16і. Історичний відступ. Прибалтійська місцевість. Початок.
Пік Валдайського похолодання при останньому із багатьох послідовних в вельми довготривалій кліматичній історії Землі льодовому періоді четвертинної ери мав місце 20 – 17 тисяч років тому. При цьому в Європі максимум оледініння на піку цього похолодання був досягнутий 18 тис. років тому. Тоді значна частина північних земель європейського континенту вже в котрий раз опинилась під гігантським льодовиком, центр якого розмістився на Скандинавському півострові. Товщина переднього (південного) фронту цього льодовика, де постійно відбувалася конденсація вологи, яку приносили із собою вітри, що дули тоді переважно з півдня на північ, саме внаслідок чого на фронті льодовика безперервно наростала крига, сягала аж ніяк не менше кілометра, а у окремих дослідників мова йде навіть про три кілометра тієї криги.
Завдяки досягненню Землею певних астрономічних умов, згідно з так званим «циклом Міланковича», в результаті впливу Сонця та інших тіл сонячної системи на форму самої орбіти та напрямок нахилу осі обертання планети, після проходження піка того похолодання розпочалося поступове потепління її клімату. Внаслідок цього відбувався послідовний відступ льодовика з земель континентальної Європи, де від нього залишалися вельми чисельні озера, в тому разі величезне «Полісське озеро», до тієї її північної території, де знаходиться нинішний Скандинавський півострів. Разом з тим за переднім фронтом цього льодовика, куди південні вітри практично ніколи не заходили, завдяки чому товщина криги там поставала досить помірною, за умов згаданого потепління клімату також поступово з’явилося велике прісне озеро.
Ця подія танення льодової основи того північного льодовика, на обидва його боки, активно відбувалася в проміжок часу 17 – 11 тисяч років тому. З півдня позальодовикове прісне озеро було заблоковано тоді від світового океану крижаною дамбою, так званим Лаурендійським льодовим щитом, який був створений переднім фронтом гігантського льодовика, який наразі все ще залишався. В результаті рівень поверхні вод прісного озера, яке з’явилося за цим щитом, поступово піднявся на 30 метрів вище рівня вод світового океану. При наступній фазі потепління клімату планети безупинне відтаювання переднього фронта льодовика цілком закономірно скінчилося тим, що за 8.213 років до нашої ери його вже змарніла крижана гребля не витримала тиску вод гігантського озера, скресла та зруйнувалася. Додаткові дослідження стрічкових глин в цій місцевості згодом змістили дату прорива тієї крижаної дамби ще на 430 років у прадавнину, таким чином ця (ще одна) грандіозна руйнівна подія в історії нинішнього людства відбулася у північній Європі та Скандинавії 10.650 років тому.
Величезне прісне озеро вилилося тоді в океан, змиваючи геть усе на шляху своїх вод. Цей ніщивний водний потоп на півночі Європи відомий в історії планети як «Білінгельська катастрофа». Внаслідок цього в південній частині акваторії нинішнього Балтійського моря спочатку утворилося льодовикове прісне озеро (стадія Сальнаусельки), яке отримало у нинішніх дослідників назву Йодлівого моря (озера). Це прісне море виступило тоді вельми значним за розмірами заливом Північного моря, а вік його формування становив 7.900 років до нашої ери. Згодом, однак, зв'язок цього Йодлівого моря із Південним, при подальшому відступу залишків того льодовика на північ, внаслідок чого для розміщення його вод відкрилася велика пуста акваторія Ботнічеського залива, припиняється. Натомість, за 6.500 років до нашої ери, на місті нинішнього Балтійського моря утворилося ще одне, також прісне, Анцилове море-озеро.
Не можна цілком виключати того, що саме ця катастрофа, своїми водами, які безумовно створили ніщивне цунамі, могла обумовити руйнування берегової дамби величезного «Полісського озера» поблизу Мозира та призвести ще й до потопа на території України, який прокотився старовинною акваторією нинішнього Дніпра. Принаймні верхня дата руйнування дамби того «озера», яка нині існує у дослідників, досить близька до пори цієї минулої події.
З плином часу відбулося повторне з’єднання Анцилового моря-озера з Північним морем, така подія відбулася вже приблизно за 5.000 тис. років до нашої ери. Нове море, акваторія якого була вельми значною, отримало у нинішніх дослідників назву Литоринового. Згодом, однак, землі Скандинавського півострова, вже звільнені від величезного льодовика, трохи піднялися догори, внаслідок чого те давнє море зменшилося до розмірів нинішнього, яке відоме в наші часи під назвою Балтійське. Після остаточного з’єднання зі світовим океаном вся акваторія минулих прісних морів-озер отримала звідти «морську» сіль, а також різноманітну морську живність, після чого в напрямках на південь та схід відносно земель самого півострова Скандинавії утворилося вже нинішнє солене море.
Звичайно, що берегова смуга усіх згаданих вище морів була різною, однак саме їхнє існування суттєвим чином вплинуло на клімат Північної та Центральної Європи в цілком певному напрямку. Останній став суттєво більш теплим і залишив минулу позначку середньої прохолодної річної температури у 10 - 110 С. Вважається, що саме тоді, з досить різкою зміною клімату, давний кам’яний вік змінився в Європі середнім кам’яним віком, а у житті європейців відбулася безперечна заміна прадавньої пори палеоліту на добу мезоліту.
Первинну культуру минулого азіатського суспільства, яку нинішні археологи йменують Aurignac (Оріньяк), в тому разі притаманну цій культурі техніку обробки кременя, принесли з собою на пусті землі України ще взагалі прадавні малоазійці, носії лише одного бінарного маркера, М173. Таке могло статися, в Прикарпатті, вже 35 тисяч років тому, бо сама оріньянська культура з’явилася у суспільства тих прадавніх людей ще в цілком ранній період пізнього палеоліту. Історія її розповсюдження землями Європи є окремим питанням і розглядатися в цій розвідці не буде.
Згодом наступні когорти малоазійців, які були носіями ще й поліморфного маркера М170, принесли на вже засвоєну їхніми попередниками українську землю нову культуру та техніку обробки кременевої сировини, Grawwetian (Гравет). Стара та нова кременеві виробничі технології досить довго співіснували на теренах України, де одночасно використовувалися різними групами людей, бо останні в ту пору переважно ще мешкали на ній цілком відокремлено одна від одної.
Однак після проходження піка Валдайського оледініння, коли почалося масове переселення окремих груп європейців в інші місця помешкання, більш пригідні для достойного існування, благодатна для такого місцевість степових просторів України виявилася невдовзі заселеною вже безперервно та стабільно. Внаслідок цього окремі групи осіб, які тоді використовували в ній різні технології обробки кременя, почали тоді вже мешкати інколи неподалік одна від одної. Гендерні явища, які відбувалися при такому тісному співіснуванні, цілком окреме питання і розглядатися воно в цій розвідці також не буде. Однак генетичне наслідування їхніми нащадками, які з’явилися на світ внаслідок цих явищ, набутих тими пращурами аутосомних мутацій безперечно відбувалося тоді таким самим чином, як це й мусило було бути згідно законів родового наслідування ДНК.
В цю пору однак на крайньому північному заході України, тобто в землях Волині, давнє людське суспільство із пришлих малоазійців, носіїв культур Оріньяк та Гравет, виявилося ще взагалі цілком відокремленим від споконвічного українського безмежного степу і тим самим було примушено жити в умовах постійного тісного співіснування. Це сприяло тому, що на волинських теренах перегляціального степу із залишками лісів ними була створена тоді культура раннього епігравету із оріньяковими рисами, саме яка притаманна окремим дослідженим пам’яткам Волині тих часів (Липа YІ: Y слой).
Але згодом прадавнє суспільство Волині опинилося вже перед необхідністю взагалі універсалізувати існуюче у нього виробництво «товарів широкого вжитку», які переважно виготовлялися із кременя, та створити для себе нову, об’єднуючу їх усіх культуру, відому зараз як (чистий) епігравет (Липа YІ: І - ІY слой; Бурмаки). Притаманна цій культурі нова технологія кременевого виробництва була більш пристосованою для обробки мінеральної сировини саме із місцевих кременевих родовищ Волині, і виявилася цілком оригінальною. Вона отримала у нинішніх археологів найменування Кудлаєвської. Скоріше за все основа цієї технології походить від тих малоазійських Gravett-груп, які спромоглися вціліти у степових та постстепових (перігляціальний тундростеп) зонах України, досягли в свій час місцевості Волині та осіли там.
Кудлаєвська кременева виробнича культура, якою потім люди користувалися декілька тисяч років поспіль, дозволила пришлим мешканцям північного заходу Волині, після відходу вод величезного «Полісського озера» через прорив його берегової смуги поблизу Мозиря, поступово засвоювати ще й сусідні до неї північні землі та оселятися в місцевості нинішних Білорусі і Польщі. Чисельність мешканців самої Волині при цьому однак не зменшувалася, бо внаслідок постійної міграції населення із півня на північ Європи, яка відбувалася у пізньому палеоліті, загальна кількість населення залишалася в ній доволі постійною. Більше того, нинішні дослідники вважають, що тоді був навіть досягнутий суттєвий дисбаланс густини населення поміж цією північно-західною місцевістю та іншими регіонами України. З проміжної місцевості Волині міграція пришлих малоазіатів йшла вже прямо до межиріччя Вісли та інших чисельних річок цього регіону, куди вони поступово відтісняли також своїх попередників на цій землі, давніх кроманьйонців.
Ця міграція пришлих малоазіатів давнішньою українською територією продовжувалися усю фінальну підстадію плейстоцену, тобто постійно мала місце в доволі довгий проміжок часу, принаймні поміж 13 та 10 тис. років тому. «Білінгельська катастрофа», яка відбулася наприкінці пори плейстоцена, призвела до різких змін кліматичних умов та ландшафтів у північних землях Європи. І коли середня температура північної гемісфери Землі піднялася після такого до 160 С, на узбережжі попередників нинішнього Балтийського моря, а також неподалік від нього, у так званій місцевості Kunda, землі якої при доволі теплих умовах клімату встигли досить швидко «окультуритись», ще в пору раннього мезоліту вперше з’явилися та «осіли» первинні племена прадавніх людей – тоді ще тільки споконвічних «збирачів», мисливців та рибалок.
Вважається, що цими прадавніми людьми, які першими прийшли в згадану прибалтійську місцевість ще саме із земель південної Європи, звідки їх, в свою чергу, поступово витісняли малоазійці нових «хвиль переселенців», були безпосередні нащадки кроманьйонців, минулих мисливців-збирачів, які посунули із Сахари ще принаймні 40 – 35 тис. років тому. Разом із цим в ту прадавню пору частина цих сахарських переселенців оселилася також і на благодатних тоді для життя землях Передньої Азії, де їхніми (наступними) нащадками постали вже саме ті (майбутні) малоазійці, які через десятки тисяч років увійшли та “осіли” в Україні, а вже звідти й посунули до земель північної Європи.
Засвоєння земель прибалтійського узбережжя давніми кроманьйонцями відбулося в три стадії. Їхні часові проміжки були визначені за результатами радіовуглецевих досліджень, проведених в цій прибережній місцевості. Перше масове переселення прадавніх кроманьйонців на прибалтійські землі сталося ще 9 – 9,5 тис. років тому, тобто принаймні через тисячу років після «Білінгельської катастрофи», коли клімат там був ще доволі сухим та прохолодним. Скориставшись покладами напрочуд якісного кременя в південній частині долини Нарова, ці первинні переселенці створили для себе в цій місцевості нові виробничі кременеві культури, Kunda та Swiderian, і саме вони зайняли там для свого помешкання ту площу земель, яка зараз відома як Пруссія. Через деякий час культура Kunda розповсюдилась звідти на вельми значну територію – до Верхньої Даугави, південної Фінляндії та навіть до озера Ладога.
Між тим життя на морському узбережжі в цю пору вирувало, бо у створеній тоді природою водній акваторії відбувалися, безперервно, масштабні події подальших перетворень, обумовлені, в першу чергу, відкриттям для її вод ще й Ботніческого залива та (наступною) втратою зв’язків із Північним морем. Ці обидві події мали місце 8,5 тис. років тому і їхньою головною причиною була (цілковито цілеспрямована) зміна кліматичних умов цього регіона в бік потепління із початком періоду Boreal, першого теплого періода після минулої льодовикової ери голоцену. Останній загалом тривав 2 тис. років. І наступний етап переселення прадавніх кроманьонців, вже із центра Європи, в пору другої половини того періоду Boreal, який також переважно йшов на територію (майбутньої) Пруссії, мав місце саме 8 – 8,5 тис. років тому. Ці кроманьйонці, збирачі, споконвічні мисливці та рибалки, були між тим вже оснащені тоді зброєю - луками.
Коментарі
Дописати коментар