65. Слобода Кривотин Колцкой.
в повідомлення
На півночі Овручського повіту орними ґрунтами постійно виступали сірі лісові землі, серед яких переважали легкі піщані субстанції, дуже малородючі, в тому разі навіть із внесенням належного «назему». Сіножаті на таких землях наразі теж характеризувалися тільки як «худоякісні». Ось до яких кепських обставин призвела багаторічна вирубка лісів, які до того постійно зростали на цих жовтих та білих пісках. Між тим в окремих містах тієї місцевості піщані ґрунти інколи замінювалися суглинистими, особливо якщо їхнім підґрунтям виступала синя глина. Вологу, навіть надмірну, чисто піщані ґрунти поглинали практично у необмеженій кількості, але над тими синіми глинами утворювалися болота, і взагалі вся північна частина Овручського повіту вважався на ті часи цілковито болотистою місцевістю.
Мабуть саме з цієї нагоди, цілком можливо ще взагалі до 1845 року, вже досить дорослі діти Франца-Салезія змінили місце свого проживання, та перебралася мешкати аж за 100 км південніше, у лісову глухомань, до слободи Кривотин Колцкой, Лугинської волості, Овручського повіту, Волинської губернії (зараз це – вимираюче село Малий Кривотин, Новоградволинського району, Житомирської області).
Територія цієї слободи знаходилася на самому південному кордоні Овручського повіту, та межувала там із досить значними земельними володіннями Сергія Аполоновича Уварова, який був волинським предволителем дворянства. На ту пору сусіднім із цією слободою селом Колцкий володів поміщик Віктонтін Лямбертов Потоцкий. Територія усієї слободи Кривотин Колцкой виявилася однак на ті часи ще цілком вільними державними землями. А знаходилися вони на заході від села Расна, про яке йшла мова раніше, на відстані від нього усього тільки в 15 – 20 км. І певною мірою головною причиною переселення саме туди можна вважати те, що у своєму дитинстві Франц-Салезій з братами безумовно неодноразово навідувався в цю місцевість та добре знав про неї геть усе необхідне, про що мабуть таки встиг своєчасно повідомити свою власну родину.
Ще весною 1802 року південна місцевість Овручського повіту, де згодом з’явилася слобода Кривотин Колцкой, була відома лише як обширне урочище Koczetin, у якому існувала велика дубрава Bondarowka. В цій дубраві стояли тоді цілком окремо не чисельні буди різноманітного призначення, які належали Мяколовичеському економічному фільварку Ємільчинського ключа. Взагалі всілякі «будки» в будь-якій місцевості спочатку були лише певними сторожовими пунктами, а вже згодом поставали там місцем поселення людей та їхньої виробничої діяльності. Результати інвентарного опису Ємільчинського ключа, до якого належав Мяколовичський фільварк, наведено у додатку № 2.
В цьому описі відносно місцевості, де саме згодом з’явилася слобода Кривотин Колцкой, конкретно було згадано таке: «Дубрава та була досить великою за розмірами і bardzo piekna, а ґрунти в ній були добрі, чорні, і вода була здоровою, і знаходилася вона у дуже гарному для отримання там якісного поташу вихідному положенні» [311]. В цьому документі ще залишилася також згадка про поташову буду, під назвою Czaykowka, яка стояла саме в дубраві Bondarowka. Мешканці цієї буди займалися в цій дубраві виробництвом поташу. За це кожен місяць їм нараховувалося від економічного фільварку Ємільчинського ключа по 5 – 6 злотих, що відповідало платі за виробництво 35 – 40 цебер поташу, кожен місткістю у 8,5 літрів.
Їхня поташова буда потребувала однак постійної присутності сторожа, бо без нього «свині дикі у гущі великій, де той звір перебуває», вмить рознесли б (роздмухали) всі отримані ними поташові вироби [311]. Разом з тим саме буда Czaykowka поклала фундамент розбудови (наступної) слободи Кривотин Колцкой. Бо в тому інвентарному описі записано, що якраз там, де вона знаходилася: «могло бути село, хоч би і з 30 поселенцями, а з часом у цьому місці могли б і люди осісти, принаймні мешканці інших буд могли б до того місця біля Кривотина стати близькими» [311].
Тобто, з точки зору описувачів інвентарю Ємільчинського ключа, це взагалі була у 1802 року (напів)райська місцевість. Щоб читачі отримали реальну змогу зробити власні висновки з цього приводу, інвентарний опис тих часів для сусіднього Звягельського ключа, центром якого виступав нинішній Новоград-Волинський, наведено в додатку № 3. Промисловість Російської Імперії на ту пору вже почала потрохи розвиватися, тому цілком зрозуміло, що через досить короткий час, а конкретно усього лише за пів століття, не тільки від тієї дубрави, але й від самого того урочища, і навіть від їхньої особової назви, а тим більше від спогадів про якихось там (перших) мешканців-поташивців, у нащадків не залишилося навіть згадки.
А знаходилися тоді ці місця «на півмилі від Кривотина, в правому кінці Мяколовичеського фільварку, між кордонами Колцкими, його милості пана Байковського, Остаповичами опатськими і добрами його милості пана Гулевича "власник"[311]. Така відстань відповідає нинішнім 2,7 км, а ще в тому документі було зазначено, що відстань від згаданого місця до Мокляковського фільварку цього ключа становила 3 милі, тобто близько 17 км. Залишається тільки згадати, що іншою, також цілком офіційною, назвою слободи Кривотин Колцкой було її визначення саме як «Будки».
Така назва для цієї слободи, тобто «Будки», була наведена, разом із назвою Кривотин Колцкий, на військово-топографічній карті Волинської губернії 1855 року, і налічувала вона на ті часи вже аж 28 «дворів». Тобто узагальнююча назва будки (budisky) в усі минулі часи могла означати тільки цілком конкретне місце, де та буда колись таки стояла і функціонувала.
На означені часи незаселені (або ж ще не задіяні) державні землі в Волинській, Подільській та Київській губерніях Російської Імперії ще існували і дворяни Нецевичі, із обох відгалужень першої лінії цього роду, цілком мали право на їхнє придбання у свою повну особову власність. Але коштувало б їм тоді таке придбання зовсім недешево, бо у тих трьох губерніях, згідно діючого тоді імперського закону, було необхідно виплатити державі, за кожну десятину (незадіяної та незаселеної до того) землі, а не тільки за конкретний орний ґрунт, який знаходився на ній, аж по 30 рублів [224].
Придбали ж собі діти Франца-Салезія у слободі Кривотин Колцкой одразу досить значну кількість гарної «чорної» землі, аж ніяк не менше ніж 100 десятин. Це було утроє більше мінімальної площі того орного ґрунту, який необхідного було мати дітям Франца-Салезія для забезпечення сімей усіх їхніх 5 чоловіків, тобто рідних братів, та, можливо, ще й для забезпечення сімей 2 осіб жінок (їхніх сестер). Але, за спогадами нинішніх нащадків, це земельне придбання було тоді за своїми розмірами ще значно суттєвішим, бо становило, загалом на усіх кревних братів та сестер, аж 200 десятин землі, яка мусила коштувала їм тоді аж ніяк не менше ніж 6 тис. рублів ассігнаціями.
Щоб належним чином зорієнтуватися відносно дійсного рівня цієї ціни на землю, є певний сенс нагадати про ринкову вартість головного для усіх прадавніх часів сільськогосподарського продукту в будь-якому, у тому разі російському, суспільстві – хлібного зерна. В тридцяті роки ХІХ ст. четверть жита, якою зазвичай засівалася одна десятина поля, щоб отримати з нього у лісостеповий смузі згаданий невисокий врожай рівня «сам 3,5 - 4», йшла на вільному ринкові по 10 рублів ассігнаціями. Однак значно точнішими є ціни оптових закупівель цього збіжжя «на полі», які були зафіксовані у відповідних контрактах, що наразі збереглися, і які дійсно отримували сільгоспвиробники. Так купівля у них, «на полі», 3 тис. четвертей пшениці, ємністю однієї четверті у (64 + 2) гарнці, відбувалася в 1831 році за ціною від 7,5 до 11,5 рублів ассігнаціями. А купівля, знову таки «на полі», такої самої кількості озимої пшениці, за один корець ємністю у 32 гарнці, йшла в ті часи по 2,4125 рубля сріблом [325].
Діти Франца-Салезія, а точніше їхня мати, спромоглися заробити на ту пору гроші та придбали незаселені землі в слободі Кривотин Колцкой у свою повну особову власність. Скоріше за все певну допомогу у цьому придбанні надали удові її родичі, дворяни Малишевські, які мешкали усього за 30 км на південь від цих земель, у селі Марьянівка. Однак удова ще й залишила за собою родинний маєток в селі Баранівка, із його повністю виснаженою глеєві-піщаною, досить сухою в першу половину ХІХ ст. землею, тобто таки мала на ту купівлю («чорної») землі цілком достатню суму грошей.
Наразі такий самий рівень цін на землю цієї місцевості зберігався в Російській Імперії протягом усього ХІХ ст.. Так в 1892 році була оформленою добровільна угода, складена ще 2.ХІІ.1889 р., між міщанином сусіднього із слободою Кривотин Колцкой села Кам’яні Гірки, Мартином Францевичем Висоцьким, та єдиною на ті часи поміщицею того села, Людвікою Сільвестрівною Ригельською , про вічний чинш ним 20 десятин її не орної землі (19 десятин сінокосів та 1 десятини землі під усадьбою). За цю землю пан Висоцький Мартин мусив виплатити поміщиці Ригельської одноразово 400 рублів, які йому, у вигляді викупної суми, позичав під цю угоду банк, а потім він повинен був ще й виплачувати тій поміщиці щорічний чинш [291].
Загалом, «на круг», для поміщиці таке давало навіть більше коштів, ніж 30 «державних» рублів за одну десятину, які в свій час виплатили за купівлю землі в свою повну власність у слободі Кривотин Колцкой дворяни Нецевичі, однак це ніяким чином не було здирництвом. Бо на кінець ХІХ ст. в цій місцевості ціна прямої купівлі землі вже суттєво піднялася і становила тоді аж 60 рублів за одну десятину [312].
Таким чином діти Франца-Салезія придбали собі аж 2,2 км2 (загального) поля, заплативши за нього ціну 80 т зерна. Цілком можливо навіть, що ціну у два рази меншої його кількості. Розмір такого сільськогосподарського поля значно перевищував розміри тих маєтків, які в свій час отримали їхні далекі пращури від литовської влади при державному переселенню їхніх пращурів на землі західної Волині. Таким чином можна зробити висновок, що сімейство покійного Франца-Салезія в селі Баранівка аж ніяким чином не бідувало. Що стало тоді у нього для цього основою – окреме питання.
Слобода Кривотин Колцкой, де мешкали потім багато років діти Франца-Салезія, мала у 1842 році 28 «дворів» і проживало в ній тоді 31 чоловік та 28 жінок римо-католицького віровизнання. А у 1892 році в тій слободі Кривотин Колцкой існувало вже 48 «дворів» і мешкало там загалом 270 чоловіків та жінок, разом з їхніми дітьми, які притримувалися при цьому різного віровизнання. Між тим наприкінці ХІХ ст. загальна площа всіх земель цієї слободи становила лише 613,3 десятини, а площа її орних ґрунтів взагалі сягала на той час тільки якихось 128 десятин [280]. Таким чином площа орного ґрунту, яка стала припадати тоді в цій слободі на одну її фізичну особу, понизилася до загрозливих з точки зору голодування 0,47 десятин. В ту пору такі мінімальні за площею сільськогосподарські землі були спроможними забезпечити існування людей вже лише при зборах з них дуже добрих врожаїв збіжжя.
У 1892 році всі родини різних гілок роду Нецевичів мешкали в слободі Кривотин Колцкой саме на території її загального поселення, однак подворний перелік тих поселень в архіві не зберігся, тому визначитися із знаходженням їхніх домівок на карті слободи, яка наразі збереглася, немає можливості. А вже після 1907 року, коли було прийнято столипінський закон про «отруби», ті дворяни Нецевичі, в загальній кількості 9 родин, усі загалом переселилися мешкати до місцевості Великоднього болота, в урочище, яке йменувалося тоді Окрест Печі (Великоднє).
Взагалі наприкінці 19 ст. загальна кількість «дворів» в тій місцевості (село Кривотино Звягельське та слобода Кривотин Колцкой, разом, а ще й інші окремі невеличкі поселення поблизу них) значно зросла – до 116, а чисельність населення збільшилася там аж до 665 осіб. Тому цілком можливо, що саме внаслідок такого зростання загальної чисельності населення означених поселень помітно поменшали земельні паї у окремих її родин. Ні в тому селі, ні в тій слободі, жодна із проживаючих там родин не мала у 1913 році навіть 50 (трудових) десятин орної землі, не зважаючи на заборону правлячого Сенату (фізично) зменшувати розміри земельних ділянок в існуючих на ті часи окремих землевласників.
Разом із сусідніми селами Кривотин Ємільчинський та Кривотин Звягельський, які знаходилися на відстані 5 верст вже у Новоградволинському повіті, слобода Кривотин Колцкой припадала до Ушомирської римо-католицької парафії, Овручського деканату, яка загалом задовольняла релігійні потреби мешканців великої території із 88 поселеннями чотирьох повітів двох губерній [78,184]. Для обслуговування чотирьох поселень Новоградволинського повіту, та інших надто віддалених від того костьолу сіл цієї місцевості, в тій слободі, або десь неподалік від неї, мусила постійно працювати римо-католицька каплиця, яка була приписана до Ушомирського приходського костьолу. Однак цілком можливо, що її функції міг також виконувати там й так званий «пересувний олтар», який зовсім не потребував для себе існування якогось постійного приміщення суто релігійного призначення.
До 1846 року включно ніякої появи Нецевичей цієї гілки роду поза межами римо-католицької парафії Ушомирського костьолу не зафіксовано. Між тим у сповідних розписах Новоградволинського римо-католицького костьолу за 1848 та 1849 роки з’явилися записи про католицьку сповідь, яку в містечку Ємільчино відбули троє молодших братів Нецевичів – Францишек, Людвіг та Гонорат-Станіслав . Записів про сповідь двох старших братів родини, а також про сповіді обох їхніх сестер та матері, в цих розписах немає [408]. Але всі означені особи, безумовно, мешкали тоді вже саме у означеній місцевості. Однак на початку шістдесятих років в цьому містечку сповідувався вже тільки один з тих братів, Людвіг. Він продовжував сповідуватися у містечку Ємільчино також в 1861, 1863 та 1865 роках [308, 409].
Взагалі у римо-католицькій каплиці, починаючи з тридцятих років 19 ст., російською владою офіційно дозволялося, при цьому лише виключно Настоятелю того костьолу (!), до якого вона була приписана, служити церковні служби у великі пости, а також (наїздами) приймати там сповіді та виконувати обряди причащання. Права мати постійного священнослужителя така каплиця від російської (православної) влади на ті часи взагалі не отримала. Ніяких метричних книг в цій каплиці, та й у «пересувному олтареві», звичайно не велося, але в них таки існували «записові» (чорнові) зошити для дячків, складені переважно із окремих паперових сторінок різного походження, бо папір коштував тоді досить дорого, і саме записи з тих зошитів (сторінок), про хрещення та відпівання, переносилися потім до метричних книг (її) костьолу. Звичайно, якщо на подібне ще й була «добра воля» дячків того (конкретного) костьолу.
У 1877 – 78 роках кожен із костьолів Волинської губернії мав в середньому по три каплиці, причому деякі з тих каплиць навіть отримували більш високий статус філіальних [223]. Так Новоградволинський костьол мав тоді філіальні каплиці у містечку Ємільчино та в слободі Чернецький, дві каплиці у селах Пилиповичі та Юрковщина, а ще одну каплицю – на власному парафіяльному цвинтарі. Однак в метричних книгах (головного) костьолу (чорнові) «записи» цих філіальних каплиць, переважно по хрещенню та відпіванню, таки інколи не дублювалися. Між тим в самих архівах від (чорнових) «записових» документів усіх тих чисельних філіалів та каплиць римо-католицьких костьолів залишилося зараз взагалі небагато чого. Внаслідок такого виявилась суттєво втраченою метрична інформація цих часів, особливо про мешканців віддалених від костьолів сіл парафії.
Коментарі
Дописати коментар