20і. Історичний відступ. Давнє мовне питання.
⬅️ | ➡️
20і. Історичний відступ. Давнє мовне питання.
В 10 – 11 ст. нашої ери племена давніх естіїв, ще цілком формально, були розділені на східних, летто-литовців, та західних, які вже отримали на ту пору найменування прусів. Таке, найвірогідніше, мало своїми підвалинами різне етнічне походження цих племен, про що давнім литовцям, скоріше за все, було відомо. Як згадувалося раніше, самоназва племені давніх прусів, відомих раніше як (давні) естії, не збереглася. І взагалі лише у декілька останніх століть їхнього існування в Повіслів’ї сам той визначальний корінь, *prus-, став постійно використовуватися у різних діалектах мови окремих територіальних груп («колін») західних естіїв. Згодом вже саме означений корінь дав загальне найменування цій прадавній мові західних естіїв – прусиновська (точніше – давня прусиновська).
Цю особову назву власної мови, через деякий час, давні пруси «переклали» вже задля загального найменування усього об’єднання 11 народностей західних естіїв. Разом з тим вважається, що сам цей визначальний корінь, *prus-, не поставав навіть власним набутком мови якихось певних (західних) литовських народностей, тобто естіїв, а виявився запозиченим прусами із протогерманського язика племені готів. В мові тих готів цей корінь виступав окремим та цілком конкретним словом, яке означало там широко відоме на ту пору і в повній мірі зрозуміле для усіх праминулих людей поняття – «кінь» (як жива тварина). Мабуть сталося таке запозичення цього визначального слова внаслідок поступового переміщення окремих «колін» давніх прусів, тобто таких по собі споконвічних «коноводів», зі сходу на захід, впритул до місця «осади» пізніх готів із «другої хвилі» їхнього переселення з земель Скандинавії.
Взагалі коневодство в болотистій та лісовій місцевості, де переважно мешкали племена давніх литовців, завжди виступало важливою складовою їхнього домашнього господарства – коні поставляли кумис, найулюбленіший, посполу з медом, напій цього народу, а також дозволяли вести в цій місцевості із малородючою землею цілком примітивне землеробство. Та головною функцією коней у литовців поставало інше, тоді значно для них важливіше – військова справа. Для кінних воїнів-язичників, якими споконвіку виступали західні естії, кінь постійно був найважливішим компонентом їхнього військового спорядження, внаслідок чого мав для цього народу величезну вагу.
Найяскравішим визначенням (арійської) культури прусів є саме виключне поважання ними коней. Однак, згідно давніх міфоритуалів, у середовищі прусів постійно діяли ще й цілком специфічні закони відносно зв’язків реального та потойбічного, які поставали для них ще більш вагомими. В давній релігії прусів вважалося, що кінь належить лише їхнім (чисельним) богам, і взагалі він виступав в цій релігії саме твариною Громовержця (Перкунаса). Мабуть тому прусська народність ховала своїх небіжчиків, обох статей, при цьому навіть взагалі не воїнів за фахом, тільки разом із їхніми кіньми у повному бойовому спорядженні. Самі ж ті коні при похованні прусських небіжчиків, визначаючи їхній безпосередній зв'язок із голубом, символом того загробного світу, засипалися в їхніх могилах взагалі живцем.
Поховання деяких прусських жінок саме як воїнів дає можливість вважали їх за «північних амазонок», спогади про існування яких в прадавні часи збереглися у литовського народу. Чисельні поховання такого типу археологи знайшли на племінній території Самбрії, Наттангії та Судовії, які були заселені давніми прусами взагалі у зовсім праминулу пору.
У дослідників існують думки, що пращури чисельних племен давніх литовців, за винятком прадавніх прусів, етнічно цілком споріднені поміж собою, та усі походять із іллірійсько-фракійського племені готів [403]. І свою власну мову ті давні литовці взяли, буцімто, ще саме у цього готського племені та спромоглися її багатьма тисячоліттями поспіль зберегти. Це велике у минулу пору племінне об’єднання, іллірійсько-фракійське, становило собою одну із найдавніших етнічних груп людей на сході та заході Балканського півострова, а пам’ятки його матеріальної культури безумовно сходять там ще взагалі до початкової епохи ери неоліту. Саме на Балканському півострові споконвіку схрещувалися багаточисельні етнокультурні елементи із цілої низки різних регіонів планети. Оскільки ж вихід пращурів литовців із лав цього іллірійсько-фракійського племені цілком можливо віднести на пору ери неоліту, то тим самим можно визначити також початковий термін їхнього переселення до узбережжя Балтійського моря.
Вивчення давньої топоніміки показало, що «іллірійські» географічні назви, тобто антропоніми, надані цим племінним об’єднанням певним об’єктам на Балканах, перетинають також вузькою смугою усю Східну Європу, від Адріатичного моря до моря Балтійського, слідуючи там (майбутньому) східному шляху балтійської бурштинової торгівлі. Таким чином ці географічні назви можуть демонструвати яким саме шляхом відбувалося таки в прадавнину переселення самих пращурів тих литовців у Прибалтику [403].
Між балтійським мовним діалектом та діалектами іллірійським і фракійським визначено доволі багато паралелей в фонетиці, словотворенні та лексиці. Крім того, існує велика кількість іллірійських одноосновних антропонімів, яким відповідають лише одноосновні балтійські антропоніми. Досі в жодній язиковій групі не виявлено стільки паралелей для іллірійських антропонімів, скільки їх знайдено в балтійській. Разом з тим суттєва частина цих давніх іллірійських імен безперечно належала ще й взагалі до неіндоєвропейського язикового пласта, тобто вони, скоріше за все, цілковито древнього походження, але конкретне місце їхньої первинної появи залишається наразі невідомим.
Бо поява у первинних носіїв (вихідних) польових утворень зачатків інших, спочатку тільки сигнально-сенсорних, а потім ще й язикових семантичних полів, саме які постали в ту пору основою для розбудови ієрархічного звязку поміж ними, призвела до початку еволюції існувавших тоді людських істот, яка відбувається з цієї пори вже безупинно. Після появи язикових семантичних полів та їхнього наступного розвитку в часі нейрологічні та розумові зміни у людських істот стали вже наслідком поступової трансформації їхніх здібностей, в першу чергу під впливом змін умов зовнішнього середовища. Додавали до цих змін також належні генетичні мутації їхніх білково-генетичних форм. Внаслідок такого мова людей давньої їхньої когорти, яка залишилася в живих після проходження нельодового «голкового вушка» сорок тисяч років тому, скоріше за все вже тоді доволі суттєво ускладнилася, збільшила свій словниковий запас та заклала підвалини для розбудови того (майбутнього) неіндоєвропейського пласта мов.
Звичайно, що до прадавнього неіндоєвропейського пласта мов належала також мова усіх давніх малоазійських племен, які в свій час переселилися в Європу. Однак сам цей неіндоєвропейський пласт мов, згідно матеріалів порівняльно-історичного дослідження, не демонструє якоїсь цілком певної єдності поміж існувавшими в праминулу пору окремими язиками різних малоазійських племен Передньої Азії. Разом із тим приналежність різних язиків означених племен до одного спільного пласта мов обов’язково потребує наявності у них саме єдиного, спільного для всіх тих давніх племен, язика-пращура.
Разом з тим певна конкретна «прабатьківщина» саме для неіндоєвропейського пласта мов ще й досі не встановлена – минулих праіндоєвропейців різні дослідники «розміщують» як в степах, де вони були, буцімто, скотоводами-кочевниками, так і взагалі у горах. Натомість частина дослідників навіть вважає, що ті (невідомо які) праіндоєвропейці жили (чомусь) взагалі осторонь від будь-яких досягнень культури людства у їхні прадавні часи.
Тому в відповідях на питання про «прабатьківщину» минулого неіндоєвропейського пласта мов багато чого залежить від лінгвістичної палеонтології, певні досягнення якої забезпечує не лише використання належних розрахункових формул, але й дійсна датировка часу первинного розпаду минулого «праіндоєвропейського язика». Однак найдревніші записи нинішнього людства, зроблені вже саме на тих індоєвропейських язиках, які з’явилися у нього згодом, відомі лише із ІІ тисячоліття до нашої ери, внаслідок чого тих «прабатьківщин» праіндоєвропейців, згідно існуючих на цей час даних археології, може взагалі бути одразу декілька – як кому до вподоби.
Цю ситуацію певним чином дозволила роз’яснити статистична модель розпаду праіндоєвропейської мови, яка була створена на початку ХХІ ст. новозеландцями Р.Греєм та К.Ейкинсоном. Згідно цієї моделі (первинний) розпад минулого праязика (майбутніх) індоєвропейців відбувся за 6,7 тисяч років до нашої ери, тобто ще взагалі у середовищі тих малоазійських племен, які саме в цей час тільки почали переселятися у циркумпонтійську зону, але вже на ту пору у ньому виникли ті перші прадавні язикові субстрати.
Ця дата початку розпаду єдиної праіндоєвропейської мови безпосередньо підтверджує участь землеробів гористих Балкан в «процесі індоєвропеізації» переселеної в ці землі малоазіатської племінної спільноти, яка прийшла туди ще із власними (тобто рідними) мовами. Однак зовсім не виключено, що в ту пору, разом із ними, поблизу від місцевості гористих Балкан, існували також ще й якісь окремі племена «степових індоєвропейців». Ритміка поділу єдиної мови малоазіатської племінної спільноти на окремі язикові групи (субстрати) в подальшому, у період часу від 6,7 до 4,1 тисяч років до нашої ери, виявилася наступною: 800 – 600 – 400 – 400 – 400 років. Тобто, з плином часу поділ (вже новітньої) індоєвропейської мови на окремі язикові групи лише поступово прискорювався.
Разом з тим в самій Азії, у її чисельних місцевих племен, постійно існувало декілька окремих прадавніх язиків, які згодом постали підвалинами для багатьох (майбутніх) мов людства. Можливо ті прадавні язики з’явилися в самому середовищі цих азійських племен внаслідок того, що у минулому існувало реально декілька етапів переселення в цю місцевість окремих осередків (африканського) населення Сахари. Вірогідно саме тому цілком окремим язиком у деяких давніх (вже місцевих) племен Азії виступав, наприклад, так званий праафроазійський язик, який створив там власні язикові субстрати та розійшовся на окремі діалекти ще у ХІ – Х тисячоліттях до нашої ери. Після такого декілька тисяч років поспіль окремі (діалектні) мови цього прадавнього язика зберігалися у середовищі тих племен, які продовжували мешкати в Передній Азії. І лише на рубежі YІ – Y тисячоліть до нашої ери ці чисельні (місцеві) діалекти, кінець-кінцем, попали (чи скоріше повернулися) до терен самої Африки, де вони стали згодом окремими (власними) мовами багатьох нинішніх африканських племен.
Разом із тим помітна схожість між собою язиків первинних племен малоазійців ще зовсім не означала якогось родства їхніх рас. Навіть праминула людська спільнота, яка ще взагалі розмовляла на єдиному язикові-пращурі, також не повинна була обов’язково виступати (якимось) єдиним генетичним пращуром всіх тих народів, які користуються його набутками зараз. Бо не слід забувати, що самих хвиль переселення (африканського) населення Сахари до Євразії було декілька, при цьому відбувалися вони за тисячі років одна від одної, тобто расова приналежність осіб тих переселень вже могла поставати цілком різною. Взагалі ж минуле лінгвістичне родство мов досить часто зовсім не співпадає із антропологічним та етнічним родством їхніх нинішніх користувачів.
Разом із тим навіть створення минулими малоазійськими племенами єдиної (нової) індоєвропейської культури, як це мало місце згодом на Балканах та в Україні, не означало у окремих випадках втрати ними власної рідної мови, або якихось первинних язикових субстратів прадавнього неіндоєвропейського мовного пласта. Зараз, наприклад, вже цілком з’ясовано, що в своїй язиковій основі минула трипільська мова взагалі постійно, а це тисячі років поспіль, залишалася на теренах України цілковито давньою та незмінною, тобто ще поставала в ній взагалі доіндоєвропейською. Це в повній мірі відрізняє її від тих (вже) індоєвропейських мов, якими стали згодом користуватися на цьому континенті інші малоазійські племена, та безумовно зближує з древніми мовами народів східного Середземномор’я. Саме такий висновок дозволяє зробити системна реконструкція первинної мови цього прадавнього народу. Наступні використання нинішньою українською мовою певних набутків тієї прадавньої трипільської, наприклад по звукоряду та навіть певному словниковому надбанню, як свідчать результати досліджень проведеної зараз її лінгвістичної палеонтології, цілком узгоджуються із наслідуванням, певною частиною нинішніх українців, ДНК (тих безумовно своїх) пращурів, які походять із цього прадавнього народу.
Цей висновок стосується також мови тих племен та народів, які ще й досі мешкають в Європі, взагалі із неолітичного періоду історії людства, але постійно знаходилися віддалік від минулих центрів розвитку єдиної індоєвропейської цивілізації. Такими, наприклад, в ній виступають племена та народи тих окремих малоазійських першопрохідців циркумпонтійської зони, які взагалі на Балканах не затримались. Вони досить швидко перемістилися звідти до інших європейських земель, де й досі спромоглися зберегти, до певної міри, мовну основу власного первинного язика або ж його давнього язикового субстрату.
Дослідниками зараз також безперечно вважається, що мова західних балтів, давніх прусів, постійних мешканців південного узбережжя Балтійського моря, відомих в цій місцевості із ІY тисячоліття до нашої ери, також збереглася там, принаймні, ще з тих прадавніх часів. Звичайно, що саме плем’я цих давніх прусів існувало там взагалі задовго до згаданої пори та постійно користувалося тоді власною, при цьому дуже давньою, мовою. Недарма ж це плем’я давніх (прибалтійських) прусів досить добре розуміло іншу прадавню «священу мову» людства, грецьку, саме яка, однією з перших, ще 7.300 років тому, почала видділятися із минулого праіндоєвропейського язика і тим самим, наразі, спромоглася зберегтися. Крім того, мова минулої пруської народності мала у своєму складі також багато антропонімів, які перейшли туди безпосередньо із ще однієї прадавньої мови, іллірійської.
Дослідники зараз дійшли вже певної згоди, що етнічне походження прусського племені, яке зазвичай причисляють до лав (єдиного) литовського народу, зовсім інше, ніж литвинів (аукшайтів) та жемайтів [403]. При цьому вважається, що прямі пращури давніх прусів вийшли в свій час із лав малоазійського бітинського народу. Таким чином прусське плем’я визначально користувалося дійсно зовсім іншою мовою, ніж інші племена (майбутніх) литовців, які походили із іллірійсько-фракійського племені готів. Найвірогідніше саме за своїм походженням із мовного осередка давнього неіндоєвропейського пласта мов напрямки прусиновська мова завжди значно відрізнялася від мови литовської (аукшайської).
Звичайно, що замкнене довгий час «само на себе», та географічно відокремлене від інших племен литовського народу, плем’я давніх прусів кінець-кінцем почало характеризуватися ще й власним антропологічним типом статури і форми голови-обличчя. Однак, скоріше за все, він був лише одним із тих чотирьох, найбільш розповсюджених, які ще й досі існують в нинішньому середовищі фізичних осіб литовського народу.
Зараз нинішними лінгвістами загалом вважається, що прусиновська (давня прусиновська) мова належить до балтійської гілки індоєвропейських язиків, а в ній припадає до західнобалтійської групи «периферійно-балтійських» діалектів. Серед цих діалектів прусиновська мова виявилася найбільш тісно пов’язаною із мовою своїх найближчих східних сусідів, ятвягів, яких можна вважати, таким чином, певними етнічними родичами прусів.
Взагалі ж мова крайнього східного відгалуження прусів була «посередньою» поміж прусиновською та ятвягською. Вважається, що ранніми представниками західнобалтійських мовних діалектів виступали давні естії (айстії), птоломеєві галінди та судини, геродонові неври, а також венеди, носії раннього праслов’янського діалекта балтійської гілки індоєвропейських язиків. Останній, праслов’янський діалект цієї гілки тих язиків, буцімто реально виник, внаслідок вже наступного поділу язикових груп, усього тільки (близько) 1.300 років тому. Однак реально таке сталося, мабуть, ще на самому початку часів нашої ери, бо до згаданої пори поділу язикових груп в тій праслов’янській мові вже була розроблена власна абетка та існувала цілком окрема письменність. При цьому на тій праслов’янській мові вже навіть на початку минулого тисячоліття відбувалися переклади значної кількості існуючих в ту пору давніх священних книг.
В нинішній лінгвістичній палеонтології існують певні підстави вважати, що давня праслов’янська мова виступала спочатку лише однією із філіацій (прадавньої) балтійської мови «прусського типа», яка таким чином цілком виконує для неї роль древнього язикового субстрата. Ще дві мови племен того литовського народу, аукшайська (литовська) та жемайтська, припадають вже до східнобалтійської групи «периферійно-балтійських» діалектів.
Оскільки всі так звані арійські виселення йшли в минулому саме з земель Центральної Азії, а першими звідти посунули тевтонці, то вони мусили, таким чином, мати певне споріднення власної мови, і родового походження, із багатьма малоазійськими племенами, які відійшли звідти вже слідом за ними. Однак раси тих людей, що зараз мешкають в Західній Європі, користуються там цілком спорідненими мовами, та взагалі живуть в ній ще із неолітичного періоду часів історії людства, з тими давніми арійцями жодних родинних зв’язків не мають, ні часових, ні аутосомних.
Тобто широке розповсюдження певної мови, в цьому разі (навіть) арійської, зовсім не означає такого самого розповсюдження раси її первинних носіїв. І взагалі, як зараз вважається, ніколи не існувало, визначально, якогось єдиного арійського язика!
Коментарі
Дописати коментар