4. Вступ
⬅️ | ➡️
Герасименко Всеволод
(Київ, Україна)
РІД БОЯР-ШЛЯХТИ НЕЦЕВИЧІВ
«Не знати що було до того, як ти народився, означає залишатися назавжди дитиною».
( Марк Тулій Цицерон )
ВСТУП
Для великого наприкінці 19 ст. окремого сімейства дворян Волинської губернії Російської Імперії герба Нечуя на прізвище Нецевичі їхнє власне походження, родовід, а також історія життя багатьох поколінь давніх пращурів загалом залишалися невідомими. Разом із тим документи, які збереглися і були виявлені в різних архівах при виконанні цієї розвідки, дозволяють беззаперечно наголошувати, що прадавні пращури цього сімейства вже мешкали в Україні-Русі, а конкретно на крайньому заході її, в землях Волині, ще навіть за часів наріжного існування на цій території двох окремих сусідніх держав – Корони Польського королівства (далі – Польського королівства або Корони) і Великого князівства Литовського, Руського та Жмайтського (далі – Великого Князівства Литовського).
При цьому кожне з поколінь тих бояр-шляхти Нецевичів завжди належало там до феодальної верхівки сучасного для них прадавнього суспільства. Але найменування членів тієї феодальної верхівки на згаданій території, а ще й у двох цілком різних країнах, з їхніми власними принадами та принципами для визначення цих найменувань, за минулі сторіччя не було постійним, доволі часто трансформувалося і взагалі декілька разів корінним чином змінювалося. Конкретному аналізу причин таких змін присвячена спеціальна історична література, однак вони в цій розвідці нас взагалі обходять [350, 358].
Існуючі на час затвердження вже в російському дворянстві у Нецевичів документи цього сімейства, які були подані ними до російської імперської Герольдії, містили лише свідчення про деякі епізоди з життя їхніх безпосередніх пращурів на протязі 18 ст. Крім того, вони дозволяли напевне стверджувати, що ця лінія роду (familia) шляхтичів Нецевичів мешкала на згадані часи, в попередній об’єднаній державі, Речі Посполитій, у межах земель її Овручського повіту, Київського воєводства, тобто дійсно на Волині.
Наведена назва цієї «держави обох народів» є прямим (фонетичним) прочитанням старовинною русинською мовою, яка існувала та постійно використовувалася у праминулі часи 1 та 2 тисячоліть нашої ери на всій території України-Русі, і яку в повній мірі наслідує її нинішній українській мовний діалект, двох слів із словника (старо)польської мови. Вони були використані в свій час для конкретного найменування цієї «держави двох народів» та для визначення самої суті проголошеної на ту пору її (майбутньої) великодержавної політики – rzech pospolita (польське фонетичне прочитання, означене кирилицею – «ржечь посполита»). У прямому перекладі на ту старовинну русинську (так звану староукраїнську), а також при перекладі на нинішню українську мови, при означеному (великодержавницькому) використанні тих двох польських слів, вони означали «справа загальна». Тобто політика нової «держави двох народів» повинна була стати сумісною справою обох об’єднаних сусідніх держав, Корони та великого князівства Литовського.
Взагалі при визначенні самої суті цієї об’єднаної держави повним еквівалентом перекладу двох означених слів є найменування її саме «республікою», тобто таким (окремим) словом, яке виникає при фонетичному прочитанні русинською (староукраїнською) мовою двох слів вже із зовсім іншого словника, а саме мови латинської – rex publico. У прямому перекладі ці два слова, при їхньому використанні в означеному (великодержавницькому) сенсі, також визначають саму суть того новоствореного об’єднання, тобто означають те ж саме, що було визначено раніше мовою польською – rzech pospolita, або «володіння загальне». Дуже чітко про таке наголошувала також законодавча формула їхнього об’єднання: «Польське королівство та велике князівство Литовське являють собою одне єдине та неподілиме тіло, а також неподілиму, але єдину республіку, яка об’єдналася та злилася в один народ із двох держав та народів» (другий трактат грамоти унії 1569 року).
Назва «держави обох народів» у вигляді єдиного слова, «республіка», бо згодом цим словом стали перекладати самий об’єднаний запис тих двох польських слів, «rzechpospolita», використовувалася у позаминулі часи досить часто і доволі відома. Однак наведений лінгвістичний аналіз цієї назви доречний тому, що окреме польське слово rzech в нинішній українській мові має не лише одне єдине семантичне поняття, яке вже було використане прямим чином вище, тобто «справа», але й інші синоніми, з яких ще один дуже близький до того суто фонетичного, але вже цілком українського, прочитання цього слова – «річ».
Внаслідок цього у старовинній україномовній літературі інколи можна зустріти назву «держави обох народів» взагалі у досить незвичному вигляді – Річ Посполита. Це, однак, цілком недолуга назва, бо половина її – прямий переклад на українську мову слова rzech, а інша – просто фонетичне прочитання слова pospolita. Звичайно, що така «назва» ніяким чином не може бути еквівалентом (класичного латинського) її найменування, та зовсім не годиться для визначення політичної суті означеної об’єднаної держави – «республіка».
В усі середньовічні часи існування Речі Посполитої, а до них ще й у прадавні часи, коли Корона управлялася цілком окремо, найменування там певних прошарків землевласників їхнього суспільства, які несли зі своїх земель обов’язкову тоді військову службу, шляхтою, тобто окремих осіб шляхтичами, яке безперечно поєднувалося із наявністю у них суттєвих майнових та певних громадських прав, мало за конкретну мету визначити саме членів вищих родів цих (обох) країн, тобто верхівки їхнього феодального класу [420].
Бо іншого визначення широких верств власної феодальної верхівки, тобто незалежного та повноправного сословія людей, Корона взагалі не знала і навіть самого такого слова, «князь» (kniaz), у старовинній польській мові ніколи не існувало. Тому, принципово, найменування шляхтич, яке є прямим перекладом латинського слова-визначення благородства родового походження конкретної особи, тобто стародавнього римського «nobiles», завжди означало в Речі Посполитої те ж саме, що й інші найменування членів верхівки феодального класу тих, та попередніх до них часів, в інших країнах Східної Європи та взагалі на території так званої Давньої Русі.
Ними там були найчастіше найменування землянин (земянин), боярин, нарочита чадь, в великому Київському князівстві, боярин та муж, або великий боярин, в Галицько-Волинському князівстві, муж, боярин та боярин-шляхта, в великому князівстві Литовському, боярин, як ознака вищого стану особи в когорті «вільних мужів», в великому князівстві Московському. Разом з тим у самому великому князівстві Литовському, де споконвіку існувала інша вельми чисельна когорта верхівки його феодального класу, відома під своїм окремим власним найменуванням, князів, підвалини походження яких буде проаналізовано в наступних розділах розвідки, бояри спочатку уособлювали собою лише нарочинний клас княжих товаришів.
Нарешті згодом з’явилося, «у широкому користуванні», новостворене саме в часи середньовіччя найменування вищих осіб наявного тоді в Московії феодального суспільства зовсім іншим словом, дворянин, і саме цей неологізм почали переважно використовувати з тієї пори для визначення верхівки феодального класу спочатку у самому Московському царстві, а згодом й у Російській Імперії [350, 358].
Існувала ще ціла низка інших особових визначень для боярських осіб світської аристократії, наприклад старші бояри, або пани, саме які зазвичай обіймали тоді різні державні посади, і таке інше [359]. Однак визначення суті боярської служби цих бояр та бояр-шляхти, бо обидва ці визначення осіб вищого стану у великому князівстві Литовському використовувалися без усякої відзнаки в усі позаминулі часи, було наступним: вони завжди виступали там «першим розрядом» вільних людей того князівства і складали його першостепенну дружину. Збереглися документи, які цілком певно свідчать, що суть боярської служби була однаковою для земель усієї Давньої Русі – «а він з тієї землі маєт нам службу воєнную земскую на коні добром служити, так, как іншиє бояре наші, люди добрі, служать, а більше того єму нам іншого не служити».
Разом з тим, вже із самого «початку времен», в давньому Польському королівстві, а згодом і в Речі Посполитій, визначення суті шляхетської служби осіб їхнього вищого стану поставало таким самим: «а маєт он нам і його потомки с отчизни своєй і з того приданія нашого нам і потомкам нашим службою воєнною служити часу войни, яко ім єсть обичаєм, боярам нашим, шляхтє» [361]. Дійсно, Кошицький привілей 1384 року цілком офіційно звільнив землевласників від усіх повинностей, окрім військової, та ще плати по 2 гроша з наявного у них лана. А в роки правління Ягайла (Владислава ІІ), польський король " взагалі була встановлена особова та майнова недоторканність шляхти.
Нарешті в першій конституції Речі Посполитої, прийнятій в травні 1791 році, шляхетське найменування верхівки феодального класу цієї держави було визначено остаточно, однак вже тільки через два століття після створення тієї держави, наступним, фактично об’єднуючим усі ці попередні його визначення, чином: «Звання стану шляхетського у Польщі визначаємо рівним з усіма званнями шляхти в будь-якому іншому місті».
В історіографічному аспекті дослідження походження, підвалин і подальшого трансформування мови прадавніх мешканців великої території так званої Давньої Русі, південна частина якої відома нині як самостійна держава Україна, є цілком окремим та навіть у теперішні часи ще досить специфічним розвідницьким завданням. Разом із тим територія нинішньої української землі в праминулі часи, вже з другої половини І тисячоліття нашої ери, згадувалася переважно під іншими двома особовими назвами, Русь та Руссія, а ще була відома під окремим найменуванням Русколунь. Бо саме південні її степи на початку того тисячоліття були місцем, де досить довгий час існувало племінне об’єднання скотоводів сарматського походження, яке йменувало себе аланами [377]. Навіть у наступну пору середньовіччя цю територію називали, найчастіше, трохи по іншому, ніж це робиться нами тут та зараз, бо для її найменування тоді зазвичай використовували одразу два з’єднаних разом для такого визначення слова – Україна-Русь.
Взагалі сам суто територіальний термін, Україна, як про це свідчить Іпатьєвський літопис, виник дуже давно, ще навіть раніше 1135 р. Цією назвою у літописі вже йменувалися тоді землі, які лежали на південь від Києва, у районі Переяслова. Спочатку цей термін дійсно був тільки суто територіальним і визначав лише прикордонні регіони стародавніх земель київського князівства. Але згодом, вперше у 1585 році, той прадавній територіальний термін, Україна, почав визначати вже геть усі південні землі Давньої Русі. А згодом він отримав ще й додаткове «навантаження», бо означеним (територіальним) терміном почали, поступово, визначати ті «держави», які послідовно виникали в пору середньовіччя на території України-Русі. Однак використання саме цієї назви, як суто «державницької», перейшло на окремі землі сучасної України взагалі ще трохи раніше, а саме наприкінці 14 ст.
Звичайно, у належному місці цієї розвідки доведеться окремо зупинитися на походженні самого територіального терміну «Русь», бо його вкрай некритичне, суто лінгвістичне, використання стало основою для створення російськими імперськими істориками цілої низки найрізноманітніших міфів. Цей територіальний термін використовувався вже із самого початку його появи, тобто з пори 1 тисячоліття нашої ери, для особового визначення місцевим населенням усього поземілля слов’янських вод, які тоді також виливались аж в два моря. Тобто для визначення широкої смуги території Східної Європи, яка простягалася від морів її крайнього півдня до земель досить далекої півночі. Згадані води, тобто річки, були названі на цій території відповідними для такого словами, виходячи із словника русинського діалекта слов’янської мови, яким населення південної частини цих земель почало (продовжувало) тоді користуватися. Для загального найменування річок у прадавньому словнику русинів існували навіть два окремі слова, які були наразі фонетично схожими – «рось» та «русь». Більш детально питання про походження означеного терміну і конкретні особливості його «державницького» використання будуть розглянуті в окремому розділі цієї розвідки.
У 1213 році тим подвійним територіальним терміном, Україна-Русь, за Галицько-Волинським літописом, визначалася також вся місцевість земель поблизу від річки Бугу, в тому разі землі досить далекого (Зарубіжного) Побужжя, що знаходилися тоді на кордоні із територіями, які споконвіку належали Польському королівству. Згодом, після приєднання земель того (Зарубіжного) Побужжя до Корони, вони отримали там вже іншу назву, а означеним терміном, Україна-Русь, стали на ту пору визначатися тільки ті землі, які знаходилися поблизу Середнього Подніпров’я.
Динарська раса, яка свого часу виявилася створеною декількома пришлими азіатськими народами в землях (майбутньої) України-Русі, ще на переламі пори нашої ери залишила у прадавній історії цієї землі певні підвалини для реалізації можливостей її подальшої розбудови на цілком окремі нації. Разом з тим вважається, що сам український народ, названий таким чином вже згідно нинішнього словника власної мови, єдина етнографічна цілісність, існує на своїй (українській) землі, як цілком самодостатня нація, лише із 11 ст. Чисельність (майбутньої) української нації буцімто сягала на ту давню пору (вже) близько 4,5 млн. осіб. Наразі реальних можливостей погодитися з цим висновком у нинішних істориків взагалі не існує, вважаючи за цілком необхідне мати для задоволення продуктових потреб кожної з тих (навіть) давніх осіб певну кількість орного грунту, про що піде мова у відповідних розділах цієї розвідки.
Однак «навіки приєднане» до Російської Імперії у 1654 році українське населення території України-Русі, згідно вердикту російського імператора, взагалі не зберегло за собою ніяких прав на власну національну самостійність, іншими словами саме з тієї давньої пори назавжди їх втратило. Бо такої нації, як українська, після того її, буцімто, «добровільного приєднання», в Російській Імперії взагалі «не існувало і бути не могло». Тому для російської влади, із суто політичної точки зору, виявилося наразі надзвичайно «доречно» перейменувати весь український народ, який став в цій Імперії виключно «российской нацией», спираючись при цьому саме на той (старовинний додатковий) територіальний термін «русь» («рось»).
Внаслідок таких імперських філологічних «викрутасів» про якусь окрему мову населення української землі в Російській Імперії годі було говорити. Взагалі, з 1700 по 1908 роки, там було видано 12 імператорських указів, урядових постанов та визначень Синоду, якими сама українська мова, а з нею вся багатовікова культура українського народу, повністю заперечувалися та відкидались. Однак на цьому епопея «боротьби» із українською мовою, та з самим українським народом, для «российской нации старших братьев» не скінчилася, бо за ще значно менший строк, вже у радянській державі, де ті «російські брати» наслідували цю Імперію з усією її великодержавницькою ідеологію, таких обмежуючих українську мову постанов встигли видати аж цілих 8 [375].
Нажаль навіть в нинішній самостійній державі, Україні, цей процес безумовного жадання повного винищення мови українського народа, вже місцевими, та зовсім «не згадуючими власного родства» маргіналами, не припиняється. Принаймні з їхнього боку має місце приниження, із неіснуючих на подібне та цілком вигаданих причин, і постійне паплюження власної мови етнічно (та етнографічно) окремого українського народа, що відрізняється від тієї російської, яка їм мабуть більше до вподоби.
Як це взагалі його мова сміє відрізнятися від «великого и могучего русского языка», коли два «братні» народи стільки років «жили разом»? ...
Однак про жахливий голодомор 1932 – 1933 років, при якому на залишеній в складі СРСР українській території від жорстокого, організованого тоді владою голодування померло близько 3,85 (3,94) млн. осіб, що становило до 17 % її наявного населення, мова в цій розвідці йти взагалі не буде. Як і про відсутність взагалі будь-якого голодомору вже навіть на тих сусідних та цілком подібних за якістю землях, які знаходилися (тоді) одразу за «новим кордоном» урізаної в свій час поляками (майбутньої) радянської держави – нинішньою західною межею Житомирської області України.
Коментарі
Дописати коментар