42і. Історичний відступ. Продуктова врожайність.
Таким чином кожній дорослій людині дійсно потрібно було мати на рік не менше ніж 20 – 25 пудів зерна для особового споживання, які їй міг забезпечити врожай із однієї десятини засіяного тим зерном орного ґрунта. До тієї десятини мусила бути доданою ще й та площа ґрунтів, що були зайняті під польовими культурами, які давали людині до 1/5 частини калорійності її харчування, а також забезпечували певну його різноманітність. Оскільки загальна калорійність овочевої продукції і фруктів взагалі, у порівнянні з пшеницею, доволі низька, то площа їхніх польових засівів мусила становити аж ніяк не менше ніж 0,3 десятини. Додаткові ґрунти були також потрібніЧи із БД б людям для вирощування фуражного зерна, приназначеного переважно для годування їхньої робочої худоби – вівса та ячменя.
Загалом це, повною мірою задіяне під сільськогосподарське виробництво орне поле, мусило сягати для одного «єдока» площі принаймні в 1,5 десятини. Звичайно, що споконвічні потреби трьохпілля додавали до нього ще й неродючий «пар», і в результаті загальна площа поля, необхідного для задоволення продуктових потреб однієї дорослої людини («єдока»), ніяким чином не могла поставати на ті часи меншою за 2,5 десятини (2,75 га).
Наразі у великому князівстві Литовському, як зазначалося раніше, зазвичай «обходилися» полем площею у 2,1 га, але це відбувалося ще до пори початку використання системи сільськогосподарського трьохпілля. Тим більше, що в давню пору, та й у середньовіччя, вивіз збіжжя до інших місцевостей взагалі був мінімальним, зберігати отриманий врожай було важко, і тому сіяли тоді переважно лише стільки збіжжя, щоб вистачало продуктів для харчування власнї родини та виплати податків після продажу його частини.
Зазначимо, що в сусідній до західної волинської місцевості польській Галіції на одного мешканця у ХYІІІ ст. припадало в середньому по 11,7 морга всіх земель, включаючи до них як цілком орну землю, так і луки, пасовиська, ліси та все таке інше. Звичайно, якщо вважати, що там дійсно проживало тоді саме 1,1 млн. фізичних осіб [194].
При цьому треба зважати на те, що в пору середньовіччя, як в Польщі, так і в Русь-Литві, самі орні землі займали тільки від 1/7 до ⅛ частини їхньої загальної території. Таким чином, при означеній кількості буцімто проживаючих в польській Галіції осіб, про яку йшлося, там, на кожного її мешканця, мусила постійно припадала дійсно мінімальна кількість (піднятої) орної землі – ледь якихось 2 морги, тобто 1,5 га [195]. З цим, особливо для часів середньовіччя, досить важко, однак, погодитися, бо така площа задіяної під сільськогосподарське виробництво землі була не в змозі забезпечити тоді навіть харчової норми земляних потреб згаданих (надто) чисельних фізичних осіб, які, буцімто, мешкали на ту пору в польській Галіції.
Разом з тим, оскільки навіть в прадавні часи пращури при споживанні їжи вже нічим суттєвим від нинішніх людей не відрізнялися, то «вирахувані» для задоволення їхніх продуктових потреб орні поля мусили тоді таки існувати, на постійній основі, і безумовно нашими пращурами використовуватися. При цьому їх ще й було необхідно мати у минулому українському лісостепу «в наявності». Навіть не зважаючи на те, що загальна чисельність людства була тоді ще досить незначною, про що багато дослідників взагалі чомусь часто забувають. Таку «наявність полів» в далеку пору мешканцям забезпечувало лише підсічне лісо випалювання.
Статистиками Російської Імперії в свій час було підраховано, що наріжні потреби сільського населення у зазначеній вище калорійності харчування було в змозі забезпечити лише «вироблення» для кожного з них 3 – 3,5 млн. («споживчих») ккал, для чого на пору середньовіччя дійсно було потрібно задіяти близько 3 га орного поля.
Однак на «жирних» та вологих чорноземних ґрунтах Поділля показники навіть помірних зборів збіжжя завжди були суттєво вищими, у ХІХ ст. переважно до 2 – 2,5 разів. Саме такий високий зерновий врожай, а в окремі роки ще до двох разів вищий (!), в повній мірі забезпечував продуктові потреби тих людей, які із задоволенням перебиралися хазяйнувати на подільські землі. Там селянські родини зазвичай мали у своєму користування так звану споживчу норму орної землі, яка дозволяла отримувати до двох разів більше збіжжя, ніж його було необхідно мати для повного задоволення їхніх власних продуктових потреб. Таке поле їм тоді нарізалося, бо з отриманого на ньому збіжжя селянам потрібно було виплачувати поміщикам та державі ще й силу-силену податків – монархічний, лановий, подимний, дорожній, поштовий, ставковий, десятину одній з двох католицьких, або православній церкві, стацію на військо і таке інше.
Між тим на Волині, в її північній лісостеповій зоні, при споконвічній нормі висіву насіння озимини у 10 – 11 литовських «мір» на одну десятину поля, з якого в важкий за погодними умовами зимово-весняний період гинула зазвичай п’ята частина, загальні збори озимого жита і пшениці взагалі ніколи не перевищували 30 пудів з десятини. І з цього мізерного врожаю десятини завжди худої землі, у власну комору, як насіння для наступних засівів, селянам все одно було необхідно обов’язково повернути принаймні 11 пудів того зерна.
Тобто чисті збори зерна сягали там ледь 20 пудів з десятини, що збільшувало потреби в загальній площині поля в цій місцевості, яку необхідно було задіяти для задоволення хлібних потреб однієї дорослої людини («єдока»), принаймні у 1,5 рази, тобто до 1,5 десятин. Однак на пору середньовіччя досить часто збори врожаїв озимого збіжжя взагалі по всій території Волині були нижчими навіть від критично голодного рівня «сам 3», а це збільшувало площу хлібного поля, яке обов’язково мусило бути задіяним для задоволення потреб окремої людини, ще суттєвіше. Все це поле, загалом, становило однак лише харчову норму площі землі, яка була необхідною для забезпечення власних продуктових кожного «єдока».
Тому на північній території Правобережної України-Русі були прийняті та постійно діяли у часи існування Речі Посполитої власні норми забезпечення землею сільськогосподарського призначення окремих фізичних осіб. Основу тих норм становив мінімальний наділ у 5 моргів 108 прутів, так званий «піший», або «халупний», націлений на задоволення продуктових потреб лише окремої особи. За польськими вимірами одиниць наділу, які діяли тоді на українській території, розмір такого мінімального земельного наділа, в нині прийнятих одиницях визначення земельної площини, становив 3,2 га (тобто був близьким до 3 десятин) [318].
Це на цілий гектар перевищувало площу литовських 3 моргів, бо у часи середньовіччя проблем із забезпечення людей землею на Правобережній Україні-Русі ще взагалі не існувало. Цей збільшений за розмірами (польський) мінімальний земельний наділ мав ту перевагу перед литовським, що дозволяв вже використовувати прогресивну трьохпільну систему господарювання при його сільськогосподарському використовуванні. Загалом виходило так, що в пору середньовіччя продуктові потреби окремої дорослої особи («єдока») таки дійсно могли задовольнити в цій місцевості 2 га орної землі, із існуючого тоді мінімального земельного наділа, і саме ця площа землі вважалася на ту пору її особовою харчовою нормою.
Для чорноземних земель Поділля статистичні розрахунки харчової та споживчої норм потрібної її селянам у хазяйстві орної землі, які існували в Російській Імперії, виглядають наступним чином. Вважалося, що в цій місцевості, на кожну людську «душу», не зважаючи на її стать і вік, тобто на кожну фізичну особу, необхідно було мати в коморі по 16,5 пудів збіжжя. При цілком посередньому для родючих подільських земель зерновому врожаю рівня «сам 6 – 7», загалом для усіх восьми головних продуктових хлібних культур, чистий їхній збір становив по 60 пудів з однієї десятини. Таким чином для забезпечення людей збіжжям на Поділлі могло бути задіяним в три рази менше орної землі, ніж на Волині.
В результаті, для забезпечення потреб у збіжжі, для середньої подільської родини, яка налічувала тоді 5,32 «душі», тобто фізичних особи, на переламі століть було необхідно засівати хлібними зерновими культурами тільки по 1,46 десятини орної землі. Однак, за статистикою, для годування наявної в кожній тій родині свійської худоби, їй конче необхідно було ще й засівати різними фуражними зерновими культурами по 0,7 десятини орної землі.
До цього переліку необхідних родині земель додавали ще й площу, зайняту під іншими сільськогосподарськими польовими культурами, по 0,23 десятини, та взагалі зовсім не засіяну землю, тобто так званий «пар», який зазвичай становив на Поділлі 19 % від площі усієї зайнятої під різними продуктовими культурами землі, тобто ще 0,55 десятини. Додаючи до цього підрахунку 0,56 десятин землі, які зазвичай були зайняті під садибою та іншіми ґрунтами, отримуємо загальний розмір (дійсної) харчової норми земляних потреб ґрунтів, необхідних для згаданої вище невеликої подільської родини, загалом у 3,5 десятини.
Споживча норма земляних потреб на Поділлі була лише у 1,5 раза вищою, ніж харчова, внаслідок чого становила там, для окремої сільської родини, близько 5 десятин. Тобто в кожній подільській родині на одну фізичну особу припадало по 0,94 десятини землі. Господарювання на такій обмеженій ділянці «доброго» поля було, звичайно, не дуже обтяжливим для дорослих сільських господарів чоловічої статі. Взагалі ж одна подільська родина, яка включала 5,3 фізичних осіб, згідно зі статистичними оцінками, була в змозі обробити, не використовуючи для цього найманої праці інших людей, тобто власними силами, до 10 десятин (чорноземного) поля, яке могло бути зайнятим нею під продуктовими зерновими культурами.
Однак у менш сприятливих для сільськогосподарського виробництва місцевостях споживча норма земляних потреб окремої родини була принаймні у 2 рази вищою від харчової норми її потреб. Внаслідок такого у Полтавській губернії споживча норма землі сягала аж 1,8 десятини на кожну фізичну особу родини [364]. Тому, згідно положень існувавшого земельного кадастру, який діяв наприкінці ХІХ ст., в нечорноземних місцевостях Російської Імперії нормальний наділ землі мусив становити на кожну окрему родину по три поля в 2,5 десятини орних ґрунтів, тобто він сягав тоді усього якихось 7,5 десятин, бо взагалі земля, з ростом загальної чисельності населення Імперії, поступово поставала в ній дефіцитом.
На початку ХХ ст. врожайність усіх зернових культур суттєво зросла, тому в 9 українських губерніях, у кожної окремої фізичної особи з усіх її сільських родин, з’явилася можливість витрачати, виключно на цілі власного споживання, по 22,5 пуда продуктового зерна. Це були 12,83 пуда пшениці, 7,3 пуда жита, 0,8 пуда інших хлібів, 1,1 пуда різних круп, та 0,4 пуда зернобобових культур. Вони були отримані, для кожної окремої фізичної особи, із орного поля саме харчової норми, розміри якого тоді вже помітно зменшилися, у порівнянні із розмірами такого поля на добу середньовіччя, і становили лише трохи більше однієї десятини орних ґрунтів.
Перерахунок рівня споживання в суспільстві окремих його фізичних осіб на споживання стандартизованих «єдоків», тобто дорослих чоловіків вагою у 70 кг, відбувався в Російський Імперії, на початку ХХ ст., за статистичним показником 1,41 – 1,43. Таким чином споживання (статистичних) «єдоків» в 9 українських губерніях відповідало тоді вищому рівню їхнього забезпечення хлібною білковиною, оскільки ті «єдоки» мусили (б) там з’їдати, щорічно, по 520 кг продуктового зерна (це становило загалом 31,7 пуда). При цьому фуражне зерно, по 5,5 пуда на кожну фізичну особу, а також необхідний для засівів зернового поля насіннєвий фонд, потрібно було ще й перераховувати, та додавати при цих розрахунках до загальної кількості зерна, необхідного бути у них на зберіганні в коморі.
В дійсності різниця у розмірах харчової норми для середньовічного орного поля на території Правобережної України-Русі, яке припадало там на одного дорослого чоловіка, близько 2 десятин, із наявних у нього 3, та «перерахованої» згодом харчової норми орного поля, яке в цій місцевості приходилося у ХХ ст. на одного дорослого чоловіка («єдока»), близько 1,5 десятини, досить незначна. Однак вона таки існувала і це безумовно демонструє, що в ХІХ ст. отримувана врожайність хлібних зернових культур, які тоді висівалися на полі харчової норми, вже до певної міри була спроможною компенсувати зовсім низьку врожайність їхніх попередників на полі середньовічному.
Взагалі, при усіх розрахунках належної «норми забезпечення» людської спільноти у середньовіччя продуктами споживання, можна виходити із тих показників рівня компенсації енергетичних витрат людини, які вважалися добовою фізіологічною «нормою» для (українських) селян на початку ХХ ст., тобто 3.600 ккал. Бо умови їхньої повсякденної важкої сільськогосподарської праці за ці століття мало змінилися.
В результаті «перерахування» прадавнього суспільства на стандартизованих «єдоків» виходить так, що останні в пору середньовіччя споживали в середньому тільки по 410 – 420 кг продуктового зерна (це становило загалом 25 пудів). Згідно сучасних дієтологічних норм, таке споживання відповідає середньому рівню забезпечення цих «єдоків», тобто усіх людей часів середньовіччя загалом, конче необхідною їм кількістю калорій та хлібної білковини на протязі усього календарного року.
Звичайно, що постійне щодобове споживання згаданими «єдоками» того кілограма зерна, у вигляді різноманітних продуктів харчування, ніяким чином не супроводжувалося у прадавньому середньовічному суспільстві якимись проявами недоїдання (голодування) значної маси людей, оскільки забезпечувало тим (стандартизованим) «єдокам» добову компенсацію енергетичних витрат на рівні близько 2.900 ккал. Але ця межа забезпечення «єдоків» їжею, внаслідок чисельних тоді дуже невисоких зернових врожаїв, часто взагалі показника до «сам 2,5», навіть на початку ХІХ ст., та й ще при відсутності на ту пору у суспільства «другого хліба» – картоплі, була досить хиткою.
Нижчим рівнем забезпечення продуктових потреб усіх членів будь-якого суспільства вважається щорічне споживання його «єдоками» по 330 кг продуктового зерна (це становить загалом 20 пудів, саме із наявності яких у селян завжди виходили при статистичних розрахунках рівня їхнього споживання в Російській Імперії). З урахуванням помірніших, у порівнянні із дорослими чоловіками, фізіологічних потреб неповнолітніх дітей, жінок та літніх людей, таке споживання збіжжя також було спроможне задовольнити їхні продуктові потреби, але вже лише на мінімальному рівні.
Цей рівень забезпечував тому «єдоку» відшкодування добових енергетичних витрат на рівні 2.200 ккал, а окремому дорослому чоловікові, дійсному члену суспільства людей, яке завжди складається із окремих родин – на рівні 3.100 ккал. Таким чином, при виконанні важких польових робіт, відшкодування енергетичних витрат дорослих чоловіків, єдиних в усі минулі часи сільськогосподарських робітників, які завжди повинні були бути добре нагодованими, щоб мати змогу належним чином працювати, мусило вже частково відбуватися за рахунок раціону споживання членів їхньої власної родини.
Коментарі
Дописати коментар