколи їхня загальна кількість у благочинного доходила аж до 30.
Таким чином Іоанн кардинально змінив рід своєї діяльності, із військової на духовну, для чого мусив обов’язково пройти належне навчання та отримати певну освіту в духовній академії, оскільки тільки за таких обставин він міг бути рукоположеним в сан священика. Коли конкретно ця подія відбулася і саме яку духовну alma mater скінчив Іоанн – невідомо. Між тим перехід Іоанна до тієї духовної діяльності ніяким чином не вплинув на підготовку, а згодом і на саму військову кар’єру, усіх чотирьох його синів. Можливо тому, що сама причина переходу до духовної діяльності була у Іоанна суто особова. Оскільки духовні особи податків Короні взагалі не платили, то найвірогідніше, що своє навчання у тій духовній академії Іоанн завершив ще до 1629 року, і вже саме до цього року був рукоположеним у священицький сан.
Звичайно, що достатньо вагомих особових причин (чи обставин), які б згодилися для здійснення корінної зміни роду діяльності у цілком успішного військового, причому вже у його досить літньому віці, існує не так вже й багато. В випадку Іоанна Миколаєвича найбільш вірогідною з них виступає, на наш погляд, наступна.
Ще польський король Казимир 3 Великий передавав у ленне володіння холмську та белсьзку землі князю Юрію Наримунтовичу, рідному брату засновника роду князів Ружинських "князі", подільського князя Олександра Наримунтовича. Мабуть саме із цієї нагоди там з часом і отримали свою земельну власність означені князі Ружинські. Разом з тим в тій місцевості, де сотні років поспіль мешкали бояри Нецевичі та князі Ружинські , буквально поряд із ними, у селі Новосільці, та ще декількох селах поблизу від нього – Туричани, Ягідне, Обзирь, Дуліби і волиця Дулібська, в ті самі часи мешкав ще й рід князів Курцевичів [234]. Вони ще відомі як Коріатовичі-Курцевичі "князі," .
Бо своє походження цей рід також започатковував від одного з синів великого литовського князя Гедиміна – Коріата, якого тому народила дружина Єва. І слід зазначити, що саме князю Олександру Коріатовичу була надана у ленне володіння володимирська земля ще польським королем Казимиром 3 Великим. Згодом згадані села на півночі тієї володимирської землі були надані роду князів Курцевичів вже у повну земельну власність. Звичайно, що члени усіх цих трьох родів місцевої шляхти добре знали один одного у кожному із їхніх поколінь.
Іван Федорович князь Курцевич, який народився 1589 (чи 1590) року, дотримувався, як і усі його сусіди, православного віровизнання. Однак тільки він один серед тих усіх своїх сусідів та членів власного роду прийняв монаший постриг, наприкінці 1613 року, і став іноком київського печерського монастиря, під іменем Ієзекіель "чернече" [298]. Невдовзі по тому, отримавши у Падуї духовну, дуже високого рівня західної культури, університетську освіту, і відбувши після цього стажування в Рим, він потім ще й провів рік в Афоні, після чого був призначений на батьківщині «триокаянним» архімандритом-магістром в дуже незвичний прихід – Запорізьку Січ.
Мабуть Ієзекіель добре розумівся на духовних та моральних потребах своєї дуже незвичної військової «істинно христіанської» пастви, бо через чотири роки його було призначено вже ігуменом Трахтемирівського монастиря – скарбниці козацької спільноти і своєрідної богадільні для старих та убогих військових [299]. Там духовна діяльність Ієзекіеля, якого сучасники взагалі навіть вважали на ту пору «вченим» "ігумен" також протікала досить успішно, в результаті чого він отримав повну та беззастережну підтримку козацької старшини і її гетьмана.
В 1619 році православний ієрусалимський патріарх Феофан відвідав Московію, де 23 червня посвятив на патріарший престол Філарета , батька першого царя династії Романових "царська" , Михайла. А в 1620 році, вже при своїх відвідинах Правобережної України-Русі, патріарх Феофан поновив також південно-руську єпархію православної церкви київської та галицької митрополії константинопольської патріархії, на що мав належні повноваження. По рекомендації діючого гетьмана Петра Сагайдачного, під час візиту патріарха Феофана 3 до Трахтемирівського монастиря, на початку січня 1621 року, його ігумен Ієзекіель був хіротонуваний ним православним єпископом володимирським та берестейським, під ім’ям Йосиф "єпископський". Усього тих єпископів в згаданій митрополії стало тоді 9, а володимирська та берестейська парафія вважалася в ній другою після київської [301].
Однак під шаленим тиском католицького духовенства польський король у березні 1621 році проголосив ієрусалимського патріарха Феофана самозванцем та скасував геть всі його призначення в київській та галицькій православній митрополії. В результаті цього рішення польського короля Ієзекіель навіть не встиг зайняти нову кафедру в західній (литовській) митрополії, і наразі, формально, залишився тільки ігуменом Трахтемирівського монастиря. Останній знаходився на далекому східному кордоні Речі Посполитої, поблизу Дніпра.
Однак вже у 1622 році цього високоосвіченого (номінального) єпископа, із його багаторічним досвідом духовної діяльності на високих посадах серед військових, переводять архімандритом до іншого, також досить специфічного православного монастиря, при цьому одного із найважливіших у південно-руській православній митрополії – Дермантського Свято-Троїцького, який знаходився на заході Волині, в 20 верстах від міста Острога [300].
Цей монастир турботами князя К.К. Острожського "Константин" вже з самого початку 17 ст. мав добре оснащену типографію, яка дозволяла друкувати різноманітні, в тому разі багатокольорові, книги, як цілком представницького класу, так і для повсякденного користування. Іноки цього монастиря були вправними робітниками усіх необхідних для успішної видавничої діяльності типографських професій. В першу чергу такими робітниками виступали його редактори, які володіли досконало багатьма мовами, старовинними та сучасними, в тому разі і великоруським діалектом слов’янського язика, тільки що наголошеного офіційною мовою Московії – на ті часи ці монастирські типографські редактори йменували його «новоруським скаліченим просторечієм». Внаслідок наявності такого (сучасного на ті часи) типографського оснащення, а також відповідних знань та професійного рівня підготовки іноків, які займалися видавництвом, книги у Дермантському монастирі друкувалися тоді на кожній з тих багаточисельних мов, старовинних та сучасних, причому безупинно.
Така різноманітна постійна видавнича діяльність і досить специфічний (за фахом) колектив іноків безумовно потребували високоосвіченого керівника. Саме роль такого керівника і було доручено виконувати архімандриту Ієзекіелю "(єпископ" (єпископу Йосифу). На своїй новій посаді він швидко опанував всі нюанси видавницької діяльності та продемонстрував певний хист і здібності до неї. Потреба у досвідчених типографських робітниках невдовзі привела навіть до відкриття ним школи із їхньої підготовки при тому монастирі.
Великі успіхи Ієзекіеля (Йосифа) "(єпископ" у видавницькій діяльності, в тому разі у випуску книг новою офіційною мовою Московії, невдовзі були помічені в московській патріархії. Архімандрит московського Симонова монастиря Йосиф "архімандрит" , (наступний) четвертий московський патріарх, запросив Ієзекіеля (єпископ" наприкінці 1625 року, прибути до Московії для «розмноження в Росії друкованих книг», на посаду спеціального церковного радника. Московське православ’я взагалі спочатку розпочиналося ще як іслам, при цьому мало безліч рабів-кріпосних, та відзначалося дуже низьким рівнем христіанської моралі і культури. Там переважно панувало мракобісся та існувала заборона на публікацію книг. Лише після прийняття нової офіційної московської мови московське православ’я стало перевтілюватися поступово на те, що зараз відоме як патріархія східного обряду.
Мабуть Ієзекіель (Йосиф) спромігся вже за якихось декілька місяців суттєво покращати саму ту нову офіційну московську мову і справно налагодив видавництво пізнавальних книг в Московії. Бо лише через півроку його посада спеціального церковного радника стрімко «перетворилася» там на дуже високу посаду архієпископа суздальського та таруського. Усього єпископських кафедр в московській православній патріархії було 14, а суздальська та таруська вважалася в ній третьою за важливістю [301].
Звичайно, що до нового вищого ієрарха церкви східного обряду потягнулися тоді освічені фахівці видавничої діяльності з України-Русі, а сам Ієзекіель (єпископ" вже цілком певно «потягнувся» в тій Московії до патріаршого престолу. Однак (наразі вже взагалі дворазовому!) московському єпископу Ієзекіелю (Йосифу) "(єпископ" не вдалося при цьому, на відзнаку від сильного заступничества з боку попереднього патріарха Філарета "третій" , отримати її ще й від його сина. Філарет "третій" був прихильним до Ієзекіеля "(єпископ" можливо саме тому, що обидва вони майже одночасно були хіротонувані одним патріархом, але його син, новообраний цар Михайло Романов, зовсім не «прихилявся» до дуже освіченого церковного діяча, внаслідок чого його подальша церковна доля в московській патріархії «не склалася». Цей цар був дуже хворобливою особою та навіть переміщувався на спеціальному візку, звідки його пересаджували на тронне крісло. Навряд чи йому було до вподоби постійно мати довкола себе молодого та здорового первосвященика, що й засвідчили вибори наступного патріарха.
Між тим в попередні часи він постійно, причому багато років поспіль, діяв на найвищих щаблях духовної і світської влади у київській та литовській православній митрополії, при цьому, звичайно, опікуючись там не лише одними проблемами видавницької діяльності. Можливо, що найбільш суттєвою для нього у тій митрополії залишалася саме посада єпископа володимирського та берестейського, на яку в ній нікого більше не призначали. Звичайно, за життя хіротонуваного на цю посаду Ієзекіеля "єпископське" робити таке було взагалі неможливо – за усіма діючими церковними канонами. Однак вже сам єпископ Ієзекіель (Йосиф) "(єпископ" , скоріше всього одразу після свого нового призначення та переїзду до Дермантського монастиря, де він виявився постійно зайнятим (виробничою) видавницькою діяльністю, яка потребувала багато часу і зусиль, був буквально вимушений розпочати пошук помічника (та наступника?), який згодом перебрав би на себе це його цілком номінальне єпископське навантаження.
Мабуть серед старих та убогих військових богадільні Трахтемирівського монастиря, які зовсім не прагнули стати монахами, а також серед іноків-типографів Дермантського монастиря відшукати собі такого помічника Ієзекіелю "(єпископ" не вдалося. І тоді увагу військового пастиря цілком могла привернути постать 40-річного професійного військового, а в дитинстві трохи старшого за нього віком приятеля та близького сусіда, Іоанна Нецевича . Родинні стосунки останнього з князями Ружинськими "князі," ще й додали цій постаті певної «ваги». В результаті, найвірогідніше, Іоанн Миколаєвич був просто «примушений» єпископом Ієзекіелем "(єпископ" піти навчатися у духовну академію, а його пресвітерська посада після її закінчення цілком певно виглядає, за таким «розкладом подій», зрозумілою та природною.
І зовсім невідомо, як би взагалі склалася подальша церковна доля Іоанна Миколаєвича , при усіх тих зазіханнях дуже освіченого Ієзекіеля (Йосифа)"(єпископ" на московський патріарший престол, якби тільки молодий цар династії Романових "царська" не побажав правити в Московії цілком самостійно, і тому «отримав» від православної церкви малопомітного, малоосвіченого, але зовсім «не дерзновенного» патріарха Ісаафа "п’ятий" . А після цього той цар вже взагалі вилучив цілком нестримного Ієзекіеля "(єпископ" з кола дуже схожих поміж собою низькою якістю отриманої ними духовної освіти московських церковних «не дерзновенних» ієреїв і «відіслав» його дуже далеко від них, та від себе, аж на Соловки, звідки зворотного шляху зазвичай не існувало [301].
Можливо саме тому наступного (п’ятого) патріарха серед тих московських ієреїв шукали вже аж два роки поспіль і завершили цю (таку мабуть нелегку для неосвічених та «не дерзновенних») справу взагалі примітивним жеребкуванням (!). Разом з тим в київській і галицькій православній митрополії, при фізичній відсутності єпископа Йосифа (Ієзекіля) "єпископське" , так сталося, що його креатура, Іоанн Нецевич , вже без прямої та певної підтримки єпископа, залишилася «лише» пресвітером, і продовжував мешкати у селі Паридуби, де церква існувала ще із 16 ст. та навіть діяла в минулому, скоріше за все при ньому, Паридубська парафія. В іншому разі він міг, мабуть, постати тоді коадьютером єпископа Йосифа (Ієзекіля) "єпископське" , з подальшим цілком закономірним «наслідуванням» володимирської та берестейської єпископської кафедри по київській і галицькій православній митрополії.
Таким чином, вже займаючись тільки цілковито духовною діяльністю, Іоанн Миколаєвич безумовно прожив більше ніж 60 років. Сам рік смерті Іоанна Миколаєвича визначити не вдалося, але оскільки його син Ярош мусив особову платити «подимне» за село Паридуби у 1651 році, то відбулася та сумна для родини подія раніше цього терміну. Дійсно, його дружина та троє молодших синів були живі у середині 1653 році, однак при цьому не лише сам Іоанн, але й первісток цієї родини, син Ян, разом з тими особами в документі того року вже не згадувалися [36].
Княжна Глуша Ружинська, як і її свекор, прожила ніяк не менше ніж 75 років. Безумовно, що “москвитин” Миколай був православним, цю віру визнавали його невістка та син, однак подальші події духовного життя родин дітей цієї сімейної пари, боярина (та пресвітера) Іоанна і Глуші, визначити виявилось вже досить непросто. Між тим, принаймні у записах метричних книг костьолів тієї місцевості за 17 ст., які збереглися, ніхто із чотирьох синів цієї боярської родини ніколи не згадувався.
Коментарі
Дописати коментар