12і. Історичний відступ. Україна в пору плейстоцену. Закінчення.
12і. Історичний відступ. Україна в пору плейстоцену. Закінчення.
Усі ці чотири гаплотипи, а на додаток ще й гаплогрупа J мітохондральної ДНК, мали, таким чином, цілком достатню кількість часу в тій азіатській місцевості щоб встигнути здійснити там чисельні варіації ще до початку міграції їхніх носіїв в Європу. Чи стало причиною міграції малоазійців на захід саме досягнення піка Валдайського похолодання – наразі невідомо. Однак слід зазначити, що міграція носіїв тих чотирьох гаплотипів та означеної гаплогрупи спочатку відбулася, переважно, на північні землі Середземномор’я, тобто в Південну Європу. Саме там їхні малоазійські за своїм походженням носії, зі своїм власним генотипом, оселилися у прадавнину, та їхні нинішні нащадки постійно мешкають в ній ще й досі. Недарма наголошується, що на теренах Передньої Азії, та й по усьому Середньому Сходу, в минулі часи жила, буцімто, лише одна смуглява середземноморська або індо-середземноморська раса.
Гаплогрупи Eu4, Eu9, Eu10 та Eu11 відповідають за 22% генних варіацій у сучасних європейських нерекомбінованих Y-хромосомах. Всі вони характеризуються там поліморфною мутацією М170, яка йде від філогена М89. Зараз вже цілком певно встановлено, що ці аутосомні протеїнові мутації в повній мірі віддзеркалюють собою наслідки дифузії по землям Європи іншої когорти її давнішніх мешканців, яка відбулася вже в пору неоліту, усього тільки 7 – 5 тис. років тому. Це була дифузія пізньої «хвилі переселення» так званих «неолітичних фермерів», саме яка призвела, кінець кінцем, до появи на цих землях спільноти прадавніх індоєвропейців, споконвічних землеробів.
Міграція територією Європи носіїв одразу двох палеолітичних мутацій супроводжувалася там розповсюдженням ще однієї прадавньої кременевої культури людства, Gravettian (Гравет). Первинним місцем появи носіїв цієї культури на території Європи також безумовно виступає популяційний осередок прадавніх людей, які в свій час осідали на північних землях Балканського півострова. Разом з тим окремі групи людей, носіїв культур Gravettian та Aurignac, існували в різних місцевостях континентальної Європи, декілька тисяч років поспіль, цілком незалежно, бо їхні носії часто взагалі не мали поміж собою жодних фізичних контактів. Різні гендерні явища, які відбулися згодом поміж представниками цих двох культур, демонструє лише розповсюдження гаплогрупи Н мітохондральної ДНК із півдня на північ східних земель Європи.
Хоч, наразі, згадані вище чотири гаплогрупи з’явилися у Y-хромосомах своїх прадавніх носіїв ще набагато раніше, і вже тоді виявилися принесеними малоазіатами на європейські землі. Однак в ту пору їхня популяційна конвергенція в середовищі існувавшої тоді в Європі когорти людей з якоїсь нагоди так і не відбулася. Між тим на рідних для малоазіатів землях Середньої та Малої Азії цей процес пройшов як належить і тому ці чотири згадані вище гаплогрупи переважно характеризують структуру Y-хромосом усіх тих народів, які ще й досі мешкають на узбережжі та островах Середземного моря.
Бо дуже вже «непосидющою» виявилася для палеолітичних малоазійців їхня життєва доля, оскільки в умовах досить теплого клімату періоду Boreal малородючі землі Передньої Азії, які взагалі завжди були недостатньо забезпечені вологою, взагалі виявилися доволі непригодними для належного задоволення життєвих потреб його поступово зростаючого населення. Оскільки кількість цього населення там таки постійно збільшувалася, не зважаючи на ще зовсім низькі демографічні показники його природного приросту, бо безкомпромісність військової протидії у прадавнину досить суттєво перебільшена істориками. Пішки дуже далеко не помандруєш, самою тільки палицею чи кам’яним топором «ворогів» особливо не залякаєш, і на горбі багато чого не унесеш, тим більше що й захопити або поцупити у людей тоді було ще практично нічого.
Ці обставини обумовили пульсуючу ареальну модель заселення малоазійцями пустої української території, а також багатьох інших навколишніх земель, ще тисячі років поспіль. Однак при цій ареальній моделі немає жодних підстав припускати існування якоїсь послідовності «хвиль переселення» давніх малоазійців в Україну, а тим самим наступність, тобто генетичне наслідування їхнього ДНК-надбання її первинним населенням впродовж більшої частини пори верхнього палеоліту (42 – 28 тис. років тому).
Тривалу присутність постійного населення в межах певних стабільно заселених областей української території, його генетичну спорідненість та безперервну передачу вже набутих культурних і виробничих традицій можна припускати лише для пізньої стадії верхнього палеоліту. При подібному перебігу давніх подій переселення людей мова із самого початку пори палеоліту повинна йти тільки про трансмісію в Україну набутків вже досить розвинутої тоді на азійському континенті культури Aurignac (Оріньяк). Саме набутки цієї прадавньої культури та її індустрії обробки кременя прадавні мешканці земель Малої Азії споконвіку приносили в свою схованку на Балканах.
Ще взагалі у зовсім давню, пра-історичну пору палеоліту, людство вже навчилося використовувати наявні мінеральні ресурси для виготовлення таких знарядь і виробів, які були спроможні полегшити їхнє існування на планеті. Аналіз самих цих знарядь, конкретних методів їхнього виготовлення та антропологічних вимог до працівників на їхньому виробництві, де геть усі процеси виконувалися тоді виключно вручну, виходить за рамки цієї розвідки. Разом з цим в ній таки безумовно необхідно зазначити, що у кожному із існувавших в минулому палеолітичному центрі «виробництва» технологія обробки головного на ту пору мінерального матеріалу, кременю, була цілком оригінальною та зберігалася такою багато тисяч років поспіль. Аналогічний висновок стосується також прадавньої технології обробки вулканічного скла, обсидіану.
Саме переважно технологію прадавньої кременевої індустрії палеоліту, разом з тими виробами та знаряддями, які наші пращури отримували за її допомогою, нинішні археологи називають, зазвичай, окремими «культурами». В цьому сенсі дослідники переважно розглядають первинну культуру Оріньяк, а також багато інших виробничих минулих «культур» кременевої індустрії людства. Залишки виробів цих «культур» (артефакти) в тих місцях, де люди їх колись масово виготовляли, завдяки чудовому зберіганню кременю, дозволяють визначити первинне географічне розташування таких місць та інколи навіть провести там розмежування дій цих виробничих «культур» у часі. На додаток до цього слід зазначити, що масове виробництво виробів із кременя, з певними визначними технічними та технологічними відзнаками, на теренах іншої місцевості, в наступні за їхньою первинною появою часи, цілком надійно свідчить про міграцію туди, в свій час, народа-носія давнішньої (первинної або конкретної) «культури» кременевої індустрії.
Не слід забувати, що в минулому існувало дуже багато поколінь пращурів, хоч і не досить чисельних кожна, тому навіть нинішня велика людська спільнота у 7,2 млрд. осіб все ще безупинно продовжує, перебираючись в призначену кожній особі пору життя «на той світ», приєднуватися там «до більшості» (вона становить зараз вже близько 100 млрд. осіб).
Навіть за п’ять тисяч років перед піком Валдайського оледініння, коли північний льодовик ще тільки поступово спускався до витоків річок Волги та Оки, палеоклімат в Україні почав змінюватися в бік похолодання. Це призвело до того, що на північних українських землях палеоландшафт став іншим. Мішані ліси та лісостеп в цій місцевості поступово замінив перігляціальний степ із окремими заростями карликового березняка та сосняка, а згодом на всій північній українській території взагалі запанував перігляціальний тундростеп. Внаслідок таких тисячолітніх прохолодних змін клімату та некомфортних умов проживання наявне на ту пору населення України, при наближенні пікових показників цього похолодання, сконцентрувалося, для свого подальшого постійного помешкання, переважно лише в зоні південного українського степу, де температурні показники клімату залишалися помірними.
Однак сам багаторічний перебіг клімату в цьому степу поставав посушливим, хоч це була місцевість біля узбережжя великого прісного водного басейну, Післякарантгатського. Він відомий також як Новоевксинський, а самі розміри його поставали тоді суттєво меншими розмірів нинішнього Чорного моря. Бо водня поверхня цього замкненого на ту пору басейну знаходилася аж на 80 (100) метрів нижче за поверхню світового океану. За таких кліматичних та топологічних умов засвоєними прадавніми людьми районами південного українського степу, які наразі споконвіку ними використовувалися, переважно виступали землі у визначній за розмірами площі акваторії гирла величної на ту пору річки Дон. Там таки постійно існував вологий степ, де буяли трави та переміщувалися величезні стада різноманітної живності, а сама річка забезпечувала людей рибою.
Археологічні дослідження якихось поселень затопленої зараз прибережної території цього басейну, в тому разі земель минулого гирла Дона, взагалі неможливі, але залишки голого степу, який тоді біля нього існував, ще й досі збереглися. Вони знаходяться віддалік на північ від того прадавнього водного басейну, і не зазнали за минулі часи якихось значних змін. Тому зараз, при археологічних дослідженнях, їхня місцевість цілком певно демонструє нам постійне погіршення умов проживання тих давніх людей біля акваторії цього басейна на пізній стадії верхнього палеоліту. Згаданий голий степ тоді таки поступово висихав, поки вся його земля взагалі не перетворилася в ту пору на «сухий степ».
Однак ще на межі голоцену, принаймні 22 тис. років тому, на нині затопленому північному узбережжі Новоевксинського водного басейну, в гирлі тієї річки Дона, де тоді розкинулись вологі степи, почав формуватися та згодом утворився ізольований популяційний осередок прадавньої людської спільноти. Саме із нього, відомого ще як «східна льодова схованка» людства, 20 – 13 тис. років тому окремі групи тих давніх людей, споконвічних «збирачів», мисливців та рибалок, почали пробиватися на вистиглі і ще зовсім пусті землі Центральної Європи. Цей міграційний процес йшов тоді з України переважно через землі Галичини та Волині, при цьому безперервно, бо навіть при звичайному та досить помірному подвоєнні у прадавнину чисельності існувавшого людства за 500 - 250 років, згадана «східна льодова схованка» ще й мала можливість на ту пору постійно поповнюватися новими вихідцями із Передньої Азії.
Всі вони безумовно перебували тоді вже носіями поліморфного маркера М170. Таким чином саме українська «льодова схованка» могла ще в ті часи обумовити початок масової експансії носіїв цього маркера на землі Європи, однак таке, поготів, не сталося. Між тим носії цього новітнього маркера виступали вже провідниками іншої азіатської культури, Gravettian, і ця культура почала з тих давніх часів розповсюджуватися територією самої України. Окремі мандрівні групи прадавніх малоазійців, володіючих Gravett-культурою, затримувалася тоді головним чином у степовій зоні України, де ними створювалися відповідні палеолітичні осередки. В цих ізольованих невеликих групах людей найчастіше відбувалося потім тільки локальне генетичне дифференцювання, бо вони інколи на багато поколінь нащадків залишалися «дорученими» лише власній долі, тобто генетична селекція у таких групах переважно не мала місця.
Разом з тим саме члени цих груп людей, а також інших їхніх груп, які володіли та користувалися культурою Aurignac, згодом таки заклали в Україні підвалини для розбудови її власної, названої Кудлаєвською, виробничої культури обробки кременя, великі поклади якого існували тоді на українських землях в Волині. Інша виробнича культура, тобто технологія або індустрія, розроблена людьми для обробки кременя, найчастіше з’являлася лише тоді, коли його нові поклади (мінеральні родовища) виявлялися та засвоювалися людьми для їхнього подальшого постійного використання. Звичайно, що в такому разі люди вже оселялися мешкати біля цих покладів кременя на постійне помешкання. Бо якість мінеральної кременевої речовини, а тим самим дієва технологія її ручної обробки, доволі помітно змінювалася від одного родовища до іншого. Саме тому, досліджуючи здобуті артефакти, археологи розрізняють зараз вже десятки давніх «культур» обробки кременя та відповідних постійних місць помешкання їхніх минулих носіїв. Однак набагато складніше з’ясувати коли конкретно в минулому ці «культури» були людьми створені – органіка вкрай погано зберігається, а залишків давніх кострищ взагалі знайдено обмаль.
Оскільки умови постійної посухи на теренах південного українського степу зберігалися сотні поколінь поспіль, то населення до них згодом в повній мірі пристосувалося та призвичаїлось. Внаслідок цього, після проходження піка Валдайського похолодання, коли кліматичні умови в Україні, як і по всій території Північної Європи, поступово змінилися на кращі, тобто в ній стало помітно тепліше, стратегія колонізації українських земель також перетерпіла зміни. Не зважаючи на ще існувавший на теренах України декілька тисяч років тундро-степовий ландшафт, вся українська земля невдовзі виявилася заселеною давніми вихідцями із Азії майже безперервно та стабільно. Якихось археологічно помітних обмежень, зумовлених особливостями ландшафтів, кількістю та якістю біологічних та мінеральних ресурсів процес її залюднення в ту пору, після проходження піка оледініння та похолодання, наразі не знайдено.
В роки фінального плейстоцена характерним для палеолітичної пам’ятки Каштаєва Балка, яка знаходиться неподалік від Мелітополя, поставало вже домінування верхньопалеолітичних індустрій, так званого епігравету із оріньякоїдними рисами. Для діяльності саме такої індустрії взагалі переважає експлуатація кам’яної мінеральної сировини річкових долин, поклади якої виходять в них на поверхню та були легко доступні. Звичайно, що для давніх людей найбільш привабливими виступали річкові поклади кременевих мінералів, з яких, використовуючи найрізноманітніші технологічні прийоми, вони навчилися виготовляти значну кількість необхідних у їхньому ще цілком невибагливому хазяйстві речей.
Прадавня піщана брекчія Кам’яної Могили на річці Молочній, близького сусіда до палеолітичної пам’ятки Каштаєва Балка, яка розділилася на багато частин із чисельними печерами та гротами, також виявилася задіяною особами зі східної «льодової схованки» людства для використання, однак вже у зовсім інший спосіб. При цьому не постачання якоїсь виробничої сировини, а збереження, в її чисельних кам’яних схованках, пам’яті про сьогодення існувавших в ту пору людей, вийшло для цієї брекчії на перший план. Чисельні поверхні її печер та гротів стали використовуватися людьми, як надійні носії первинних протописьмових знаків, ще принаймні у ХІІ тисячолітті до нашої ери, і потім саме таке їхнє унікальне використання продовжувалося там ще багато тисяч років поспіль.
Аналогічно тотальною залишалася також стратегія заселення української території і в наступній проміжок часу. Однак вже на початку періоду голоцену, тобто 13 тис. років тому, для неї виявилася дієвою ще й зовсім нова демографічна обставина, яка вже була обумовлена подіями недавнього «потопу» – відбулася концентрація наявного населення території України вже на північному заході країни. Таким чином в ту пору землі Волині, ще взагалі задовго до їхнього сільськогосподарського використання, також були (високо) оцінені давнішніми людьми з точки зору можливостей забезпечення наявного населення необхідною йому кількістю продуктів споживання. Вони не тільки виявилися спроможними прогодувати споконвічних «збирачів» рослинного істинного, а ще й цілком забезпечували мясним первинних мисливців, а рибним – рибалок.
До тієї давньої пори на півночі від земель Волині багато тисяч років поспіль існував величезний водний басейн, який був створений тією вологою, що її в умовах поступового потепління погодних умов в Європі, після піка Валдайського оледініння, постійно забезпечували північні льодовики, які тоді вже скресали. Цей басейн відомий під назвою «Полісське озеро», і він мав у собі аж до 430 км3 вологи та займав площу не менше 100 тис. км2. Звичайно що втримати в цій цілком рівнинній місцевості, на одному місті, таку величезну кількість води, яка нікуди не стікала та ще й постійно прибувала із півночі, виявилося для природи доволі складним завданням. І в результаті цього 13 – 14 тис. років тому відбувся таки ніщивний витік вод цього величезного «озера», коли поблизу від (нинішнього) Мозиру виявилася розмитою його берегова смуга (гряда) заввишки аж у 40 м. Через отвір в ній шириною у 2,5 км ніщивний сельовий потік, більш відомий для рівнини як паводок, вщерть наповнений піском, пронісся тоді усією територією України, де створив (нинішнє) русло річки Дніпро, та доніс той пісок аж до витоків цієї річки у Післякарантгатський басейн.
Залишки цього «Полісського озера» існують ще й досі – у вигляді чисельних озер та болот тієї місцевості, які знаходяться зараз переважно на території Білорусі. А через ту давню промоїну пролягає нині русло річки Прип’ять. Насичена вологою земля Полісся, після сходу того «озера», стала цілком благодатною для поступового засвоєння її різноманітними лісами та для забезпечення достойного проживання, принаймні поблизу від неї, того прадавнього населення, яке прийшло на ту пору в цю місцевість із південних земель України.
Коментарі
Дописати коментар