31і. Історичний відступ. Датський конунг Рюрик Людбрандсон.
⬅️ | ➡️
31і. Історичний відступ. Датський конунг Рюрик Людбрандсон.
в повідомоення
Історія – це минуле, яке зберігається у шпам’яті людства. Питання, однак, полягає в тому, що конкретно із того минулого взагалі збереглося до нинішніх часів у вигляді окремих документів або артефактів, а ще які висновки, знаходячись на таких вищербних підвалинах, спроможні зробити зараз та раніше робили професійні історики. У попередніх розділах цієї розвідки вже довелося декілька разів привертати увагу до окремих моментів з досліджень (минулої) історії життя мешканців Давньої Русі, які суперечать, певним чином, конкретним висновкам інших наук, при тому цілком підтвердженим неспростовними фактами.
Так у затяжну війну 1654 – 1667 років Велике князівство Литовське втратило більшу частину свого населення, внаслідок чого його загальна чисельність в цьому князівстві скоротилася тоді вдвічі, з 2,9 до 1,4 млн. осіб. Знадобилося, як вважається, від 100 до 120 років, щоб загальна чисельність населення означеного князівства взагалі лише відновилася [350]. Подібне довготривале відновлення згаданої чисельності відповідає, на давні часи середньовіччя, (постійному!) показнику природного приросту населення того Литовського князівства мінімального рівня, усього лише 4,5 – 5 0/00. Такий помірний та безумовно реальний показник природного приросту населення середньовічного литовського суспільства, та й усіх його народів-сусідів, був неспроможним «забезпечити» всі ті багаточисельні, наразі десятитисячні, колони полонених, які, буцімто, сотні років поспіль гналися тоді із України-Русі в Крим та в Туреччину. Про жахливі події цієї давньої пори та реальність існування подібної кількості полонених українців мова буде йти у окремому розділі розвідки.
Безумовно добре розуміючи існування багатьох цілковито непослідовних «висновків» при чисельних історичних дослідженнях перипетій життя прадавніх людей Давньої Русі та Російської Імперії, відомий у минулому гуморист Аркадій Аверченко "Аркадій Аверченко, письменник " дозволив собі навіть трохи підшуткувати над тими істориками, взявши для цього назву одного з прадавніх племен. Зробив він таке наступним чином: «Історія мідян темна і незрозуміла. Вчені, між тим, поділяють її на три періоди». Дійсно, саме така кількість «темних» періодів безумовно існує в історії і на цьому слід зосередитися.
Першим в історії Давньої Русі був так званий «доваряжський» період, про події якого на цій території взагалі дуже мало чого відомо. Бо на ту пору ще не існувало церковно-слов’янської писемності, а пам’ятки давньої слов’янської писемності, яка існувала до неї, не збереглися, окрім «Влесової книги», текст якої був в свій час вирізаний на дощечках. Разом з тим, для отримання хоч якоїсь певної інформації по «доваряжському» періоду історії Давньої Русі, окремі речення з книг та спогадів римських і арабських істориків, письменність в країнах яких існувала ще до часів початку нашої ери і записи, які були зроблені нею, збереглися, фактично нічого не дають.
Наразі доволі «темним» залишається також другий період історії Давньої Русі, коли правити в її землі прийшли конунги варягів-русь. Варягами прозивалися тоді всі мешканці берегів Балтійського та Північного морів, а варягі-русь жили там переважно на берегах частини Балтійського моря, відомого тоді під назвою Німецького [369]. Певне «відшліфовування», за наказом імператриці Катерини 2, цього «темного» періоду історії Давньої Русі взагалі перевернуло дуже багато чого в історії «з ніг на голову», зважаючи на мізерну кількість інформації про давню епоху в нечисельних руських літописах, які збереглися, при цьому взагалі у переробленому, за її наказом, вигляді.
Безумовно, що генеалогічна розвідка роду Нецевичів зовсім не налаштована на дослідження походження і взагалі на детальний переказ історії життя тих «князів із варягів», яких було тоді запрошено, майже одночасно, правити у (майбутнє) велике Новгородське, а також у вже існуюче на ту пору Київське князівство ще у середині 9 ст. Взагалі, однак, цю новітню, але, звичайно, не «відшліфовану» ще тією імператрицею історію варягів, таки доведеться частково переказувати, бо вона певним чином додає інформації про походження та подальший розвиток прадавнього суспільства Давньої Русі.
Ладожську Русь, на землях якої було згодом збудоване славнозвісне місто Великий Новгород, заснували у 750-ті роки нашої ери копейщики, під час другої масової міграції на південь Європи східних шведських вікінгів-русів – членів давнього союзу Русть. В ту позаминулу пору першого тисячоліття, та навіть до самого кінця Х ст., в будь-яких місцевостях Східної Європи якихось постійних поселень пришлих західних, або вже місцевих, тобто східних (руських) слов’ян, ще взагалі не існувало. Про таке безумовно свідчать геть усі чисельні результати багаторічних археологічних досліджень, проведених на цій території [336].
Саме східні шведи (остготи або остроготи) були розвідниками, першопрохідцями, розбудовниками та єдино пришлими особами тієї ладожсько-білозерської всія-Русі, тобто Русі на землях туземного племені вепсь (всі). Зараз, на відміну від сфальсифікованих імператрицею Катериною 2 великодержавних «версій» подій запрошення в ці землі варягів у 9 ст., дослідниками вже з’ясовано дещо зовсім інше, ніж раніше вважалося за (цілком) реальне.
В другій половині 850-х років місцеві ладожські фіни, вепсь та чудь, які жили до того в повній злагоді із осілими пришлими шведами-русами, поступово вийшли з під їхнього підпорядкування. Тому ці осілі шведські мешканці, власники на ту пору вже досить великого річкового форпосту на путях прадавньої торгівлі, міста Ладога (Альдюйгьюборга), знарядили посольство в далеку Данію, до своїх родичів русь-датчан, із проханням надіслати до них (дружню) військову дружину, щоб мати змогу надійно охороняти це стратегічне торгове місто в майбутньому.
Така військова дружина була їм надана, і на чолі її постав датський ярл та конунг Рюрик (Hrorekr) " Рюрик Людбрандсон, конунг, із варягів-русів " , гербом якого тоді був двузубець. Збереглася легенда, що ініціював призов саме цього конунга його рідний дід, ладожський староста бодрич Гостомисл " Гостомисл, староста ладожський " . Цей староста мав чотирьох синів та трьох доньок, але його рід, та саме правління, все одно перервалися, бо усі чотири сини загинули, ще навіть не встигши народити своїх нащадків.
Мати Рюрика , яка стала норвежською княжною Єфундою, була другою донькою старости Гостомисла, на ім’я Уміла (або Болтин) " Болтин (Уміла) Гостомислівна, норвежська княжна Ефунда, мати Рюрика " [335]. А батьком Рюрика постав Люндбранд Бьорн "конунг " із роду Скьєлдунгів. Вважалося, що цей старовинний знатний княжий рід походив, буцімто, ще прямо від самого Одіна. Батько Рюрика визначився, коли знаходився на службі у війську Карла Великого, і в результаті отримав від нього у ленне володіння Фрісландію, місцевість, яка знаходилася на березі Балтійського моря, поміж річками Рейн та Емс [336]. Звичайно що Балтійське море біля цих берегів, де мешкали германці (німці), називали в давнину переважно Німецьким [369].
В межах кожної гаплогрупи всі чоловічі родинні зв’язки визначає виключно гаплотип – цифровий код маркерів мутацій нерекомбінованої Y-хромосоми. Чим більше маркерів досліджено – тим точніше висновки. Саме таким чином було встановлено, що (російські) Рюриковичі – із скандинавської гілки субкладу N1c1d1. Цей висновок дозволив зробити їхній модельний 67-маркерний гаплотип, досліджений у нині живущих (прямих) нащадків цього роду [419].
Існує думка, що провінція, з якої походили пращури датського конунга Рюрика, була шведською, а саме упландською, і їхньою рідною місцевістю там перебував Рослаген. При цьому вважається, що самі чоловічі пращури Рюріка з’явилися в Упсалі лише 1.500 років тому, в результаті міграції їхнього роду із північно-західної місцевості (нинішньої) Росії, яка відбулася саме тоді. І вже з Упсали мало місце їхнє переселення на південне узбережжя Балтійського моря, в землі поблизу від Данії, скоріше за все з «другою хвилею» міграції туди готів (гітонів) із Скандинавії у 5 – 8 ст.
Північне європейське узбережжя Балтійського моря було споконвічною землею русів, які були там відомі ще як датчани. Є сенс нагадати, що в прадавні часи найменування «варяг» завжди мало при собі ще й географічного плану уточнення, в вигляді додаткового слова, яке визначало племінне походження цих войовничих осіб: свеї, урмани, англяни, нормани, готи, або германці, руси, або датчани, і таке інше. Фактично переважну кількість тих датчан становили тоді слов’янські племена рарогів, бодричів та лютичів, і саме бодричем був ладожський староста Гостомисл. Однак дослідження родинного походження всіх тих чисельних племен та осіб безумовно знаходиться поза межами цієї розвідки.
Також не будемо детально зосереджуватися на військових подіях із життя молодшого сина родини Бьорна , конунга Рюрика, однак добре відомо, що ті події були таки вельми чисельними та завершувалися для нього переважно дуже успішно. Про самого конунга Рюрика відомо, що народився він на острові Рюген, який був тоді центром датсько-шведсько-слов’янської Русі, та отримав при хрещенні ім’я Григорій. У 1 тисячолітті нашої ери датсько-шведсько-слов’янська Русь знаходилася поміж річками Ельбою (Лабою) та Одером, де проживали чисельні та різноманітні західно-слов’янські племена. Саме конунгом тих полабських (русинських) слов’ян, відомим ще як рароги, був «господин Рюрик Людбрандсон сер Переможний», скандинавською «херрауд Рюрик Людбрандсон Синьор Трувор».
Цього чоловіка скорочено називали ще «сеньор Рюрик Переможний», або, скандинавською, «Синеус Рюрик Трувор». Взагалі прямим перекладом імені-визначення «Трувор», яке походить саме з мови давніх скандинавів, є особове найменування «Вірний воїн», як воно й відображалося тоді, фонетично, на мові русинів. В минулі часи подібне особове визначення конкретної особи використовували у середовищі скандинавів також ще й як її окреме особове ім’я [336].
Разом із Рюриком у Ладогу в 860 році вперше потрапила чисельна когорта західних слов’ян-русів, які на ту пору вважалися датчанами, або взагалі йменувалися західними норманами, із двома своїми власними гербами – двузубом та тризубом. Однак це були переважно лише члени ляхських русь-слов’янських племен – данів, бодричів та лютичів, бо саме вони становили тоді переважну частину населення тієї (в тому разі далекої датської) території. Таким чином військова дружина Рюрика принесла із собою в Ладожську Русь саме західний (балтський) діалект слов’янської мови.
Осілі шведи-руси (остготи) і місцеве фінське населення напрочуд швидко асимілювалось у новітній для них язиковій групі. Бо слов’янська язикова середа виявилася значно більш багатою на можливості розвинутого спілкування, ніж фінська. В результаті цього Рюрик та його військова дружина фактично заклали підвалини того порядку, який виявився створеним в цій північно-східній місцевості Європи вже у 10 ст. Однак сам Рюрик затримався в Ладозі зовсім недовго, бо вже через два роки почав розбудову нового міста, названого Новеградом, на березі озера, яке отримало ім’я Ільменського. Оскільки в місцевості Полабьє ще й досі існує річка з назвою Ільменау, то цілком можливо, що військова дружина Рюрика геть уся була набрана саме з земель поблизу від неї.
Осередок слов’янської цивілізації, який виник в Ладожській Русі, що отримала тоді надійний військовий захист зі сходу, призвів до постійної міграції туди членів різних полабських племен русь-слов’ян. Однак темпи тієї міграції були досить невисокими, бо за 70 років, які пройшли до моменту переселення в Жмудь римлян, тих західних слов’ян навіть забракло для колонізації туземної місцевості, населеної аукшайтами. Між тим саме започаткована Рюриком та його дружиною міграція західних слов’ян на схід цілком сприяла тоді їхній головній меті – створенню все нових і нових русь-слов’янських націй на ще туземному та малонаселеному сході Європи. Звичайно, що лише двох поколінь слов’янських переселенців, вже мігрувавших та осілих там на часи прибуття римлян, було для цього замало. В результаті у саму Жмудь слов’яни-руси взагалі не заходили ще навіть наприкінці 1 тисячоліття. Вони обмежились на ту пору лише асиміляцією із кривичами та західними балтами, які жили південніше від Жмуді, і саме з ними почали створювати тоді новітню націю русь-литвинів. Лише після цього мала місце поступова міграція слов’ян-русь у південні землі Давньої Русі, звичайно що вже разом із тими русь-литвинами.
Можливо додатковою причиною того, що об’єднуючим всі східні народи єдиним словом, руси, яке фактично визначало лише ті місцеві племена, які мешкали на ту пору у Київському князівстві, в результаті дій конунгів варяг-русів по належному керівництву населенням усієї великої місцевості слов’янських вод, стали йменуватися тоді всі народи, які населяли територію Східної Європи. Нову військову дружину для перших князів південних племен готів, згодом названих русинами (русами), своїх воєвод, конунгів Аскольда " Аскольд, конунг, із варягів-русів " (Хескольду) та Діра (Дюри) " Дір, конунг, із варягів-русів " , для їхнього походу на той південь, Рюрик навіть особову набрав у Полабьє в 864 році.
Ці два конунги спромоглися об’єднати поміж собою усі місцеві племена, які мешкали тоді в Київському князівстві, та заклали підвалини порядка, який був створений в ньому у майбутньому. Однак давня історія життя багатьох народів була досить часто наповнена зрадами. Вважається, що сам конунг Рюрик був вбитий у 879 році, при цьому тими своїми двома воєводами, яких він налаштував до Києва. А обидва ці воєводи загинули у 882 році, під час захоплення Києва князем Олегом (Хельгом) " Олег, конунг " , близьким другом та шурином Рюрика .
У 914 році Київське князівство очолив вже саме син Рюрика, Ігорь (Інгвар) " Ігорь, син Рюрика, князь київський " , і від нього пішла лінія київських князів, названих згодом Рюриковичами . З часом герб цієї княжої лінії, тризуб, який принесли на давню руську землю ще її перші київські князі, тобто варяги-руси, був змінений наступними поколіннями чисельних нащадків Рюриковичів на (римський!) герб Колюмни. Сам же герб тризуба виступав стилізованим зображенням пікуючого сокола-Papore, який відзначав собою огнебога Семаргла, що йому споконвіку вклонялися давні руги, з роду яких походив Рюрик .
Згодом велике Київське князівство, яке майже двадцять років поспіль очолювали ті конунги, стали називати Київська Русь, а його західну частину почали йменувати Правобережною Україною-Русь. Войовничі варяжські конунги одразу налаштували своїх (нових) підданих поводити себе так, як самі вони до цього споконвіку звикли. В результаті наприкінці першого тисячоліття нашої ери їхні (нові) піддані, «новітні руси», стали вже навіть наводити жах на всі народи Середземномор’я [336]. При цьому слід зазначити, що сам уряд Київської Русі, як про таке свідчить підписаний Олегом " Олег, конунг " у 904 році договір з Візантією, геть весь складався тоді з остготів, тобто східних шведів. Вірогідно, що й самі «новітні руси» переважно були на ту пору лише остготами.
Саме внаслідок чисельних морських походів «новітніх русів» варяжських конунгів римляни отримали тоді можливість впевнитися у існуванні на берегах Балтійського моря, в місцевості окрест гирла Німану та по самій цій річці, поселень чисельних племен, які були близькі їм по своєму бойовому настрою та войовничому духу. І мабуть саме до цих войовничих племен, відомих як руси, а не до якихось «диких лівів», в першу чергу налаштовувався перебратися в свій час римлянин.
Коментарі
Дописати коментар