62. Брати Іоанновичі
⬅️ | ➡️
62. Брати Іоанновичі.
в повідомлення
Опіку над усіма чотирма малолітніми дітьми цієї напівлитовської родини, згідно ще Литовського статуту, взяли на себе найближчі родичі – їхні повнолітні брати. Однак опікуном цих дітей став тоді не Базиль, який в ту пору був військовослужбовцем, а також не Ярош – чи взагалі не залишив на цей випадок якихось особових розпоряджень їхній батько, оскільки Ярош вже мав нагоду виховувати двох дітей своєї дружини від її першого шлюбу. Замість них опікунами чотирьом малолітнім дітям були призначені одразу обидва середні сини цієї родини – Жозеф та Олександр, які таким чином народилися ніяк не пізніше ніж у 1664 році [9].
Існують свідчення про багаторічну професійну військову службу братів Іоанновичів, яка беззаперечно відбувалася в період 1637 – 1639 років “під хоругвами єго моцності пана Сапегі , повного коронного писаря, у єго моцності пана Ма(ло)ховського "військовий" ” [36]. Згодом вона продовжувалася у військових формуваннях мултянського воєводи, і це цілком підтверджує та обставина, що згадок стосовно усіх чотирьох братів в матеріалах судових справ 1630 – 1650 років взагалі не існує. Тільки із середини 17 ст. вони мабуть отримали можливість з’являтися до того суду “очевисто”, та вести в ньому відповідні судові розбори, вже саме після того, як закінчили свою військову службу.
Старший із братів, Ян, багато років служив в військових формуваннях мултянського воєводи Мацея Бесараба "Бесараб," , та отримав від нього за цю службу великий матеріальний зиск [242]. Однак в січні 1652 року, повертаючись із тієї військової служби «на побачення» додому, він по дорозі тяжко захворів і 14 числа, у селі Торговиця, поблизу від міста Луцька, оскільки писати сам вже не міг, «тестамент намислив собі і на словах його виказав». А записане чотирма свідками ще й спромігся власноруч підписати. Прізвище його у тому підписі було однак взагалі трохи іншим, ніж у батька, і згідно правилам запису виходячі з синтаксису старовинної польської мови, виявилося навіть «трохи зміненим» – Nicewich.
Жодних згадок за власну родину та дітей в тестаменті того Яна не визначалося, що у сукупності із відсутністю судових справ з такими особами в усі наступні часи дає змогу дійти висновку, що він просто ще не встиг її створити та народити собі нащадків. Усі отримані на службі «добра» Ян залишав у «найпристойніше» розпорядження своєму молодшому братові Ярошу. В тестаменті він також закликав того Яроша одразу поділитися тими добрами ще й «із братом моїм, який є при мені».
Не зважаючи на тяжку хворобу, Ян прискіпливо «намислив» весь обряд свого поховання. Воно повинно було відбутися у православній церкві, а його «грішне тіло» мусило бути одягнутим в білий жупан та підперезано паском із білої овечої вовни. На голові мусила бути одягнутою зелена шапка, а в труну належало помістити шаблю, оздоблену сріблом. Над місцем його поховання родичі повинні були повісити лампаду. Звичайно, що священнослужителям, для належного та якісного виконання ними усіх поховальних служб і треб, необхідно було заплатити. Для виконання ними усіх тих поховальних служб його останньою волею братові Ярошу було доручено продати двох коней та віддати священнослужителям виручені за них гроші. Скоріше за все церквою, де його поховали, була саме церква рідного села Паридуби, яка в ті часи вже принаймні сторіччя як існувала, і де, найвірогідніше, був похований також його батько. Бо тільки там родичі мали змогу постійно наглядати за його похованням. Разом з тим старовинний цвинтар поблизу від тієї церкви існує в цьому селі ще й досі.
Додаткові кошти Ярош мусив також видати кревним, разом із жупанами та сукном, щоб ті мали змогу відправляти служби по Яну в інших церквах. Нарешті, після закінчення служби мултянському воєводі в кінці тієї зими, його 12 galbinow повинні були прийти до церкви, де його тіло буде лежати, і там, як належить, пом’янути його. Наявність саме такої кількості підлеглих, які безумовно знаходилися на повному його забезпеченні, свідчить про те, що Ян Іоаннович був в тих військових формуваннях мултянського воєводи ротмістром, тобто командував там підрозділом, який налічував у своєму складі 50 вояків.
Молодшому братові Ярошу всі ті добра Яна – одяг, споднє, зброя, разом із чисельними «кіньми справними», відписувалося у повну над ними власність, посполу із його дітьми. Ярош також отримав право віддавати те рухоме добро кому завгодно із рідних своїх. Разом з тим саме Ярошу було відписано у повну власність все нерухоме майно Яна – «добра мої дедричні, в воєводстві Волинському біля Володимира лежачі, у тому разі село Паридуби та частина села Хотівля». Тобто він, як старший син, а разом з ним також і його молодший брат, Ярош, вже встигли отримати до 1651 року ту (земельну) нерухомість в спадок від свого батька.
Крім цього, Яну тестаменті ще й опікувався долею свого susevrica Яна Лукашевича, який знаходився на той час десь у неволі, в полоні. Ярошу було доручено визволити його із тієї неволі та віддати йому шляхетський жупан, шубу із соболів та пасок срібний.
Ще про одного з братів, Єремея, можливо саме того, який в тестаменті Яна був означений приписом «є при мені», існує лише єдина згадка в матеріалі середини 1653 року [36]. Наразі ніяких нащадків по цій особі, як і по самому Яну, не залишилося. Останнє дозволяє зробити цілком природне припущення: Єремей міг таки не пережити страшної епідемії чуми 1651 – 1653 років, яка майже споловинила населення Правобережної України-Русі.
Набагато довше за усіх своїх братів, аж під 90 років, прожив наймолодший з них, Миколай [9,45]. Він мешкав неподалік від міста Луцька, можливо отримавши там маєток на землях Семашків в нагороду за свою багаторічну військову службу. Принаймні цей Миколай в 1670 році згадувався як дедрич (дідич) села Бруховського [47]. Зазначимо, що жодних свідчень про наявність на тому місті якоїсь батьківщини (отчини) самого роду Нецевичів взагалі немає і найвірогідніше її ніколи там не існувало взагалі. Жодних згадок про його родину та нащадків в документах не залишилося – однак це зовсім не означає, що останніх у нього ніколи не існувало. Миколай залишався живим у 1694 році, бо “очевисто”, спочатку в місті Жидичині, а потім в Володимирі, зробив тоді дарчий та вливковий записи ґрунтів і добр Хотівля, розпорядження відносно яких сам отримав вже після смерті родича із третьої лінії Роду, на користь своєму небожеві Базилю.
Другий з братів Іоанновичів, «землянин» Ярош, якого, щоб відрізнити від двох його кузенів з таким самим особовим ім’ям, ще записували до судових документів як “старшого”, мав два шлюби. Від першої дружини, ім’я і родинне походження якої невідомо, у нього залишилися син Базиль та донька Гальшка (Єлізавета). Цих двох старших онуків, з яких Базиль взагалі народився близько 1645 року, ще цілком могла пестувати старенька княжна – їхня рідна бабуся.
У судових документах існує згадка, що якийсь Ярош вів справу із Миколаєм Городиським вже у 1646 році, за 500 пол. злотих, на які останнім був записаний залог, тобто не можна виключати, що то саме Ярош (Іоаннович) і був тим “старшим” серед трьох кузенів з таким однаковим особовим ім’ям та прізвищем. Таким чином на той час він вже таки цілком міг покинути військову службу в регулярних військах та почати постійно мешкати і хазяйнувати на прадавній батьківщині свого роду [157].
Вже у ті роки, ще до наслідування по братові Яну, Ярош Нецевич «тримав» частину села Паридуби – 3 «дими» із 94, які взагалі існували в тому селі, та мав ще 1 «дим» в селі (Пустий) Хотівель. Про що й було зроблено запис у щорічних «виказах про подимне», 3.ІІ.1651 р. [241]. Така сама кількість «димів» збереглася в нього й у 1653 році. Тобто виходить так, що саме Ярош отримав від батька, чи по ньому, у спадок, найбільшу частину нерухомості першої гілки цього Роду, мабуть внаслідок того, що він вже мав на той час власну родину та дітей. Бо навіть після спадкування братової долі кількість належних йому «димів» в згаданих двох селах не змінилася. Однак вже у наступному році, згідно «виказів про подимне», записаних 17.ІХ.1654 р., в нього там залишився взагалі тільки 1 «дим», у селі Паридуби – «по такрочній татарській інзкурсії» [241].
Вже до 1650 року Ярош одружився вдруге, із зовсім юною Апполонією Монтовідловною, яка була молодшою від нього на 30 років [48]. Але після смерті свого старшого брата Яна він (знову) цілий рік провів на військовій службі у того мултянського воєводи, мабуть «допрацьовуючи» там за померлого брата, внаслідок чого тестамент покійного був поданий ним до Луцького гродського суду тільки 8.ІІІ.1653 р. [242].
Скоріше за все Апполонія була із дому Беневіч-Монтовідлів, який започатковує своє походження від знаного Монтовідла Гедимінайтіса. Його прямий нащадок, маршал литовський, мав у свій час за дружину доньку великого литовського князя Вітовта "син Кейстута, великий князь литовський " , удову по князю Олександру Наримунтовичу, тобто також Гедиміновну. Таким чином на етапі існування першої лінії роду Нецевичей у 17 ст., ця його лінія аж два рази, на початку та в середині того сторіччя, отримала «свіжу кров» від жінок, які мали своїм далеким пращуром саме великого литовського князя Гедиміна , і двох дружин того князя: Віду, яка народила синів Монтвідла і Наримунта, та мала онука Олександра (започаткував лінію князів Ружинських), і Ольгу, яка народила сина Кейстуса та мала онука Вітовта (забезпечив подовження лінії стрия Монтвідла).
Цілком певно, що Апполонія походила з родини Яна Бенедиктовича Монтовідла та Маруші Осховської [48]. В 1665 році якийсь Стефан Монтовідл був принципалом та помічником луцького намісника, але родові стосунки його з тією Апполонією невідомі. На той рік її родина постійно мешкала в тому маєтку, який знаходився у селі Паридуби, але навіть тоді вона мала там тільки 1 “дим” та лише одного підданого [159].
Саме мачуха виростила Базиля та Гальшку, а також встигла народити вже досить літньому чоловікові, не зважаючи на усі його відрядження, ще п’ятьох синів та дві доньки. Оскільки в метричних записах Мацієвського римо-католицького костьолу жодного разу не згадувалися обидві родини Яроша, а також там відсутні будь-які записи про події народження у нього чисельних дітей, мусимо дійти висновку, що всі перелічені особи ще притримувалися тоді православного віросповідання.
З часу передачі батьком прав на маєток в селі Паридуби синові Базилю, у січні 1677 року, його родина залишила це село і все наступне життя продовжувала мешкати вже у іншому своєму маєткові, на тій долі батьківщини (отчини), яка відійшла першій лінії роду у селі (Пустий) Хотівль [51]. Таким чином нерухома власність в тому селі у родини напевно збереглася, однак таки «димів» вона там позбулася ще у 1654 році – знову таки «по такрочній татарській інзкурсії» [241].
Цілком можливо, що в місцевості Хотівля родина Яроша «старшого» взагалі володіла неабиякою власністю, бо в ході посполитого рушення в січні 1656 року тільки на самому острові Хотівль у неї “взяли добра” на 1.500 пол. злотих [49]. Однак Ярош з’ясував це лише тоді, коли літом навідався на цей острів, виїхавши туди саме із села Паридуби. А в 1659 році на тім острові Ярошу були ще й дозаписані ґрунти від пана Єржі Ярновського [50]. Ярош ще судився з ним у 1660 році, за ті добра, які лишилися на цьому острові після померлого земського писаря.
У Яроша та Апполонії перший син народився скоріше за все близько 1650 року і був названий на честь батька, тобто Ярошом, потім у них народилися сини Жозеф та Олександр, а близько 1670 року народилися ще двоє наймолодших синів, Андрій та Стефан. Їхні сестри Єфросінія та Анна з’явилися на світ в цій родині останніми, близько 1675 року, коли їхня мати мала мабуть вже цілком поважний вік, «суттєво за 40 років».
Виховати чотирьох своїх пізніх дітей Апполонія однак не спромоглася, бо разом із чоловіком померла близько 1682 року. Таким чином старший із братів Іоанновичей – Ярош – прожив також доволі довго, чи не всі 80 років. Зазначимо, що він був спроможний у віці за 70 років не лише започаткувати дітей, але й в 1662 році ще мав змогу особову їздити на суд до Люблінського коронного трибуналу, а в 1678 році спромігся вирішувати у володимирському гродському суді справу про розподіл добр з королем у селі Смидіно на користь свого військового товариша, королівського полковника Станіслава Лацнінського.
Опіка згаданих братів над молодшими Андрієм та Стефаном закінчилася наприкінці 1690 року, раніше, ніж достало повноліття сестер, яких опікуни ще й обов’язково повинні були видати тоді заміж, але не зробили цього навіть літом 1691 року [9,52]. Однак оскільки в інтересах захисту прав сиріт сімейні володіння з 1413 року стали недоторканими лише до моменту виповнення повноліття усім дітям, спадщина по Ярошу Нецевичу була відкрита саме в 1691 році.
Цю спадщину по батькові (і матері) отримав вже однак Жозеф, оскільки його старший рідний брат Ярош на ту пору – до літа 1691 року – встиг померти. В володіння батьківщиною (отчизною), яку складали ґрунти, добра, майно та нечисельні піддані в селі (Пустий) Хотівль, а також частина острова Хотівль, він миттєво ввів усіх трьох своїх молодших братів. Крім того, незабаром свою четверту частину спадщини він записав ще й на власну дружину – Теофілію Лімонтовну, одночасно з тим, як вона, отримавши власну спадщину по батькам, записала її на свого чоловіка [53].
Родини Олександра, який був одружений на Магдалені Катуський, та Жозефа мешкали саме у селі (Пустий) Хотівль, де обидва брати, які зналися грамоті, займали якісь посади в адміністрації [54]. Ніяких свідоцтв про існування нащадків у цих двох родинах знайти не вдалося. А після 1694 році всі згадки про цих двох братів та їхні родини із судових документів взагалі остаточно зникають.
Найстарший з братів, Ярош (Jaroshowi), був одруженим із Катериною Кршевською, і сталася ця подія раніше 1670 року, тобто коли були ще живими його батько та матір. Таким чином він одружився, цілком певно, десь у віці до 20 років, зі старшою за себе по віку удовою, ще й з двома дітьми [55]. В першому своєму шлюбі Катерина була за Михайлом Хлебницьким, з яким і народила тих двох дітей – сина Олександра та доньку Маріанну. В шлюбі із Ярошем вона народила єдину доньку – Констанцію. Померла Катерина 5.ІІІ.1686 р. і Ярош потім мав багато клопоту з пасербом. Сам Ярош помер вірогідніше за все саме на початку тоді ще не морового 1691 року, ледве перетнувши при цьому межу у 40 років життя [52,56].
Молодші брати, Андрій та Стефан, освіти за часів опіки в молоді роки мабуть взагалі не отримали, бо грамоті тоді вони не зналися. У 1694 році обидва, разом із сестрами, виступили позивачами на судових процесах, де виставляли претензії своєму стрийченому брату Базилю . Останній, на їхню думку, протизаконно перебрав на свою користь ґрунти та майно у селі (Пустий) Хотівль, а також частину острова Хотівль, як дарунок від стрия Миколая, що виконував доручення на таке від родичів із третьої лінії роду [9,45,57,58]. Згадки про Стефана після 1694 року взагалі зникають, і нащадків по ньому знайти не вдалося. Яким саме чином склалася життєва доля обидвох згаданих сестер – також невідомо.
Однак принаймні у одного із двох молодших братів власна родина таки існувала, і мабуть лише йому, Андрію (Jedrzey) Ярошевичу, на початку 18 ст., пощастило народити та виховати в ній єдиних на ті часи в першій лінії роду чоловічих нащадків, які подовжили надалі її існування – синів Миколая та Михайла. Однак походження та навіть ім’я матері цих дітей з’ясувати наразі не вдалося. Сам Андрій вперше згадується ще у документі 1673 року, як дитина, яку разом із його стрийченою сестрою, було побито “до крові” в селі Паридуби [59]. Наступний раз, після закінчення судових процесів з Базилем, ця особа згадується вже аж у 1705 році [352].
Як й усі його пращури в багатьох минулих поколіннях, Андрій Ярошевич став військовим. Місце і подробиці військової служби цього чоловіка залишилися наразі невідомі, однак 2.YІІІ.1704 р. його було призначено королем на посаду протектора, тобто захисника, так званих «Любицьких князів». Так йменувалися тоді, особово, мешканці села Любеча княжа, Жовківської округи, Белзського воєводства (зараз це село Любеля, Жовківського району, Львівської області). Люди цього села надали колись великі послуги князям Мазовецьким, за що ті своєю власною волею зробили їх усіх вільними (точніше – вільновідпущеними) селянами, а ще дозволили використовувати визначаючу саме цих сільських осіб особову назву, «княжі».
Мешканці того села були особами руської народності, нащадками прадавніх русинів-рутенів, і проживали вони, постійно, якраз на кордоні поземілля Галиччини та Волині. Саме в цій місцевості, внаслідок її топологічних особливостей, проходило тоді багато торговельних шляхів поміж країнами заходу та сходу Європи. Тому протектор села на цих торговельних шляхах, скоріше за все ще й виконував функції (головного) митника та прикордонника. Таке потребувало вже не лише вміння вправно воювати та захищати, але й певних і безумовних знань у багатьох сферах хазяйського життя того прадавнього суспільства та безперечної грамотності, себто Андрій Ярошевич таки повинен був колись навчитися грамоті.
Він, мабуть, розраховував спочатку осісти та постійно жити саме в тому селі, бо 11.ІІ.1705 р. викупив там у місцевої мешканки, удови Ганни Васютинської, її хазяйське добро на садибі у 7 соток – дім, амбар, халупу із сенями та двома коморами, а також три земельні наділи та сіножать, заплативши за все це 300 злотих. Купівля усього цього добра ще раз підтверджена в тестаменті Ганни, який було складено 15.ІY.1705 р., в присутності старости, декількох селян і священників. Всі ті сільські «княжі особи» грамоти однак зовсім не зналися і тому умовили підписатися за них під тим тестаментом панни Ганни свого пана протектора, що й було ним залюбки виконано [352]. Таким чином Андрій спромігся отримати належну освіту, можливо у досить таки дорослому віці, і безперечно вмів читати та писати. Згадана купівля нерухомості цілком може вважатися підтвердженням існування у нього родини вже на ту пору. Принаймні ніяких сумнівів в наявності у Андрія Ярошевича тоді сина Миколая безумовно немає.
Доля Гальшкі Нецевичівни відома тільки на 1673 рік, коли вона згадується у шлюбі з Григорієм Жуком. Саме тоді в селі Паридуби, де жила її родина, Гальшку і було побито, “до крові”, разом з її стрийченим братом Андрієм [59].
Найстарший в родині, стрийчений для усіх згаданих вище молодших братів, первісток Яроша, Базиль, народився близько 1645 року. Він мабуть що із трьома наступними дітьми другої родини батька отримав таки належну на ту пору освіту. Володів принаймні трьома мовами, на кожній з яких писав, причому каліграфічно, добре знався в юриспруденції, особливо в майновому законодавстві. Але обрав для себе професію військового і вже з молодих років служив у регулярному козацькому війську, як це робили раніше його батько, обидва стриї, та їхні пращури.
Базиль отримав від батька судовим індугенатом перше “добро” ще у 1677 році. Внаслідок свого слабкого здоров’я Ярош «старший» 8.І.1677 р. зробив синові вливковий запис на село Паридуби у Ковельскому старостаті. Цей “консенсус уступлєнія всього права” родини Ярошом «старшим» синові Базилю був особову дозволений та підтверджений власним листом короля Яна Казимира [60].
Однак ні Ярош з братами, ні його син Базиль, не дослужили в регулярному козацькому війську до старшинського (тобто офіцерського) чина. Базіль був лише військовим товаришем роти панцерної, командиром якої був військовий суддя, підстолій бузький Любенський "військовий". Військовий товариш у козацькому війську виконував різні військові та цивільні доручення, а ще командував козацькою сотнею за відсутністю сотника, або панцерною ротою за відсутністю ротмістра. Разом з тим означений чин, «військовий товариш», давав його носію в тому регулярному козацькому війську всі формальні права на отримання дворянства [292].
В одній з компаній проти татар, що знову почалися після 1682 року (вірогідно – Surroparentney), Базиль потрапив у полон, де і перебував до 1687 року [61]. Мабуть оскільки той полон виявився багаторічним, його дідичний маєток в селі Паридуби король передав під нагляд і дав привілей правити їм, до повернення туди хазяїна, шляхтичу Миколаю Ручинському. Таким чином родини, яка мусила залишатися в цьому селі, наглядати та володіти тим маєтком, у Базиля, принаймні до 1687 року, взагалі ще не існувало.
Звичайно, що після визволення чи викупу Базиля з полону, новий “хазяїн” Ручинський зовсім не поспішав повернути тому маєток в селі Паридуби, не зважаючи на усі знання Базиля з юриспруденції. Навіть особовий лист до того шляхтича в грудні 1687 року від самого короля Яна 3 Собеського , з вимогою негайно повернути Дому Нецевичів належне останньому добро – «інакше буде застосовано ресурс» – ні до чого не привів [61].
Бо вже в 1690 році цією проблемою обіймався коронний надвірний підскарбій Атанас Мигчинський, королівський полковник, також командир панцерної роти. Він і собі звернувся з особовим листом, але зовсім до іншого шляхтича – свого ротмістра Домініка Дріванського , в якому прохав того допомогти “чоловіку в війську речіпосполитої добре заслуженому, давньому жолнеру” розібратися з цією проблемою прямо на місці – “прошу пана виправити це без затримки”. Ротмістр можливо не так добре знався на юриспруденції та майновому праві, але мабуть досить таки добре знався «на ресурсі», тобто як саме дійсно потрібно було вирішувати такі проблеми із вкрай знахабнілою шляхтою, бо у 1692 році маєток в селі Паридуби та землі там знову були власністю Базиля [62].
Треба зазначити, що дарчий запис стриєм Миколаєм ґрунтів та добр в селі Хотівль своєму небожеві Базилю, які до того належали членам третьої лінії роду, конкретно – Ярошу «молодшому», зроблений ним спочатку в місті Жидачові, був доволі незвичним, мабуть внаслідок мора 1692 року. Суто формою то був юридичний “запис забезпечення”, який принципово не повинен був використовуватися для оформлення дарчого запису. А згідно змісту самого запису, то той взагалі було зроблено “для створення дійсно признаної родової послідовні наступними легітимними спадкоємцями.... після запису особового імені благородного родового послідовника”. Фактично такий “запис забезпечення” означав спробу створення (родом) майорату, що було цілком неприйнятним згідно польських шляхетських законів, та певне юридичне приховування цієї дії [45].
Немає сумніву, що той документ та інші на цю тему складав добре юридично освічений в майновому законодавстві Базиль, а не його 90-річний стрий Миколай, бо біля кожного з них є власноручний припис та підпис Базиля про вірність тексту. При цьому, скоріше за все, він скористався певними положеннями давнього русько-литовського права, яке продовжувало у ті часи діяти в трьох воєводствах Правобережної Укрїни-Русі, що входили до складу Речі Посполитої.
Оскільки своїх дітей у Базиля не було, серед можливих спадкоємців вже по ньому Миколаєм були названі діти Апполонії Мотовідловни, а також конкретні особи з другої лінії цього роду, однак не було названо жодного майбутнього спадкоємця саме із його власної сторони, що скоріше за все свідчить про відсутність в нього на той час вже будь-яких прямих кревних нащадків. Можливо їх усіх винищив таки жахливий мор 1692 року.
До цього документу був зроблений ще власноручний допис самого Миколая, де іншим його небожам, наразі Андрієві, маніфестувалося яким саме чином ту послідовню можна зробити. Вказівки про вибір наступних спадкоємців, вже саме тільки серед стрийчених братів та сестер Базиля, Миколай ще раз повторив у вливковому записі тому ґрунтів та добр Хотівля, зробленому ним на цей раз в Володимирі [9]. Але мова про Базилеву рідну сестру Гальшку в тих документах вже не йшла, можливо внаслідок її смерті на той час.
Невідомо достеменно, що воно конкретно сталося у Базиля з тим майном в Хотівлі, а також із належним йому майном в селі Паридуби в наступні часи. Брати Андрій та Стефан свідчили в суді, ще у 1694 році, що їхні колишні опікуни, брати Жозеф та Олександр, виготовили фальшивий документ з “не існуючим” записом добр острова Хотівль на користь підчашія добржанського Домініка Грушевського [57]. Однак самі ті колишні опікуни таки визнавали борг останньому та навіть виплатили йому відшкодування в сумі по 280 пол. злотих з кожного [63].
Той борг найвірогідніше з’явився від закладу Грушевському острова Хотівль за суму в 1.000 пол. злотих, взяту у нього тими братами 17.YІІ.1691 р., тобто одразу після відкриття спадщини по Ярошу Нецевичу , терміном на півроку, яку було загалом записано на усіх їхніх кревних родичів [64]. Родичі, однак, про той запис взагалі нічого не знали, бо гроші брали тільки Олександр та Жозеф із своїми дружинами. А від пана Грушевського тим боргом опікувався рідний брат дружини Олександра, на ім’я Теодор Катуський, який мав ще й свої власні претензії до сестри [65]. Є свідчення, що принаймні у 1699 році Базиль продовжував судову тяганину саме з цього приводу [47].
Мабуть одразу після повернення з полону Базиль Ярошевич, не маючи власної родини і маєтку, оселився в селі Городищі, де мешкало багато членів другої та третьої ліній цього роду. Навіть повернувши з часом свій маєток в селі Паридуби і використовуючи його на свою користь, Базиль залишився постійно мешкати в тому селі Городищі, де саме йому, бобилю, досталося чомусь наприкінці життя опікувати осиротілих дітей родини із третьої лінії роду.
Бо Базиль був зазначений саме як мешканець села Паридуби, коли підписувався свідком при шлюбі шляхтича Думанського наприкінці 1704 року [227]. А вже згодом, 26.YІІІ.1707 р., він визначався як мешканець села Городищі, коли підписувався свідком при шлюбі шляхтича Сільнествицького[228]. В Російській Імперії обидва ці села адміністративно підпорядковувалися Несухоженській волості, Ковельського повіту, Волинської губернії.
Помер Базиль в селі Городищі у 1708 році, на руках трьох осіб з другої лінії роду, яким згодом його стрийчений брат Андрій переписав маєток в селі Моковичі, що його встиг придбати собі Базиль в останні роки свого життя, замість майна таки проданого ним Хотівля. Він прожив, таким чином, лише трохи більше ніж 60 років і не залишив по собі нащадків. Згідно заяви-позова вуйка опікуваних ним сиріт, ті особи другої лінії роду, на руках у яких Базиль помер, добряче пограбували майно та поцупили собі усю чисельну худобу, яка належала небіжчикові, серед якої тільки бидла рогатого налічувало 200 голів [66].
Коментарі
Дописати коментар