55. Підвалини роду. Закінчення.
⬅️ | ➡️
55. Підвалини роду. Закінчення.
в повідомлення
Такою виглядає довга череда (перехідних) сімейних прозваній «по-батькові», яку мали князі Сангушко , поки їхній рід осідав в Смидінській землі та отримував там «під свою руку» Ратненське князівство. Також тоді мала місце неодноразова зміна родових прізвищ, «по-маєтку», у їхніх сусідів, князів Ружинських. Все це свідчить, що до цих двох гілок прямих родичів великого литовського князя Гедиміна його правила надання постійних «прізвищних прозваній» взагалі чомусь не були в свій час застосовані. Між тим вони безумовно мешкали, принаймні одне покоління, у етнічних землях великого князівства Литовського, між тим як їхнє (первинне) прозваніє там невідоме. Однак інші (прямі) родичі великого князя «прізвищні прозванія» своїх родів від нього не тільки отримали але й спромоглися зберегти їх у наступних поколіннях власних нащадків, як таке й годиться.
Князь Михайло Сангушко (Ковельський) "ковельський князь" народився звичайно доволі раніше року смерті батька, бо посів Ковельське князівство одразу по тому, як той сконав. Відомо, що разом з кузеном Іваном "Іван Федькович, кузен князя Михайла Сангушка" він хазяйнував на Смидінський землі ще за часів короля Казимира 4 "Казимир 4 Ягеллончик, великий князь литовський, згодом польський король" [10]. Цілком вірогідно, що з метою закріпити ту землю «за собою», кузени почали видавати власні «дарчі грамоти на ґрунти» тутешнім мешканцям, підданим господарським, навіть значно раніше 1492 року, коли вони таки спромоглися отримати ці ґрунти під «свою руку» вже від його наступника. Дійсно, реагуючи на звернення господарських підданих про неподобства і загарбання земель, якими вони володіли “споконвіку”, з боку тих двох князів Сангушко , король Казимир 4 навіть наказував свого часу знести буцімто започате саме тими кузенами місто (Нова) Вижва.
Звичайно, що замінювати дарчі документи діючого багато років монарха (Казимира 4) в ті часи навряд би хто міг наважитися. Тому за його життя скоріше за все свої «дарчі грамоти» тутешнім землевласникам кузени могли виготовляти лише як копії із більш давніх дарчих грамот його попередників, які вже реально існували у тих землевласників – в першу чергу з дарчих документів великого литовського князя Вітовта " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " , Зрозуміло, що видача будь-яких «дарчих грамот» Сангушками взагалі припинилася, коли князь Михайло помер, а сталося це 1511 році, або навіть ще раніше, у 1508 році.
Таким чином сам “попис” залишив документальні докази того, що Андрій Нецевич мешкав саме в Русь-Литві за життя князя Михайла Сангушка , а його діти мешкали там ще багато десятиліть після смерті того князя. Тобто на Волині «дарчу грамоту» від князя Михайла Сангушко на ґрунти в кінці 15, або на початку 16 ст., отримали зовсім інші особи з тим самим прізвищем Нецевич – члени тоді вже українського (русинського) роду, які дійсно “весь (свій) час” мешкав саме в Україні-Русі.
Наступний “попис” 1567 року, та “попис” регулярного війська Русь-Литви 1565 року – фактично другий нагальний перепис литовської шляхти, запис до якого остаточно узаконював шляхетність роду, дав свідчення про наявність у великому князівстві Литовському вже усього тільки 9-х землевласників із зазначеними вище двома прізвищами. Всі вони, як вдалося з’ясувати, належали до трьох самостійних шляхетських родів [28]. Разом з тим треба зазначити, що багатьох бояр, які колись жили саме в Жмайтії (Жмуді), серед цих землевласників вже не стало значно раніше, згідно окремого перепису населення цієї землі 1554 року [29].
В обох цих “пописах” прізвища Нецевич та Нацович не згадувалися. А в розділі обох “пописів”, який стосувався землі Волинської, не згадувалося навіть жодне із наведених чотирьох прізвищ основи Нац взагалі. Між тим оскільки немає жодного сумніву, що господарські піддані Нецевичі, панцирні бояри, мешкали в ту пору на Волині, а один з них навіть працював тоді урядником волості у ковельського старости і прямо називався в судових документах «дворянином», принципи, які було закладено в цій землі на кшталт виводу шляхетності її родів, не зовсім зрозумілі. Бо згідно юридичним законам великого князівства Литовського, як вищі, так і нижчі посади та звання там мали змогу отримувати тоді лише ті дворяни, які не лише безумовно володіли в ньому земельною нерухомістю, але й у кожному разі мусили мати її саме в тих повітах та волостях князівства, де їм ці посади та звання надавалися.
Однак ці принципи виводу шляхетності мабуть залишилися незмінними і при нагальному переписі волинської шляхти вже за часів Речі Посполитої у 1603 році. На той час члени трьох ліній русь-литвинівських шляхтичів Нецевичів та Нецієвичів, які були започатковані вже саме українською лінією цього прусського за походженням роду і записані в Русь-Литві до обох “пописів”, а після порубіжної межи переїхали мешкати на Волинь, багато років достеменно проживали там у Ковельському повіті. Але вони також не були враховані серед волинської шляхти, навіть незважаючи на те, що отримували саме тоді від короля визначні винагороди за свою воїнську доблесть, натще земельні, безумовно поставали членами шляхетського гербового братства та були досить таки заможними землевласниками, бо навіть постійно писалися в різних судових документах «земянами» [10,30]. Принаймні у Ковельському повіті, який мав тоді 557 ланів, цьому роду належало загалом близько 2 % усіх його орних ґрунтів [185].
Між тим в Русь-Литві та Речі Посполитій будь хто, якщо він тільки мав землю чи ленне володіння, та служив з неї у війську, почитався за вільну людину і дворянина (шляхтича). «Бо не одне лише ім’я дворянина, а більше того – його помістя і вотчини, надані за службу вітчизні, складали в минулі часи пряму дворянську достойність» [31]. А польський сейм 7.YІІ.1563 р. ухвалив додатково ще й постанову про видачу таким людям дипломів та гербів, як польським шляхтичам, і прийняв «Грамоту про порівняння руського дворянства і рицарства православної віри з дворянами-католиками польськими». Таким чином в випадку означеного рода можна лише дійти висновку, що згадані «пописи» Волинської землі були, принаймні, не досить повними за своїм складом документами.
В 1538 році, у Русь-Литві, шляхетський герб Яніна (Janina) отримав рід Нацевичів та Нецевичів , членами якого стали саме діти боярина Радунського Андрія Нецевича [32]. Це був старовинний польській герб, який ще у 1000 році започаткував король Болеслав Хоробрий . Однак з “попису” 1528 року відомо, що син, який залишився на місті того Андрія "боярин Радунський" – боярин Радунський Ян Нацевич, носив вже змінене прізвище, точніше воно виявилось записаним там для нього саме вже на русь-литвинівському діалекті слов’янської мови.
Також змінені прізвища були на ту пору і у двох його братів, які взагалі перебралися тоді мешкати на територію самої етнічної Литви: боярина Жижморської хоругви Миколая , який жив у Троцькому повіті, в селі, а скоріше за все маєтку, Нацевичі, що поряд із ставом Швейтам, біля гостинця Жижморського, і боярина Жомойтської хоругви Ґабрієля, який жив на дворі Велена, що знаходився у Жомойтському повіті. Можливо головною причиною того, що в документ (патент) на отримання герба Яніна для цього рода було вписано одразу два прізвища, став саме “попис” 1528 року, який, після затвердження сеймом, встиг до 1538 року перетворитися вже на справжній довідковий посібник по русь-литвинівський шляхті.
Таким чином, в пору складання того «попису», рід Нецевичів, які на русь-литвинівському (білоруському) діалекті слов’янської мови мали те прізвище записаним як Нацевичі вірогідно таки володів там маєтком, який мав ідентичну до його власного прізвища назву. Однак реально дослідити зараз коли саме той маєток дійсно потрапив у власність цього роду немає можливості. Разом із тим повністю виключати з розгляду можливість надання досліджуємого в цій розвідці родового прізвища, при цьому ще у 14 ст., виходячи саме з назви означеного маєтка, не доводиться. Можливість отримання родом Нецевичів прізвища ще в прадавні часи 14 ст. додатково підтве рджує високий суспільний стан цих боярських осіб на ту пору.
Одночасно місцезнаходження маєтку (села) Нацевичі в самій глибині території етнічної Литви, північніше Вільно, дозволяє висловити припущення, що його власники цілком могли вважатися тоді у тому стародавньому суспільстві аукшайтами, бо саме цю місцевість Литви вони споконвіку населяли. Безумовно, що в часи складання «попису» 1528 року усі брати Нацевичі, звичайно що «не зовсім» етнічно чисті литовці, все ж повинні були володіти аукшайтською мовою.
Між тим у цього русинського роду на Волині ще в середині 15 ст. дійсним прізвищем стало Нецевич (Necewicz), але мабуть на момент отримання герба Яніна в Русь-Литві там членів цього роду, саме з таким українським прізвищем, серед живих осіб, вже взагалі не залишилося. На той час всі троє синів Андрія Нецевича – дійсні (наступні) засновники трьох ліній цього роду, делініація яких досліджується в наступних розділах цієї розвідки, носили вже тільки прізвище зазначеної “перехідної” форми – Нацевич (Nасewicz ), змінювати яке їм зовсім не мало сенсу, оскільки в “пописі” 1528 року шляхетність роду була офіційно визнаною саме для наявних його членів із таким (перехідним) прізвищем [27].
Скоріше за все по шляхетський герб для свого Дому ще на початку 16 ст. звертався Радунський боярин Андрій Нецевич . Причин надзвичайно довгого розгляду цього звернення в Литві могло бути доволі багато. Однією з них, на тлі дуже войовничого в усі минулі часи католицизму, могла постати саме релігійна обставина. Бо безумовно всі діти Андрія, а з того цілком вірогідно що й він сам, трималися тієї хрестіанської віри, яку проповідували церкви східної конфесії. В ту пору вона була відома як грецька віра. Можливо, що саме православ’я, як його згодом назвали, було, або з плином часу стало, віровизнанням засновника того роду.
А вже з 1529 року нагальною проблемою у великому князівстві Литовському постало наступне питання: чи можна зарахувати тих або інших не дуже заможних бояр до розряду «земян», які тільки й отримали, згідно Статуту, права на шляхетські герби [25, 33]. Між тим всі троє братів, бояр Нацевичей , були на той час в Русь-Литві, та й у самій етнічній Литві, не дуже заможними землевласниками, бо в земському війську особова служба цих осіб мусила виконуватися тільки “сам”, та лише зрідка “1 кінь”. А це означає, що в кожного з них “служба” боярська мала тільки від 5 до 10 “потугів”, на 4-5 дворів кожен [27]. Разом з тим слід відзначити, що литовська “служба” та волинське «дворище» виступали взагалі доволі різними господарчими об’єднаннями.
Спираючись на ту обставину, що рід свій шляхетський герб отримав саме після того, як на півночі Литви було придушено велике селянське повстання в Жмайтії (Жмуді), у 1536-1537 роках, коли загинуло багато місцевих бояр, можна дійти висновку про вірогідну нагороду гербом Яніна членів цього роду за те, що вони, за часів своєї військової служби, особисто заради такого зробили. А вже коли формальне рішення “за герб” було прийнято, не так важко стало записати в патент два прізвища, дітей та батька, як гербові прізвища для членів усього цього роду.
На завершення розгляду “пописів” має сенс зазначити, що в самому довідковому “пописі” 1528 року «зусиллями» писарів стало доволі помилок, насамперед в записах прізвищ для тих землевласників, які мали їх сформованими на засаді дуже цупких (лише 3 літери!) прусських особових імен, переважна більшість яких ще й закінчувалася літерою “ц”. Прізвище Нацевич належало саме до цієї категорії прізвищ і, як з’ясувалося, в 10 – 15 відсотках записів замінювалося писарями та переписувачами на прізвища Мацевич та Пацевич , про що також належить пам’ятати.
Нарешті, ще одним сином Андрія Нецевича "боярин Радунський" міг бути Павло Нацович , боярин Жомойтський, який жив на дворі Вількея. Мешкаючи там поряд із Ґабрієлем "Нацевич Габрієль Андрієвич, боярин Жомойтської хоругви" та неподалік від Миколая "Нацевич Миколай Андрієвич, боярин Жижморської хоругви" , які саме тоді назвали своїх синів Андріями, він чомусь й собі охрестив в той час власного сина (в цьому разі вже третім в роду!) Андрієм "Нацович Андрій Павлович, боярин Жомойтської хоругви" [27,28]. Звичайно, що в усіх трьох випадках це було (принаймні могло бути) зроблено для вшанування пам’яті діда, який безумовно приклав доволі багато зусиль, щоб отримати дуже бажаний у ті часи шляхетський герб для свого не дуже визначного тоді в Русь-Литві роду. Ще слід підкреслити, що ще один боярин Радунський Ян дав на ту пору одному із своїх синів саме ім’я Павло "Нацевич Павло Янович" . Однак ця, ще одна можлива лінія цього Дому скоріше за все згасла протягом 16 ст. і дослідити історію її життя, а також родові стосунки, не має змоги.
Коментарі
Дописати коментар