64 Село Баранівка
в повідомлення
Наприкінці 18 ст. родина Ігната та Агнети перейшла до розряду дуже бідної дрібної чиншової шляхти. Вона не мала маєтку, кріпаків, чина, а служба Ігната загалом приносила злиденну обмаль коштів. Їх не вистачило навіть на те, щоб подати заяву до дворянського депутатського зібрання у 1802 – 1804 роках, коли закон про російське дворянство було поширено на усі поєднані наприкінці 18 ст. із Російською Імперією території. Тому запис чоловічих нащадків цієї родини – старшого, середнього та молодшого (на той час – вже Франца-Салезія) синів Ігната до І частини дворянської книги Волинської губернії відбувся лише за другої черги обліку тієї чиншової шляхти: згідно рішення її губернських дворянських депутатських зборів № 25 від 14.YІІІ.1814 р. [2]. Однак єдину жіночу особу родини Ігната Івановича , доньку Розалію, у те рішення записано не було. Наразі в рішенні не згадувалися також родини усіх трьох братів, бо тоді ніхто з них тих родин взагалі ще не мав – лише пізніше, у віці далеко за 30, та навіть і за 40 років, вони побралися із жінками, які були молодшими за своїх чоловіків на 20 – 25 років.
Петро Іванович мав сина Йосифа і по 5 ревізії (1795 р.) вони були записані серед шляхти села Блудов, Острожського повіту, Волинської губернії. Там Йосиф Петрович одружився з Вікторією Голинською і їхнього сина Івана охрестили в Чудновському приходському костьолі 9.ІІ.1804 р.. Однак внаслідок віддаленого помешкання нікого із осіб цієї гілки першої лінії Роду свого часу, навіть і в 1814 році, не було записано до вищезгаданого рішення № 25. Лише в 1834 році, після офіційного визнання Францем-Салезієм родових стосунків із тим своїм стриєм і його нащадками у Житомирському повітовому суді, Йосиф Петрович з сином Іваном були дописані в рішення № 25. Наразі це вписання було здійснено окремою постановою губернських дворянських депутатських зборів, №193 від 14.ІІІ.1834 р. [75].
Віктор-Станіслав-Костка в 1815 році побрався з дворянкою Марією Жигульскою (із Жигадлів), 1794 року народження. В цій родині з’явилося на світ четверо синів – Станіслав (народився 8.09.1819 р.), Фома (народився 10.5.1824 р., але був охрещений лише через 9 років), Йосиф (народився 24.5.1826 р.) та Іван (народився 5.08.1828 р.), а також три доньки – первісток родини Домініція (народилася у 1816 р.), Агнішка (народилася у 1821 р.) та Теофіла (народилася у 1822 р.). Усі ці семеро дітей, народжені в селі Баранівка, були живі при посімейному перепису шляхти 1834 року, коли їхня родина мешкала вже у зовсім іншому місті – а саме в слободі Умічній, Пулинської волості, Житомирського повіту.
Вірогідно саме в цій місцевості, у селі Яблонне, в родині з’явилася на світ, 4.04.1830 р., ще одна донька, охрещена Маріанною на честь матері. Однак згадки про цю дитину в родині Віктор-Станіслава-Костки при посімейному перепису шляхти 1834 року чомусь взагалі відсутні. Між тим наймолодша дитина родини прожила на цьому світі не більше ніж десять років і померла 16.11.1840 р. [413].
Дружина Віктора-Станіслава-Костки, Марія, походила із старовинного шляхетського роду Жигадлів герба Любич. Члени цього роду постійно служили, як під королівськими, так і під литовськими знаменами, у (польському) війську Речі Посполитої. В Російській Імперії чисельних осіб цього роду (28 чоловік із багатьох його гілок!) було внесено 28.11.1801 р. до І частини родословної книги дворянства Волинської губернії, як дворян ІІ розряду Овручського повіту [306]. З якої саме конкретно із багатьох гілок роду Жигадлів походила Марія Жигульська, достеменно з’ясувати не вдалось. Однак у близькому до тих країв селі Юрківщина постійно мешкала на ту пору велика родина Антонія Івановича Жигадло, 1756 року народження, яких мав ще п’ятьох братів. Він сам, та ще один з його братів, Павло Іванович, який народився в 1763 р., цілком могли бути батьками Марії .
Таким чином старший з братів, як і годилося, згідно традицій та положень ще старовинного Литовського статуту, покинув те «родинне гніздо» свого батька, де залишилася мешкати родина його молодшого брата, разом із холостим (середнім) братом Шимоном . Сам же Віктор-Станіслав-Костка почав мешкати зі своєю власною родиною, а згодом вже поряд із родинами рідних кревних, значно південніше того села Баранівка, у місцевості окрест села Грінталь, поблизу від містечка Пулино. Там його відгалуженням першої лінії Роду було створено своє власне, але, як згодом з’ясувалося, знову таки лише тимчасове «родинне гніздо». Ця місцевість, яка лежить на схід від села Бараши, на відстані всього у якихось 20 – 25 км, була безумовно добре відомою ще родині його батька, Ігната Івановича .
Франц – Салезій в 1822 році взяв шлюб із Розалією Андрієвною Малишевською , 1806 року народження. Їхня родина постійно мешкала в селі Баранівка. В родині стало п’ятеро синів – Миколай (народився 18.09.1823 р.), Іван народився 15.09.1825 р.), Франц (народився 16.05.1827 р.), Людвіг (народився 1.09.1829 р.) та Станіслав-Гонорат (народився 15.05.1832 р.), і дві доньки – Катеринка (народилась у 1830 р.) і Агнішка народилась наприкінці 1834 р.). Шестеро старших дітей цієї родини також були зареєстровані при посімейному перепису шляхти, проведеному ще на початку 1834 року. Слід одразу зазначити, що ім’я їхнього третього сина, Франца, у наступні роки часто перетворювалося на інше, Фокін.
Треба зазначити, що лише Станіслав-Гонорат і його молодша сестра були охрещені в Ушомирському парафіяльному костьолі, Овручського деканату, а інші його брати та старша сестра приймали обряд хрещення ще у кармелітському монастирі Ушомирського приходу, “по древнім монастирським правилам”. Той монастир кармелітів був ліквідований російською владою у 1832 році, мабуть ще зимою, бо обряд хрещення наймолодшої на ту пору дитини Франца-Салезія, в травні місяці цього року, відбувався вже у іншому релігійному католицькому закладі.
Разом з родиною Франца-Салезія постійно, а мабуть таки завжди, проживав його рідний брат Шимон (Симон або Семен). Навіть у віці 53 роки він залишався ще «холостим парубком», тобто ні власної родини, ні своїх кревних дітей той Шимон тоді ще точно не мав [71].
Франц-Салезій помер 16.07.1835 р., проживши тільки 51,5 рік, в («столюдному») селі Баранівка, а поховальна служба по ньому проводилася вікарієм Ушомирського парафіяльного костьолу [225]. Його удова Розалія з Малишевських залишилася після цього із сімома дітьми на руках, мал мала менше, у віці всього тільки 29 років. І вона таки спромоглася усіх своїх сімох дітей «підняти на ноги», бо існує беззаперечне письмове свідчення Житомирського предводителя дворянства 1859 року, принаймні за п’ятьох її синів, про їхнє «цілком пристойне проживання», вже у цілком дорослому віці, в місцевості Волинській губернії.
Ніяких подальших згадок за її деверя Шимона не знайдено, однак у 1840 році в документи, які подавалися від цього відгалуження першої лінії Роду до Київської центральної ревізійної комісії, він таки виявився вписаним, як і його покійний молодший брат Франц-Салезій . Разом з тим зі своєю чисельною малечею на руках Розалія Андріївна мабуть не залишилася в ті скрутні для неї часи зовсім одна. Бо у селі Марьянівка жили на ту пору два сімейства дворян Малишевських, її родичів, які навіть вважалися дворянами 1 розряду, бо володіли в цій місцевості (аж !) 9 кріпосними селянами.
Між тим хазяйнувала Розалія Андріївна, в тому селі Баранівка, на його ще пустинних землях (!), які її родині на правах особової власності ніяким чином не належали, дуже успішно, бо наразі зуміла таки швидко заробити із того свого (вдового!) хазяйнування досить значну суму грошей. Подібне було цілком притаманне тоді переважній частині хазяйнування вдов. Ці гроші в свій час дозволили їй купити, собі та дітям, вже у повну особову власність, незаселені (тобто також пустинні) землі в іншій частині місцевості того самого Овручського повіту. Конкретніше інформацію про цю місцевість та умови купівлі там тих земель буде розглянуто нижче.
Згадане село Баранівка, фактично колиска двох відгалужень першої лінії роду – по Францу-Салезію та Віктору-Станіславу-Костці – розміщувалося в річковій долині поміж двома невеликими рівчаками, Ризією та Дидівкою. В тридцяті роки 19 ст. у цьому селі головними власниками його земель виступали вже тільки четверо дворян І розряду (поміщиків), які загалом мали там своїми кріпосними селянами 187 чоловіків та 151 жінку. В селі налічувалося тоді 210 домівок, існувало 52 «дворів», та було піднято під сільськогосподарське виробництво, згаданими поміщицькими кріпосними, а також, на додаток, ще й вільними чиншовими шляхтичами, усього близько 1.000 десятин орної землі.
Але через тридцять років, в 1864 році, це село мало вже 2.419 десятин приписаної до нього орної землі, і в ньому мешкало тоді загалом 608 православних, 30 римо-католиків та 9 євреїв. Тобто у часи (вдового) хазяйнування Розалії Андріївни пустинних земель поблизу від цього села дійсно було ще досить багато.
Ще на карті 1855 року біля села було зазначено цвинтар, який цілком можливо існував там також ще й у тридцяті роки 19 ст., бо щось подібне до нього позначено на (чорновому) плані цього села тих давніх часів, який наразі зберігся, але чи саме там свого часу було поховано Франца-Салезія Ігнатовича – невідомо [287,288]. Бо в смертному записі по ньому було лише зазначено, що вікарій «тіло …поховав …на публічних парафіяльних могилах за містом». Чи могло означати те слово «місто» згадане «столюдне» село Баранівку, і яким саме чином встигли тоді сповістити на привезти, всього за два дні, до того досить далекого від Ушомирського костьолу села завжди зайнятого церковними службами вікарія, чи тіло Франца-Салезія за вершини літа таки цілий день везли в труні у той далекий Ушомир – з’ясувати зараз неможливо. А в самому Ушомирі існувало тоді аж три цвинтаря, і при цьому два з них таки точно лежали «поза містом».
На згаданій воєнно-топографічній карті Волинської губернії 1855 році в селі Баранівка було чітко визначене окреме невеличке поселення, розташоване в урочищі Семенів кут, саме у якому, наприкінці 19 ст., мешкали два брати Нецевичі, діти згаданого вище Станіслава-Гонората – віддалік від єдиної в тій місцевості ще й досі дороги, на пагорбі, понад рівчаком Ризією, де вони мали на ту пору великий плодовий сад та пасіку [288]. Збереглося те поселення ще й у 1883 році, як свідчить про це карта, яку було прикладено до документів про продаж конфіскованих земель «польського повстанця і політичного злочинця», одного з поміщиків того села, Адама Загурського [347].
Між тим це окреме поселення взагалі існувало там «споконвіку», згідно (чорновому) плану села Баранівка початку тридцятих років 19 ст.. Це поселення займало тоді 77 соток, тобто мало цілком звичні для села 0,8 га городів (один литовський морг), та налічувало аж три домівки, скоріше всього ними були один дім та дві хазяйські прибудови, і беззаперечно належало на той час одному з братів Ігнатовичів. Цілком можливо, що інший брат також мешкав тоді поруч, трохи ближче до того рівчака, посеред земель поміщика Загурського, бо на згаданому плані продажу його земель, а раніше на картах 1855 і 1883 рр., там було визначене (ще одне) окреме поселення, також із трьох домівок, площа якого сягала загалом 137 соток [287].
Маємо звернути увагу на те, що навіть у документах, які в 1840 році Віктор-Станіслав-Костка разом із кузеном Йосифом та його сином подавали до Київської центральної ревізійної комісії, будь-які згадки про власних нащадків братів Ігнатовичів були відсутні. Рішення Київської центральної ревізійної комісії про виключення Роду із дворянської родової книги губернії, яке було прийнято 27.06.1842 р., за № 2065, означені особи однак одразу відкинули і почалася довга 16-річна боротьба членів першої лінії Роду за його скасування [76,77].
Однак самі ті брати Ігнатовичі та їхній кузен Йосиф взяти в цьому участь не спромоглися, бо усі троє на той час вже померли. Так Віктор-Станіслав-Костка сконав у віці 69 років, скоріше за все близько 14.04.1845 р., одразу після того, як особисто подав до Київської центральної ревізійної комісії нове прошеніє та додаткові документи на поновлення дворянської достойності свого роду, хоч замість нього канцеляристами на ті дії в самих дворянських документах був «задіяним» його вже давно покійний молодший брат, Франц-Салезій. Мабуть саме важка подорож по весняній розпутиці до далекого Києва досить старечого вже чоловіка таки і доконала.
Тому проблемою повернення дворянської достойності усім 9 кузенам – членам цієї (першої) лінії роду – став обійматися довгі роки один із старших серед тих кузенів, первісток Франца-Салезія , Миколай. Незважаючи на відсутність свого імені в документах ревізійної комісії, цей 22-річний “дворянин ІІ розряду Волинської губернії, Житомирського повіту”, наважився звернутися 14.04.1845 р. з прошенієм, де зазначив наявність документів про володіння родом маєтка із селянами, аж до самого Імператора Миколая Павловича.
Другий (2) розряд дворянства Миколая Францевича означав тоді, що рід був визначений в тому дворянстві лише рішеннями дворянських депутатських зборів, але не володів якимись населеними маєтками на момент виходу указу Імператора від 10.10.1831 р.. Досить вичерпно всі моменти дій тих дворянських зборів, а потім дій Київської центральної ревізійної комісії, було викладено у [332]. Оскільки губернські дворянські депутатські збори знову отримали право реєстрації документів дворян-землевласників тільки 16.09.1847 р., почалося тривале листування Миколая із цього приводу з різними канцеляріями правлячого тоді Сенату. Воно закінчилося 31.12.1853 р. ще одним прошенієм, поданим ним вже до нового Імператора, Олександра І, який таки схвалив мотивацію Миколая Францевича відносно прав його роду на російське дворянство.
Коментарі
Дописати коментар