47. Переселення роду на Волинь.
⬅️ | ➡️
47. Переселення роду на Волинь.
в повідомлення
Звичайно, що в кожному з нових місць підпорядкування мусила залишатися, тобто «осідати», якась боярська спільнота. Вона створювала там місцеві дружини і становила головну опору влади князя Вітовта. Між тим наміснику великого князівства Литовського було конче необхідно мати ще й велике регулярне військо, щоб отримати можливість виконати амбітні плани підкорення південних земель України-Русі на узбережжі Чорного моря, та навіть плани оволодіння Кримом, шляхом всілякої підтримки там власного кандидата на ханство. Бо у 1396 році до лав війська Вітовта, та взагалі до помешкання на землях великого князівства Литовського, переходить зі своєю ордою хан Тохтомиш "ординський хан" , розбитий перед цим на річці Терек військом Тамерлана (Тимура) "видатний воєноначальник " .
Можливо саме тому, в 1398 році, Вітовт навіть проголосив себе «королем Литви» і мусив належним чином в своїй наступній державній політиці поводитися. Однак здійснити ці свої амбітні плани Вітовт не спромігся, оскільки у 1399 році, в битві з татарами на річці Ворскла, литовське військо зазнало жахливої поразки, втратило дуже багато вояків і велику кількість служивих князів, в тому разі із правлячого Дому Яггелонів "литовська династія" . Після такого розгрому Вітовт навіть був вимушений отримувати, на вже приєднані ним тоді до Литовського князівства південні українські землі, де раніше жили пращури татаро-монголів, окремий ярлик від ханів Золотої Орди. А його мрії про об’єднання під своєю владою всіх земель східної України-Русі взагалі довелося облишити.
Наразі всі ці дії князя Вітовта у південних землях України-Русі ніяким чином не зачіпали життя людей на волинських землях (минулих) Белзського і Хелмського князівств, які вже стали на ту пору «законним» польським володінням. Спокій панував також і в прикордонних з тими князівствами землях великого князівства Литовського. Взагалі, на початку 15 ст., минуле Белзське князівство налічувало в своєму складі шість повітів: Белзський, Бузський, Сокальський, Грабовецький, Любачівський і Городельський. Однак лише белзським і любачивським князем йменувався тоді Земовіт 4 Земовітович "князь белзський " , який тримав свій стіл в тих землях. Оскільки два повіта минулого Белзського князівства взагалі належали на ту пору іншим князям, і Земовіт ІY постійно за них боровся, хоч всі його чисельні претензії на ці повіти королем ніколи не задовольнялися.
Значна частина земель цих двох повітів лежала на лівому березі річки Буг, де споконвіку проходив кордон великого князівства з Короною. Тобто обидва лівобережних белзських повіта фактично знаходилися на землях великого князівства Литовського. Зрозуміло що принаймні один із них, Городельський, приналежність якого, державна (литовська!) та особова (конкретно – великокняжа), підтверджується наявними офіційними документами, ніяким чином не міг бути переданим польським королем Земовіту ІY. Бо в 1412 – 1413 роках цей повіт на державних литовських землях був підпорядкованим особисто великому князю Вітовту Кейстутовичу, і фактично поставав тоді його повною власністю, принаймні «до живота».
Повітове містечко Городло знаходилося усього за 20 км від головного міста у Володимирському князівстві, Володимира (нині місто Володимир-Волинський). Воно стояло на березі річки Буг, тобто лежало прямо на кордоні поміж споконвічними землями Корони і великого князівства Литовського. А в головне місто цієї землі, Володимир, вів тоді великий та цілком упорядкований меридіанальний тракт (гостинець) із литовського міста Берестя, відомий ще як «зимовий» або «старий торговий шлях», який повсюди проходив неподалік від кордону поміж цими двома країнами. Один раз означений старовинний торговий тракт навіть перетинав той державний кордон, на Любольмсько-Ратненському виступі, в землях якого він проходив через місто Ратно, оскільки на визначних торговельних шляхах, в додаток до митниць, завжди мусили стояти ще й великі міста, а потім він знову повертався звідти в землі Литовського князівства.
Гостинці зазвичай тяжили до існувавших річкових вододілів, особливо на рівнинних болотистих землях Полісся, тому вони були там мало чисельними, а цей битий шлях взагалі проходив всюди лише по її природньому пограниччю з Волинню. Шляховий примус, права складу та митної системи цілком пояснюють консервативність напрямків тих старовинних гостинців [416]. Цей торговий тракт, відомий ще як «Вітовтов гостинець», йшов у південних землях великого князівства Литовського через поселення Поліське, Вижву, Смидін та Паридуби, після яких він вже прямо спускався на південь, до земель так званої «місцевості Ружино» [366].
Єдиний на ту пору західний литовський упорядкований торговий тракт, який перетинав усю болотисту територію Полісся, був прокладений ще в 14 ст., бо поселення Смидін, через яке він проходив, вже безумовно існувало в період з 1362 по 1392 рік. Воно було підпорядковано тоді київському князю Володимиру Ольгердовичу "київський князь," та вже мало спорудженою Микільську православну церкву. Звичайно, що поселення Вижва, про яке перша письмова згадка датована 1508 роком, існувало ще значно раніше, бо воно стояло на (єдиному) мостовому перетині того гостинця через річку Вижівку. Потім означений торговий шлях зберігався та діяв в цій місцевості принаймні впродовж наступних 300 років поспіль [367].
Звичайно що ніяких карт або «кроків» проходження того гостинця в цій місцевості ніколи не існувало та й взагалі де він реально міг там проходити можуть свідчити лише (нинішні) мостови перетини. Однак оскільки в минулому село Паридуби було меншим за розмірами, ніж сучасне, а будь-яка дорога, яка проходила скрізь нього, безумовно мусила вести там до церкви, то існує ще одна можливість визначити де ж проходив той гостинець. Бо церква в селі Паридуби збереглася й донині, а вже після неї, найвірогідніше, гостинець йшов прямо на південь до гори Стакор (висота 220), куди зараз виходить в цій місцевості дорога Ружин – Миляновичі – Годовичі. Тобто саме вона є реальним подовженням того гостинця, бо у напрямку на південь прямо скерована до міста Володимира.
Згідно документів 16 ст., цей торговий гостинець отримав в свій час також цілком окрему власну назву, «Вітовтова дорога» [368]. Таке найменування свідчить, що князь Вітовт мабуть приділяв цьому єдиному на заході Литовського князівства торговому шляху через Полісся дуже велику увагу і особово опікувався забезпеченням його належного функціонування. Підвалини такого ставлення князя до цього сталого маршрута торгового сполучення заклали, мабуть, жахливі події 1399 року. Однак реально опікуватися цим гостинцем князь Вітовт почав вже тільки після Грюнвальдського ристалища, коли в залишені тоді практично беззахисними землі Володимирського князівства відбулася ніщивна навала орди кримських татар. Вірогідно саме після цієї події, яка продемонструвала необхідність належного захисту далеких окраїнних земель князівства, цей стратегічний шлях і було забезпечено належною постійною охороною.
Цілком можливо, що охорону цьому гостинцю було надано саме наприкінці 1410 року, коли польський король Владислав ІІ (Ягайло) "великий князь литовський і король польський " приймав у Ковелі чеських послів, які запропонували йому одягнути ще й чеську корону [417]. Звичайно, що з нагоди минулої татарської навали охорона короля була тоді суттєво посилена, а після його від’їзду із Ковеля частина цієї особової охорони була «осаджена» в тій місцевості для постійного нагляду за цим магістральним шляхом.
Задля цього в усі поселення, через які він проходив, були «осаджені» литовські бояри-шляхта, які, скоріше за все, виступали членами військової дружини самого великого князя Вітовта. Оскільки цей старовинний торговельний шлях не лише йшов із родинних земель самого великого князя, але й відігравав на ту пору ще й значну роль у виконанні його далекосяжних політичних планів. Бо він виходив із земель Литовського князівства та вів прямо до містечка Городло, де у 1413 році мав відбутися сейм, на якому послами була прийнята так звана Городельська унія, яка зберегла окреме від Корони та постійне існування литовського князівства.
Вважається, що у місто Городло, на той сейм, литовські бояри мали право прибувати тільки в тому випадку, якщо вони особову, або принаймні їхні кревні родичі, мали певні військові заслуги в минулій Грюнвальдській битві. Подібний відбір «близьких» бояр, які після цієї битви почали займати важливі керівні посади у великому князівстві Литовському та з певним успіхом робили там політичну кар’єру, був своєрідною подякою Вітовта згаданим особам за досягнуту ними перемогу в тій «битві народів» [379].
Звичайно важко собі уявити, що бояри-шляхта із бойової дружини самого Вітовта , які були «осажені» ним для належної охорони стратегічного шляху сполучення поміж спорідненими країнами, могли взагалі якимось чином уникнути участі в тій Грюнвальдській битві. Принаймні «Грюнвальдський хрест за заслуги» в нинішній Польщі таки отримували на 550-річчя цієї битви саме нащадки бояр, які в свій час були «осажені» Вітовтом у городельській місцевості Волині.
Городельська унія, загалом, підтвердила положення Кревської, але їхні головні ідеї, в обох випадках, залишилася переважно лише «записаними на бумазі». Однак найголовніше, що відбулося тоді в Городлі для князя Вітовта, який раніше вже був наголошений довічним правителем великого князівства Литовського, це те, що сейм відновив велике князівство як цілком автономне політичне утворення. Звичайно, управитель великого князівства Литовського скоріше за все доволі постійно користувався західним стратегічним шляхом, тобто згаданою «Вітовтовою дорогою», в пору кількарічної підготовки Городельського сейму та взагалі у наступні часи, тобто принаймні ще двадцять років поспіль.
«Осадження» литовських бояр-шляхти в поселення вздовж гостинця, на землі, які тоді особову належали великому князю Вітовту, одночасно вирішувало питання забезпечення належної хазяйської діяльності в цій окраїнній землі великого князівства Литовського – Червеній Русі. Бо саме хазяйським питанням став в першу чергу опікуватися там, після Грюнвальдського ристалища, князь Вітовт. Скоріше за все боярин Ігнатій Нецевич з родиною був «осаджений» ним у декількох поселеннях вздовж «Вітовтої дороги», в волинській місцевості Червеної Русі, для її постійного захисту та «держання», саме наприкінці 1410 року.
А в південні землі «місцевості Ружино» були «осаджені» тоді кревні родичі самого великого князя Вітовта, які походили з двох різних гілок правлячого Дома Яггелонів, заснованого в свій час князем Гедиміном– від братів Наримунта та Коріата, його стриїв. Саме таким чином пращури усіх зазначених в цій розвідці родів опинилися мешканцями земель минулого Галицько-Волинського князівства, однак вже доволі пізніше строку його дійсного існування. При цьому слід зазначити, що означена Володимирська Русь, тобто її вояки, починаючи з 1413 року, постійно приймала активну участь у всіх доволі чисельних війнах, які майже усе своє життя постійно вів великий князь Вітовт.
Після об’єднання південної частини території Галицько-Волинської Русі з Короною населенню цієї землі були даровані в 1387 році всі польські шляхетські привілеї та права, в тому разі і права на безумовну спадщину родинних маєтків [18]. Між тим на північній частині її земель, в Волині, які утримували за собою нащадки Дмитра-Любарта, продовжувало діяти лише стародавнє спадкове литовське великокняже право – «до волі та ласки господарської» [360]. Цей разючий контраст права і безправ’я, який виник в ті часи на суміжних територіях України-Русі, коронної, яка знаходилась в Галичині, та великокняжої, яка знаходилась в Волині, невдовзі призвів до того, що наприкінці 14 ст. маси збіднілих і знедолених великокняжою владою литовських дружинників, бояр, князів, та навіть панів, разом із родинами, потягнулися на багатющі землі південної Галичини, та навіть сусідньої з нею Подолії, де маєтки надавалися їм польською владою на умовах повного вотчинного права.
Ще в середині першого тисячоліття нашої ери експансія слов’ян-русів придунайської Рутенії на північний схід Європи призвела до заселення Галичини, де тоді ще мешкали переважно кельти, її власним народом, тобто русинами. Їх йменували там також рутенами або рутенцями, але в часи існування Австро-Угорської Імперії взагалі стали вважали в ній споконвічними українцями. Згодом, після асиміляції із місцевими племенами, та наступної татаро-монгольської навали, тільки територія Галичини залишалася батьківщиною тих прадавніх слов’ян-русинів. В наш час нащадків слов’ян-русів називають в Галичині переважно гуцулами, але в їхньому власному середовищі ще збереглася пам’ять про особову назву того народу, який наразі був їхніми давніми пращурами – русини-рутени.
Звичайно, що мовою спілкування слов’ян-русинів був один з давніх діалектів слов’янського язика. На іншому його діалекті розмовляли поміж собою тоді поляки, які почали масами перебратися мешкати в Галичину вже після приєднання її до Корони. Бо у 14 та 15 ст. людей в тій Червеній Русі взагалі було ще досить обмаль, і цю землю посилено намагалися в ту пору колонізувати, переселяючи сюди, окрім поляків, ще й німців та угорців, а також залюбки приймаючи там постійно емігрувавших з великого князівства Литовського русь-литвинів. Звичайно, що євреї-торговці «емігрували» на цю землю цілком самостійно.
Таким чином особи спільноти великого князівства Литовського, переселені в часи Вітовта у цей край, в тому разі бояри-шляхта Нецевичі, таки мусили були володіти слов’янським язиком. Скоріше за все таке взагалі не становило для цих осіб будь-якої проблеми, оскільки один з його діалектів був рідним загалом для усіх русь-литвинів. А давні різновиди (діалекти) слов’янського язика були поміж собою тоді ще настільки спорідненими, що ніяким чином не заважали міжплемінному спілкуванню.
Мабуть внаслідок всіх цих причин, навіть не зважаючи на те, що саме на галицьких землях закінчувалися набіги кримських татар на Україну-Русь – по кожному із трьох шляхів того горя, згадані русь-литвинівці залюбки сюди емігрували. Тільки чи були ці набіги татар дійсно самим великим горем цієї землі, зважаючи на періодичні 12-річні цикли голодування тут геть усієї наявної тоді людської спільноти – окреме питання. Голодування при цьому навіть досить часто, аж три рази на сторіччя, досягало в ту пору рівня жорстокого голодомору. Торкатися усіх його аспектів в цій розвідці не передбачено, як і не передбачено в повній мірі аналізувати в ній тотальні наслідки голодоморів та різної етіології чисельних на ту пору морів для наявного населення.
Між тим наслідки досить частих тоді епідемій різних хвороб, з яких особливо відчутними для прадавнього суспільства за людськими втратами поставали чума та холера, інколи були взагалі жахливими. Так чумний мор середини 14 ст. «викосив» на території Європи від третини до половини населення геть усіх її держав, навіть населення (окремого) острова Великобританія. «Великий мор» мав місце в європейській місцевості, і завдав великої шкоди населенню Польщі та Литви, також у 1360 – 1362 та у 1426 – 1427 роках. Тому наслідки деяких морових подій, які відбивалися в долі досліджуємого в цій розвідці роду, таки будуть, певним чином, розглядатися в належних для такого місцях.
Виголошена литовцям трохи згодом формальна заборона – “не бігати туди-сюди протягом 10 років”, яку було ухвалено на з’їзді споріднених держав-сусідів у фортеці Ковно в 1404 році, суттєво мало що могла змінити і потік мігрантів до земель Корони взагалі ніколи не вщухав [18]. В результаті велика спільнота шляхетних русь-литвинівських мігрантів згаданих часів, які спромоглися отримати від Корони маєтки та вотчини, назавжди залишилася мешкати в землях західної Подолії та Галичини, де згодом перетворилася на їхнє постійне шляхетське, назване вже лише потім дворянським, населення.
Між тим цю спільноту мігрантів на початку 15 ст. також суттєво поповнила ще й сама влада великого князівства Литовського, коли почала проводити політику колонізації загарбаних нею на той час земель України-Русі. В цих землях тоді цілеспрямовано створювався цілком слухняний великокняжій владі стан «осілих» військовослужбовців – майбутнє місцеве дворянство. Власне суто псевдо національні нащадки цієї давньої, дворянської або шляхетської, не так це вже й важливо, спільноти, стали через півтора сторіччя переважною частиною першої генерації української, але ще литовської та прусської основи, шляхти Речі Посполитої в цих землях. Однак цілком невідомим залишається питання скільки ж тоді в дійсності існувало північних мігрантів, які потім назавжди «осіли» на землях Правобережної України-Русі.
Коментарі
Дописати коментар