7і. Перипетії давнього людства.

              ⬅️                   |                 ➡️

7і. Перипетії  давнього людства.

в повідомлення

             Поява на твердій частині поверхні нашої планети перших живих істот, які для забезпечення свого життєвого існування користувалися вже киснем із (навколишнього) повітря, мала місце принаймні 550 млн. років тому. Поступово ці перші живі істоти поставали все більш та більш різноманітними і різнопрофільними, згодом вони розповсюдилися вже по всій планеті, а в існуючому тоді їхньому товаристві відбувалася певна «спеціалізація». Внаслідок такого 200 млн. років тому на Землі з’явилися (вже) чисельні представники яйцекладущих тварин, добре відомі зараз під загальною назвою динозаврів. Ера переважного розповсюдження на планеті саме цих яйцекладухів, окремі екземпляри яких важили до 80 тонн та мали розміри до 25 метрів, сягала принаймні 130 млн. років. Після панування цих тварин на Землі настала епоха розповсюдження по поверхні планети вже значно менших від них ссавців, окремі види яких панівнують тут ще й досі. Різноманітні мавпи, верхів’я еволюційного розвитку тих ссавців, з’явилися серед означених тварин вже також доволі давно - не менше ніж 10 млн. років тому.

             Однак, не зважаючи на такі довгі терміни свого земного існування, ні ті чисельні різновиди динозаврів, які мали напрочуд розвинутий та великий мозок, який цілком забезпечував їм належний слух, зір і нюх, та в минулому дозволив цим яйцекладухам досить безтурботно прожити на планеті принаймні у 70 раз довше, ніж на ній існує зараз нинішнє людство, ні різноманітні мавпи, які також живуть на ній значно довше того людства, але «лише» у 5 разів, не спромоглися залишити на майбутнє жодних слідів своєї розумової діяльності. Єдиною метою повсякденної діяльності усіх тих минулих тварин, при цьому багато мільонів років поспіль, поставало тільки постійне забезпечення себе їжею, та виконання обов’язків по подальшому подовженню існування кожного їхнього (окремого) роду. Навіть мавпи роду бонобо, клітинний генетичний хроматик яких співпадає із відповідним хроматиком людських осіб аж на цілих 98,5%, як й усі інші тварини, залишили по собі для нас, нинішніх людей, тільки виключно власні кістяки. Існування цих бонобо, ДНК яких найбільш схожа з людською, при цьому які декілька мільонів років поспіль вже взагалі жили поряд із людьми, також геть нічого для них в тій ситуації із (набутою) розумовою діяльністю не змінило, вони навіть не змінили свій власний фізичний розвиток за цей час та не спромоглися нічому у людей навчитися, можливо що й на краще.

             Важко зробити, на нинішній стадії ще цілком непевних знань про людський мозок, якісь висновки відносно реальних подій, що відбулися на Землі одразу вслід за появою на ній вже інтелектуальної по своїй основі соціально-людської форми живої (білкової) речовини. Оскільки самі механізми поєднання нейронів мозка в єдине (солітоно–голографічне) польове утворення інтелектуальної основи ще й досі залишаються цілковито загадковим явищем [424]. Крім того, відсутність у прадавніх людей будь-яких можливостей для фіксації (історії) того що з ними колись в праминулому коїлось, та ще навіть в пору проходження останнього міжльодовикового “голкового вушка”, відбувалося, зводить зараз усе в цьому плані лише до дослідження окремих артефактів, які по ітогам діяльності цих прадавніх людських осіб залишилися доступними. 

             А також до формулювання деяких загальних висновків, які із результатів цих досліджень можна було б цілком напевне зробити – головним чином відносно рівня досягнутих у свій час тими особами (реальних) набутків їхньої розумової діяльності. Звичайно, що вже з самого початку новоотримана людьми інтелектуальна основа тієї розумової діяльності дозволила їм невдовзі значно покращити своє орієнтування у навколишньому світі та почати досліджувати його. Внаслідок такого первинні пращури людства з часом покинули свою прабатьківщину, острів Мадагаскар, і якась частина їх перебралася мешкати звідти до сусіднього континента Африки. Там у давнього людського суспільства з’явилися цілком конкретні «порогові» критерії, які безумовно можуть свідчити про досягнення їм наступних (інтелектуальних) набутків їхньої розумової діяльності: оволодіння вогнем, використання його для постійного приготування їжи, напрацювання навиків виготовлення різноманітних знарядь для охоти та рибальства, і таке інше.

           Нажаль залишків давніх кострищ або використаної для них деревини, які б дали можливість реально оцінити час виготовлення, чи навіть лише саму пору використання тих артефактів, із таких прадавніх часів як сто тисяч років, взагалі не зберігається. Однак винайдені зараз способи дослідження у нині живущих на Землі людей особливостей розташуванні білків в окремих місцях їхньої ДНК, у так званих маркерах, закарбованих в структурі останньої ще від пращурів, таки дозволили певним чином дослідити генетичну історію людства вглиб, принаймні аж до пори в 200 тис. років тому, коли воно, переважно, ще мешкало саме на теренах Африки. Звичайно, що окремі групи цих африканських осіб відходили з тієї місцевості, продовжуючи свої дослідження довкілля, в інші землі планети, ще у зовсім праминулу давнину. Наприклад в землях нинішньої Турції ці прадавні особи перебували вже навіть 1,17 млн. років тому. Там вони залишили по собі артефакти (рубала) тієї пори, виготовлені на окремій невеличкій стоянці, яка збереглася, але оселитися у тих нових місцях на постійне помешкання, та перевершити там досягнення своїх пращурів у розбудові людського суспільства на батьківщині, в Африці, так і не спромоглися. Надто вже жорстокими до тих людей виявилися (власні) голографічні польові матриці неньки-Землі. 

          Мабуть ще доведеться, наразі, чекати чогось подібного до дослідження ДНК і при з’ясуванні особливостей функціонування самого людського мозку, нашого та пращурів, можливо що й у часі, однак він все ще досі перебуває для нас утаємниченим. Звичайно, що розумові здібності людства в ті прадавні часи, за відсутності якихось способів їхньої реальної фіксації, бо у людей на ту пору існувала взагалі лише тільки виключно (примітивна) усна мова, оцінювати вкрай важко. Цілком примітивними виглядають також і вироби їхньої прадавньої кам’яної культури. Однак саме зародження справжньої (художньої) культури у людської спільноти в Африці та Азії всеодно відтермінують зараз вже до прадавньої пори у 70 тисяч років тому.

           Бо окремі моменти із життя людей, які мали місце у минулі прачаси, і тепер досліджені та з’ясовані, дозволяють зробити саме таки (цілком певні) висновки про стан функціонування їхнього мозку на ту пору. Так на теренах (нинішнього) Ізраїлю, 100 тисяч років тому, в похованні двох осіб із роду Homo sapiens, для однієї з них в головах були покладені, скоріше за все для використання «на тому світі», рога оленя, а у другої в руках знаходився череп ведмедя. Але трохи згодом, в печері Шанідар, в Північному Іраку, вже у більш «свіжому» шарі грунту, часів 70 – 50 тисяч років тому, археологами був знайдений, при цьому безумовно що саме похованим, скорчений кістяк старого однорукого неандертальця, без будь-яких сторонніх предметів «для того світа» навколо нього. Разом з тим цей небіжчик виявився покладеним тоді аж на шість різних квітучих рослин, тобто це прадавнє поховання виявилося виконаним його соплемінниками вже із ритуалом принесення трав, які у черева цього однорукого розміщені не були.  

              Дослідження пильці цих трав дозволило зробити висновок, що в (народній етімології) минулого суспільства, навіть й у такі взагалі прадавні часи, при цьому (наразі) ще й в неандертальців, вже мав місце тотемно-статевовіковий розподіл тих ритуальних трав, які на ту пору вже безперечно використовувалися при обряді поховання. Це безумовно свідчить про цілком давню традицію їхнього використання людьми у поховальному обряді, однак (визначальна) ритуальна роль кожної із використаних у цьому конкретному випадку трав, які виявилися згодом зафіксованими в шумерському вінку богині Ішхари, все ще не з’ясована.

            Та головне полягає в іншому. Вже на ті прадавні часи, ще взагалі задовго до пори сорокового тисячоліття, із його помітною зміною на краще інтелектуальних набутків людства, у пращурів вже існував, безперечно, цілком розвинутий міфоритуал поховання, який зараз відомий як дошумерський. Детальному дослідженню цього дуже складного міфоритуалу, у якому надважливішу роль складає розпис путі по підземному водному світу, вночі, через 12 врат, померлого сонячного бога, що саме і визначає той «ритуал переходу» його від смерті до нового життя, присвячено зараз вже багато публікацій різних авторів. Саме цьому питанню, з самого початку, були присвячені декілька публікацій відомого шумеролога Кіфішина А.Г. " Кіфішин Анатолій Григорович, шумеролог " , який взагалі вважається основоположником дослідження тих подій (новітнього) міфоритуального підходу, які відбувалися у прадавнині [425]. Цей підземний шлях сонячного бога, із суто прашумерським переплітінням чергування на «тому світі» відповідних мандрівників, цілком укладається в систему ще доєгипетського стану і своїм корінням безперечно виходить аж у часи пізнього палеоліту.

              Взагалі ж у світі існують зараз дві давні передфілософські системи. Первинною з них виступає древня онтологічна, яка виникла безумовно на самій зорі того палеоліту і навіть ще раніше. Вона є вічною, бо була, наразі, розроблена та заснована давніми людьми на міркуваннях ще цілком предметних. Сенс висновків, які випливають із тих давніх предметних міркувань – можливість визначення шляхів відновлення душі (кожної) живої істоти на основі використання для цього деяких священних речей. Останні зазвичай асоціювалися тими пращурами із різними частинами тіла самих живих істот (їх існувало аж до 200), а також із набором певних ритуальних трав та «писаного» каміння [425]. Саме їхні конкретні назви визначали найдревніший шар в семантиці існувавших раніше у пращурів божественних імен.

               Глибинні уявлення про життя та смерть також були тоді нашими пращурами напрочуд детально розроблені. Так ще у давньому міфоритуалі пращурів, в пору раннього палеоліту, існувала певна формула для опису низходу існувавших тоді в їхній уяві «богів із праха» до преісподньої. І розробили цю формулу низходу, зважаючи за наявний факт використання певного набору ритуальних трав (вінка Ішхари) при похованні небіжчика не менше ніж за 50 тисяч років по цьому, ще зовсім прадавні пращури усього нинішнього людства, які взагалі походили із дуже далекої від наших часів дошумерської пори. Бо сама семантика ритуальних імен богинь та богів, які були пов’язані у тих пращурів із «прахом», своє коріння має в їхніх зовсім ще прадавніх (та предметних) уявленнях про життя та смерть. Таким чином ще тоді уяви пращурів про навколишний світ поставали вже доволі складними.

             Згідно законів антогоністичності, притаманних космосу, саме «боги праха» були буцімто тими сутностями, які володіли здатністю перетворювати (свій) прах на траву, тобто перевертати усе на зворот, в живу матерію. Тому амбівалентність буття – небуття в космічному середовищі вже взагалі перемістилося для наших пращурів з часом у середовище людське, де саме вінок Ішхари із його архаїчними перехресними ритуалогемами та семантичними назвами окремих ритуальних трав, став моделлю їхньої смерті – відродження. 

             В спробах з’ясування конкретних назв найдревніших верств вигаданих людьми «богів праха», і самого менталітету прадавнього людського суспільства, необхідність дослідження та аналізу існуючого (нині) пантеона шумерських богів визначається вже із цілковитою необхідністю. Бо саме в цьому пантеоні давніх богів, в багаторівневій системі його епіклез – їхніх власних ритуальних титулів, був сконцентрований для пращурів у минулому весь той давній (поховальний) міфоритуал та багато відповідаючих йому смисло-образів. Таким чином вже тоді (майбутній) міфоритуал Чатал-Гуююка, добре відомий нині принаймні на рівні 7 тисячоліття до нашої ери, тобто також ще цілком дошумерський, мав для цих пращурів не тільки наявну можливість, але й певну необхідність реально існувати, та використовуватися ними у повсякденному житті.

             Бо в усі праминулі часи найважливішим для давніх богів, звичайно з точки зору пращурів, поставало саме те, хто ж таки створював (для них, минулих) їжу, яка завжди була конче необхідною складовою для досягнення вічного відродження цих вигаданих для упокоєння «на тому світі» сутностей. Бо подібне (вічне) відродження, наразі, очікувало і самих цих давніх пращурів, оскільки в тій древній онтологічній системі дійсними творцями життя та благ на землі виступали, при (постійному для тих богів) дійстві створення їжи, саме вони. І тому, в цьому сенсі, з їхньої сторони, головним поставало визначення реальної ролі прадавніх трударів дошумерського епосу – бо саме останні ще на самому світанку існування нинішньої людської цивілізації вже спромогтися перебудувати довкілля у цілком пригодний для проживання людей (та минулих богів) світ. Таким чином найнижчий із нині відомих, первинний прошарок народів Північного Кавказу, ще взагалі дошумерський та прото-єгипетський, дійшов до нас принаймні із часів середнього палеоліту. І вже саме на нього посіли потім наступні пра- та протошумерські людські нашарування, які сформувалися в тій місцевості лише у пізньому палеоліті та мезоліті. 

              В ту прадавню пору, ще взагалі задовго до розробки нині існуючих релігійних уявлень про навколишні «світ» та «той світ», у (східного) суспільства виникла ще одна передфілософська система, відома зараз як кольорова семантична модель, в якій, вперше, забезпечення того вічного відродження людських осіб надавалося вже не тільки за рахунок дійства створення ними їжи для минулих богів, які це відродження цим людям тоді буцімто постійно забезпечували, а «божественними шляхами». Означена модель існувала паралельно із онтологічною та визначала вже наступний шабель розвитку існувавших на ту пору примітивних уявлень про навколишній світ у наших первісних пращурів. Існуючі написи тієї прадавньої пори в печерах Іспанії, інколи зроблені ще взагалі у зовсім прадавню пору негляціальної історії людства, ХХХY тисяч років тому, свідчать при цьому про невпинний творчий розвиток минулих ритуальних ізоглос навіть у неандертальсько-оріньякських племен.

            Звичайно, в цій суто генеалогічній розвідці неможливо навіть наважитися на аналіз прадавньої історії людської цивілізації, особливо в світлі новоотриманих даних про неї. Так, наприклад, існують ще й прадавні і чисельні священні тексти дошумерських спадків гігантських святилищ тієї самої негляціальної історії людства ХХХY – ХХХYІІ тисячоліть до нашої ери, які були виявлені вже тільки у ХХІ столітті нашої ери в Карпатських горах. І вони, чомусь, також цілком вільно та звично читаються по тим сілабаріям із записів Кам’яної Могили, вік яких сягає лише ХІІ тисячоліття до нашої ери, при цьому дешифрованими вже по (майбутньому) шумерському письму. Згідно ж висновкам, які зробив визначний шумеролог Кіфішин А.Г. . XE " Кіфішин Анатолій Григорович, шумеролог " , в цих Карпатських святилищах існують написи, зроблені ще принаймні у ХХХІІ тисячолітті до нашої ери, які можуть (якимось чином) свідчити про знаходження реальних підвалин тієї (майбутньої) шумерської цивілізації саме в цій українській місцевості. Між тим (реальні) шумери взагалі ніяким чином не могли бути авторами цих прадавніх (ритуальних, при цьому на основі майбутнього шумерського письма) написів текстів в тому (священому) петрогліфічному карпатському комплексі. Таким чином в майбутньому їхні жреці виступали, звичайно кожен в свій час, лише виключно їхніми (наступними) переписчиками та користувачами, однак що саме поставало для них при такому дійстві основою – наразі невідомо. 

             Зважаючи на те, що в означені вище часи вся територія України ще взагалі була безлюдною, доводиться вважати, що ці особи, які викарбували той напис у цьому святилищі, прийшли в Прикарпаття із Балкан, куди вони безперечно потрапили із земель Передньої Азії, через існувавший тоді кам'яний перешійок Боспору, та ще й в зовсім прадавні часи вже створили там постійний притулок на землях (нинішніх) Австрії та Чехії. Скоріше за все ними поставали саме ті особи, які безумовно мали у своєму геномі новітніший ген Microcephalin та/або ASPM, а досягнута ними на ту давню пору інтелектуальна міць виявилася доволі високою. Інакше дуже важко уявити собі настільки швидке перетворення цими людськими особами давнього абстрактного мистецтва їхніх минулих пращурів-африканців, та навіть художніх досягнень мешканців печери Фогельгерд в Німеччині, вже звичайно тільки після проходження згаданого міжльодовикового «голкового вушка», у ХХХYІІ тисячолітті до нашої ери, на рітуальні ізоглоси та первинні ідіограми майбутнього письмового набуття людства. Звичайно, що на їхній власній батьківщині, тобто землях Передньої Азії, письмові та ідіографічні досягнення тих давніх осіб, нащадки яких пішли потім на Балкани та в Прикарпаття, також залишалися відомими, хоч знайти там самі їхні прадавні носії поки що, наразі, дослідникам не вдалося.

              Між тим у землях прадавнього поселення Гекеблі-Тепе, в азійській Анатолії, детальніше про яке буде йти мова в подальшому, знайдені споруджененими, в пору його найбільшого розквіту, а саме у YІІІ – YІІ тисячоліттях до нашої ери, тобто ще також цілком в дошумерські часи, 20 кораблів-лабирінтів «для спасіння грішних душ», конструкції яких були виконані у вигляді цілком звичних (нині) храмів. Ті визначні за своєю архітектурою храми-кораблі, загальною чисельністю 20, з яких розкопано в тому поселенні поки що лише 4, споруджувалися тоді спочатку напрочуд старанно та довго, і на їхніх (гранітних) стелах-стовпах були викарбувані чисельні об’ємні тотеми високої художньої якості та виконані ще дошумерські протонаписи. Що складало основу для тих протонаписів - все ще з’ясовується. Про самі ж ці споруди більш детально мова також буде в подальшому. 

              Означені храми-кораблі були (згодом) наповнені їхніми будівниками камінням, яке буцімто відповідало, за віруваннями населення прадавнього Гекеблі-Тепе, певному ступеню реінкарнації тих «грішних душ», і саме з цим камінням вони повинні були, наразі, досягти території «пристані-фортеці», збудованої для цього (в прадавньому минулому, майже за три десятки тисяч років до тієї пори!) саме у Карпатах. Там ці «грішні душі» мусили перероджуватися у 47 святилищах, а їхні закам’янілі перевізники, кораблі-лабіринти (по шумерські – «магури»), частина яких, буцімто, досягла таки в минулому своєї мети, обернулися у згаданій місцевості Прикарпаття на 24 горні верхівки із такою звичною для (майбутніх) шумерів назвою, Магура. Досліджене вже зараз Карпатське скельне святилище для «спасіння грішних душ» розташовано у передгірській місцевості Косівського району, Івано-Франківської області. Цими роботами там керує професор-історик Кугутяк М.В. із Прикарпатського університету [426].