77. Відгалуження по Томашу (Фомі) Вікторовичу. Гілка В-С-Костки.
Із метричних книг Пулинського парафіяльного костьолу, які збереглися, відомо, що Томаш Нецевич мешкав в 1859 році у слободі Сахарня, Пулинської волості, Житомирського повіту. Ця особа виявилася рідним братом Станіслава, однак його ім’я в дворянських документах цього роду було тоді записаним, вже саме по-православному, як Фома . Там, у слободі Сахарня, в його родині з Вікторією із Кардашів, 10.YІІІ.1859 р., був народжений син на ім’я Станіслав. Однак мати цієї дитини померла від родової гарячки вже через місяць по тому, а ще через два місяці померло від кашлю й саме те немовля. Запис про смерть ще тільки 27-річної матері, яка «залишила по собі» єдиного сина, разом з тим сповістив, що вона померла у слободі Нейманівка. Тобто спілкування родин братів Станіслава та Томаша завжди було, напевно, доволі таки тісним [294].
У наступному році цей (тоді наразі вже російський) дворянин, Томаш (Фома) Нецевич, побрався вдруге, із удовою (?) Мальгоржатою Пашковською, яка мала при одруженні вже 33 роки. Це однак ніяким чином не завадило цій подружній парі народити принаймні четверо дітей: доньку Гонорату-Юзефу у 1863 році, сина Франца у 1867 році, сина Михайла у 1869 році і доньку Франціску у 1871 році. Мабуть що землі у Томаша в слободі Сахарня також було замало, бо він одразу перебрався мешкати у новостворену слободу Абрамок із своєю новою родиною, посполу зі старшим братом.
Дворянин Томаш (Фома) Вікторов, вже з прізвищем Ницевич, прожив на цьому світі більше ніж 70 років та помер у середині дев’яностих років 19 ст. [267]. Саме на «Віктора», найчастіше, скорочувалося тоді троїсте ім’я його батька, Віктора-Станіслава-Костки. Його друга дружина, Мальгоржата, пережила цього свого чоловіка аж на 15 років, померла 29.ІІІ.1911 р., у віці 84 років (в записі про смерть – 80), та була похована своєю родиною на Барашивському парафіяльному цвинтарі, мабуть поряд з чоловіком [83].
В метричній книзі цього костьолу, в записі про смерть Мальгоржати, сповіщається, що вона «залишила по собі» синів Франца, Михайла і Карла (?) , а також доньок Гонорату та Франциску. Однак сина Карла (?) у Мальгоржати з Фомою ніколи не існувало, натомість вони мали онука на таке ім’я, якого їм народила донька Франціска. Вік Карла в 1911 році був вже досить солідний, 22 роки, і мабуть саме завдяки цьому дяк помилково записав його саме як сина Мальгоржати [266].
Взагалі тих онуків у Мальгоржати було доволі багато, принаймні 13, а згідно записів метричних книг про народження Барашивського парафіяльного костьолу її старший син, дворянин Франц Ницевич, одружений з Анелією із Перегудів, встиг за місяць до смерті матері народити їй ще одного онука, Адольфа, 20.ІІ.1911 р. Ця дитина однак прожила на цьому світі усього тільки 4 роки та 3 місяці і померла 1.Y.1915 р., від крупу [83].
Адольф виявився останньою дитиною в родині дворян Франца та Анелі, які до нього вже народили у слободі Абрамок трьох своїх старших синів, безперечно що дворян – Йосифа, 25.ІІІ.1897 р., Адама, 17.ІY.1902 р., та Івана, 7.ІІІ.1906 р. Адам однак помер ще у зовсім ранньому дитинстві, бо жодного запису за нього у сповідних розписах Новоградволинського костьолу немає. Крім тих двох синів, які залишилися, у Франца та Анелі були ще й дві доньки – первісток родини Адольфіна (Адель), яка народилася 30.ІІІ.1895 р., та Розалія, яка народилася у 1897 році [267,281,297].
Восприємником Адольфіни став Вінцент Гонгало, таким чином тісні зв’язки поміж родами Нецевичів (Ницевичів) та Гонгало підтримувались у слободі Абрамок ще й через 12 років після смерті стрия Франца , Йосифа Станіславовича, який свого часу був одружений з Емілією Гонгало.
Разом з тим означений Франц, а також його брат Михайло, ніколи не були, офіційно, оформлені своїм батьком, Томашем Вікторовичем, як потомствені дворяни, через належну постанову губернських дворянських зборів. Звичайно що вони, в свою чергу, так ніколи й не оформлювали дворянську достойність своїм власним дітям.
Ще до початку першої світової війни жодна родина Ницевичів із розглядаємої першої гілки роду вже взагалі не була означена мешканцями слободи Абрамок. Принаймні у сповідних розписах Новоградволинського костьолу за 1914 рік вони не були вже згадані її мешканцями. Франц із Анелією, конкретно, перебралися ще до тієї пори жити у сусідню колонію Новезелене, Романовецької волості, Новоградволинського повіту (зараз – с. Нове Зелене).
Можливо це сталося тому, що в роду (Нецевичів) старший із синів завжди покидав своє «родинне гніздо», якщо земель в ньому ставало для всіх його кревних обмаль, а «на дворі» там залишався жити молодший син родини. Між тим велика чисельність мешканців слободи Абрамок, з 55 «дворів», вже мабуть встигла перевищити для неї рівень належного забезпечення там землею всіх осіб, які їх тоді населяли, або принаймні перевищити потреби в землі для його власних кревних родичів. Однак не виключено, що згадана колонія вже просто поставала тоді «отрубом», які саме в ті часи почали повсюди створюватися в Російській Імперії.
В селі Нове Зелене наступні покоління цього відгалуження першої лінії роду по Віктору-Станіславу-Костці проживають ще й досі. Нинішні нащадки його онуків, на прізвище Ницевичі (в дійсності – Нецевичі!), спромоглися надати цілий ряд свідчень та згадали багато фактів із минулого життя декількох родин, які безумовно належали до їхнього відгалуження роду. При такому, однак, роки смерті своїх прямих пращурів, Франца та Анелі, ці нащадки згадати не спромоглися. Однак, наразі, згодом вдалося з’ясувати, що Анеля таки пережила свого чоловіка, який помер у проміжок часу від 1916 по 1925 рік.
А у пращурів нинішні нащадки пригадали лише існування двох синів, Йосифа та Івана, тоді як жодних свідчень про наявність в дідовій родині ще й двох доньок, своїх двоюрідних бабців, та про їхню подальшу життєву долю, ці нащадки згадати не спромоглися. По іншим дітям Мальгоржати, не знаючи про бабців взагалі геть нічого, нинішні нащадки між тим з великими подробицями згадали перебіги життя Михайла Фомича Ницевича, називаючи його при цьому виключно Петровичем, також минулого мешканця слободи Абрамок. Однак означені нащадки вже зовсім не пам’ятали, що ця особа доводилася їхньому пращуру (діду) рідним братом, тобто була їхнім власним двоюрідним дідом, хоч між цими двома братами завжди підтримувалися доволі тісні родинні стосунки.
Так, наприклад, двоє мешканців слободи Абрамок, а саме Михайло Ницевич з Анелією Ницевич, дружиною Франца, постали восприємниками у Марії, доньки міщан Пулинського товариства Яна та Олени Висоцьких, яка народилася там 19.YІ.1912 р. [83]. Згодом вже сама Анелія постала восприємницею у Адольфіни, доньки дворян Весельских, яка народилася в цій слободі 15.YІ.1915 р., при цьому останній запис обійшовся чомусь взагалі без зазначення конкретного місця її власного помешкання.
Михайло Фомич був одружений з Антоніною із Бочинських, 1875 року народження. Дружина цього Михайла, Антоніна, разом із згаданим вище Яном Висоцьким, була в 1911 році восприємницею у свого небожа Адольфа. За спогадами нинішніх нащадків, Михайло та Антоніна буцімто мали тільки двох дітей, безперечно що дворян: ними виступали сини Іван, буцімто 1906 року народження, та Борис (Boleslaw), 1911 року народження. Однак згодом таки з’ясувалося, що Іван Михайлович в дійсності народився у цій родині, в Абрамку, взагалі трохи пізніше - лише 7.ІY.1908 р. [400].
В реальному житті, після того як ця пара побралася поміж собою у 1893 році, в них народилося однак, послідовно, значно більше власних нащадків. Так родина мала первістка, сина Франца, який народився 19.ІХ.1895 р. та помер вже лише через місяць по тому, тобто майже одразу [281]. За цим первістком у цієї шлюбної пари пішли наступні діти: син Антон, який народився 5.ІХ.1897 р., син Станіслав, який народився 23.ХІ.1899 р., донька Яніна, яка народилася 6.Х.1896 р., донька Марія, яка народилася 22.Y.1902 р. та донька Францішка, яка народилася 2.ІІ.1905 р. [267,297].
Всі ці діти поставали, формально, потомственими дворянами Російської Імперії, однак нікому з них та достойність, офіційно, оформлена їхніми батьками не була. Разом із тим взагалі про долю жодної особи з цього великого переліку цих Ницевичів (наразі Нецевичів), синів та доньок Михайла, досить таки близьких родичів саме по цьому відгалуженню рода, нинішнім нащадкам взагалі геть нічого невідомо.
Що стосується Яніни, то таке постає цілком зрозумілим, бо вона, ще зовсім юною дівчиною, пішла за Доменіка Янчевського, 1886 року народження, мешканця досить далекого на ті часи села Яношівка, Курненської волості, Новоградволинського повіту [261]. Це село припадало до парафії Пулинського костьолу, метричні документи якого не збереглися, а потім взагалі настав 1917 рік, тому відстежити подальшу долю Яніни Михайлівни та її родини не вдалося. Відомо лише, що в Яношівці, у 1914 році, ними був народжений син Норберт, можливо саме первісток тих Янчевських.
Доля ще двох її сестер взагалі невідома, але це також цілком зрозуміло – вони, в свою чергу, могли піти заміж у такі самі віддалені села, та й 1917 рік поклав вже край усім, єдино доступним для нинішнього генеалогічного дослідження, метричним церковним записам. Однак відносно Франціски існують свідчення, що вона продовжувала жити в родині своїх батьків ще принаймні у 1921 році.
А їхні рідні брати, Антон та Станіслав (Михайловичі), які ще сповідувалися в 1909 році у Новоградволинському костьолі, безумовно потомствені дворяни, згодом також «безслідно зникли», як з самої родини, так і взагалі з цієї місцевості. Принаймні в усіх записах (вже не метричних!) книг Новоградволинського костьолу, починаючи з 1919, та аж по 1924 рік, ніхто із означених вище братів та сестер, окрім Франціски, жодного разу не згадується.
Разом з тим родина їхніх батьків продовжувала мешкати в цій місцевості, бо нинішні нащадки згадали, що відомий їм Михайло (по-батькові – буцімто Петрович) завжди займався, в Романовецькій волості, суто лікарнянською справою, причому доволі таки успішно. Але ця особа все одно була репресована комуністичною владою і розстріляна 28.Х.1938 р. Тобто в цьому випадку доводиться «мати справу» із фактом розстрілу аж 69-річного багатодітного дідуся-ескулапа, що вже взагалі виглядає цілковито безглуздим вчинком цієї комуністичної влади людиненависників. Однак архівно-слідча справа Михайла Фомича не збереглася і тому з’ясувати в чому ж тоді був «звинувачений» той старенький дідусь-лікар, неможливо. Але від комуністичної влади, особливо в ті часи, можна було очікувати яких завгодно, взагалі цілком фантастичних, звинувачень – бо сверблячка для неї (тотального) розстрілу, всіх та кожного, перевершувала чомусь у тих її керівників-комуняків «над усе».
Син цієї сімейної пари, про якого нинішні нащадки ще пам’ятають, дворянин Іван Михайлович, який цієї достойності, як і його батько, офіційно ніколи не отримував, теж був заарештований та репресований на 10 років висилки в далекі табори Актюбінської області Казахстану. Він постійно мешкав там у Акмолінську та в 1951 році був засуджений в ньому ще до 10 років репресій, після чого невдовзі помер. До рідних країв ніколи не повертався. А стосовно з’ясування долі молодшого з синів цієї родини, Бориса, може виявитися корисною інформація «Книги пам’яті України» по Житомирській області. Там сповіщається, що Ніцевич Болеслав Михайлович, 1911 року народження, із Новоградволинського району, був мобілізованим до лав армії в січні 1944 р. В армії він постав рядовим солдатом і загинув в бою 14.ІY.1944 р., у віці 33 років. Поховано Болеслава Михайловича в с. Бужани, Берестечкового району, Волинської області.
Звичайно в селі дитину було значно простіше та безумовно що звичніше прозивати, по православному, Борисом (або Борискою) , ніж, по католицькі, та й досить для села вичурно, Болеславом. Тому саме під таким «спрощеним» ім’ям-визначеням його й запам’ятали минулі родичі, а потім передали це ім’я вже на спомин своїм нинішнім нащадкам.
Самі записи сповідних розписів інколи розшифрувати та навіть зрозуміти доволі складно. Так в сповідних записах 1884 року, у слободі Абрамок, раптово з’явилася якась невідома особа «Жозефа", донька Томаша Нецевича, 30 років, панна» [264]. Це єдина згадка за цю особу в будь-яких документах взагалі. При цьому вона ніяким чином не могла виступати дитиною Томаша від першого шлюбу, згідно записів про смерть його першої дружини.
В цю пору старша донька від його другого шлюбу, Гонората-Юзефа Томашівна, пішла вже за селянина Йосифа Синицького, 1859 року народження, мешканця села Царів Бор, Горошківської волості, Новоградволинського повіту. Шлюб між ними був взятий 31.І.1882 р., в Новоградволинському костьолі. Батьками нареченого були Миколай Адамович та Розалія Антонієвна із Вольських Синицькі. Це село завжди було парафією Пулинського римо-католицького костьолу, однак після створення окремого Барашивського костьолу воно було передано вже до його парафії, а адміністративно стало належати до Барашивської волості, Житомирского повіту.
Ця родина постійно проживала потім в цьому селі, де у неї з’явилося на світ девятеро дітей: спочатку доньки Розалія та Кароліна, потім син Антоній, у 1887 році, донька Марія через рік по тому, донька Теофілія у 1891 році, син Станіслав у 1895 році, донька Петронеля у 1900 році, та наймолодший син Адам, 17.YІ.1902 р. [260].
Доля однак постала досить таки безжальною до цієї родини. Першою в ній померла сама багатодітна мати, Гонората-Юзефа Томашівна, 25.YІІІ.1904 р., в віці усього тільки 42 роки. Потім родина втратила сина Адама, від скарлатини, у віці 13 років, 13.ІY.1915 р. А ще тільки через місяць, 14.Y.1915 р., в віці 19 років, в урочищі Заборській Печі, потонув її син Станіслав. Але у сповідних записах Барашивського костьолу, в 1912 та 1915 роках, Гонората-Юзефа, яка вже давно пішла з цього світу, визначалася як така, що успішно сповідувалася у своїх (ще) земних гріхах саме його католицьким плебанам.
Неісповедимі твої путі, Господе!
Однак первісток родини, син Антоній, таки отримав змогу подовжити цей рід, бо в 1913 році він вже одружився і ця (нова) подружня пара через два роки сповідувалася у Барашивському парафіяльному костьолі [83,261]. В метричних записах про смерть означених вище двох дітей, та про вінчання сина Антонія, матір визначалася лише своїм скороченим ім’ям, мабуть вже саме її «родинним» – Юзефою.
Її молодша сестра, Францішка, була одружена двічі. В першому своєму шлюбі, який стався 8.Х.1889 р., вона побралася із міщанином Йосифом Яворським, 1864 року народження, мешканцем слободи Бобрицька Болярка, Пулинського приходу [282]. Францішка одразу почала забезпечувати власну родину нащадками, але спромоглися народити з цим своїм чоловіком лише трьох дітей: сина Карла в 1890 році, сина Антона в 1891 році, та доньку Павліну [266]. Можливо після цього її (перший) чоловік помер і молода удова повернулася мешкати з тими своїми трьома дітьми до слободи Абрамок.
Там Францішка вдруге побралася із Йосифом Колодзинським, 1869 року народження, постійним мешканцем тієї слободи. В цій її (новій) родині спочатку був народжений син Франц, вже у 1897 році, однак 4.Y.1901 р. ця дитина померла від коклюшу, а 18.Х.1909 р. вже зовсім літні на ту пору батьки спромоглися народити собі близнюків – Петра та Павла [297,309]. Восприємником близнюків був їхній рідний стрий, Михайло Фомич. Свідчень про інших дітей цієї родини не маємо. Францішка Фомівна також згадувалася в записі про смерть своєї матері, у 1911 році [83].
Разом з тим існує ще й метричний запис, що удова Францішка із Ницевичів Яворська народила в селі Верби, 16.ІІ.1902 р., позашлюбну дитину, доньку Петронелю [410].
В офіційному списку дворянам Волинської губернії за 1906 рік будь-яка родина Ницевичів взагалі не була зазначеною [1]. Виходячи із такого, буцімто офіційного, положення з тією дворянською достойністю згаданих родин Ницевичів із слободи Абрамок, можна було б дійти хибного висновку, що всі онуки Віктора-Станіслава-Костки Нецевича , а тим більше його правнуки, прав на ту потомствену дворянську достойність Російської Імперії вже взагалі не мали, тобто якимось чином спромоглися їх втратити. Вони, наразі Ницевич і за своїм прізвищем, буцімто вже не були на ту пору (російськими) дворянами, тому й не повинні були вважатися та писатися із такою високою достойністю.
Однак спотворення недолугими католицькими дячками споконвічного прізвища роду – з його істинного написання, Нецевичі, на Ницевич і (Nyczewicz) – геть нічого в цьому сенсі не змінювало, бо до втрати дворянської достойності таке «мудрування», лише із самим прізвищем, ніяким чином призвести не могло. Дійсно, про наявність дворянської достойності в тих Ницевичів, а реально таки Нецевичів, із слободи Абрамок, добре знали самі новоградволинські плебани і таки зазначали її для цих родин у багатьох метричних записах та сповідних розписах цього костьолу. Дворянською достойністю у 1911 та 1915 роках визначався ними, наприклад, суспільний стан Франца Фомича, в метричних записах про події народження та смерті його останнього сина, Адольфа [83]. Дворянкою також була названа й мати Франца Фомича, Мальгоржата, в її смертному записі.
Безумовно, що члени цієї гілки першої лінії роду, по Віктору-Станіславу-Косткі Нецевичу, добре зналися з членами іншої її гілки, по Францу-Салезію Нецевичу, дворянами, згідно офіційного списку дворянам Волинської губернії за 1906 рік [1]. Останні мешкали усього лише за якихось 50 км від них, в слободі Кривотин Колцкой, і це також повинно було постійно підтримувати належний дворянський «суспільний стан» нащадків по Віктору-Станіславу-Косткі, хоч би й з тим скаліченим дячками прізвищем, Ницевичі.
Коментарі
Дописати коментар