74. Інші відгалуження цієї лінії роду.
Разом з тим при виконанні цієї розвідки виникло цілком окреме питання, а саме – сином кому доводиться такий собі Нецевич (він же - Ніцевич) Петро Михайлович, 1919 року народження, походженням із с. Кривотин. Цей чоловік, записаний в «Книзі пам’яті України» по Житомирській області двічі, під обома тими прізвищами, був призваним до лав радянської армії буцімто у січні 1944 року, постав там рядовим солдатом, і загинув у липні 1944 року, в віці 26 років. Місце поховання його в тій книзі не зазначено.
Нинішні нащадки по Михайлу Людвіковичу та Францизці стверджують, однак, що такої дитини у цієї родини взагалі не існувало. Дійсно, навіть ті імена, які ця шлюбна пара давала трьом своїм синам, «зовсім із інших святців», ніж ім’я Петро. Між тим в цивільних документах, які збереглися, не існує жодних вказівок на особу (та родину) якогось там третього Михайла у слободі Кривотин Колцкой, в якій цей Петро міг би народитися на світ. Жодних конкретних спогадів про таку особу геть усі інші нинішні нащадки роду також не мають, відсутні за неї й будь-які записи у метричних книгах Ушомирського та Барашивського костьолів. А в самій цій слободі, окрес Великоднього болота, де згодом, після організації в Імперії системи окремих хуторів та отрубів, оселилися мешкати (геть усі) родини першої лінії роду Нецевичів, взагалі не існувало хати, де б та особа на (третє!) ім’я Михайло могла проживати.
Ця особа звичайно ніяким чином не могла бути описаним раніше Михайлом Григоровичем, 1887 року народження, бо у того вже був один син на ім’я Петро, народжений ним ще в 1912 році. В 1919 році, коли Михайло Григорович мав вже 32 роки, цей його первісток безумовно був живим, і подальша доля його в цій розвідці цілком з’ясована. Михайло Григорович загалом мав трьох синів, і наступними за тим первістком Петром були у нього Олександр та Тофіль. З іншого боку, батьком того невідомого Михайла ніяк не міг бути й сам Григорій – родини двох дітей на одне і те ж саме ім’я взагалі не хрестили, якщо тільки вони не були у них незаконнонародженими (та й тоді їх охрещували виключно Іванами), бо такому безумовно мусили б запобігти як православний батюшка, так і римо-католицький плебан.
Між тим у військовому архіві СРСР зберігся документ, згідно якого Нецевич (саме так!) Петро Михайлович, 1919 року народження, із сл. Кривотин Колцкой, Ємільченського району, Житомирської області, червоноармієць, безпартійний, був призваний до лав армії Чудновським РВК, Житомирської області ще у 1939 році, та пропав без вісті у липні 1944 року. Не зважаючи на деякі розбіжності по даті призову та обставинам загибелі, особу цього військовослужбовця можна цілком певно ідентифікувати саме із згаданим вище у «Книзі пам’яті України» по Житомирській області Петром Михайловичем. Однак військовий архів ще зберіг також прізвище батька цього військовослужбовця – Нецевич (саме так!) Павло Федорович, із сл. Кривотин Колцкой. Таким чином необхідність «вводити» в цій слободі особу якогось там (третього!) Михайла для визначення походження цього військовослужбовця стала повністю відсутньою –це була проста похибка військового писаря при записі даних про загиблого червоноармійця, яким в дійсності є Петро Павлович Нецевич.
Значно складніше виявилося визначитися із походженням іншої беззаперечно існувавшої особи – Ницевичем (в оригінальному записі Ницевилем) Ігнатієм Миколайовичем, 1918 року народження. В тому разі, якщо вважати місцем його народження слободу Кривотин Колцкой, кінець кінцем довелося б майже слово в слово повторити усе те, що написано вище відносно особи Петра, буцімто Михайловича, призваного до лав армії у січні 1944 року. Замінивши лише ім’я батька того Ігнатія. Між тим Ігнатій цілком може походити вже з другої лінії цього Роду, бо там у родині Олександра Владіславовича Нацевича та Броніслави із Шавирських, 13.ХІІ.1893 р., був народжений син, названий ними саме Миколаєм, який, згідно сповідних розписів Новоградволинського костьолу, безумовно залишався живим у 1917 році [257]. Однак подробиці життя Миколи Олександровича Нацевича з’ясувати поки що не вдалося і тому його спорідненість з тим Ігнатієм також залишається, наразі, під сумнівом.
На завершення досліджень цього розділу розвідки є сенс повернутися до позаминулих середньовічних подій у родинному житті роду Нецевичей. А саме, пригадати як у цьому роду його окремі члени, в ті давні часи, два рази називали одразу декількох малюків чоловічої статі на честь тих осіб, завдяки діям та зусиллям яких їхній рід двічі (офіційно!) підтвердив свою шляхетність та отримав для свого користування аж два герба, спочатку у великому князівстві Литовському, а згодом в Речі Посполитій. Багаторічні дії в напрямку підтвердження шляхетності роду Миколи Франц-Салезієвича, вже у новітній батьківщині цього роду, а саме на теренах Російської Імперії, теж призвели до такої самої, як й в минулі часи, визначної суспільної події – завдяки ним рід було офіційно затверджено, втретє, у дворянстві вже цієї держави. Звичайно, що рід, який у 19 ст. ще пам’ятав прадавні події свого родового об’єднання із князями Ружинськими та свою власну визначну шляхетність у минулій батьківщині – Речі Посполитій, мусив якимось чином, та безумовно що бажав, визначити видатну роль означеної особи (Миколи Франц-Салезієвича ) в отриманні ним російського дворянства.
Подібне визначення його ролі таки відбулося, причому вже цілком «традиційним» для цього роду способом, бо Микола Людвікович, Микола Фокович, Микола Григорович і, нарешті, Микола Іоаннович, син самої Розалії Миколаївни, з’явилися на світ, один за одним, саме в останнє десятиліття 19 ст. Не виключено, що таким чином в роду вшанували вже тільки саму пам'ять по Миколі Франц-Салезієвичу, однак відсутність метричних записів про смерть Ушомирського парафіяльного костьолу за останні 40 років того століття не дозволяє стверджувати таке цілком конкретно. Разом із тим чомусь саме до останнього десятиліття цього століття в різних родинах даного відгалуження роду дітям давали (тільки) інші імена – Григорій, Михайло та Василь, навіть й у родині самої Розалії Миколаївни.
Коментарі
Дописати коментар