52і. Історичний відступ. Грюнвальдське ристалище.
в повідомлення
Лише після того, як великому князю Вітовту "син Кейстута, великий князь литовський " вдалося остаточно підпорядкувати Володимирську Русь, надану під його управління польським королем та кузеном в 1392 році, влада вперше спромоглася взяти під контроль некеровані процеси міграції литовської шляхти на ці землі. В повній мірі приборканими вони, однак, виявилися лише після 1411 році, коли Вітовт ще й отримав від Корони під своє начало Подолію. Разом із тим, скоріше за все, перелам в темпах тієї міграції настав трохи раніше – ще у 1410 році.
Літом того року все військо королівства Польщі, до складу якого входили 7 хоругв Червеної Русі, з них 3 були подільськими, та 40 хоругв війська великого князівства Литовського – загалом 91 хоругва – було на Грюнвальдському ристалищі. Там із війська полягло, буцімто, за попередніми оцінками стародавніх істориків, багато десятків тисяч вояків, в тому разі доволі мешканців Червеної Русі, тобто Галичини, а також белзької, хелмської та ковельської земель.
Але в дійсності цих незворотних втрат союзних військ, та навіть загалом якихось помітних втрат військ з обох сторін, які тоді протистояли одна одній на Грюнвальдському полі, було значно менше. Реальні свідки тих подій через два місяці наголошували, що усього там було забито на смерть не більше 8 тисяч вояків, хоч польський король Ягайло (Владислав 2) "великий князь литовський і король польський " , у своєму листі, написаному майже одразу після тієї сечі, наводить цифру, яка навіть удвічі менша [379]. Можливо саме тому, за оцінками сучасних російських істориків, геть усе союзне військо, литовців та поляків, буцімто втратило тоді на тому ристалищі лише 4 тисячі вояків вбитими, а ще 8 тис. осіб із їхнього війська були там поранені [215].
Про загальну чисельність військ обох сторін, які брали участь в Грюнвальдській битві, свідчення наразі відсутні. Більше цього, навіть невідомо де вона тоді конкретно відбувалася, та «битва народів» – зараз існують взагалі дві різні версії місцезнаходження самого поля того бою, діаметрально протилежні, наразі одне з них лежить на південь від Стембарка, а друге, буцімто, на захід від Лодвігово [379]. Раніше чисельність об’єднаного союзного війська, за оцінками переважної більшості стародавніх польських істориків, вважалася рівною 45 тис. осіб, тобто в середньому одна хоругва польсько-литовського війська налічувала у ті часи, на їхню думку, близько 500 осіб. На 20 хоругвах русинського війська великого князівства Литовського майорів тоді символ Погоні, а на 20 хоругвах війська етнічної литовської Жмайтії – символ Колюмни (Колони).
Хоругву в ту пору мав право підіймати над військовим підрозділом лише його полковник, і в тому військовому підрозділі обов’язково мусив бути ще й його власний особовий загін. Полковнику в його досить значному на ту пору військовому підрозділі підпорядковувалися шість ротмістрів із своїми власними окремими загонами. Однак оскільки кількісний склад тих загонів, які очолювали тоді ротмістри, був певним чином обмежений (рота!), то усі сім загонів такого військового підрозділу ніяким чином не могли забезпечити зазначеної вище чисельності полкової хоругви, буцімто загалом аж у 500 осіб.
Наразі дані про дійсну чисельність на Грюнвальдському полі союзного війська Польського королівства та великого князівства Литовського є виключно гіпотетичними. Так, спираючись на кількість тих кінних воїнів, які тоді мусили виставляти всі землі Жемайтії, вважається, що великий князь Вітовт міг привести до Грюнвальда лише 11 тис. війська. Саме вони становили загалом 40 хоругв, тобто чисельність окремих хоругв його війська була вдвічі меншою означеної вище [210, 379]. При цьому необхідно також зазначити, що у війську Вітовта не менше ніж 2 тис. вояків становили тоді татари із орди Тохтомиша "ординськй" , яка перейшла на його бік із Золотої Орди ще у 1397 році. При цьому, буцімто, саме татарський ратник із цього татарського загону війська Вітовта спромігся в тій Грюнвальдській битві наразити на смерть магістра тевтонського ордена Ульріха фон Юнгінгена "фон" .
Чотири хоругви, які виставили, разом з польськими загонами, землі Волині та Подолії, навіть при їхній максимальній чисельності у 500 осіб, додали б тоді до об’єднаного союзного війська аж ніяк не більше ніж 2,0 тис. жолнерів. Ці жолнери, із споконвічних українських (русинських) місцевостей, становили якраз близько двадцятої частини від загальної кількості голів тих 35 тис. повних родин, які, згідно результатів наведених вище модельних демографічних розрахунків, мешкали при початку 15 ст. в Волині та Подолії. Трохи більше жолнерів до того війська додали б інші польські місцевості Червеної Русі, але при цьому ніяким чином не слід вважати, що їхня загальна чисельність могла становити там навіть 1/6 частину наявних тоді в цих землях військовослужбовців.
Саме цю (двадцяту) дещицю родини українських місцевостей Волині та Подолії, вирахувані за модельними демографічними розрахунками, таки мали змогу знаряджати тоді до війська, не наражаючись при цьому на голодування [204]. І саме вона становила тоді взагалі їхній державний обов’язок – виставляти по одному добре озброєному вояку верхи, «сам», від восьми селянських дворів, та вояка верхи, разом із ратником, на двох конях, служба «1 кінь» – від двадцяти селянських дворів.
Та дещиця взагалі могла бути ще меншою, якщо взяти до уваги іншу кількість вояків союзної армії поляків, литовців та русичів, про яку зараз ведуть перемови сучасні російські дослідники з історії тих прадавніх часів, спираючись при цьому на більш реальну чисельність окремої хоругви, лише у 350 осіб. В результаті цими дослідниками вираховується наявність на Грюнвальдському ристалищі тільки 32 тис. вояків союзного війська, з яких там загинув, буцімто, кожен восьмий вояк. Чисельність військ Ордена на тому ристалиші, які мали піднятими над собою 51 знамено, за нинішніми оцінками тих російських дослідників, взагалі не перевищувала межи у 27 тис. осіб – це були 21 тис. кінних рицарів та 6 тис. піхотинців, а ще до 5 тис. їхньої неозброєної челяді чатували тоді в обозі.
Однак інші, при цьому документарні оцінки чисельності тевтонських військ, які були виставлені тоді на Грюнвальдському полі бою, виступають, наразі, ще суттєво меншими [379]. Взагалі загальна чисельність усіх наявних тоді в Ордена військ становила лише 13 тис. вояків, з яких на саму Грюнвальдську битву ним були надіслані тільки 10 тис. вояків. Ще 5 тис. осіб в складі військ Ордена становили «гості» і наймані воїни. Таким чином загальна кількість війська Тевтонського Ордена сягала на Грюнвальдському полі тільки 15 тис. вояків. Оцінка загальної кількості виставленого там війська королівства Польського та великого князівства Литовського ще доволі менш надійна, однак зараз вважається, що вона взагалі не мусила перевищувати 20 – 25 тис. вояків, таким чином чисельність війська обох супротивників була, наразі, однаковою [379].
Не хотілося б ще раз нагадувати про те, що дозволяють собі робити із (окремими) подіями минулої історії нинішні російські дослідники, однак, наразі, таки доводиться. Бо російське військово-історичне товариство не приминуло наголосити зараз що то саме російські війська отримали 15 липня 1410 року цю визначну перемогу над тевтонськими лицарями у Грюнвальдський битві. Та не існувало ще в ту пору Росії, була лише Московія (Москель), військо якої монголо-татари добряче пошмагали саме перед тим в так званій Куликовській битві. І складалася вона з 5 окремих князівств та 3 республік, об’єднати війська яких було тоді досить важкою проблемою. Тим більше що Тевтонський орден існував доволі далеко від її місцевості і ніколи на неї взагалі не зазіхав.
Однак російське військово-історичне товариство на подібне взагалі не звертає уваги, і хоч «не забуває» що, буцімто, російському війську певним чином допомогали тоді спільники, якими були литовці, чехи та поляки, але головну роль на тому ристалищі відіграли (саме) смоленськи полки. Але яке відношення ці полки, що перебували в ту пору регулярним військом Великого князівства Литовського, мали до ще взагалі не існувавшої на ту пору «Росії» - відомо мабуть лише членам того товариства.
Безумовне виконання військового обов’язку в ту пору, коли на Грюнвальдське ристалище були кинуті геть усі наявні військові резерви Корони та великого князівства Литовського, бо саме там вирішувалася тоді подальша доля одразу двох цих держав, дозволяє провести незалежне дослідження кількості населення окремих їхніх земель, спираючись при цьому на найменування виставлених там хоругв. Для місцевостей Волині та Подолії одержані при таких розрахунках результати наявної на їхній території кількості населення добре співпали із розрахованими по контрафактній імітаційній моделі, які були виконані, «зворотньо», згідно встановлених для першої половини 16 ст. демографічних показників.
Таким чином існує цілком певна можливість вважати, що в місцевостях Червеної Русі проживало в ті часи ще близько 40 тис. (повних) родин. Можливо стільки ж родин проживало тоді й в усіх інших місцевостях Правобережної України-Русі, які виставили до війська Вітовта хоругви Київську, Кременецьку та Стародубську. Таким чином існує певна незалежна можливість виконати приблизну оцінку загальної чисельності населення, яке мешкало на всіх територіях України-Русі – у ті прадавні часи вона могла становити лише від 600 до 700 тис. фізичних осіб.
Звичайно, що питання про чисельність населення території Правобережної України-Русі на середину 14 ст. цілком окреме. Пандемія чуми 1347 року споловинила тоді населення геть усієї Європи, навіть окремого острова Великобританія, але зробити, виходячи із цього беззаперечного факта, якісь певні демографічні висновки для означеної української території, досить таки важко. Слід лише зазначити, що навіть при найгіршому сценарію розвитку тих кепських подій, вони все одно мусили розпочинатися лише із позначки не вище ніж у 1,5 млн. фізичних осіб.
Усі інші дорослі чоловіки, окрім задіяних на Грюнвальдському ристалищі вояків, мусили виконувати сільськогосподарські роботи, особливо літом, в страдну пору зборів зернового врожаю, «коли день рік кормить», і були таким чином практично не мобільними. Жінки виконувати ту їхню виснажливу сільськогосподарську працю були просто фізично неспроможними і тому голодування родин, за відсутності їхніх голів на літніх сільськогосподарських роботах, було б «забезпечене», з усіма сумними наслідками цього явища для того досить не чисельного прадавнього суспільства.
Разом з тим, скориставшись тією обставиною, що Галицька та три Подільські хоругви були на тому Грюнвальдському ристалищі центром польського війська, і таки втратили там багато (мобільних) вояків, кримські татари в такий слушний для них момент здійснили черговий набіг на землі Подолії та Волині по північному “чорному шляху”, але цього разу, не отримавши опору, пішли вже далі Сокаля, пограбувавши міста Володимир та Луцьк, де сплюндрували безліч народу [19].
Подолію після того татарського набігу було передано Вітовту в першу чергу з метою подальшої її колонізації і швидкого відновлення там кількості господарських підданих та військових. Одночасно така сама мета постала в його власних планах і по відношенню до самої Володимирської Русі, найулюбленішого ним краю великого князівства Литовського. Але вже одразу після надання родам литовських бояр-католиків Городельською унією 1413 року шляхетських привілеїв безпосередньо в самій Русь-Литві, бажання етнічних литовців та русь-литвинів залишати свою батьківщину та рідні оселі доволі згасло. Ще більше воно спало після проголошення наступних 5 уній, і мабуть взагалі припинилося близько 1430 – 1435 років, коли один за одним померли великий князь Вітовт та король Ягайло (Владислав 2) ще відомий, після христіанського хрещення, як «Яков Ондрієвич»– дійсні натхненники політики південної колонізації.
Тому заплановане перетворення українських земель у нагальні провінції Русь-Литви, яке наприкінці 14 ст. починалося другим за лічбою, але цього разу керованого владою, етапом переселення русь-литвинівської шляхти на ці землі, великий князь Вітовт Вітовтповинен був робити вже на особливих умовах – ґрунти цим мігрантам, тоді переважно військовим з його бойової дружини та «двору», стали даруватися там за формулою, яка закріплювала майнові права нових (а також старих) переселенців, і одразу обумовлювала їхні державні обов’язки: “довіку даровали, записуєм та довіку записали” та «службою тою, що й інші бояре-шляхта» [20].
Коментарі
Дописати коментар