19і. Історичний відступ. Пруські племена.
Цей висновок стосується також тих реальних конкретних подій, які відбувалися при прадавніх міжплемінних контактах литовців (західних балтів) із племенами сусідніх германців, що мешкали на південному узбережжі Балтійського моря ще далі на захід від земель, зайнятих балтами. Сусідство литовців із племенами германців тривало в Прибалтиці не одне тисячоліття, однак лише у 750 році до нашої ери останні, також поступово розселяючись, взагалі досягли земель низин річки Вісла. Саме там, в межах доволі вузької смуги, західне відгалуження племен (майбутнього) литовського народу, тобто західні балти, нині відомі як давні пруси, вперше вступило у контактне сусідство із племенами германців. Але міжплемінні зв’язки поміж германцями та давніми прусами завжди були доволі слабкими, бо навіть не залишили якихось помітних слідів в мові цих двох народів.
У І ст. нашої ери інші племена прадавніх германців (тевтонців), які до того довгий час постійно мешкали в землях Скандинавії, разом із племенами готів, розпочали епопею першого «переселення північних народів» на доволі ще пустинні південні землі Прибалтики, а саме у межиріччя Вісли та Одра (Лаби), де ними були закладені підвалини окремої, так званої «вельбарської культури». Контакти тевтонців та готів цієї «першої хвилі» переселення із литовцями (західними балтами), або давніми прусами, був більш тісним, але відбувався він досить недовго, бо вже наприкінці ІІ ст. нашої ери означені скандинавські племена попрямували звідти на далекий південь, аж до узбережжя Чорного моря, своєї прабатьківщини, де ними була створена держава Рейнготаланд.
«Вельбарська культура» була культурою германців. Саме цю культуру готи, мігруючи, принесли з собою на волинські землі, звідки витіснили місцевих мешканців до південних земель Подністров’я. Однак досить швидкий відхід германців з Волині до чорноморського узбережжя призвів до того, що майже всі сліди їхньої вельбарської культури на волинських землях згодом загубилися у Малому Поліссі. Та навіть те, що на Волині від цієї культури залишилося, чітко свідчить про серйозні зміни, які відбулися з нею за короткий термін перебування там готів. Бо попередня скіфсько-сарматська «культура римських впливів», яку ці два малоазійські народи принесли туди з собою в свій час, досить суттєво переважила на землях Волині дієвість германської «вельбарської культури».
«Друга хвиля» переселення пізніх готів (гітонів), із ще раз перенаселених на ту пору земель цілком успішної Скандинавії, мала місце вже у Y – YІІІ ст. нашої ери. На цей раз готи таки «осіли» у межиріччі Одра та Вісли, де згодом їхні племена перемішалися із місцевими племенами германців, а також західних та східних балтів, і тим самим, як вважається зараз рядом дослідників, саме тоді ними був «даний поштовх» створенню декількох сучасних європейських націй.
Власна самоназва (?) ще одного із «осілих» в свій час на землях межиріччя Вісли і Західного Бугу індоєвропейських народів арійського племені, який також постійно процвітав, нинішнім слов’янам добре відома. Цей народ був найбільш чисельним серед усіх інших «осілих» індоєвропейських племен та народностей, які разом з ним прийшли туди в свій час із півдня. Його давня самоназва, венеди, перетворилася згодом навіть на багаторічне особове найменування того моря, куди ці дві річки впадали – «Венедське озеро». Спочатку саме під цією особовою назвою, а вже тільки згодом під найменуванням «Варяжське море», нинішнє море Балтійське було відоме прадавньому суспільству Європи багато століть поспіль.
В прибалтійській місцевості, на сході та північному сході ареола розселення пращурів литовців, вже у цілком прадавні часи сформувалося декілька окремих племен єдиного етнічного походження. На крайній півночі цього ареолу, в басейні річки Західна Двіна, ними постали племена латгалів, селів та лівів, які створили там окрему археологічну культуру, Zvejnieki, і заклали підвалини для подальшої розбудови нинішньої латвійської нації. А в басейні річки Німан тими (давніми) племенами були куршімайти (курші), жемайти, земгали, аукшайти, ятвягі. Саме ці чисельні (давні) племена басейна річки Німану, також розбудовники декількох археологічних культур, спромоглися, в свій час, створити іншу, нині існуючу окрему націю – литовську.
Зараз вважається, що всі племена «литовської основи» буцімто походили із одного кореня і, таким чином, були єдиним народом. Однак навіть такий єдиний народ, про що не слід забувати, цілком міг складатися, в свій час, із «шматків» декількох прадавніх націй. Звичайно, що наразі єдині за своїм походженням (новітні) племена «литовської основи», проживаючи окремо одне від одного, також повинні були поступово віддалялися, внаслідок цілком зрозумілих відмінностей їхнього культурного розвитку та особливостей власної мови.
Крім того, вже взагалі віддалік, на крайньому заході місцевості постійного проживання племен литовського племінного об’єднання, в північних землях нинішньої Польщі, раніше відомих як «прусська Литва», мешкало ще й окреме плем’я західних балтів, про яке вже згадувалося, відоме зараз під особовою назвою давніх прусів. Дослідники, зазвичай, також долучають його до лав пращурів (буцімто єдиного) литовського народу.
Не можна однак погодитися з тим, що зараз пропонується робити окремими дослідниками ДНК, а саме вважати що ці давні пруси, як й усі інші народи прибалтійської місцевості, у своєму далекому минулому виступали носіями лише гаплогрупи N1c1с, тобто буцімто прийшли на пруські землі із Поволжя [419]. Бо вони безумовно потрапили в цю південну прибалтійську місцевість ще принаймні Y – YІІІ тис. років тому, безумовно що із земель Передньої Азії, і ніяким чином не могли поставати одного роду з мешканцями далеких степів Монголії.
Хоч кожне з (нових) племен литовського народу мало за вихідну єдину спільну культуру «поморської основи», але її розвиток у окремих людських середовищах відбувався, наразі, цілком самостійно та поступово. Тим більше це стосувалося племені давніх прусів, яке взагалі мешкало віддалік від інших племен (майбутнього) литовського народу. Однак, крім цілком зрозумілих відмінностей культурного розвитку, самих центрів якого на зайнятій прусами землі існувало принаймні чотири, плем’я тих давніх прусів мало до того ж ще й цілком власну мову, якою постійно користувалося.
Ця мова виявилася частково спорідненою із латинською та грецькою і була лише подібна до тієї мови, якою споконвіку користувалися інші литовські племена, наразі аукшайської та жемайської. Звичайно, що окремі, найбільш уживані, слова-визначення у чисельних племен литовського племінного об’єднання при їхньому постійному тисячолітньому спілкуванні переходили з часом від однієї мови до іншої, однак саме коріння великої кількості слів їхніх мов, переважно, взагалі перебувало у зовсім (різних) прадавніх язиках, які саме і поставали їхніми дійсними підвалинами.
Тобто вже звідти, із глибокої прадавнини, «виринає на світ» власна мова окремого племені давніх прусів, яку вони спромоглися зберегти багато тисяч років поспіль, а також мова інших племен литовців. Мабуть враховуючи саме цю обставину Петр із Дузбурга XE " Петр із Дузбурга, хроніст " взагалі сповіщав у своїх історичних хронічках ХІІІ ст. про таке: «не вважаю їх (тобто – литовський народ) за вихідців із одного кореня та однієї мовної сім’ї. Назворот, походження прусів інше, ніж литви та жемайтів» [407]. Все це цілком заперечує єдине походження усіх нинішніх прибалтійських народів від якогось єдиного протопласти, який ще й жив, буцімто, лише якихось 3 тис. років тому.
У давніх прусів, постійних мешканців земель Повіслів’я, лише окремих «колін» (племінних територій) налічувалося тоді 10, а все прусське населення, по своїй різноманітній культурі та власній (рідній) мові, стояло суттєво осторонь від інших литовських племен і відбулося таке ще задовго до часів нашої ери. Але, найвірогідніше, враховуючи сам факт іншого етнічного (або корінного) походження племені давніх прусів, подібне мало місце взагалі ще значно раніше.
На додачу до 10 племінних територій, у давніх прусів існувало також ще близько 20 окремих «земель». А в політичному сенсі землі геть усіх литовських племен ділилися в ту пору на досить дрібні волості, які очолювали удільні князі або старійшини. Саме ж поєднання литовців поміж собою відбувалося у прадавнину лише виключно в їхніх (спільних) релігійних уявленнях, у сонмі чисельних богів цього народу, найвищим з яких виступав Перкунас (Перун або Громовержець).
Міфологічна уява про цього Бога Грому найбільш повно відображена у тих віруваннях в нього, які були розповсюджені в минулому на Прибалтиці та Балканах. Саме Громовержним, за балтійською традицією та віруваннями давнього прусського народу, поставав священний міфоритуал створення їхнього навколишнього світу. Біля головного ідола Перкуна, який, буцімто, стояв саме в землях Пруссії, у священній рощі міста Ромове, жерцями цього бога постійно підтримувався незгасаючий вогонь, тобто ще на початку ІІ тисячоліття нашої ери пруси, як й всі інші литовці, продовжували перебувати виключно вогнепоклонниками.
Походження давніх племен литовського народу взагалі маловідоме, бо жоден автор часів середньовіччя не навів свідчень про те коли саме, та яким шляхом, (майбутні) литвини, жемайти та пруси прийшли на прибалтійські землі Європи. Свідчень про події такої давньої пори у цього народу також не збереглося, за відсутності в нього на ту пору письменості, і навіть власна самоназва усіх згаданих литовських племен невідома.
Принаймні до ІХ ст. нашої ери загальним особовим найменуванням усього без винятку населення «литовської основи», як східного, так і західного, яке мешкало вздовж Балтійського помор’я, та встигло розселитися неподалік від нього, було естії (айстії). Вважається однак, що ця особова назва в минулу пору стосувалася тільки тих племен литовців, які займали західну, найбільш віддалену від земель нинішньої Литви, частину ареола їхнього розселення, тобто саме (майбутніх) давніх прусів.
Назва нинішньої Литви в прадавні часи також не збереглася, а це її особове найменування вперше згадується лише у 1009 році, в Квідлебурзських анналах, (Lethovia). Слід разом з тим відзначити, що й сама та назва «Литва» з’явилася вже тільки після того, як у 929 році до гирла Німану припливли та оселилися на берегах цієї річки римляни, яких очолював Палемон [403] " Палемон, римський патрицій " . Вважається, що саме та особа і дала цій землі її особову назву «Лютва» (Литва), заснувала (майбутнє) литовське князівство та постала там першим «литовським князем» (конугасом). Саме чисельні нащадки Палемона " Палемон, римський патрицій " , буцімто, розділили потім литовську землю поміж собою і заснували в ній згадане вище дрібне волосне ділення.
Існують, однак, ще два варіанти «входження римлян» до земель Поніман’я, в одному з яких на чолі тих римлян перебував Лібон XE " Лібон, римський патрицій " . Інколи навіть стверджується, що геть вся еліта (майбутнього) великого князівства, тобто її шляхта та магнати, мала на ту пору (вже) «римське походження», але аналіз реальної вірогідності подібних тверджень виходить за межі цієї розвідки [403].
Коментарі
Дописати коментар