44. Визначеність роду.
⬅️ | ➡️
44.Визначенність роду
Отже в Речі Посполитій, на землях Волині, принаймні починаючи з часів порубіжної межи, мешкали три лінії єдиного роду бояр-шляхти Нецевичів, споконвіку (давньо)прусського за своїм генетичним походженням, потім йменованого русь-литовським, які вже згодом являли там її великий український (русинський) рід.
Старовинна місцевість із назвою Литва зовсім не перекривала собою етнічно литовської землі, а зараз ця місцевість взагалі входить тільки до складу республіки Білорусь. Там ця старовинна місцевість виступає, переважно, територією Мінської області, а також окремих частин Гродненської та Вітебської областей. Саме мешканців цих суто білоруських місцевостей, які «з’явилися на світ» в результаті асиміляції групи місцевих племен пришлими із земель прусської Литви західними балтами-русами, тобто давніми прусами, ще у зовсім праминулу пору стали називали литвинами.
Тому, з історіографічної точки зору, взагалі було б точніше писати в цій розвідці про прусське походження, а вже потім про русинській, по своїй нинішній суті, рід бояр-шляхти Нецевичів. При цьому, однак, не слід випускати з поля зору ще й проміжне, більш відоме як русь-литвинівське, проживання осіб цього роду на етнічно білоруських землях. Саме внаслідок того, що рід багато років проживав у місцевості з русинською мовою спілкування, ніяких мовних проблем при його переселенні на Правобережну Україну-Русь не могло виникнути. Бо навіть при дворі великого литовського князя Вітовта " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " всі керівні особи та їхня челядь спілкувалися тоді саме по-русинські, а все офіційне листування поміж установами великого князівства Литовського взагалі споконвіку відбувалося виключно по-руські.
Вже на самому початку 15 ст. прадавні русь-литовські пращури цього роду оселилися на землях тоді ще тільки «місцевості Ружино», що належала до території Ковельського повіту, який знаходився в землях центральної Волині. Таким чином життя цього роду розпочалося там ще за часів найбільшого розквіту великого князівства Литовського, а сам рід взагалі становив прадавній шляхетський осередок цієї волинської місцевості України-Русі. Історики Російської Імперії середини 19 ст. дійшли глобального висновку, що із всієї шляхетської маси Південно-Західної Росії (тоді вже – Правобережної України) тільки десять відсотків родів належало до польського етносу. Всі інші роди тут, на їхню думку, походили тільки із прадавніх родів руської, тобто русинської, основи.
Однак при цьому вони залучали до них ще й ті роди русь-литвинівської основи, які також в свій час, з якоїсь нагоди, «осіли» на цій території. З їхньої точки зору, яка спиралась на постійне використання цими дослідниками історії виключно «русского языка», значна частина шляхетських родів мішаної основи вела своє пряме походження зовсім не від давніх русинів, а від різноманітних родів русів, або русичів, під якими вони розуміли ті прадавні роди, які “весь час” мешкали саме в цій місцевості. Тобто на величезній території, яка знаходилася поміж 490 та 520 північної широти і простягнулася там до 700 км на захід від Києва [14].
Розміри означеної території Правобережної України-Русі становлять зараз третину від розмірів земель усієї нинішньої України, таким чином вони досить таки суттєві. Ця територія була тоді навіть вполовину більшою, ніж землі, де на ту пору проживали племена древніх германців. Крім того, територія Правобережної України-Русі, як за своїми розмірами, так навіть трохи за формою, взагалі нагадувала собою острів Великобританія. Однак різниця поміж двома цими землями та їхніми народами постає не лише в наявності величезних морських просторів навколо острова Великобританії. Головна різниця в минулому завжди полягала у зовсім інших погодних умовах, забезпечених там Гольфстрімом, які біля того острова існували споконвіку та ще навіть в пору середньовіччя цілком дозволяли отримувати на його землях, при цьому цілком постійно, врожаї зернових хлібних культур досить високого на ту пору рівня зборів, «сам 5».
В дійсності, однак, спираючись на події порубіжної межи, ті імперські історики навіть серед названих ними родів руської основи мабуть в першу чергу мали на увазі роди російської основи, які, звичайно, таким чином могли бути названі лише в (їхньому) майбутньому. Це були ті (російські) роди, які встигли переїхати до Правобережної України-Русі, із свого Московського князівства (та навіть царства), протягом декількох десятиліть 16 ст., у часи правління там великого князя (царя) Івана 4 Грозного. Як відомо таких, вчасно емігрувавши і тому зберігши тоді своє існування родів було доволі багато, принаймні більше, ніж їх встигла вирізати, за вісім років своєї «активної діяльності» по створенню на землях їхньої минулої батьківщині так званої «Великої Росії», славнозвісна царська «опричнина» [15].
На думку стародавніх російських істориків, «проживаючи потім понад два сторіччя в Речі Посполитій», де загальна чисельність шляхти взагалі сягала у самому Польському королівстві вісьмох відсотків населення, а у великому князівстві Литовському чисельність тієї шляхти коливалася тоді від 3 до 6 % відносно загальної кількості усього литовського населення, шляхетні роди означеної (руської) основи в багатьох випадках, з часом, ополячилися та прийняли католицьке віровизнання. Речь Посполита завжди проводила цілеспрямовану державну політику ошляховування всього свого суспільства, тобто політику створення у ньому чисельного прошарку вільних людей, і одразу військовослужбовців, як це раніше постійно відбувалося в великому князівстві Литовському. Таким чином у членів цих вільних родів, на думку стародавніх російських істориків, власна самовизначеність вже стала тоді безумовно цілковито подвійною: «gente Ruthenus, natione Polonus».
Наприкінці 17 ст. звичайно інакше вже не могло й бути, оскільки для усього населення Правобережної України-Русі ще й примусово було нав’язано сповідувати тоді взагалі штучно створене (вигадане) католицькою церквою для цієї території «віровизнання» – так зване уніатське. Фактично новостворене віровизнання було греко-католицьким, і хоч воно не чіпало, наразі, самої суті та засобів відправлення релігійних обрядів, до якого споконвіку звикло місцеве православне населення, але при цьому це віровизнання повністю сприйняло головні догмати католицької церкви відносно Святого Духа та Трійці, а ієрархи уніатів виявилися прямо та беззастережно підпорядкованими римському понтифікату. Вже при самому акті «створення» уніатського віровизнання воно призначалося тільки для використання у так званій «селянській» церкві, тому служби правилися там виключно для задоволення релігійних потреб головного прошарку її пастви, селян, колись православних віруючих. Внаслідок такого загалом усі сільські підневільні люди на ціле сторіччя поспіль стали “відторгнуті насильством” від своїх споконвічних релігійних уподобань церкви східного обряду.
За допомогою релігійної складової суспільного життя їх стали тоді примусово асимілювати до соціуму панівної в Речі Посполитої католицької польської нації. Однак жодних висновків відносно попередніх принаймні двох сторіч «всього часу» життя цієї території у великому князівстві Литовському, перепитій проживання там давніх шляхетних родів (прямої та проміжної) русь-литвинівської основи, а також, загалом, талану і долі самого литовського етносу в Україні-Русі, на додаток до етносу старовинних русів та етнічних росіян, ці історики не зробили. Між тим вже саме у давніх русь-литвинівських родів, починаючи із самого моменту їхньої «осілості» на українській території, стала в 14 – 16 ст. активно відбуватися перша фаза формування української народності. Саме в цій народності склався тоді особливий характер і закріпилася та культура відносин, якими ще й досі цілком відрізняється від усіх своїх сусідів-слов’ян, в першу чергу поляків та литвинів (білорусів), але особливо від москвитинів, українська нація.
Головними чинниками при цьому стала наявність і постійне реформування власної руської (русинської) мови, яка згодом набула назви української, релігійні християнські православні уподобання кафолічної церкви східного обряду, цілком специфічне місцеве право, ще суто русь-литовської основи, та народні звичаї різноманітних прадавніх південних народів. Сукупно все це спромоглося створити першу, однак, наразі, найважливішу самовизначеність вже «осілих» тут шляхетних родів різного етнічного походження – національну, яка суттєво відрізнялася від тієї, з якою всі вони в свій час прийшли на цю землю. Саме тоді українська народність перший раз «народилася на світ», згодом збільшивши свою загальну чисельність від 150 до 500 тис. осіб, а потім взагалі спромоглася відроджуватися ще двічі, коли проходила буквально через «голкове вушко», втрачаючи фізично значну кількість вже сформованого на новій національній основі українського суспільства, особливо в часи «революційних подій» середини 17 ст.
Спочатку польські, про які згадано вище, тобто релігійні, а потім ще й російські прагнення до примусової асиміляції «української народності», для чого в імперські часи російська влада стала використовувати іншу, мовну складову суспільного життя, взагалі заперечуючи існування у «якоїсь там малоросійської народності» власної мови, та забороняючи відправляти на тій мові навіть православні церковні богослужіння, призвели тільки до багатовікової боротьби української нації за свою свободу і незалежність, яка, нажаль, ще й досі не завершилася. Стосовно підвалин роду бояр-шляхти Нецевичів, який завжди вважався русь-литвинівської основи, стародавні історики дійшли згоди про значну давнину його походження в Південно-Західній Росії (тобто в Правобережній Україні-Русі), і спираючись переважно на те, що він проживав там ще задовго до порубіжної межи, зарахували цей рід в перелік прадавніх боярсько-шляхетських (але все одно руських!) родів цієї місцевості [14].
Процеси, які керували колись розвитком суспільства, що мешкало в Правобережній Україні-Русі, та які запровадили формування із нього українського етносу, можна звичайно досконало з’ясувати лише тоді, коли стане достеменно відомою історія життя окремих його генерацій. Але за часів бездержавності українського народу, з метою розуміння вказаних вище процесів та можливості вірогідного тлумачення багатьох питань історії прадавнього українського суспільства, спочатку в «державі обох народів» – Речі Посполитій, а згодом у російській великодержавній багатонародній формації, в першу чергу набуває неабияке значення дослідження саме родоводів та історії життя, а точніше генеалогії, його не дуже чисельної еліти – найвідоміших та найвпливовіших прадавніх родів цієї території, особливо її феодальної верхівки. Бо історія, як наука – це, в першу чергу, саме встановлення безумовних фактів минулого, а вже потім їхнє належне (частіше однак довільне) тлумачення.
Звичайно, що тільки в другу чергу має сенс проводити аналогічні дослідження для прадавніх родів більш чисельної середньої ланки (української) шляхти того часу. І хоч з таких досліджень є можливість отримати інформацію лише по цілком обмеженому колу питань (особливо всесвітньої) історії, але оскільки одне з них – як саме йшло тоді формування багато чисельного середнього прошарку української нації, то такі розвідки обов’язково повинні виконуватися. Тим більше, що сам перелік елітних прадавніх родів Правобережної України-Русі вкрай обмежений для того, щоб зрозуміти яким чином тут з’явився «на світ» навіть клас великої національної буржуазії – верхнього прошарку української нації у 20 ст. Разом з тим тільки прискіпливо оглядаючи прийдешнє життя, та постійно спираючись на добре вивчене і зрозуміле минуле, можна уявити собі яких конкретно суспільних проявів слід очікувати від українського народу в майбутньому. Події київського майдану кінця 2013 – початку 2014 року все це цілком певно собою підтвердили.
Спочатку давні етнічні пруси, потім русь-литовські бояри, які поступово перетворилися на українську шляхетську спільноту, а вже згодом ополячені шляхтичі Нецевичі стали саме звичайною за своєю життєвою вдачею та середньою за достатком ланкою бояр-шляхти відповідних часів. Тому вони – безумовно прадавній рід тієї, в першу чергу саме середньої за достатком, української шляхти, також слушний об’єкт для вказаних історичних досліджень. Бо життя роду бояр-шляхти Нецевичів, тобто бояр, які в усі попередні часи мали безсумнівні докази свого благородного походження, в цій генеалогічній розвідці взагалі вдалося простежити впритул до 14 ст., а саму появу їхнього протопласти навіть до середини 13 ст.
Це сталося можливим завдяки матеріалам литовської метрики та архівним документам Російського державного історичного архіву (РДІА) в м. Санкт-Петербург, Центрального державного історичного архіву України (ЦДІАКУ) в м. Києві, державного архіву Житомирської області (ДАЖО) в м. Житомирі, державного архіву Хмельницької області (ДАХмО), його філіалу в м. Кам’янець-Подільському, державного архіву Чернігівської області (ДАЧО) в м. Чернігів, державного архіву Волинської області (ДАВО) в м. Луцьку, державного архіву Київської області (ДАКО) в м. Київ, та державного архіву Херсонської області (ДАХерО) в м. Херсон. Початковий варіант цієї розвідки був раніше опублікований в [16].
Коментарі
Дописати коментар