27і. Історичний відступ. Слов’янське мовне питання.

                   ⬅️               |              ➡️

27і. Історичний відступ. Слов’янське мовне питання.

 в повідомлення                                  

        Оскільки саме слов’янська мовна проблематика прадавніх мешканців Русі, Руссії, Русколуні та України-Русі, за деякими своїми моментами, буде постійно перетинатися із генеалогічними питаннями, які розглядаються в цій розвідці, на ній доцільно коротко зупинитися. «Русська мова» цих прадавніх українських мешканців, яка у істориків переважно йменується давньоруським язиком, а інколи відома під визначенням «древнерусского», безумовно потребує певного лінгвістичного дослідження.

          Взагалі у філологічній науці мовою зазвичай називають окрему язикову групу, котра ще й додатково ділиться на певні діалекти, наріччя та говори. Зараз в Україні таких, науково обґрунтованих, діалектів нинішньої української мови налічується аж 27. Але вже споконвіку у її чисельних, та ще й різноманітних за своїм етнічним походженням прадавніх племен, які мешкали на цій землі кожен в свій час, таких діалектів, наріч і говорів (місцевої) мови існувало мабуть доволі більше.

           Проведене зараз глибоке вивчення чисельних діалектів та говорів української мови засвідчило безумовне збереження національного етносу людей, які колись жили на цій землі, принаймні протягом багатьох останніх сторіч поспіль. Ці говори цілком певно свідчать про постійну племінну єдність (майбутніх) українців. І не тільки людей пори середньовіччя, а також взагалі далеких від нинішніх часів прадавніх трипільців. Нинішня українська мова наслідує собою мову трипільців по звуковому строю, особовим іменам та навіть, частково, переважно зовсім не здогадуючись про таке, постійно користується набутками тих пращурів-трипільців у своєму (їхньому!) діючому донині словарі. Недарма ще й досі існує безсумнівна подоба поміж українським та етруським язиками, хоч плем’я останніх завжди було лише цілковито малоазійським по місцю свого постійного проживання і на європейський континент ніколи не мігрувало. Разом з тим загальні уподоби українського словотворення фіксуються також в іллірійській та етруській антропоніміці.

         Тобто українська мова не тільки існує в нинішні часи, відносно чого однак навіть в нинішній незалежній Україні ще продовжують постійно сперечатися, але її предтеча, із власним особовим найменуванням, безумовно існувала на цій території не тільки у цілком далеку пору раннього середньовіччя, але навіть ще значно раніше. Термін появи тієї предтечі староукраїнської мови на території України, яка відома нинішнім дослідникам давньої «русської мови» ще під її визначальною назвою, мови русинської, відтермінується принаймні на два тисячоліття вглиб від нашого часу. Таке безумовно справедливо визначити для земель Побужжя, звідки ця мова прийшла в Україну-Русь, тобто її походження там відтермінується аж до тієї давньої пори, коли на цій землі тільки з’явився сам давній народ динарської раси. Народ цієї давньої раси мав єдину етнографічну цілісність із тими південними племенами слов’янських народів, які відомі зараз як серби, румуни та давні болгари.

           При цьому означена група українських наріч та говорів набагато сильніше, ніж інші слов’янські мови, зберегла свій зв'язок із древньою групою відповідних їй говорів, які в минулі часи існували та використовувалися на ісконній українській землі, і запозичила звідти багато чого до свого нині діючого словарного запасу [375]. Так, наприклад, доволі визначне у нинішніх обставинах та в минулій історії українських козаків слово-вираз, «Слава!», є просто повним фонетичним наслідуванням в (минулій) українській мові споконвічного готського виразу, «s’leif!», який щиросердечно визначав побажання людей того народу власним конкретним (керівним) особам – «хай живе!».

          Разом з тим необхідно зважати, що будь-які лінгвістичні зарахування окремих язикових груп до якоїсь певної «мови» на далеку імперську пору, проведені в свій час різними дослідниками по філології – цілком умовні. Особливо якщо таке зарахування «мови» проводилося ними не за якимись певними науковими ознаками, а відбувалося лише в результаті виконання прямих наказів діючої тоді авторитарної влади, при цьому взагалі неважливо якої, імперської чи радянської.

         Основою всіх нинішних (індо)європейських мов, як вже згадувалося, вважаються праязики давніх індоєвропейців, тобто різноманітних малоазійських та середземноморських племен, які мешкали, в свій час, на узбережжі Чорного моря. Загалом язик виступає цілком змінною субстанцією та споконвіку існують багаточисельні випадки його докорінної трансформації. Саме із того давнього індоєвропейського праязика, вже як його окреме наріччя, відійшов свого часу і праязик пращурів слов’ян. Зараз вважається, що його первинне становлення мало місце на півночі Центральної Європи, у межиріччі Вісли, де племена пращурів слов’ян, венедів, понад дві тисячі років тому мешкали поряд із давніми прусами, носіями того прадавнього язикового субстрату минулих індоєвропейців, з якого і пішло слов’янське наріччя. 

          В ту доволі глибоку відносно наших часів давнину цією загальнозрозумілою слов’янською мовою, на певній території, поступово почали розмовляти поміж собою пращури всіх майбутніх пра-слов’янськіх племен. І хоч язик цих племен, як і язики їхніх близьких сусідів, споконвіку був змінною субстанцією, але сама раса носіїв цього слов’янського язика завжди залишалася досить стійкою. Разом з тим відсутність якихось певних свідчень про самих пращурів слов’ян дозволяє частині дослідників вважати, що ще на початку нашої ери, в пору розквіту Імперії римлян, самої тієї слов’янської нації, як певної «общності людей єдиного етнічного походження», на планеті ще взагалі бракувало, хоч її пра-пращур на ній тоді вже безумовно з’явився.

         Єдиним давнім індоєвропейським народом, який мешкав у північних місцевостях Центральної Європи, де згодом «виникли» племена, спочатку найменовані венедами, а вже потім слов’янами, були естії, які згодом стали відомі як давні пруси. І саме в середовищі чисельних племен венедів, які на початку І тисячоліття нашої ери мешкали на великій території, що простягалася від Венедських гір (Карпат) аж до берегів давнього Венедського залива (Балтійського моря), існувало на ту пору цілком окреме (згодом назване слов’янським) плем’я, відоме під особовим найменуванням русинських вендів.

          Це плем’я переважно було розселеним на сході великої території, у вікових лісах межиріччя рік Вісли та Дністра, де займалося тоді переважно тільки охотою та рибальством. Як зараз вважають дослідники з історії становлення людства, саме русинські венди постали в свій час предтечами слов’янської нації. Однак слід зважати на те, що як географічні, тобто розміщені на конкретній території, так й історичні, тобто залишені в минулому часі, центри появи та подальшого розвитку слов’янського світу у дослідників різних наукових дисциплін поміж собою взагалі не збігаються. Вірогідно це сталося внаслідок того, що слов’янський світ, як і його найближчі сусіди, безумовно неодноразово переживав пекельні події дуже складної та суперечливої картини «пошуку мирних контактів» із сусідніми народами з власного довкілля, бо вони вже до їхньої появи встигли створити там собі власні держави [374].

           Давнє найменування племені предтечі слов’ян, відомого античним історикам ще з 2 ст. нашої ери, венди (венеди), досить довгий час використовувалося у багатьох країнах середньовічної Європи для особового визначення тих людей, які вже безумовно належали на ту пору до (майбутньої) слов’янської нації. Саме пра-язик племені вендів, а особливо язик племені русинських вендів, став основою для формування власної мови усієї нації слов’ян. При цьому жодним чином не слід забувати, що широке розповсюдження мови окремої нації зовсім не вимагає такого самого розповсюдження раси її первинних носіїв. Традиція найменування давніх людей слов’янської нації тим окремим словом «слов’яни» сходить лише до 6 ст. нашої ери, та й тоді їх переважно називали тільки склавинами і антами, відповідно до регіонів їхнього помешкання в землях вендів: західного та південного, для перших, і східного, для других.

          Колись всі діалекти слов’янської пра-мови, які згодом, за законом ритміки поділу язикових груп, відокремилися один від одного, були дуже близькими поміж собою. При цьому ще раз підкреслимо, що само родство діалектів єдиної мови зовсім не означало родства рас носіїв, які ними тоді (вже) користувалися. З плином часу, коли прадавні слов’янські племена різних рас розповсюдилися на великій території південної та східної Європи, де венди раніше взагалі ніколи не проживали, та втратили тісний контакт поміж собою, їхні мовні діалекти, постійно змінюючи свій словник та наголоси, також потроху віддалися один від одного. 

          Пра-слов’янська мова виявилася загалом доволі складною язиковою системою, яка з певної нагоди отримала від пращурів, що заклали її підвалини, тобто фактично ще від естіїв (давніх прусів) і від їхньої прадавньої мови, можливість постійного розвитку, а з плином часу виявила цілком певно неабияку діалектну диференційованість [374]. При трансформуванні декількох її діалектів «назустріч» один одному, пра-слов’янська мова кінець-кінцем також спромоглася розділитися на окремі мовні групи. До південнослов’янської мовної групи увійшли три діалекти – болгарський, сербський і словінський, до іншої групи, західнослов’янської – чеський, словацький і польський, а до східнослов’янської – український, білоруський і новгородський.

          Згодом новгородський діалект виявився ще й примусово перенесеним на землі великого князівства Московії, де він сприйняв до свого складу церковнослов’янський різновид болгарського книжкового діалекту, а ще отримав суттєві словникові домішки із чисельних для цієї території мов народів тюркської групи. Внаслідок таких масштабних змін прадавнього (слов’янського) словника, які при подібній асиміляції багатьох мов різних народів відбулися, новгородський слов’янський мовний діалект спочатку взагалі постав (окремим) московським язиковим наріччям, а згодом був названим, вже в землях Московії (Москель), великоруським язиком. Саме під згаданими особовими назвами чотири східнослов’янські діалекти відомі у філологічній науці зараз. 

          Всі слов’янські мовні діалекти виникали, кожен в свій час, в різних місцевостях, та у етнічно різних народів, які їх населяли, а їхня поява там «на світ» найчастіше була обумовлена певними історичними подіями минулої та позаминулої пори, які відтворити і навіть визначити зараз дуже складно. Ці події в середовищі слов’янських племен послідовно розгорталися, тисячоліттями поспіль, на території всієї Східної Європи, починаючи із її крайнього півдня і завершуючи досить далекою північчю, вже аж на землях угро-фінів.

           Племена прадавніх русинських вендів, або слов’ян-русів, в середині першого тисячоліття нашої ери почали потроху перебратися мешкати на благодатні південні землі, які були розташовані вздовж нижньої та середньої течії річки Дунай. Мабуть чисельний склад цього племені на землях його первинного розселення, тобто у витіках та межиріччі річок Ельби, Одеру та Вісли, вже тоді доволі помітно зріс. Бо у 1 тисячолітті взагалі поступово та невпинно зростала загальна чисельність населення геть усієї Європи, хоч темпи цього зростання були ще досить повільними.

          Пращури придунайських слов’ян-русів, саме в середовищі яких, як зараз вважається, відбулося первинне формування слов’янства, фактично поставали, таким чином, вихідцями з земель, які лежали на півночі Європи. Слід однак одразу зазначити, що до тих північних земель, споконвіку населених прибалтійськими племенами естіїв (прадавніх прусів), найближчих сусідів русинських венедів, жодного відношення ніколи не мало етнічно зовсім інше за своїм походженням (місцеве) північне плем’я, відоме зараз як германське.

         Одночасно, а саме в середині 5 ст. нашої ери, у Середнє Придунав’я, де пращури слов’ян ще тільки почали «осідати», «зайшли» на певний час вкрай войовничі гуни. Загарбницька навала племені гунів простимулювала тих, вже придунайських, вендів до подальшого розширення ареалу свого розселення, який, звичайно, спочатку пішов на північний схід, переважно у споконвічні землі русинських вендів. Але згодом ареал їхнього розселення в землях, які лежали поміж річками Віслою, Західним Бугом та Дністром, було розширено на південний схід, а окремі племена місцевих русинських вендів, яких стали йменувати слов’янами-русинами, пішли звідти взагалі на схід. Саме на ці східні землі, їхнім різним за своїм походженням (місцевим) центральноукраїнським племенам, виявилася принесеною вендами пра-слов’янська мова спілкування вже у середині 1 тисячоліття.

         Вся ця територія отримала з тієї пори, на пра-слов’янській мові, найвірогідніше зовсім нову, ніж існувала там в минулому, особову назву – Русь. Принаймні місцеве (майбутнє українське) населення до цієї пори так її взагалі ніколи не називало. Між тим слід нагадати, що в самій Прибалтиці, на її південному та східному узбережжі, де саме виникла первинна пра-слов’янська мова, само те слово «Русь», як окремий топонім, ще й досі зустрічається багато десятків разів. 

         Придунайськими слов’янськими племенами, які отримали (місцеве) найменування антів, на східних землях Русі було створене велике племінне об’єднання. В ту пору інші придунайські слов’яни-руси, які отримали на західних землях Русі (місцеве) найменування склавіни, зайшли своїми племенами у південний Карпатський регіон, який на всі майбутні часи так і залишився їхньою новою батьківщиною. Це, наразі, була дуже плодородна місцевість, бо її землі споконвіку були вкриті товстим шаром найчистішого чорнозему. Мабуть саме тому, ще з зовсім давніх часів, ця місцевість вже була заселена людьми кам’яного віку, які становили собою найбільш чистий тип доліхоцефалів, або давніх кроманьйонців.

          На українських землях ті пришлі слов’янські племена, вже після того, як постали її місцевим населенням, почали йменуватися тільки згаданими двома особовими іменами – склавіни та анти. Звичайно, що пра-слов’янська мова поставала рідною як для склавинів, які переважно осіли в землях, що лежали на захід від Дністра, так і для членів східного об’єднання антів, які осіли в землях, що лежали у межиріччі Дністра та Дніпра. 

         Внаслідок масового переселення народів, яке відбулося у середині 1 тисячоліття, пришлі на південь Європи слов’янські племена антів та склавинів виявилися в окремих випадках взагалі «пересунутими» на нові місця помешкання. Більш детально це питання буде розглянуто в одному з наступних розділів цієї розвідки. На півдні анти та склавини згодом опинилися поряд із племенами різноманітного етнічного походження, в тому разі з пришлим племенем болгар, які взагалі спілкувалися у своєму середовищі лише власною мовою, що безумовно заважало налагодженню належних контактів та стосунків поміж усіма (новими) балканськими сусідами.