10д. Історичний відступ. Питання розбудови людського суспільства.
10і. Історичний відступ. Питання розбудови людського суспільства.
Разом з тим, починаючи від ІХ тисячоліття до нашої ери, на Близькому Сході, у передгір’ях Малої та Передньої Азії, і взагалі на території «півмісяця родючих земель», які знаходились на східному узбережжі Середземного та південних узбережжях нинішніх Каспійського, Чорного і Азовського морів, розпочалася вже розбудова людського суспільства цілком нового хазяйсько-культурного типу. В цьому суспільстві, на зміну традиційного для минулих часів «збирання» та полювання, тобто примітивного привласнювання, почало активно впроваджуватися виробниче хазяйнування: значно ефективніше за своїми наслідками випасне скотоводство, а трохи згодом, починаючи від YIII тисячоліття до нашої ери, ще й землеробство.
Скоріше за все підвалини такому перебігу подій були закладені людством ще саме в землях благодатної на ту пору Сахари. Однак розбудова нового суспільства на землях Близького Сходу стала вже початком проведення для людства взагалі великої неолітичної революції, яка породила, кінець кінцем, нинішню земну цивілізацію та її державність. І навіть в пору ще докерамічного неоліту, коли землеробство поготів існувало, але навіть посуду у людей ще не з’явилося, прадавнє суспільство нового типу виявилося спроможним забезпечити себе вже цілком достатньою кількістю продовольства, що безумовно «задовольняло» його прадавніх богів [395].
Лідером у використанні таких переваг виступило населення, яке мешкало в поселенні Невали-Чори, на півдні нинішньої Турції. Саме там, в землях Східної Анатолії, перші малоазійські землероби спочатку привчилися запасати насіння диких злаків на наступний рік, а згодом навчилися висівати його та спромоглися ще й відібрати з них саме те зернятко, яке не викидало отримане в його колосі на землю, щоб мати змогу постійно збирати надійний врожай існувавших на ту пору зернових культур. Зростання тривалості життя до 40 років дозволило жінкам народжувати в ті часи вже взагалі доволі багато дітей, згідно археологічним дослідженням мова йде навіть про 7 – 8, з яких у певної частини породіть доживало до дорослого віку більше двох нащадків. Такі обставини призвели до інтенсивного зростання загальної чисельності населення цього поселення і до появи у ньому значної кількості вільних робочих рук. Взагалі, при переході прадавнього суспільства до землеробства, чисельність його населення завжди зростала цілком помітно, до двох разів вже лише за чверть тисячоліття.
В результаті за 50 км на південь від поселення Невали-Чори, на так званому «Пузатому холмі», прадавніми малоазійцями були збудовані чисельні криті храми Гебеклі-Тепе, відомі ще також як кораблі-лабиринти «для спасіння грешних душ», про які вже йшла мова, де для підтримки стелі тих храмів-кораблів використовувалися спочатку вирубані із каменю стовпи заввишки до 7 метрів, що прикрашалися тотемними зображеннями. Ті чисельні тотемні зображення в храмах Гебеклі-Тепе, які послідовно з’являлися на протязі усього періода їхньої тисячолітньої розбудови, безперечно свідчили про появу в поселенні Невали-Чори все нових і нових родів цього первинного племені Передньої Азії. Разом із тим на цих стовпах були зображені також ще й чисельні піктограми, які дозволяють зробити висновок, що азійське населення Невали-Чори вже безумовно перебувало тоді на шляху до становлення власної письменності, або якимось чином наслідувало минулу [397].
Взагалі усі земні цивілізації, після досягнення ними певного етапа свого розвитку, починали створювати якісь монументальні споруди. Є сенс лише нагадати про мегалактичні розбудови давнього міста Баальбек, де для фундаментів таких розбудов використовували кам’яні моноблоки, які важили від 300 до 2000 тонн. І ці унікальні моноблоки, в перерізі 4 на 4 метра, а завдовжкою інколи близько 20 метрів, були виготовлені людьми ще понад 4 тис. років тому, хоч й досі невідомо як це відбувалося та яким саме чином їх тоді спромогалися переміщували із каменоломень на досить значні відстані, в багато сотень метрів, а потім ще й підіймали там на висоту до 6 метрів.
Однак демографічний вибух у прадавньому малоазійському суспільстві, який спричинив новий принцип добування необхідної йому кількості споживних зернових продуктів, тобто рослинної білковини, на додаток до звичних мясних страв, невдовзі скінчився, бо в Гебеклі-Тепе виявився повністю вичерпаним досить невеликий ресурс місцевого землеробства. Прадавнє суспільство цього поселення швидко досягло нового рівня рівноваги між продуктовим ресурсом, який могли забезпечити наявні у нього на ту пору сільськогосподарські поля, та загальною кількістю населення, яке мало змогу з них прохарчуватися.
Питання про необхідну для забезпечення людей зерновим продуктовим ресурсом площу сільськогосподарських угідь буде детально розглядатися в наступних розділах цієї розвідки. Але для розуміння сільськогосподарської діяльності означених прадавніх часів ще обов’язково потрібно зважати на дві додаткових, та вкрай суттєвих, обставини. По-перше, всі роботи на полях виконувалися тоді лише виключно вручну, навіть без будь-якої допомоги робочої худоби, якої у прадавніх людей взагалі на ту пору ще не існувало. А, по-друге, погодні умови Передньої Азії обов’язково потребували постійного зрошення існувавших там сільськогосподарських полів.
Нагальна необхідність залучення для належного налаштування сільськогосподарського виробництва додаткових робочих рук, потрібних для спорудження іригаційних систем окремих полів та безперервного забезпечення їх водою, невдовзі призвела до того, що для виконання будівельних та оздоблювальних робіт в Гебеклі-Тепе людей у цього азіатського племені стало залишатися все менше та менше. Оскільки сама чисельність племені зростала лише доти, доки смертність в ньому цілком не зрівнювалася із народжуваністю, а таке при обмеженому продуктовому ресурсі безумовно невдовзі таки наставало. Найбільш давні колони споруд його храмів-кораблів були гранітними, дуже добре обробленими, і на них були майстерно викарбувані, як єдине з ними ціле, об’ємні фігури різних тваринних істот (тотеми). Та з плином часу каміння колон стало оброблятися все гірше та гірше, матеріал їх виявився переважно заміщеним піщаником, а барельєфи на колонах взагалі зникли [397].
Замість барельєфів фігури тваринних істот (тотеми) почали визначатися на тому піщанику просто глибокими подряпинами. Мабуть вправних робітників, яких прадавнє суспільство могло дозволити собі відволікати на такі роботи, стало з часом взагалі обмаль. Кінець кінцем, у YІІІ тисячолітті до нашої ери, всі роботи в храмах Гебеклі-Тепе було взагалі припинено і (самими їхніми розбудовниками) вони були забутовані тоді великою кількістю каміння (наразі будівельного сміття), що, наразі, зберегло ці храми до нинішніх часів. З іншого боку це могло бути для них зовсім не будівельним сміттям, а саме реінкарнованими в те каміння, згідно віруванням цих давніх осіб, «грішними душами», які кораблі-лабіринти мусили переправили до прадавньої «пристані-фортеці» в Карпатах, для їхнього наступного там відродження.
А вже з початку YІІ тисячоліття до нашої ери лідером в розбудові найдревнішої на Земній кулі цивілізації постає інше малоазійське поселення, Чатал-Гуюк (Чатал-Гююк), яке також знаходилося в турецькій місцевості Анатолії [395,405]. Воно розташовувалося на західній околиці «півмісяця родючих земель» і його населення активно проводило в життя ідеї розвинутого землеробства. Тому в поселенні Чатал-Гуюк, наприкінці того тисячоліття, мешкало вже взагалі близько 8 тисяч осіб, і їхня загальна чисельність там продовжувала поступово зростати, внаслідок чого у племені з’явилася нагальна потреба засновувати нові колонії.
Однак первинне землеробство, яке розпочалося в Чатал-Гуюку за 6,5 тис. років до нашої ери, супроводжувалося не лише демографічним вибухом. При первинному сільськогосподарському зерновому виробництві, для виконання належних землевпорядних робіт, від суспільства постійно потребувалися значні додаткові зусилля, щоб підняті під це виробництво поля встигати вчасно «окультурювати», бо всі роботи на них виконувалися тоді, як вже було зазначено, виключно вручну. Разом із тим використання примітивної меліорації лише за декілька поколінь безумовно приводило підняті сільськогосподарські поля до критичного рівня їхнього засолення. Виробництво зернової продукції на подібних засолених полях постійно зменшувалося, і людям невдовзі доводилося «підіймати» для сільськогосподарського виробництва все нові і нові поля.
Однак зростання кількості різних родинних тотемів, тобто зображень тваринних істот, яке було зафіксовано ще на колонах храмів Гебеклі-Тепе, поки вони споруджувалися, свідчить, що загальна чисельність осіб первинних азіатських землеробських племен новітнього хазяйсько-культурного типу таки поступово та безупинно зростала [397]. Бо за кожним із тих тотемів поставав певний родовий пращур племені, нащадки якого створювали вже власне родове дерево із багатьма окремими гілками. З часом ієрархія цих родових дерев в племені суттєво зрослої чисельності цілком закономірно приводила до відходу частини їхніх членів на нові місця помешкання, де вони засновували нові колонії, в яких згодом з’являлися вже новітні племена, з яких потім створювалися певні племінні об’єднання, а останні в свій час поставали підвалинами для появи когорти нових народів.
Між тим наприкінці того тисячоліття поступовий підйом сонячної активності та поворот земної вісі привів до підвищення середньої річної температури північної гемісфери Землі на 20 С. Клімат становить собою багаторічний режим погоди, тому така його зміна стала потребувати в малоазійській місцевості взагалі безперервного зрошування сільськогосподарських полів, задіяних під зернове виробництво. За означених обставин жерці Чатал-Гуюка проводять, близько 6.200 років до нашої ери, розвідувальну експедицію в циркумпонтійській (багатій тоді на прісну воду!) зоні, де шукають нові райони для розселення племен власного народу, загальна чисельність якого тоді мабуть вже доволі суттєво зросла і стала для багатьох азіатських людських об’єднань взагалі критичною.
Саме в цій розвідці жерці достигають місцевості святилища Кам’яної Могили цивилизації Шу-Нун, про що свідчать результати археологічних розкопів поселень довкола неї. В окремих поселеннях поблизу Кам’яної Могили були знайдені кам’яні сосуди, які мають аналоги лише в Чатал-Гуюкі. Крім того, з YІ тисячоліття до нашої ери, саме в цих поселеннях, при цьому цілком раптово, з’являється ще й одомашнена велика рогата худоба (буйная рагатая жывёла). Археологічні розкопи показали також, що саме в ці часи, у низинах Дніпра, мало місце сумісне проживання традиційних місцевих мисливців та пришлих туди народів східних середземноморців, які поставали такими саме за усіма їхніми антропологічними особовими ознаками [395,405].
Жерці малоазійського Чатал-Гуюка скопіювали досі їм не відомі письмена Кам’яної Могили, і повернувшись на власну батьківщину відтворили їх на барельєфі шумерської Праматері Сущого. Саме радіокарбонна дата цього барельєфа, 6.200 років до нашої ери, може вважатися, зі значною долею вірогідності, початком всесвітньої цивілізації (державності) людства. Існування двох ідентичних записів найдревнішого у світі літопису святилища Кам’яної Могили та барельєфа Чатал-Гуюка, де вперше засвідчено укладання мирного договору поміж народами цих двох різних місцевостей, означало тоді відкриття саме циркумпонтійської зони, багатої вологою, для розселення племен малоазійців і східних середземноморців та формування там (майбутньої) індоєвропейської спільноти.
Ця угода разом з тим виглядає досить дивною, бо у людей на ту пору ще взагалі була відсутньою будь-яка металева зброя, існували лише кам’яні топори, та й їздити верхи вони навчилися тільки у ІІ тисячолітті до нашої ери. Таким чином ніякої мови про збройне вторгнення на далекі вільні землі (майбутньої) України, до яких ще потрібно було б доволі довго добиратися із необхідною для цього кількістю їжі, та якесь її наступне захоплення з боку тих давніх шумерійців взагалі ніколи не йшлося. Скоріше за все не чисельні місцеві племена північного Причорномор’я просто мирно передали цю землю давнім шумерійцям цілком із власної волі, можливо що в обмін на практичні навички у випасному скотоводстві та землеробстві.
Наступне розширення місцевостей розповсюдження вже існуючих на ту пору ДНК та зростання популяційної конвергенції у середовищі давньої людської спільноти, яке активно відбувалося на Землі в часи кінцевої пори палеоліту, було обумовлено, в першу чергу, поступовим покращенням її клімату в поясі первинного проживання давнього людства, а також завдяки опануванню нашими пращурами новітніх на ту пору виробничих технологій.
Коментарі
Дописати коментар