15і. Історичний відступ. Українська місцевість. Закінчення.
15і. Історичний відступ. Закінчення.Українська місцевість.
Як свідчить доля не чисельних трипільців, цей малоазіатський народ, який у середині 5 тисячоліття до нашої ери переселився до Подністров’я, де вже мешкали чисельні (місцеві) скотоводсько-пастуші племена, взагалі зник там вже через якихось два тисячоліття. Хоч, наразі, таки встиг передати свої більш високі сільськогосподарські надбання середовищу цілком іншої спільноти, а власну ДНК та мову своїм нащадкам. Землеробна цивілізація Трипілля, яка сприйняла до свого складу скотоводсько-пастуші племена, що встигли піднятися до рівня земельно-скотоводської культури, мала апогей свого розвитку у середині ІY тисячоліття до нашої ери. Саме тоді в господарстві трипільців важливу роль отримала пшениця-сельта та дворядний ячмінь. Їхню державу ще називають новою Араттою і виступала ця трипільська цивілізація співдружністю багатьох державницьких утворень полісного типу.
Окремі полісні розбудови трипільців в період від 3.500 до 2.700 років до нашої ери мали загальну площу до 5 км2, а чисельність їхнього населення становила, буцімто, 40 тис. осіб. Між тим для розуміння реальних подій тієї давньої пори існує цілком закономірне питання, відповіді на яке ще й досі не існує. Яким саме чином, при відсутності тоді будь-якого гужового транспорту та належних за розмірами човнів для транспортування товара річками, цих (багато)чисельних мешканців трипільських полісних розбудов, що з’явилися на великій території (майбутньої) України, забезпечували завжди найнеобхіднішим для життя людей продуктом, а саме кухонною сіллю. Останньої безумовно було потрібно мати в кожній із тих великих розбудов принаймні по 240 тонн на кожен рік.
Місцями постійного помешкання людей трипільської культури були великі оселі напівземляного типу, де розміщувалося багато вогнищ під єдиним дахом. Оскільки в основі тих осель найчастіше використовувалася випалена глина, то вони були доволі міцні, принаймні сама їхня основа (фундамент) повною мірою збереглася аж до нинішніх часів. Окремі оселі в невеликих поселеннях зазвичай розташовувалися концентричними колами, із загоном для свійських тварин в центрі, а із зовнішнього боку їх часто огороджували ще й частоколом, інколи навіть кам’яним.
У малоазійських та середземноморських племен, які з певної нагоди «осіли та затримались» в межиріччі Бугу та Дністра і на сусідніх землях Волині в пору неоліту, в повній мірі проявилися в цій місцевості цілком розвинуті навички зернового землеробства. Їхній антропологічний тип був, переважно, середземноморським. Разом з цим проведені дослідження свідчать, що ті особи, які першими, ще у давньому кам’яному віці, тобто в пору раннього палеоліту, вже заселяли землі Волині, але не мали ще жодних навичок зернового землеробства, були людьми зовсім іншого антропологічного типу. Вони поставали саме найбільш розвинутими (та чистими) доліхоцефалами. Взагалі у праминулу пору тими доліхоцефалами цілком могли виступати кроманьйонці, які переважно й були високими, довгоголовими та широкоскулими. Їхній реальний зріст залежав, звичайно, від кількості тих продуктів споживання, якими ці кроманьйонці реально мали можливість тоді постійно себе забезпечувати в кожному із конкретних місць їхнього проживання.
Таким чином, вже невдовзі після подолання людством «голкового вушка» останнього льодового періоду, на благодатних землях Волині першими опинилися, скоріше за все, саме ті давні кроманьйонці. Вони зайшли туди через Карпати, де в прикарпатській місцевості ними був заснований центр формування нинішньої «білої раси», саме яку почали створювати там минулі кроманьонці-борейці малоазійського походження. Однак це автохтонне (первинне) населення Волині зникло там, з якоїсь нагоди, ще взагалі до приходу на ту землю пранарода індоєвропейців, в тому разі (майбутніх) трипільців, принаймні ніяких поселень давнішних доліхоцефалів, навіть бронзового віку, в цій землі ще й досі знайти не вдалося [401].
Наступниками того автохтонного населення Волині постали найдревніші землеробсько-скотоводські племена, саме які, разом із малоазійцями та середземноморцями першої хвилі переселення, заклали підвалини трипільської культури в Україні. Трипільці західних українських земель постійно спілкувалися із спорідненими племенами землеробів індоєвропейського походження, які «осіли та затримались» на річці Дунай, що в ті часи називалася ще Данубій (Друс) та Істр, а також на південних землях Балканського півострова, де цими землеробами були закладені підвалини цілком подібної до трипільській культури, названої археологами культурою Кукутені. Найвірогідніше, що навички зернового землеробства та належне сортове насіння усім цим індоєвропейським племенам принесли із собою ще ті давні малоазійці, які були вимушені, в свій час, мігрувати, разом із ними, із Передньої Азії до Старої Європи.
Однак на землях Лівобережної України, степова зона якої постійно була доволі посушливою, перебіг життя людей скотарсько-пастуших племен ще принаймні тисячу років поспіль залишався без якихось змін, оскільки землеробство там дуже часто поставало в згадану пору взагалі ще нерентабельним заняттям. Разом з тим в північній лісовій смузі української території, у прадавніх місцевих племен, які в ті часи продовжували переважно зберігати ще цілком мисливсько-рибальське господарювання, археологічні розкопи засвідчують вже таки широке використання, при харчуванні, зерен пшениці, ячменя, проса, гороха та чечевиці [377].
Найдревніші поселення людей скотоводсько-пастушої та землеробсько-скотоводської культури послідовно пройшли на землях Лівобережної України через три етапи свого подальшого розвитку: з 3,0 до 2,7, з 2,7 до 2,1, та з 2,1 до 1,7 тис. років до нашої ери. Також, в процесі поступового розвитку прадавніх людських поселень, там послідовно змінювався сам уклад їхнього племінного суспільства – в ньому послідовно відбувався тоді перехід від споконвічного матріархату до патріархату.
Розвиток ремесел, нові технології і постійне вдосконалення виробництва призвели до появи багатьох предметів, які згодом виявилися цілком пригодними для використання при первинних процесах обміну у прадавньому суспільстві. Це була висока за якістю та художнім оздобленням керамічна посуда та горшики, а також різноманітні і вже цілком досконалі інструменти із кременя. Згодом предметами обміну в давньому суспільстві постала взагалі нова продукція її ремісників, цілком виготовлена з металу. Всі ці речі, походженням лише із декількох центрів виробництва, знаходять зараз, при археологічних дослідженнях, в окремих поселеннях скотоводсько-пастушої та землеробсько-скотоводської культури, які розповсюджені по всій території України-Русі.
Вже в ту прадавню пору міжплемінний обмін товарами виявився напрочуд розвиненим. Бо саму первинну металеву сировину, самородну мідь, вироби з якої при археологічних розкопах знаходять геть по всій Україні, видобували тоді лише у Прикарпатті. В тій прикарпатській місцевості найдревніші поселення людей зустрічаються по обом берегам річки Прут та доходять там впритул до території нинішньої Румунії.
Крім того, на додачу до таких «внутрішньо українських» торгових зв’язків, в ту пору у людей землеробсько-скотоводської культури існувало також вже досить активне торгове спілкування із різними народами, які мешкали у багатьох землях Передньої Азії та «осіли» по берегам Середземномор’я. Ці зовнішні торгові зв’язки прадавньої пори безумовно потребували ще й налагодження надійних торгових шляхів, вже тоді прокладених до цих досить далеких народів, як суходолом, так і по воді. Вважається, що навіть ще 4 тис. років тому такі торгові шляхи суходолом із Азії простягнулися вже геть через усю Лівобережну та Правобережну Україну, звідки йшли через Галичину на Балкани, а потім ще далі, в Центральну Європу.
Про наявність таких шляхів свідчать матеріали чисельних археологічних розкопів в цих місцевостях, при яких були знайдені залишки споруд єдиної землеробсько-скотоводської культури. Ці здавна налагоджені торгівельні зв’язки відіграли величезну роль у подальшому розвитку вже існувавших на ту пору, а також багатьох наступних об’єднань спільноти людей, при цьому різного етнічного походження, які мешкали геть по всій території Європи.
Вважається, що три етапи розвитку найдревніших поселень на землях України, а також розвиток прадавнього людського суспільства, яке їх населяло, поєднує між собою те, що здійснювала їх ще досить таки єдина, в етнічному плані, общність людей. Звичайно, що з плином часу вона розділялася на окремі племінні групи, які перебували на різних стадіях переходу від матріархату до патріархату, однак саме єдина матеріальна культура давніх курганних поховань свідчить, принаймні, про безумовну етнографічну цілісність та духовну єдність всіх племен, які її використовували.
Поступово розвиток металообробки, з її ніколи раніше не існувавшими виробами, значно підняв продуктивність праці прадавніх людей. При ще збереженому в прадавньому суспільстві ухилі в бік скотоводства це економічно посилило окремі родини та зробило їх менш залежними від зв’язків, які раніше зазвичай поєднували ті родини в кожному окремому поселенні. Однак культура нової, бронзової доби, потребувала вже постійного постачання металу та відповідного забезпечення збуту виробів із нього.
Найближчий до південних степів Лівобережної України центр металургійного виробництва знаходився тоді на Кавказі. Внаслідок цього ще досить слабко пов’язані із мотижним землеробством південні племена скотоводів, які мешкали на цій території у середині ІІ тисячоліття до нашої ери, взагалі перемістилися з земель Нижнього Подніпрова до берегів річки Дон, звідки водний шлях на Кавказ був суттєво коротшим. На тих багатих землях північного Причорномор’я вони «осіли» та згодом спромоглися збудували там поселення вже цілком сільського типу, де стали займатися землеробством, повністю зберігши при цьому духовну культуру свого тисячолітнього скотарсько-пастушого етносу.
Згодом античні історики стали вважати, що «осілі» племена тих споконвічних скотоводів були найдревнішими з усіх племен, якими, за відомі їм історичні часи, була населена територія північного Причорномор’я. Вони надали людям тих племен, які буцімто вперше «осіли» в цій місцевості, особове найменування кіммерійців. Останніх згадують у шумерійських клинописах YІІІ ст. до нашої ери як таких, що неодноразово здійснювали тоді військові набіги на території древніх держав Асірії та Урарту. При цьому кіммерійці навіть інколи доходили при тих набігах аж до внутрішніх земель Передньої та Малої Азії.
Разом з тим дослідникам відомо, що племена кіммерійців постійно мешкали саме на землях Керченського півострова, в так званій Тавриді, особливо після того, як у YІІ ст. до нашої ери їх із північного Причорномор’я витіснили племена скіфів, яких зараз вважають древніми аріями. Однак дійсний регіон постійного та тимчасового розселення кіммерійців в українських землях наразі залишається невідомим. Між тим існують певні свідчення, що в ту пору різноманітні пастуші племена мешкали по усьому пространству південних українських земель, від Дністра до Дона, і всі вони безумовно «осідали» ще й на землях Криму.
До цієї вже цілком місцевої на ті часи спільноти у YІ – YІІ ст. до нашої ери приєдналися ще й грецькі переселенці. Вони спорудили на південних українських землях власні чисельні поселення, які простягнулися тоді вздовж усього чорноморського узбережжя. А в самому Криму греками були споруджені навіть міста-поліси, юридичне об’єднання яких поміж собою згодом дозволило створити там так зване Боспорське царство.
Сукупно скіфи, типові для тієї пори кочові скотоводи, відомі також як арії, були різноманітними за своїм етнічним походженням іраномовними племенами, більш-менш спорідненими поміж собою, яких у YІІ ст. до нашої ери витіснили із Центральної Азії. Саму Скіфію на їхній новій батьківщині становили спочатку тільки степові землі північно-східного Причорномор’я, територія степового Приазов’я та негірські місцевості Криму, які були чудово пристосованими для існування суто кочевих племен. Але в Y ст. до нашої ери, поступово розрастаючись, Скіфія стала вже існувати на взагалі безмежних на ті часи просторах, від Дона до Дуная, де обіймала найрізноманітніші землі. Вона займала тоді також північні землі Задонья і навіть частину земель далекого Заволжя. Але перейти на заході за Дунай Скіфія не спромоглася, бо ще у YІ ст. до нашої ери її війську на північних берегах цієї ріки було завдано, наразі, дуже відчутної поразки.
В Скіфії з’явилися на ту пору, окрім кочових, навіть цілком «осілі» племена хліборобів, що оселилися переважно в пониззі Дніпра, який тоді називали ще тільки Данапрій та Борисфен, а також по Дністру і Бугу. Згодом вони також почали «осідати» на землях всієї Правобережної України. Ці скіфські племена сіяли там хліб для власного споживання, а також вирощували його на продаж. Наразі у верхів’ях Буга в ті давні часи проживало навіть плем’я так званих скіфських землеробів-орачів. Осілі скіфські землеробські племена існували у пониззі Дніпра аж до ІІІ ст. нашої ери, коли створена цією культурою держава взагалі перестала існувати.
З початку ІY ст. до нашої ери територія, яку займала Скіфія, почала поступово зменшуватися, бо на заході фракійці вже витіснили їх із земель Причорномор’я, а зі сходу, з такою самою метою, з’явилися тоді іранські племена, які отримали назву сарматів. Разом з тим у чисельних народів скіфського племінного об’єднання почало відбуватися на ту пору активне державотворення, яке очолило окреме плем’я так званих «царських скіфів». В результаті у північному Причорномор’ї виникло на ту пору Скіфське царство, яке офіційно ділилося на три окремих складових та мало при цьому трьох царів. Одночасно відбувся перенос столиці цієї держави у Неаполь Скіфський, де широко розвинулася хлібна торгівля із новими сусідами скіфів, грецькими колоністами.
Скіфська мова виникла як результат об’єднання окремих говорів північно-східного іранського язика. Хоч близькі сусіди скіфів розмовляли тоді на власних мовах, всі вони, наразі, були досить таки подібними до скіфської (особливо мова сарматів). Зараз не існує якихось суцільних текстів, записаних тією давньою скіфською мовою, однак збереглося багато імен та назв, тобто антропонімів, які в цій мові тоді постійно використовувалися. Взагалі на скіфській мові говорів північно-східного іранського язика, в часи розквіту Скіфії, люди розмовляли на величезній території, від Сир-Дарьї до Дуная.
Однак якоїсь певної назви місцевості, яку ці іранські за своїм походженням племена займали тоді на території України-Русі, на скіфській мові взагалі не збереглося. Хоч самі знаки-тамчі сарматської стели дослідникам, наразі, добре відомі – їх усього 29, але користі з того для дослідників ніякої. Разом з тим в працях грецьких істориків середини першого тисячоліття до нашої ери від сарматів залишилося надане саме ними найменування (антропоніми) визначних географічних об’єктів на території нинішньої України: її моря вони йменували Понтійське та Меотійське, а ріки Тірас, Гіпаніс, Борисфен, Танаіс, та навіть збереглася їхня назва нинішнього визначного (то ж таки дійсно якого - українського чи російського?) півострова на цій землі, Таврія.
Ще одне племінне об’єднання народів іранського походження, відоме під особовою назвою сарматів, вперше з’явилося в північних причорноморських степах у ІY ст. до нашої ери. Спочатку ці пришлі племена займалися, на території від Дона до Дніпра, переважно лише кочовим скотоводством, але трохи згодом, вже «осівши» на багатих землях Кубані, сармати також почали опікуватися там різноманітним зерновим виробництвом. Саме на цих землях, з ІІ ст. до нашої ери, відоме існування окремого племені сарматів, яке отримало особову назву роксоланів. Сармати мали цілком певні економічні стосунки зі скифами на Дніпрі, а ще розвинули широкі торгівельні зв’язки з народами Середньої Азії та з чисельними народами північно-західного Причорномор’я.
Історики наголошують про велику антропологічну подобу скіфів та сарматів, єдиної основи мову всіх племен іранського походження, що входили до їхнього складу, та про дуже споріднену культуру ободвох цих народів, яка з плином часу сприяла їхньому тісному поєднанню. Однак обидва згадані племінні об’єднання людей іранського походження в ІІІ – ІY ст. були частково витіснені із займаних ними до того багато сторіч (українських) земель племенами готів, які прийшли (точніше повернулися) сюди з далекої скандинавської півночі. Пришлі племена цього північного народу розділилися в українських землях на вестготів та остготів, в залежності від конкретної місцевості їхньої «осілості». Між тим реальні загрози від вельми войовничих гунів, які почали тоді насуватися зі сходу на українські землі, невдовзі призвели до укладення союзу скіфів та сарматів з усіма тими готами.
Однак спинити гунів війська нового союзу не спромоглися. В 375 р. гуни взагалі розгромили об’єднане військо (скіфського) союзу та підкорили собі усі народи, які до нього входили. Внаслідок такої ніщивної поразки вестготи, користуючись можливостями, які їм надавала західна місцевість помешкання в українських землях, видійшли спочатку за Дунай, та вже у 5 ст. вторгнулися звідти в Італію, де спромоглися навіть захопити Рим. Цьому безперечно сприяло те, що гуни постійно продовжували своє «повзуче переміщення» на захід, поступово відтісняючи туди геть усі народи, які зустрічалися на їхньому шляху.
Тим самим гунами була розпочата ера «великого переселення народів» в Центральній Європі. Вона, однак, жодним чином не зачепила тоді собою народи північних місцевостей Європи, особливо тих, які були розташовані та мешкали поблизу берегів Балтійського моря.
Коментарі
Дописати коментар