32і. Історичний відступ. Терміни Русь та Россия.
в повідомлення
Назва «Великая Россия» була введена в царський титул, як найменування середньовічної землі Московії, замість двох її попередніх назв в ньому, «всеа Русь» та «всеа Русія», ще у 16 ст. Тобто саме в цю пору в московській землі з’явився той недолугий неологізм, так званий «русский новодел», слово «Россия». А вже у Білоцерківському універсалі 1648 року гетьман Хмельницький " Хмельницький Богдан-Зиновій, гетьман українського козачого війська" навіть наважився «перехрестити» споконвічні українські землі в «Украину Малороссийскую».
Мабуть тому, після підписання Переяславської угоди гетьманом Богданом-Зиновієм Хмельницьким "гетьман українського козачого війська" у 1654 році, вже лише через півстоліття, імператор російський Петро 1 спромігся взагалі «розділити» споконвічну особову назву «приєднаних» попередниками до Московського царства земель, Україна-Русь, на дві складових, і наказав вилучити друге зі слів-визначень споконвічної української території із повсякденного використання.
Означальній землі стародавньої Русколуні, яка йменувалася таким чином вже майже тисячу років поспіль, було залишено, та й то лише як назва окремих частин її території, лише перше з двох слів її середньовічної особової назви, Україна. А до нього владою було (навіки) додане, по своїй суті доволі принижуюче гідність місцевого населення, ще одне новоутворене слово-назва визначної частини східної української території, яку в Московії почали йменувати виключно Малоросією.
Однак, навіть при такому суто політичному використанні, друге слово-визначення української землі, «Русь», переведене в неологізм «Россия», постало не лише трансформованим, але й взагалі цілковито новим словом. І було це слово лише фонетично подібним до давнішнього слова «Русь», фактично «запозиченого» у приєднаної української землі імператором Петром 1. Відбулася, таким чином, недолуга підміна двох близьких за їхньою фонетикою слів. А самого слова «Россия» у слов’янському словнику старовинної русинської мови звичайно взагалі ніколи не існувало. Можливо тому цей неологізм, як і найменування (наступної) московської великокняжої держави, «Российская Империя», стали використовувати постійно лише із 18 ст.
При новому найменуванні московської держави навіть (політична) суть новоствореної Імперії, названої тоді «единой и неделимой», була також «запозиченою». Імператор Петро 1 зробив це запозичення, спираючись на юридичні документи, які були за півтора століття до нього створені та підписані при об’єднанні двох великих західних держав, Корони Польського королівства та великого князівства Литовського. Нагадаємо, що саме у документах об’єднаної держави цих двох народів, відомої згодом під особовою назвою Речі Посполитої, вперше стало присутнім її юридичне визначення як «єдиного та неподілимого організму».
В першу чергу визначення подібної суті Російської Імперії було необхідним для постійного (політичного) нагадування усім сусідам, та особливо власним народам, про безумовне «довічне приєднання» нею земель України-Русі, яке, буцімто, «мирно відбулося» ще за часів гетьмана Богдана-Зиновія Хмельницького. Наразі самі ті документи, які були підписані ним у 1654 році, в оригіналі чомусь «не збереглися», а їхні «копії», після «успішної діяльності групи по створенню російської історії», призначеної в свій час для виконання цієї брудної роботи імператрицею Катериною 2, розглядати серйозно взагалі немає сенсу.
Бо в ті часи були знищені навіть оригінали усіх стародавніх літописів, замість яких з’явилася на світ, при цьому цілком раптово, лише за якесь десятиліття, ціла низка якихось «літописних сводів», де та славнозвісна і цілковито нова «российская история» раптово виявилася «записаною» [375]. Недарма навіть у 19 ст., щоб якимось чином «підперти» недолугу російську історію, на пам’ятникові визначному українському козацькому гетьману, спорудженому в Києві, було вибито визначаючий саме таке, буцімто, «добровільне довічне приєднання» до Московського царства земель України-Русі, вдячливий великодержавний напис: «Богдану Хмельницкому – единая неделимая Россия».
Однак раніше, у 16 ст., той недолугий вираз, «Великая Россия», використовувався у Московії лише на одному з останніх місць при повному визначенні титулу «його царської величності». При цьому слід зазначити, що усі ці визначення взагалі поставали лише суто штучними словниковими конструкціями, бо навіть терміни, якими раніше визначалася людська спільнота, яка мешкала на європейській території Російської Імперії, а саме «великорос» та «малорос», фактично має своє дійсне походження лише з часів середини 19 ст.
Взагалі, як вважалося деякими імперськими дослідниками, таке звичне зараз слово Русь (Rhos) вперше стали, буцімто, використовувати лише у 839 році, для належного поза племінного визначення геть усієї спільноти тих племен, які населяли тоді землі Східної Європи. Мабуть таке наказала вважати своїм прибічникам за доцільне саме імператриця Катерина 2, в ту пору, коли вони «створювали російську історію». Разом з тим усі племена різного етнічного походження, які проживали на «руській землі» споконвіку, та мали там тісне спілкування з русинськими вендами, вже із середини 1 тисячоліття йменували цю свою землю виключно Руссю. Однак, для розбудови міфічної історії Російської Імперії, імператриця вважала, що (так званий) східнослов’янський народ мусив мати західнослов’янське коріння та «виникнути» міг тільки в результаті наступної асиміляції усіх місцевих східноєвропейських народів пришлими варягами-русами.
Разом з тим саме слово-визначення Русь поставало ще з середини 1 тисячоліття найменуванням усього корінного населення, яке мешкало в поземіллі слов’янських вод, що виливалися аж в два моря, тобто всіх тих людей, які проживали на широкій смузі території Східної Європи, від її крайнього півдня до далекої півночі. Згадані води, тобто річки, були названі відповідними для цього словами, виходячи саме із словника давнього русинського діалекта слов’янської мови, яким населення цієї землі почало тоді широко користуватися. Для такого найменування річок у тому словнику існували в ту пору взагалі навіть два окремих слова – «рось» та «русь» («ross» та «rusa»). Ці два окремі слова досить часто додавалися до особового найменування конкретних річок, які протікали в цій місцевості (наприклад – Німан-Русь).
Спочатку місцеве населення поземілля слов’янських вод Східної Європи найчастіше називало свої річки словом «рось», але з приходом на північні землі цієї місцевості західних варягів-русів перевагу там отримало інше слово, «русь». Бо фонетично саме це слово виявилося для пришлих варягів більш сприйнятим, оскільки власною назвою їхнього прадавнього союзу, який із середини І тисячоліття існував в Полаб’ї, було слово Русть, яке на слов’янській мові читалося тоді як «ручь».
Не виключено, що сама назва місцевого діалекту слов’янської мови цієї землі – руська (роушська або русинська), стала використовуватися на території Русколуні вже тільки після того, як вся спільнота поземілля слов’янських вод сприйняла нову назву своїх річок. При цьому однак слід визначити, що у 860 році вона безумовно була відома мешканцям Русколуні тільки як «роушська».
Племінному найменуванню чисельної спільноти, тобто слову «русь», відповідає одиночне найменування окремих її осіб словом «русин». Звичайно, що східно-європейський народ став, після прийняття нової назви території свого помешкання, цілком самодостатньо називатися русами (або росами), а також русинами. Внаслідок цього геть уся древня земля, де він на ту пору мешкав, отримала це особове найменування, під яким ще й досі відома – Русь, при цьому завжди саме в такому його написі, принаймні у давніх руських літописах, тобто починаючи це слово саме з великої літери [345].
На початку 10 ст. загальне населення усіх земель Русі становило, буцімто, 4,5 млн. осіб. І більша частина його вважалася тоді русинами. А у 1150 році краківський єпископ вже взагалі наголошував: «Плем’я русинів своєю багато чисельною кількістю адекватно зіркам». Чи в дійсності таке мало місце тоді насправді – окреме питання. Бо постійно треба мати на увазі, що кожному з «єдоків» русинського племені, а їх, наразі, мусило бути в такому разі близько 3 млн., про що буде мова в наступному, необхідно було обробляти та використовувати у сільськогосподарському виробництві, для забезпечення власних продуктових потреб, не менше ніж по 3 га землі. Тобто обробленою мусила виступати принаймні шоста частина нинішньої території України, яка в ту пору переважно ще взагалі знаходилася під віковічним лісом, що мусило становити не менше ніж 9 млн. га.
Питання де її можна було взяти в тій давній Русі, у якій переважала саме лісова та лісо-степова місцевість, а степову під сільськогосподарське виробництво ще взагалі ніхто не підіймав, залишається однак істориками без відповіді. Бо навіть в нинішній (великій) Україні, де вже «піднято» під сільськогосподарське виробництво все що тільки було можливо для такого використати, без клепки в голові, навіть її посушливі степи, а ліси нанівець зведені, землі для сільськогосподарського використання існує лише близько 30 млн. га.
Взагалі під створений імперськими істориками вже значно пізніше тієї пори штучний термін «Давня Русь» у поземіллі слов’янських вод підпадають як суто українські (русинів), так і білоруські (литвинів) землі. Але таким терміном взагалі ніколи не йменувалися землі новгородців (словен), бо вони завжди належали виключно людям місцевого племені фінської основи, тобто вепсь (або всі), саме яких згодом «спромоглися зробили» у Московії великоросами.
Це особове ім’я, «Русь», як загальне народне, належало усім племенам Східної Європи, але як суто племінне – визначало лише ті місцеві племена русинів, які мешкали на півдні цієї території, тобто в Руській землі, що обіймала собою Середнє Подніпров’я. Бо русини антропологічно були зовсім іншим, ніж північні білоруські племена, типом людей, так званою центральноукраїнською, або найчастіше визначалися ще динарською (адріатичною) расою. Антропологія, як наука, цілком замінювала в праминулі часи ті дослідницькі результати, які зараз прямо випливають із реального дослідження ДНК нині живущих на Землі людей, зокрема нинішніх українців, і тому їм цілком можна довіряти.
Надто вже тісно давні русини виявилися пов’язаними із готами, скіфами, сарматами та антами, яких ще йменували східними слов’янами-русами. В родинному плані, згідно досліджень ДНК, русини дійсно перебували у прямій спорідненості з усіма цими народами. З’ясовано, що принаймні половина ДНК нинішніх українців перейшла їм в нащадок, через пращурів-русинів, від скіфів, а ще по п’ятій частині їм додали туди в свій час готи та прадавні трипільці. На додачу до усього цього, в ДНК нинішніх українців існує також ще й певний вклад наслідування від кельтів та арабів [406].
Кельти, які належали до осіб зовсім іншого, віслянського антропологічного типу, споконвіку населяли землі сусідньої Білорусі, тому їхній вклад у ДНК нинішніх українців цілком зрозумілий. Однак питання з арабами більш складне. Між тим східно-слов’янською расою завжди поставали для минулих антропологів виключно північні та північно-східні племена Східної Європи, які принаймні два рази були асимільовані – спочатку західними слов’янами-русь, а згодом південними русинами.
Це, однак, чомусь зовсім не заважає багатьом нинішнім дослідникам вважати корінною територією, де колись мешкали східні слов’яни, саме Середнє Подніпров’я. Між тим в давніх руських літописах, які, наразі, збереглися, хоч й у вигляді скорегованих «літописних сводів», існують лише наступні згадки про місцевість Русколуні: «руська земля», «землі Руські», «Руська область». На додачу до цих особових назв Русі, в «літописних сводах» використовується ще й окремий вираз, «князі руські». Таким чином особовим визначенням землі Русі у прадавню пору виступало тільки одне єдине слово, «Русь». А про якихось слов’ян в тих давніх руських літописах, навіть скорегованих, мова взагалі ніколи не йшла.
Сама земля, яка була визначена у літописних записах єдиним словом-виразом «Русь», з часом постійно «зміщувалася» на південь. Однак в давніх руських літописах взагалі не існувало ніяких виразів на кшталт «Давня Русь», або «Київська Русь». Всі ці «визначення» окремих місцевостей земель Русі з’явилися у істориків тільки в 19 ст., тобто були штучно створені ними саме в ті буремні часи. Разом із тим ці «визначення» встигли з тієї, вже також досить давньої для нас пори, так «розповсюдитися» у різноманітній та чисельній історичній літературі, що їх вже доводиться зараз використовувати постійно для визначення найменувань усіх, буцімто, «окремих земель» великої Русколуні (Давньої Русі), яких взагалі ніколи раніше територіально не визначалося та не існувало.
Наразі у прадавні часи існувало принаймні чотири Русі – в Полаб’є, між річками Ельбою та Одером (Русть), на Дунаї, з головним містом Києвець (Рутенія), в так званій Великоросі, з головним містом «Господин Великий Новгород», та у Київському князівстві, де таким містом виступав звичайно Київ (Русколунь). Вважається, що первинним центром, з якого постала слов’янська нація, була Рутенія, звідки вже, у 5 ст., почалася міграція її народів на схід та північний схід Європи.
Однак на півночі Європи пращури слов’янської нації, венди, які мешкали в Полабській Русі, жили ще значно раніше тієї пори, принаймні з початку 2 ст. Їхня спільнота існувала тоді у Центральній Європі як балтійський союз західнослов’янського населення із чисельними племенами скандинавів, відомий під загальною назвою Русті. Таким чином сам слов’янський світ виявився практично розірваним поміж декількома центрами свого первинного розвитку. Зазначимо одразу, що земля Русколуні знаходилася на крайньому сході земель, населених слов’янами, і тому виявилася досить таки віддаленою від трьох інших центрів розвитку прадавнього слов’янського світу.
Необхідно зважати, що дійсними назвами усіх тих чотирьох русь-формацій були зовсім інші, по своїй суті, слова, які лише фонетично, тобто по виговори, нагадували собою доленосний для всіх нинішніх східних слов’ян особовий вираз-визначення – «Русь» (при цьому ще й записаний саме з великої літери!).
Взагалі корень «рос» у топоніміці Середнього Подніпров’я дуже давнього походження. Це первинне ім’я-назва конкретного матеріального об’єкту природи, рік, було створеним ще по первообразу дуже старого язикового балтійського субстрату і наслідувало собою лінгвістичні закони простих збірно-граматичних форм досло’вянського язика. Принаймні саме цей висновок стосується прадавнього прошарку індоєвропейських язиків тих народів, а цілком можливо що й прошарку ще неіндоєвропейського пласта взагалі древніх язиків їхньої батьківщини, Азії [345].
Сам центр Полабської Русі, нинішній острів Рюген, мав на ту пору аж три різні особові назви, які цей слов’янський вираз-визначення фонетично нагадували – Руян, Рустінгер та Русин, але всі вони виступали виключно особовими назвами конкретного об’єкта природи, тобто острова, і нічим більше. Мабуть від останньої з трьох назв цього острова свого часу був створеним, як ще одне особове ім’я, скорочений вираз-визначення «Русь», однак це безумовно відбулося вже на діалекті слов’янської мови, яка на ту пору створювалася із мови «прусиновської основи». Задавало усі ці три окремі назви згаданого острова старовинне для всієї Полабської території слово «Русть», яким в епоху варягів-русь називався союз племен балтійських скандинавів із двома русь-слов’янськими племенами, вендськими ободритськими слов’янами та західними балтами герулами.
Це слово естонською писалося Roosti, фінською Ruosti, але означало воно там, при перекладі на русинську, тільки особову назву їхнього північного країни-сусіда, Швеції, та її конкретне визначення, як «скеляста країна», по своїй суті. Різними модифікаціями саме цього імені-визначення, «Русь», називалися в ту пору також інші компактні поселення русь-слов’ян на території Європи. Так, наприклад, дунайська колонія слов’ян навіть йменувалася спочатку, при своєму заснуванні, особовою назвою Рустенія, але згодом вона втратила в цій назві одну літеру і стала йменуватися Рутенією. При цьому слід пам’ятати, що фінська назва шведських сусідів, ruosti, на старовинному східному діалекті слов’янської мови фонетично відповідала лише слову «ручь», яке не більше ніж нагадувало собою (славнозвісне зараз) слово «Русь».
Вікінги та слов’яни-руси союзу Русть були войовничими племенами і часто наймалися на військову службу у різні держави та імперії, в тому разі Візантійську. І в тих місцях, куди їх закидала доля вояків, вони інколи взагалі залишалися постійно жити. Саме такі вікінги-руси Русті виявилися ще й першопрохідцями у землях племені вепсі (всі), де вони згодом також осіли. А слов’яни-руси того союзу, які завжди відігравали роль містобудівників, підтягнулися на нові місця помешкання, для виконання своєї головної мети – інтеграції з місцевим населенням, вже пізніше. Тому, принаймні до кінця 10 ст., ніяких (узагальнено) руських, тобто східних, слов’ян, навіть із суто західнослов’янським корінням, на території Русі, та в землях так званої згодом Великоросі, ще взагалі не існувало.
Головною рисою діяльності західних слов’ян-русь на сході завжди поставало створення ними все нових (і нових) слов’янських націй, внаслідок постійної асиміляції із місцевим населенням. Тобто про якихось етнічних східних, а в наші часи вже взагалі якихось етнічних західних, та й будь-яких інших слов’ян, як наслідок такої споконвічної мети та успішної тисячолітньої діяльності західних слов’ян-русь по тій асиміляції із різними місцевими племенами, можна забути. Як і про саму ту, в етнічному плані, слов’янську націю. Лише її нащадки із союзів з місцевим населенням дожили до наших днів на широкій смузі північних земель Східної Європи. Одними з таких нащадків наголошуються русь-литвини, відомі зараз вже як білоруси, та й взагалі усі інші «руські люди» минулого великого князівства Литовського.
Однак тисячоліття тому західні слов’яни-русь далі на південь по місцевості Східної Європи взагалі не спускалися, а згодом цьому, скоріше за все, завадили вже військові навали на цю територію монголо-татар. Зараз у певної частини дослідників сформувалася думка, що це був ще один із серії «великих міфів», яких таки доволі багато ввели в історію людства у пору середньовіччя, але доказів для такого взагалі обмаль [336,350].
Внаслідок відсутності асиміляції із західними слов’янами-русь, самі русини, як нація, виявилися створеними нащадками різних племен скіфів, сарматів та готів (остготів), які мешкали на території Русколуні багато століть поспіль у першому тисячолітті нашої ери. Взагалі готами виступали тоді східні шведи, які аж два рази, окремими хвилями, емігрували на малонаселену територію Східної Європи, внаслідок суттєвого перенаселення в свій час власної малородючої північної землі Скандинавії. Вони не спромоглися тоді одночасно змінювати у себе на батьківщині малопродуктивні засоби сільськогосподарського виробництва продуктів споживання іншими, що було конче необхідне робити цьому успішному та постійно зростаючому по своїй чисельності суспільству північних народів.
В результаті готи (остготи) аж два рази «осідали» на землях нинішніх України та Білорусі, взагалі ще задовго до приходу в останню західних слов’ян-русь. Відбувалося таке «осідання» у різних місцевостях слов’янських вод, внаслідок чого готи приносити місцевим туземним племенам свою власну, високу на ту пору, нордичну культуру та її релігійні вірування.
Тому так сталося, що головний язичний бог давніх русинів, прямих нащадків скіфів, сарматів, та готів, Перун (Перунас, тобто Громовержець), є богом саме із прадавніх готських релігійних вірувань.
Коментарі
Дописати коментар