23і. Історичний відступ. Міндовг - князь литовський. Початок.
23і. Історичний відступ. Міндовг - князь литовський. Початок.
Звичайно що східні балти, русинські пруси (переважно західні ятвягі, які згодом також зайняли спустілі на ту пору землі галіндів), а ще русифіковані кривичі та східні ятвягі, складали на початку 13 ст. переважну більшість населення північно-західних земель нинішньої Білорусі. Усі вони походили із різних племен литовського народу, в тому разі також із тих 10 колін давніх прусів, які мешкали на цій території. Центр зайнятої ними місцевості припадав тоді до міст Гродно, Волковиска, Слоніма, Новогрудка та Вільно.
Вже із самого початку загарбницького розбою тевтонських лицарів на землях конфедерації Пруссії ці східні литовські народи почали надавати своїм давнішнім західним соплемінникам посильну для них військову допомогу. Однак до цієї пори у розселених по Німану та Західній Двіні литовських племен та їхніх русифікованих південних родичів ще взагалі не існувало якоїсь об’єднуючої їх разом політичної влади. Між тим вимушені з’єднатися воєдино перед очікуваною великою бідою довкола згаданих міст, які знаходилися в місцевості, що споконвіку йменувалася Литвою, ці литовські народи заклали підвалини, спочатку досить невеликого, але вже цілком об’єднаного князівства «прусської основи».
Взагалі загальна площа території Литви становила 58 тис. км2 і мешкало там тоді 170 тис. осіб. Однак окремі удільні князі цього не досить чисельного народу «литовської основи», користуючись переважно міжусобицями сусідніх племен русинських князівств та постійними протистояннями у середовищі московітів (меркель), на початку 13 ст. почали здійснювати неодноразові військові походи на їхні землі, що безперечно сприяло підвищенню особової ролі тих князів у старовинному литовському суспільстві. В 1219 році минулі литовські удільні князі запропонували молодому галицько-волинському князю Данило Галицькому " князь галицько-волинський" , який ще навіть не мав належної влади у своєму князівстві, цілком мирне подальше співіснування і навіть намагалися вже тоді разом з ним провести сумісні військові дії проти сусідніх поляків. При цьому одним із підписантів договору про таке мирне співіснування з литовської сторони виступив князь Міндовг " князь литовський " .
В тридцяті роки 13 ст. саме Міндовг (Міндаугас) , у володінні якого знаходилися тоді землі по річці Вілія та в басейні верхнього Німану, піднявся вже на чільне місце серед інших удільних литовських князів. На своїх землях він спромігся створити тоді (вперше!) невелике об’єднане князівство литовців під єдиною владою одного очільника. Невелике князівство того Міндовга, спочатку суто «прусської основи», отримало владу порусського конунга, печатка якого навіть зберегла напис прусськими рунами, а удільні князі цього князівства та очільники окремих його волостей спромоглися зібрати для нього об’єднане військо вже до 1235 року. Воно тоді стало конче необхідним Міндовгу для нападу на Мазовію, щоб задовольнити прохання галицько-волинського князя Данило Галицького, з яким він постійно підтримував тоді добросусідські відносини, допомогти захистити його землі від поляків. Військо Міндовга зайшло тоді навіть до земель Куявії, а також звільнило від поляків місцевість Хелм, де згодом добрий сусіда поставив нову столицю свого князівства.
Поступове приєднання до князівства Міндовга інших племен литовського народу, селів, аукшайтів, литви, жемайтів, а також постійне просування його кордонів на схід та південь, у московські (меркель) та окремі русинські землі, невдовзі суттєво збільшило підпорядковану новій (єдиній) політичній владі площу (литовських) земель. Внаслідок цього у 1240 році з’явилася вже наступна, при цьому визначальна на довгі віка, особова назва цих земель – «Велике князівство Литовське».
Звичайно, що (нове) об’єднане князівство «прусської основи» спочатку проводило, переважно, саме тільки пропрусську політику, яка передбачала силову протидію будь-яким спробам окупації земель конфедерації Пруссії тевтонськими лицарями-хрестоносцями. Але князівство було вимушене також змагатися і за власне існування із декількома сусідами, хоч для успішної боротьби із багатьма супротивниками воно взагалі ще не мало тоді належної кількості війська.
Так, при цьому майже одразу, новостворене литовське князівство, доволі невеличке, опинилося вимушеним захищати свої власні землі на півночі від зазіхань лівонських лицарів-мечоносців. Загарбницькі потуги Лівонського ордена були до цієї пори переважно скеровані лише на захоплення земель Новгородського князівства. В цьому намаганні хоч щось загарбати у тих східних сусідів лицарів-мечоносців не зупинила навіть важка поразка, отримана ними від війська тих новгородців у 1234 році. Просто після неї лівонці повернули свої ще недобиті військові загони на південь, в землі, як вони мабуть тоді вважали, роз’єднаних поміж собою невеличких удільних князівств Литви, легкої здобичі для регулярного війська.
Однак в тій (вже новій) Литві лицарі-мечоносці отримали достойну відсіч. Підтягнувши з земель Мазовії об’єднане військо свого князівства, загальна кількість вояків якого однак навряд чи становила більше 4 тис. осіб, порусський (прусський) конунг Міндовг, в 1236 році, під Шавлем (нині Шауляй), завдав лицарям-мечоностям Лівонського ордена ще однієї, але вже взагалі ніщивної поразки. В цьому двобої більшість лицарів-мечоносців була знищена фізично, і магістр цього Лівонського ордена в тій жорстокій січі також втратив своє життя. Після такого тевтонці нашвидкуруч перетворили створене ще у 1202 році на землях Латвії Лівонське духовно-лицарське ландмейстерство, що саме було розгромлене Міндовгом, в підпорядкований ним особову окремий лицарський орден, який отримав найменування Німецького, і ввели на північні литовські землі власні війська. Крім того, (новий) лицарський орден був ще й поставлений тевтонцями під егіду Святому престолу, який вже мав на цій землі 6 власних єпископств [399].
З Тевтонським орденом такої «міцної основи», який отримав тоді реальну можливість діяти проти земель Литви одразу з двох напрямків, Міндовг , внаслідок ще й інших, цілком об’єктивних обставин, які саме в ту пору почали складатися довкола його власного князівства, вимушений був укласти «угоду замирення» (союз). Але ще один військовий похід в Польщу, у 1237 році, фактично назустріч тевтонцям, військо Міндовга таки здійснило. Однак в результаті, лише через три роки після початку загарбання тевтонцями «подарованої поляками» території, яка належала прусам, протидії супротиву них на заході, з боку військ Міндовга, суттєво послабилися і саме з тієї пори «повзуче нашестя» Ордена на землі конфедерації Пруссії продовжувалося вже безупинно.
Такому перебігу подій сприяла ціла низка військових та політичних катаклізмів, які сталися саме в ці роки і завадили минулим спробам військових сил литовців дати відсіч тевтонцям. Більше того, для Міндовга «угода замирення» із тевтонцями, спочатку суто тимчасове політичне рішення, призвела у 1250 році, після його католицького хрещення, до укладання ще однієї мирної угоди з тим Орденом, доволі невигідної для литовців, яка, як вважалося, мусила була вже стати (взагалі) постійною. І навіть до мирного поступу тому Ордену певної частини земель самого великого литовського державного об’єднання, при цьому як на заході, так і на півночі. Крім того, щоб ще більше підкріпити «угоду замирення» та наступну мирну угоду, Міндовг у 1253 році взагалі подарував тевтонським лицарям велике прусське місто Недерове, а наступного року – місто Шелаве.
На перших порах однією з головних причин проведення Міндовгом з тевтонцями саме такої, вкрай поміркованої та миролюбної «добросусідської політики», постав похід війська монголо-татар на північні області Московії (Меркель) у 1237 році, внаслідок якого усі її землі виявилися тоді спустошеними. Це військо монголо-татар доволі близько наближалося в ту пору до східних кордонів князівства Міндовга , що безумовно потребувало від нього відповідної військової реакції. Наступний загарбницький похід військ монголо-татар, під проводом хана Батия "хан Орди" ,вже в іншу країну, Угорщину, було розпочато у 1241 році. При цьому поході через землі України на Європу 30-тисячне кінне військо Батия переміщувалося також буквально поряд із південними територіями нинішньої Білорусі, які вже перебували на ту пору відповідним кордоном великого князівства Литовського.
Ці південні вежі князівства, зважаючи на цілком зрозумілу загарбницьку мету (другого) військового рейду монголо-татар, потрібно було належним чином захистити. Тому перед конунгом Міндовгом , першим великим литовським князем, під проводом якого відбулося на ту пору поєднання чисельних окремих удільних князівств, які споконвіку існували на теренах Литви і Жмудії, постало завдання термінового формування міцного військового блока. Тільки такий військовий блок дозволяв звести разом розрізнені військові сили усіх невеличких князівств Литви. Створене тоді об’єднане військо великого князівства Литовського було зосереджене Міндовгом на його південних землях, головним чином поблизу містечка Новогрудок, яке постало першою столицею його князівства.
За подібних реальних обставин будь-які активні дії «на два фронти» виявилися для Великого князівства Литовського цілковито безперспективними. В результаті військові зусилля князівства по захисту споконвічних земель і наріжного населення конфедерації Пруссії взагалі стрімко пішли на спад. Пруси практично залишилися від тієї пори вже взагалі наодинці із тевтонцями.
Разом з цим самим прусам, в їхньому одинокому протистоянні з Тевтонським орденом, раптово допоміг тоді (сам) хан Батий . Бо в 1241 році північна гілка монголо-татарського війська пішла, за його наказом, аж до Балтійського моря, спустошивши по дорозі Сілезію та Польщу, і зайшла там в землі Ордена. В цих землях монголо-татари розбили об’єднане військо польських та німецьких лицарів під містом Легніцей. Потім військо монголо-татар цієї північної гілки, через Брест та лісове Полісся, повернулося до головних військових сил Батия взагалі не зачепивши при цьому земель Великого князівства Литовського. Однак вирішив таки допомогти тоді своєму доброму південному сусідові та невдовзі ввів литовське військо у землі Галицько-Волинського князівства. Чим би все це для нього (та майбутньої історії цієї землі) скінчилося, якби хану Батию не виявилось потрібним найскоріше повертатися в ту пору в Сарай, щоб там самому очолити Орду, краще навіть взагалі не гадати.
Такому успішному монгольському рейду сприяло те, що монголи ніколи не тягнули за військом якихось обозів та не опікувалися доставкою війську провіанту – усі такі питання якимось чином вирішувалися ними «прямо на місці». Звичайно, що північний рейд частини монгольських сил відволік та послабив військові загони лицарів-хрестоносців у прусській Литві. За таких сприятливих для прусів обставин, в 1243 році, на вже захоплених тевтонцями землях Пруссії піднялося перше збройне народне повстання. Однак допомога прусам з боку Міндовга виявилася і тоді доволі слабкою, бо сам він був вимушений у 1244 році виступити проти (нового) Лівонського ордена, який підпорядковувався тевтонцям, та зробити військовий похід на Курсу. В результаті сил у самих тільки прусів виявилося замало і це їхнє перше народне повстання швидко скінчилося прикрою невдачею та було лицарями безжально придушено.
Кривава розправа хрестоносців над переможеними прусами, яка розпочалася одразу по тому, примусила останніх, і тоді це також сталося саме вперше, почати масово покидати рідні землі. Значна кількість прусів, переважно з тих їхніх колін, які мешкали на західних прусських землях, та інших племен західних балтів, тобто додошан, мазурів та кріве, потягнулася тоді вже на (етнічну) територію Великого князівства Литовського. Цю першу хвилю прусських мігрантів, яка налічувала в собі багато тисяч осіб, литовці розселяли у своєму князівстві, переважно, на землях ятвягів, поблизу від міст Пінськ та Брест. Можливо, що якась частина повісленських прусів із Помезанії пішла тоді в еміграцію також ще й бурштиновим шляхом, по річці Вісла, і дійшла ним аж до узбережжя Адріатичного моря, де й «осіла» на добре відомих її торговцям вільних землях.
Після цього загарбницькі дії тевтонських лицарів на західних землях конфедерації Пруссії лише постійно посилювалися, бо вільної військової сили у Міндовга навіть після її чисельного поповнення прусами-мігрантами першої хвилі, яка була б спроможною запобігти такому розвитку подій, на ту пору не існувало, і він вимушений був дотримуватися «умов замирення». Але великому конунгу Міндовгу вдалося таки запобігти (?) іншій великій біді – можливому нашестю військ хана Батия на землі самого Великого князівства Литовського, вірогідному підкоренню його монголо-татарами та перетворенню цієї вільної землі в улус (майбутньої) Золотої Орди. Улуси тієї Орди мусили, наразі, виплачувати їй щорічні упоминки, розміри яких переважно вели до швидкого зубожіння усього їхнього населення, та невдовзі цілком втрачали свою державність.
Після досить бурхливих історичних подій минулого десятиліття настала цупка, всього лише у 15 років, пора доволі спокійного, якщо так взагалі можна вважати, життя наріжних мешканців Великого князівства Литовського. Конунг Міндовг навіть зрікся тоді язичества та (спочатку) прийняв у 1246 році православне віросповідання, внаслідок чого отримав у своєму князівстві всіляку підтримку з боку церкви. Він ще залишався на ту пору надійним союзником князя Данило (Галицького). Однак внаслідок того, що ятвягі та пруси-мігранти першої хвилі, оселені литовцями в їхніх південних землях, постійно робили набіги на Галицько-Волинське князівство, один з яких, наприклад, відбувся у 1250 році. Данило Романович "князь галицько-волинський" здійснив зустрічний військовий похід проти земель цього окремого племені, розгромив там його військо та підкорив (місцеве) населення своїй владі. Звичайно він, тим самим, скоріше за все, сусідські взаємини свого князівства із Великим князівством Литовським Міндовга значно погіршив. Однак ті окремі походи народності ятвягів на русинські землі Галицько-Волинського князівства цілком спокійному перебігу життєвих подій етнічних литовців на півночі їхнього невеликого князівства взагалі ніяким чином не заважали.
Коментарі
Дописати коментар