40і. Історичний відступ. Потреби в землі та можливості її обслуговування.
⬅️ | ➡️
40і. Історичний відступ. Потреби в землі та можливості її обслуговування.
Загалом міська земля Вижви налічувала тоді 19,5 ланів, і вона могла забезпечити продуктові потреби тільки якихось шести десятків жолнерів та їхніх (невеликих) родин. Або вдесятеро меншої кількості панцирних військовослужбовців, та їхніх родин, але вже разом із мешканцями ще 50 селянських «дворів», які тоді «приходилися», тобто примусово оселялися, посполу із родинами цих військовослужбовців, на означені землі для їх подальшого сільськогосподарського обслуговування. Взагалі із 10 волок ґрунтів (старовинні 3 лани), які нарізалися тоді панцирнику, при повному їхньому використанні під сільськогосподарське виробництво, можна було отримати продукти споживання для людської спільноти загальною чисельністю у 100 фізичних осіб («душ»).
Волока, або влока, яка виступала в ту пору мірою площини орних земель, мала своєю основою старовинний литовський гак, тобто ту землю, яку був спроможним обробити за допомогою одного коня старовинний (литовський) селянин загалом за усі пори календарного року. Саме гак в давнину був одиницею площі обробляємої землі в давньобалтійських поселеннях і становив він там на ту давню пору приблизно 20 га. Єдиним видом поселень у прибалтійських народів виступали тоді окремі села, де господарювання на обробляємій селянами землі завжди велося колективно.
Висновок про реальну кількість отримуваних із 10 волок ґрунтів продуктів споживання зроблений в цій розвідці виходячи з розрахунку можливостей виробництва продуктів споживання на маленькому наділі орної землі площею в 3 литовські морги, який споконвіку офіційно нарізали кожному дорослому підданому великого князівства Литовського. Площа одного литовського морга, основою вимірів якого виступала одиниця довжини під особовою назвою прут (4,876 м), становила 0,715 га. Саме наділу в один морг, однак вже інший, польський, площею лише у 0,6 га, бо в цьому королівстві використовувалася трохи інша одиниця довжини прута (4,47 м), відповідала в Російській Імперії досить специфічна назва особової одиниці її власної орної земельної площини, так званий «день».
Вона означала площу орної землі, при північному засобі сільського господарювання, яку мав змогу «підняти» в один свій робочий день, за допомогою двох коней, або шістьох волів, пахар тих далеких часів. Використовуючи для такого, звичайно, лише примітивне сільськогосподарське знаряддя, яке існувало у нього на ту пору. Упряж із трьох пар волів потребувала однак сумісної праці аж трьох осіб, при цьому двоє з них мусили управлялися виключно із шістьома тваринами тієї упряжі. Утримання робочих волів було взагалі нерентабельним, бо потребувало більше коштів, ніж утримання коней, а праця волів наразі поставала менш «гнучкою», ніж праця коней, однак якихось коштів, яких у селянина в давнину завжди було обмаль, на придбання цих (майбутніх) волів зазвичай витрачати йому тоді не доводилося.
Згідно російських інвентарних правил 1852 року, кожна з трьох осіб, задіяних при обслуговуванні упряжі із тих шістьох волів, все одно була повинна зорати за один день площу поля, яка поставала б не меншою, ніж 0,25 десятин (0,274 га). Тобто упряж із шістьох волів повинна була, і таки виявлялася спроможною, «підняти» за один робочий день до 0,75 десятин поля. Таким чином за «день» роботи на оранці та косовиці, при праці на пана, яку він тоді оплачував, або принаймні мусив таке робити, властями було призначено вважати на ту пору саме площу в 0,75 десятини. За три тижні весняної оранки це повинно було становити для кожної означеної особи кріпака-пахаря загалом близько 5 га (4,5 десятини) площі оранки, хоч належне обслуговування тієї, особливо вкрай вологої, землі іноді потребувало скорочувати площу її весняної обробки до двох разів.
Згадані 3 морги мали у великому князівстві Литовському площу лише в 2,13 га, або близько 2 десятин орного поля. Саме при повному їхньому сільськогосподарському використанні такий маленький земельний наділ забезпечував на пору середньовіччя, за досить низької врожайності усіх існувавших тоді сортів наявних зернових культур, необхідними продуктами споживання дорослих підданих тієї держави. Однак вести раціональне господарювання при північному засобі сільського господарювання, вручну, без використання праці робочої худоби, навіть і на подібних маленьких «клаптиках» орної землі, було неможливо. Бо вся родина господаря такого наділа була спроможна «підняти», дійсно саме вручну, за коротку весняну пору, дерев’яними мотигами, не більше ніж 1 га землі. Внаслідок такого, при наявності аж 2 га землі на кожну дорослу фізичну особу, господарювання окремої родини у великому князівстві Литовському в будь-якому разі мусило виступати тільки суто споживчим.
У середньовіччя на всій території Правобережної України-Русі встановилася вже трьохпільна система сільськогосподарського виробництва [307]. Вона закономірно зменшувала загальну кількість тієї прадавньої людської спільноти, яку могли реально прогодувати 10 влок орних ґрунтів, принаймні на третину, тобто до 66 фізичних осіб («душ»). Таким чином кожна влока орних ґрунтів забезпечувала тоді продуктові потреби взагалі тільки 7 осіб, тобто досить невеликої сільської родини. Саме таку загальну чисельність осіб, «осілих» на тих ґрунтах, мав на увазі, при своїх підрахунках демографічних показників наявного населення Волині та Поділля у середині 16 ст., польський історик Яблоновський [185].
Бо тільки ті 66 фізичних осіб могли тоді постійно отримувати з цих орних ґрунтів по 0,9 – 1,4 кг продуктового зерна на день, які відповідають наразі нижчому та вищому рівням добового зернового споживання дорослої людини, про що ще буде йти мова в цій розвідці далі. Таким чином кожна з них мусила у своїй коморі накопичувати на рік від 20 до 30 пудів хлібного зерна. Також їм було потрібно отримувати з тієї землі певну кількість фуражного зерна для коней. А ще фураж для відгодівлі свійської худоби, тобто для забезпечення старовинних повних родин, членами яких усі ті особи тоді виступали, м’ясним, яке було вкрай необхідним для їхнього належного існування, зважаючи на необхідність постійного виконання важкої сільськогосподарської праці, вручну, усіма дорослими чоловіками тих родин.
Коні взагалі потребували тоді для забезпечення належного виконання важкої польової фізичної роботи, яку вони мусили були проводити весною, а ще літом та осінню, аж по 25 пудів зернового фуражного корма на рік. Як вже зазначалося, ще у праминулу пору, в Литві, нормою річної обробки землі для одного коня виступав так званий гак – 20 гектарів орного ґрунту. Тому саме означені великі потреби у фуражному кормі тим коням було таки необхідно постійно задовольняти, бо вони у селян переважно були лише маломірними та слабосильними. Внаслідок цього їхня реальна працездатність мало чим відрізнялася від працездатності упряжі волів, за що останніх, скоріше за все, селяни тоді переважно й тримали. Велика молочна рогата худоба додатково потребувала до 9 пудів фуражного зерна на рік, щоб вона мала змогу забезпечувати потрібну кількість білковини в молоці, а свині щорічно споживали принаймні по 5 пудів фуражного зерна. Взагалі вважалося, що для забезпечення потреб власної свійської худоби кожна селянська родина повинна була заготовлювати на ту пору до 40 пудів різноманітних фуражних кормів.
Означена вище кількість людей, тобто 100 фізичних осіб, які принципово могли «приходитися» на орне поле панцирника площею у 10 влок, відповідала приблизно 15 – 17 повним родинам. В лісостеповій місцевості Правобережної України-Русі під засіви ярових культур селяни звичайно використовували лише третину поля, тобто в разі означених влок ним виступали 70 – 75 га орних ґрунтів. Їх мусили встигнути «підняти» весною, безумовно що разом із своїми робочими кіньми чи волами, не менше ніж 15 дорослих працездатних робітників чоловічої статі. Таким чином цих дорослих чоловіків певним чином можна вважати ще й головами тих повних родин, які саме «кормилися» з цього поля.
Однак в умовах трьохпілля 10 влок були в змозі прогодувати, реально, усього тільки близько 65 – 70 фізичних осіб («душ»), дійсних членів тих окремих родин, тобто дорослих батьків разом із їхніми неповнолітніми дітьми, а це свідчило загалом про можливість реального існування з того поля лише 10 – 11 повним родинам. Таким чином саме така кількість повних родин була в змозі забезпечити тоді одночасний вихід на ярове поле 15 працездатних робітників чоловічої статі, які були конче необхідними там для вчасного виконання, принаймні, ярових весняних засівів. Разом із тим, якщо б усі ці дорослі чоловіки виступали ще й головами окремих родин, то в такому разі досить значна їхня частина явно була б неповною, що взагалі мало реально.
Між тим обробку ярової частини поля в 10 влок все одно повинні були забезпечувати весною обов’язково саме 15 дорослих працездатних робітників чоловічої статі, і ніяк інакше. Оскільки вони на те поле таки постійно виходили, то доводиться робити цілком певний висновок, що в часи середньовіччя принаймні у кожній другій із повних родин був ще й один дорослий (але неодружений) син, який вже поставав спроможним виконувати важку сільськогосподарську працю на тому полі разом зі своїм батьком.
Весняна обробка поля наразі була завжди критичною по строкам, бо звичайно тривала тільки 3 тижні, а один робочий кінь встигав обробити за цей проміжок часу лише 2,6 га ґрунтів під ранніми, та ще 2,1 га ґрунтів під пізніми яровими зерновими культурами. Таким чином весняна «норма виробітку», тобто реальна можливість робочих коней виконувати ту важку фізичну роботу, становила лише 4,7 га, бо вони, в першу чергу, були живими істотами, а не якимись там бездушними механічними знаряддями для оранки, як нинішні трактори. Крім того, як вище вже зазначалося, коні у пересічних селян звичайно виступали ще й цілковито посередніми за своїми фізичними можливостями виконувати ту важку працю істотами, оскільки навіть отримали в пору середньовіччя особову назву, яка взагалі таке в повній мірі віддзеркалювала – «безвершкові».
Крім того вважалося, принаймні у країнах Європи, в пору середньовіччя та навіть ще й у 19 ст., що уважний та старанний облаштунок не дуже родючих тоді земель примітивними знаряддями її сільськогосподарської обробки, які тільки тоді у селян й існували, кожен пахар був спроможний фізично надати, за короткий період ярових засівів, та за допомогою одного робочого коня або упряжі волів, взагалі лише на площі у 3,0 – 3,5 га, або навіть ще меншій.
Не виключено при цьому, що родючі чорноземи Подолії, на які засівалося менше насіння, ніж на «худі» землі Волині, та умови жорстокого кріпацтва, які постійно діяли в Російській Імперії, могли призвести до відмінних показників площі облаштунку наявних орних земель окремим пахарем. Але реальні фізичні можливості самих «безвершкових» робочих коней виконувати ту важку польову фізичну роботу на цій (худій) землі безумовно покладали такому край. За три тижні поспіль, день за днем, кінь аж ніяк не міг забезпечити оранку поля навіть у якихось 6 га, бо це вимагало вже аж 200 км прокладених ним за цю коротку весняну пору борозд глибокої оранки. Тобто кінь повинен був постійно «підіймати» в такому разі принаймні по 10 км цієї глибокої борозни у вологому ґрунті кожен свій робочий день, при цьому усі три весняні тижні поспіль.
За пору весняної оранки кінь мусив отримувати на кожен день своєї дуже виснажливої фізичної праці від 3,5 до 6 кг вівса, або трохи більшу від нього кількість ячменя, а сам пахар із необхідністю витрачав для її виконання по 5.000 ккал щодобово, тобто в два рази більше, ніж звичайна людина витрачає при щоденній легкій фізичній роботі. Наразі це потребувало щоденного (!) споживання тим пахарем суттєво більшої одного кілограма кількості хлібного зерна (доходило аж до двох). Пахар, а також косар, жнивар та й усі інші сільськогосподарські робітники, звичайно отримував те зерно у вигляді різноманітних продуктів споживання, рослинних та тваринних, які виготовлялися його родиною із того зерна належним на це чином.
Коментарі
Дописати коментар