35і. Історичний відступ. Галицько-Волинська Русь.
При виконанні цієї розвідки виявилося з’ясованим, що у часи порубіжної межи – Люблінської унії 1569 року – члени (майбутніх) трьох ліній роду Нецевичів, та тих окремих його відгалужень, які згодом згасли, усі загалом виїхали із Русь-Литви і далі їхні прямі нащадки протягом півтора сторіччя поспіль мешкали лише у Ковельському повіті, на заході Волинського воєводства Речі Посполитої, тобто саме там, де раніше розташовувалися землі Галицько-Волинської Русі.
Дослідники досить часто називають її також Галицько-Володимирською, інколи просто Галицькою або Володимирською, Волинсько-Галицькою та взагалі Західною Руссю. Таке різномаїття назв західних земель Русі виникло у тих дослідників на перевагу дійсній назві самого великого князівства, яке було згодом створено на цих землях, та вже на початку 13 ст. цілком офіційно йменувалося там «королівством Галіції та Лодимерії». Інколи, однак, ця держава, тобто королівство Галіції, ще йменували тоді Галатським.
При цьому потрібно пам’ятати, що всі різноманітні особові визначення «окремих місцевостей» західної території земель Русі з’явилися «на світ» переважно лише у 19 ст., та й саму історію цієї місцевості дослідники фактично створили лише за останні 200 років. Саме в цю пору визначення особової назви «окремих місцевостей» західних земель Русі було вигадано імперськими істориками таким, до якого ми зараз вже звикли, бо згодом вони були задіяні у постійне використання усіма наступними поколіннями імперських та радянських дослідників подій тієї давньої історії. Але в самих прадавніх руських літописах, які наразі збереглися, подібні особові найменування окремих місцевостей західних земель Русі взагалі відсутні.
Землі самої Галичини, а до них на додачу ще й землі белзські і холмські, та землі ще двох холмських староств, які лежали вже на Волині, любольмського і ратненського, йменувалися, після їхнього приєднання до Корони, наприкінці 14 ст., Червеною Руссю. Бо усі західні землі Русі, що знаходилися у (Зарубіжному) Побужжі, при цьому навіть землі Брестські (Тереспольські), які були визначені «начальним жилищем чеського племені», споконвіку йменувалися там саме «Червенськими градами». Оскільки у Белзському князівстві, в Дулебській землі, ще на давню пору кінця І тисячоліття вже існували два визначні поселення містського типу – Червень і Волинь (Велин).
Звичайно що з часом, у минулих імперських істориків, які всі були російськомовними, назва згаданої землі «трансформувалася», і вона стала називатися у них переважно Червоною Руссю. При цьому таке трансформування назви відбулося тільки із суто фонетичного підходу «до тієї справи», тобто для задоволення суто російських потреб «оканья», без наявності жодних підстав для змін назви цієї давньої місцевості взагалі. І сталося таке, мабуть, саме тому, що суто староукраїнське слово, а саме «червена», в словнику великоруської мови було взагалі відсутнє.
Перший раз нова назва цієї землі, як титул конкретної особи її керівника – «високородовитий шляхетний князь Червоної Русі», з’явилася у європейських джерелах вже тільки після 1438 року, у так званому Олендорфському кодексі [363]. Однак навіть на карті Боплана, створеної в 1651 році, назва західних земель Русі збереглася таки первинною, а саме – Червеная Русь [373].
Разом із тим необхідно зазначити, що в певні часи раннього середньовіччя, з початку 13 ст., західну місцевість Русі почали ще інколи йменувати Малою Руссю. При цьому спираючись на титул «Божією милістю природний князь Малиє Русія», який став використовувати, після 1325 року, останній з князів галицької династії Романовичів "князівська" , суверенний король цієї землі, Юрій 2 Болеслав "останній князь галицької династії Романовичів " [360]. Цей його титул означав тоді офіційну відмову галицько-волинських володарів від «решти Русі», бо Мала Русь цього князя мусила обіймати собою лише землі, які залишалися на ту пору непідвладними його південно-східним сусідам, монголо-татарам. Тим самим були впорядковані стосунки цього королівства із Золотою Ордою, улуси якої стояли тоді у повному сенсі поряд із його князівством, в сусідніх землях Поділля [363].
Можливо такий лінгвістичний спосіб відмови від «решти Русі» був використаний тому, що до призову зайняти галицький королівський трон Юрій 2 Болеслав вже певний час перебував князем мазовецьким, а в самому Польському королівстві споконвіку існувала земля, яку там йменували Малою Польщею, тобто окремою частиною Польщі. Але деякі імперські дослідники чомусь вважали, що підвалини для перейменування у майбутній Російській Імперії спочатку лише частини, а згодом взагалі усієї лівобережної української території, названої в ній Малоросією, тим самим було закладено «ще тоді», тобто давніми правителями Галицько-Волинської держави [362].
Хоч у 14 ст. ніякого титулу «Россия» в принципі ще не існувало, а «прихиляти» якусь дуже далеку від неї землю Москель (Московію) до появи особової назви для підпорядкованої галицьким князям крайньої західної території земель Русі взагалі не доводилось. Бо навіть сам (державницький) статус великого князівства Московського для тієї, досить незначної за площею території землі Москель, був отриманий там від ханів Золотої Орди лише у 1328 році. Принаймні в 15 ст. в землі Москель (Московії), яка продовжувала постійно перебувати тоді васалом монго-татар, мала місце велика феодальна роздрібненість та існувало аж 5 окремих «великих князівств» – Московське, Рязанське, Ярославське, Тверське, Ростовське, а до них ще й 3 окремих республіки – Новгородська, Псковська та В’ятська.
Давній Галицько-Волинській державі зараз вже виповнилося 800 років і питаннями її історії в нинішній Україні, до якої в повній мірі входять землі того старовинного королівства (князівства), приділяється багато уваги чисельною когортою сучасних дослідників. З’ясована ними історична інформація про пору її далекого минулого, згодом поступового становлення та наступного за цим величного розквіту постійно публікується, наприклад у неперіодичному волинському виданні «Минуле і сучасне Волині та Полісся».
Як у цілком наукових і прискіпливо точних за викладом встановлених фактів історичних розвідках, так і в більш далеких від подібних (наукових) вимог популярних просвітницьких публікаціях, які стосуються окремих моментів прадавньої історії українських земель, низкою істориків вважалося, що перші політичні об’єднання на її західних теренах взагалі виникли ще у зовсім сиву давнину – принаймні в останню третину 1 тисячоліття нашої ери. Так в землях Побужжя, вже з 6 ст., тобто майже одразу по приходу туди придунайських слов’ян-рутенів, почали створюватися політичні союзи, які там укладали поміж собою старовинні бужанські міста. Однак жодних письмових згадок про дійсні союзи тих бужанських міст, які б були відтворені на єдино існувавших тоді в цій місцевості можливих носіях письмових записів, а саме дерев’яних дощечках, взагалі не залишилося.
Між тим – «Verba volant, scripta manent !». І до наших часів взагалі не дійшло жодних свідчень, тобто будь-яких письмових згадок, про події, що відбувалися на ту пору в середовищі чисельних венедських (слов’янських) племен, які оселилися в свій час у межиріччі Вісли, Західного Буга та Дністра. Та навіть про ті події, що мали місце у племінному об’єднанні антів, яке декілька сотень років поспіль існувало у межиріччі Дністра та Дніпра. У римських та арабських істориків залишилися лише окремі згадки про долю племен вендів (або венедів), які були вимушені відійти із Середнього Придунав’я на схід та північний схід Європи, ховаючись в ці покриті лісовими хащами місця від навали гунів у 5 ст., і згодом таки «осіли» там у різних місцевостях майбутньої Русі.
Значно більше свідчень залишено ними про племена східних антів та південних склавинів, яких було найнято тоді для захисту кордонів агонізуючої Римської Імперії. Це були племена білих хорватів, які після переселення із придунайської Рутенії мешкали на довгій смузі землі, що простягнулася від самого передгір’я Карпат, де вони жили у Сандецькому, Ясельському, Саноцькому, Самборському та Стрийському округах (майбутніх) земель Галичини, аж до витоків річки Ельби (Лаби), та племена білих сербів, які осіли в ту пору по сусідству із ними, на споконвічній території Польщі.
Коментарі
Дописати коментар