46. Походження роду.
⬅️ | ➡️
46. Походження роду.
в повідомлення
В результаті проведених досліджень родоводу та окремих розвідок з подій життя прусських пращурів бояр-шляхти Нецевичей з’ясувалося, що (проміжні) підвалини цієї династії перемістилися в свій час на територію Чорної Русі, а саме у Підляшшя, в південно-західну частину старовинного Полоцького князівства. Ця місцевість з початку 12 століття була підпорядкована великому Галицько-Волинському князівству. Згодом цю Чорну Русь захопили північні сусіди, литовці, які потім знову передали її «до рук» Галицько-Волинського князівства, але вже у середині 13 століття вона постала цілком невід’ємною частиною великого князівства Литовського.
Чорна Русь, або ще Середнє Понімання, вбирала до свого складу значні частини віленської, гродненської та чернігівської земель, починаючи від лівих притиків річки Німан, та простягаючи потім свою територію аж до річки Свислочь. Саме із чернігівської землі бере свій початок річка Німан-Русь, і всі землі її водозборів у місцевих, в тому разі етнічно литовських за своїм походженням племен, серед яких переважали аукшайти, споконвіку йменувалися тільки єдиним словом «русь». Однак про походження особової назви самої місцевості Чорної Русі якихось певних думок у нинішніх істориків не склалося.
На переламі тисячоліть територію нинішньої Білорусі переважно населяли племена скандинавських готів, а також чисельні племена західних та східних балтів. Всіх цих балтів у прадавньому суспільстві цих земель переважно «виставляли на світ» різноманітні племена кельтів – галів, раків, кимрів, кривичів. Саме із місцевими племенами кельтів відбувалася, в свій час, асиміляція емігрувавших на цю землю західних слов’ян-русь, внаслідок чого на ній з часом виявилася створеною окрема нація русь-литвинів, відомих зараз як білоруси.
Судячи з усіх подальших подій, власне саме у північно-західному кутку цієї території, на кордоні з Польським королівством, в досить населених місцях спільного помешкання прусів, аукшайтів, готів та кельтів, а також їхніх нащадків, які згодом отримали те особове найменування русь-литвинів, існував майже півтора сторіччя поспіль етнічний прусський рід, прізвище якого було сформовано на засаді старовинного прусського особового імені Nas.
Особовим іменем людини у прадавні часи взагалі могло стати будь-яке слово, відповідно до мови, на якій це її найменування тоді відбувалося. Однак про саме «особове ім’я» людини та його дійсне походження у лінгвістів існує зараз безліч різних гіпотез [17]. Разом із тим під прізвищем лінгвісти безперечно розуміють «особове ім’я, яке поєднує членів родини та передається їхнім нащадками далі двох поколінь». Від досить цупких прусських особових імен, крім прізвищ окремих родів, в Чорній Русі могли також виникнути в свій час відповідні назви її поселень, де ті роди оселялися на постійне помешкання.
Бо ще й досі на території минулої Чорної Русі, а саме в Мостовському районі, Гродненської області, республіки Білорусь, існують чисельні населені пункти із назвами Нацевичі, Нацково, Пацевичі, Мацевичі і таке інше. Звичайно, що назви поселень, в свою пору, виступали для прадавнього суспільства носіями значно більш важливої інформації, ніж найменування окремих конкретних осіб, які їх населяли, і тому просто мусили постійно зберігатися. Таке, цілком певно, стосується також найменувань десятків поселень іншого прусського племені, бартів (бартенситів), які знаходяться у (минулому) Пеляському воєводстві, тобто на етнічній литовський території, з особовою основою Borcie/Bortele.
Внаслідок такого не виключено, що саме прізвище роду Нецевичей "окремий рід" могло бути наданим в Чорній Русі, виходячи із найменувань належних там йому маєтків, як це згодом стало постійно відбуватися при наданні прізвищ вищим особам феодального суспільства у Московському царстві. Однак в будь-якому разі потрібно враховувати, що у Чорній Русі запозичену з Польського королівства дворівневу європейську систему ідентифікації особи вищих верств прадавнього суспільства – при цьому саме з прізвищем! – стали використовувати ще на початку 14 століття. Між тим у Московському царстві типовий спосіб надання сімейного прозвання роду «по маєткам» не використовувався ще навіть у 16 столітті, зовсім не зважаючи на те, що фізичні особи, які його там тоді вже безумовно потребували, беззаперечно належали до вищих верств його суспільства.
В першу чергу звичайно, також саме з початку 14 століття сімейні прозвання (прізвища) стали надаватися у великому князівстві Литовському членам окремих відгалужень його найбільш видатних родів, головним чином згідно назви належних їм тоді особову маєтків. Однак необхідно мати на увазі, що самі розміри переважної більшості родинних (навіть княжих!) маєтків були тоді взагалі досить незначними, принаймні якихось письмових згадок про їхні реальні розміри та дійсне розташування у наш час практично не залишилося.
Доцільно зауважити, що на території самої етнічної Литви виникнути рід з прізвищем в ті часи аж ніяк не міг, бо там, у середовищі «непохожих» селян та місцевої шляхти, ще до кінця 18 століття продовжувала використовуватися зовсім інша дворівнева система ідентифікації конкретної особи: її особове ім’я та прозвище по-батькові, яке майже завжди формувалося тільки двома формантами, –айтіс та –тіс.
Разом з тим, взагалі не володіючи якимись визначними маєтками, чисельні служиві князі «лоскітного» великого князівства Литовського мали тоді вплив лише у межах окремих відгалужень свого власного роду. Тому ці служиві князі зовсім не трималися на ту пору за належне їм княже достоїнство, або взагалі за постійне княже визначення свого роду, навіть з прізвищем, залишаючись тільки боярами-шляхтою, бо це також забезпечувало їм відповідні майнові та особові привілеї у прадавньому литовському суспільстві [338]. А після прийняття Люблінської унії суто литовський титул «князь» взагалі втратив у новоствореній державі, Речі Посполитій, будь-яке значення, внаслідок чого (минулих) князів стали переважно йменувати там, при наявності у них великої земельної власності, просто знатними боярами, а ще, на додаток, визначати панами або феодалами.
В великому князівстві Литовському питання спадщини нерухомості у бояр, та навіть у більшої частини його князів і панів, вирішувалося досить таки специфічно: найчастіше таке відбувалося там по простим феодальним формулам – нерухомість надавалася усім цим особам тільки “до волі господарської”, “на прожиття”, або “до живота”, та зрідка “до двох животів”. Після закінчення строку дії таких спадщинних формул всім було необхідно знову звертатися до великокняжої влади для отримання наступного дозволу на користування вже споконвіку належною, та наявною, землею та нерухомістю. Тому, ще у середині 14 століття, із поступовим розвитком литовської великокняжої влади, не зважаючи навіть на суттєве поменшання тоді загальної чисельності населення князівства внаслідок європейської пандемії чуми, багато родин формально вільних людей – русь-литвинівських бояр-шляхти, а також князів і панів, завдяки цій феодальній сваволі (праву), почали втрачати в ньому свої отчини та навіть дідини.
Вперше реальну можливість «осісти» на Волині, отримати там належні земельні наділи і облаштувати власне хазяйнування (литовські) бояри-воїтелі війська великого князівства Литовського отримали у 1350 році. Ця можливість реально з’явилася у них після того, як литовським військом були звільнені від польської окупації волинські землі Галицько-Волинського князівства, які були захоплені Короною за рік до того. В ту пору, окрім безумовно необхідної «переднім, ліпшим людям» особистої мужності, яка проявлялася ними на полі бою, вільні служиві люди великого князівства Литовського, щоб отримати реальну можливість увійти до верхівки його феодального суспільства, мусили ще обов’язково володіти неабиякою земельною власністю.
Між тим чи взагалі намагалися тоді (литовські) бояри-воїтелі отримувати земельну власність саме на Волині – окреме питання. Оскільки чумний мор сорокових років 14 століття споловинив населення Європи і навіть в досить населеному князівстві Литовському вільних земель виявилося тоді доволі багато. А голод та ще один мор, сумні події яких відбулися на багатьох землях Корони, Волині та великого князівства Литовського у 1360 – 1362 роках, в свою чергу додали до цього людського горя і «забезпечили» означені території додатковими вільними землями.
Однак члени окремих ліній правлячого литовського княжого Дому, вже переважно тільки онуки Гедиміна , зовсім не відмовлялися від нових княжих столів в землях Волині, які їм надавав там кревний родич, луцький князь Дмитро-Любарт. І хоч вони, ставши внаслідок такого васальними князями Галицько-Волинської землі, постійно при цьому наголошували, що «нового не вводять, а старого не рушать», але спадкові порядки в своїх (нових) володіннях литовські князі одразу поставили саме такими, які існували у великому князівстві Литовському.
Тому не слід вважати, що в волинський землі, при литовських феодальних порядках наслідування, могли виникнути у середині 14 століття великі та чисельні осередки «осілих» бояр-шляхти «першого розряду», саме які складали тоді місцеві княжі дружини, бо на таке взагалі не існувало якихось об’єктивних обставин. Тим більше, що військові баталії наступних 30 років, коли значні території Волині послідовно захоплювали та звільняли польські і литовські війська, безумовно не сприяли масовому «осадженню» там литовських бояр-воїтелів, або цілеспрямованому переселенню інших бояр на ці землі. Особливо таке стосувалося прикордонних в ту пору земель Белзського та Хелмського князівств Волині, де бойові операції військ обох країн взагалі практично ніколи не припинялися.
Однак навіть суто номінальне входження на польський престол великого князя литовського Ягайла (Владислава 2) змінило ситуацію в землях Галицько-Волинського князівства докорінно. В 1387 році, при проведенні польською королевою операції звільнення Галичини від угорського правління, для наступного приєднання цих земель до Корони, польське військо останній раз пройшло територією Белзського та Хелмського князівств, після чого там вже запанував довгостроковий мир. Тим більше, щоб забезпечити вільний вихід Польському королівству на землі загарбаної ним тоді Галичини, територію обох цих удільних князівств також «приєднали» до Корони. Внаслідок цього на кордоні з’явився значний виступ нових польських земельних володінь у північно-східному напрямку, який отримав назву Хелмсько-Ратненського, або Любольмсько-Ратненського.
Сам стол минулого Белзського князівства, розділеного на окремі уділи, був переданий у 1388 році князям мазовецької землі Корони, далеким родичам останнього короля «Галіції і Лодомерії». При цьому, оскільки вони залишалися ще й васалами своїх старших князів, то передані землі Белзського князівства стали просто ленним уділом князів польської Мазовії. Всі ці об’єднавчі дії Ягайла (Владислава 2) в повній мірі були обумовлені необхідністю виконання належних умов Кревської унії, згідно якої він і отримав, згодом, свою королівську достойність та корону.
Разом з тим окреме положення цієї унії обумовлювало постійну присутність короля-консорта, чоловіка правлячої тоді польської королеви, саме в землях Корони. Тому, для виконання головної умови унії, а саме об’єднання Корони із великим князівством Литовським, Ягайло (Владислава 2) призначив намісником у тому князівстві, і дав йому можливість правити там від власного імені, свого рідного брата, князя Скіргайлo "син Ольгерда, князь " .
Однак цей королівський кревний намісник не спромігся знайти належного порозуміння із феодальною верхівкою великого князівства Литовського, фактичною ліквідацією якого він мусив тоді опікуватися. Бунт проти цієї умови Кревської унії значної частини княжих нащадків Гедиміна очолив в землях Литви князь Вітовт Кейстутович. Його батько, який в минулому майже рік перебував на посаді великого князя литовського, мав у власному ленному володінні міста Трок, Гродно та Берестейські землі. Ці родинні надбання були передані великим литовським князем Ягайлом до рук братанича Вітовта ще у 1384 році. Однак це ніяким чином не вплинуло, через два роки, при необхідності приносити присягу вже новому польському королю, Ягайлу (Владиславу 2), на цілком сталі політичні погляди 35-річного князя Вітовта Кейстутовича, які стосувалися необхідності збереження самого існування та цілковитої незалежності великого князівства Литовського.
Після коронації братанича князь Вітовт залишив власні родинні землі та відійшов у еміграцію. Він набрав прусське військо в Німеччині і декілька років поспіль намагався оволодіти землями етнічної Литви, хоч помітних успіхів в цій компанії не досяг. Ситуацію, однак, докорінно змінили в 1392 році дві визначні події – захоплення найманим прусським військом Вітовта кріпості Вільно та шлюб його доньки із новим Московським князем. Король Ягайло (Владислав 2), який на ті часи вже встиг втратити свою молоду дружину, польську королевну, дуже добре розумівся на монархічних шлюбах та тонкощах обумовленої подібними матримаріальними подіями середньовічної політичної гри. Він вмів досить досконало використовувати, звичайно на свою користь, ті сприятливі обставини, які при цьому виникали.
В результаті, задля досягнення миру і злагоди в номінально об’єднаній державі, та особливо для безумовного припинення міжродинних сварок, Ягайло (Владислав 2) в 1392 році замінює на посаді намісника великого князівства Литовського свого рідного брата князем Вітовтом Кейстутовичем, тобто своїм братаничем. Згідно головних умов складеної поміж цими особами Острівної угоди, землі Литви, Білорусі та України, в тому разі Волинь, які залишалися надалі удільними володіннями Польського королівства, мусили лише допомагати війську короля в воєнні часи. А в усьому іншому (політичні) дії їхнього нового королівського призначенця, який був одразу проголошений при цьому великим князем литовським «до живота», Вітовта Кейстутовича, були визначені цілком вільними.
Узгодивши такі дії з польським королем, новий управитель великого князівства Литовського, притримуючись власних планів відносно безумовного існування того князівства, одразу почав укріплювати підпорядковану йому державу, як внутрішньо, так й ззовні. Він виявився вельми серйозним реформатором і свої головні зусилля спрямував на посилення та централізацію великокняжої влади, задля чого суттєво зменшив кількість уділів і створив окрему литовську грошову систему. Взагалі зміни порядків в цій державі, які були введені тоді князем Вітовтом, згодом були наголошені нащадками «нормативними».
У великому князівстві Литовському Вітовт з самого початку свого правління почав позбавляти столів найвпливовіших литовських князів, власних кревних родичів, зовсім не спиняючись при цьому навіть перед їхнім фізичним знищенням. А князям зі столами у невеличких князівствах, особливо молодим, він взагалі ніколи не давав змоги там міцно «осісти», мабуть щоб у майбутньому не виникало якихось достойних конкурентів його власній великокняжій владі.
Внаслідок цього більша частина удільних литовських князівств була перетворена Вітовтом на звичайні провінції, для керування якими було призначено відданих йому особово намісників та урядників. Для наведення і підтримки належних порядків в підпорядкованому йому великому князівстві Литовському Вітовт неодноразово використовував війська. Одночасно, демонструючи власну непохитну політичну волю, він послідовно захоплює у татаро-монголів всі землі Поділля, які перетворює на ленні володіння Корони. Вітовт також кардинально вирішує на ті часи питання із приналежністю великому князівству Литовському цілого ряду земель, які знаходилися на кордоні із князівством Московським.
Коментарі
Дописати коментар