63. Переселення першої лінії роду на схід Волині. Ксаверово.
63. Переселення першої лінії роду на схід Волині. Ксаверово.
На початку 18 ст. двоє членів першої лінії роду, кожен із своєї нагоди, залишили захід Волині разом з родинами. Можливо головним приводом для зміни ними місця постійного помешкання стало те, що прадавня батьківщина цієї лінії роду в селі Паридуби, разом із іншим майном Базиля, вже мала тоді певну перспективу потрапити до сторонніх рук. Юридично таке сталося однак лише 1736 року, коли король Август 3 передав маєток та землі в селі Паридуби, вакантні після шляхетних Нецієвичей – і тільки ці землі! – Адаму Бржостовському , каштеляну мстиславському, старості довговському [67].
Невідомо хто був той останній, після якого по першій лінії роду там взагалі не залишилося нащадків і ті прадавні землі його «впали до диспозиції» короля. Однак цілком вірогідно зробити висновок, що можливо геть усі гілки першої лінії роду Нецевичей, які тільки ще залишалися мешкати на заході Волині, таки згасли, або виїхали звідти на початку 18 ст., бо навіть не стало кому передати ті землі, якими рід володів там чи не 300 років поспіль!
Донька Яроша, Констанція, з села Смидіна, 26.ІІ.1685 р. одружилася із Станіславом Могільницьким , який був родом з сусіднього села Могільна, тобто вона народилася близько, а скоріше за все ще взагалі до 1670 року [227]. Отримавши у селі Смидіно добра після смерті батька, вона негайно через суд владнала з чоловіком їхнє спадкування – мор 1692 року добряче усіх налякав [56].
Є певна вірогідність, що саме в цій родині було народжено та виховано принаймні двох синів – Миколая та Томаша, а також, і це вже безумовно, доньку Катерину. Остання одружилася із Жозефом Заржецьким та залишилася мешкати у селі Городищі, яке споконвіку становило батьківщину (отчину) декількох ліній і багатьох членів роду Нецевичів [68]. Томаш Могільницький також постійно мешкав саме на заході Волині, де обіймав в 1745 році посаду гродського пршемильського судді та був мечником землі хелмської [69]. Певні конкретні матеріали розвідки про подружжя Констанції та Станіслава викладено ще й у розділі “Деякі додаткові свідчення”.
Цілком можливо, що однією з перших в цій лінії роду, видавши доньку заміж, тобто вже у другому десятилітті 18 ст., покинула захід і переїхала мешкати на північний схід Волині саме родина цієї Констанції. Однак немає жодних сумнівів, що таке у ті часи дійсно зробив її стрий і майже одноліток, Андрій Нецевич, мабуть що разом із родиною сина Миколая, чи скоріше за все «при ній», який вже тоді був на посаді підстолія волинського, як про таке свідчить документ 1712 року [47]. Таким чином ця особа безумовно отримала до того часу певне «підвищення по службі», можливо разом із призначенням виконувати її саме в означеній вище східній місцевості Волині.
Андрій Ярошевич та обидва його сини, а надалі їхні нащадки, оселилися в Овручському повіті, але коли конкретно це сталося та на яких умовах з іншими членами різних ліній роду відбувся той переїзд – невідомо. Чому вони не спадкували потім земель в селах Паридуби, а також Моковичі, історія придбання та наслідування яких викладена у розділі “Друга лінія роду. Герб Яніна”, залишилося також нез’ясованим. Тим більше виникає питань з цього приводу, бо навіть сам Андрій Ярошевич безумовно був ще живим у 1731 році [70]. Таким чином він прожив аж ніяк не менше ніж 60 років.
Миколай Андрієвич одружився з дочкою хорунжого військ панцирних із Луцького повіту, Станіслава Маріяновського. Ім’я його дружини не збереглося. Скоріше за все Миколай познайомився із своєю майбутньою дружиною ще в дитинстві, бо вже бездітний на схилі своїх 90 років стрий його діда, Миколай Іоаннович , який залишився тоді без прямих кревних нащадків, найвірогідніше передав у спадок саме його батькові свій маєток в селі Бруховському. Таке наслідування нерухомого майна було цілком конкретно записано, відносно небожа Андрія, як можливого спадкоємця Миколая , у документах про ту послідовню, яку рід намагався створити у 1694 році в місцевості Хотівль.
Тесть Миколая Андрієвича , син чашника плзенського Олександра Маріяновського , володів значною нерухомістю в Волині. До неї належали маєтки в селах Деркал (Додеркал?) та Щуріно у Луцькому повіті, а також маєток в містечку Ксаверово, Овручського повіту, та ще дещо в інших місцях, оскільки в уступному запису 10.І.1729 р., який було занесене до овручських гродських книг, Станіслав Маріяновський відписує різні маєтки одразу чотирьом чоловічим особам – синові Антону та трьом зятям.
Третім зятем, можливо одруженим на наймолодшій дочці Станіслава Маріяновського, якраз і був Миколай Андрієвич. Мабуть його родина оселилася мешкати, після переїзду на нове місце помешкання, саме в маєтку, яке знаходилося у містечку Ксаверово, тобто в Овручському повіті (зараз це – Малинський район, Житомирської області). Таке переселення родини Миколая мало місце ще разом із його батьком, і вже на 1729 році він встиг виконати головну умову тестя для уступного запису ним того маєтку родині доньки – своїми (дідовими?) грішми розрахуватися за борги по ньому отцям-ієзуітам, яким споконвіку належала ця місцевість. Не зважаючи на те, що цар та великий князь московський Олексій Михайлович передав містечко Ксаверово (назване ним Саворов) Києво-братському монастирю ще 31.ХІІ.1659 року. Тому цей маєток, разом із селянами та усіма належними принадами, було передано Миколаю Андрієвичу тестем без права домагатися його зворотного повернення, тобто – назавжди.
З нащадків у родині Миколая Андрієвича відомий наразі лише один син, на ім’я Іван, який народився близько 1725 року. Можливо він ще тримав щось в руках із матеріалів про підвалини походження герба своїх пращурів, але в кінці 18 ст. його прямі нащадки вже не мали про це жодної конкретної уяви – принаймні у дворянських документах цієї гілки роду про княжну Ружинську та про її дітей, відсутні будь-які згадки [71]. Вся та інформація про походження роду залишилася для його нащадків лише на рівні усних пам’яток, які, однак, таки ще передавалися наступним його поколінням навіть через століття по тому, наприкінці 19 ст. Між тим вже на кінець 18 ст. ніяких документарних генеалогічних свідчень про своє дійсне походження, та минуле родство, цей рід зберегти не спромігся.
Існує єдина згадка про другого сина Андрія Ярошевича , пана Міхата Нецевича "Михайло" із Овручського повіту, який у 1752 році подавав там до суду екстракт з документу по люстрації міста Овруч [72]. Але, окрім проживання обох братів Андрієвичів в одному повіті, геть нічого більше про того Міхата невідомо, нащадків він, вірогідно, не мав, або можливо не спромігся їх виростити, бо ніяких згадок за них знайти не вдалося.
Іван Миколайович 22.І.1747 р. взяв шлюб із Олександрою Яблонською . Мабуть на посаг дружини родина придбала собі ще й поселення Соболіовку (Собольовку), поблизу нинішнього міста Коростень. Принаймні вона володіла цим поселенням у 1756 році і цілком вірогідно взагалі невдовзі оселилася там. В той час Іван Миколайович увладнював через суд свої взаємини із орендарями цього поселення. Родина мала двох синів – первістка Ігната, який народився у 1748 році, та Петра.
Ігнат Іванович 13.YІІ.1774 р. одружився із Агнетою Іваницькою, 1756 року народження, дочкою Станіслава Іваницького та Хелени Барожицької , за якою взяв посаг у 2.000 пол. злотих. Родина його брата Петра , який теж взяв у ті часи свій шлюб, залишилася однак невідомою [73].
Ігнат та Агнета мали четверо синів та доньку. Їхній первісток, трьохіменний Віктор-Станіслав-Костка, який народився в селі Іскорості, що знаходилося поруч із нинішнім містом Коростень і неподалік від поселення Соболіовка, був охрещений ними в Ушомирському парафіяльному костьолі 19.ІХ.1776 р.. Потім в них з’явився на світ у тому ж самому селі син Шимон (Семен), який народився 1781 року. А вже у селі Кутищі, куди тоді перебралася мешкати родина Ігната, в них народився третій син, двохіменний Франц-Салезій , якого охрестили в Ушомирському парафіяльному костьолі 30.І.1783 р.. Донька Розалія народилася у цього подружжя 1789 року, вже у селі Чарнобилька, а крім того до 1795 року у них, мабуть в тому ж селі, народився ще один, пізній, син Нікифор , який беззаперечно помер у ранньому дитинстві, бо будь-які згадки про нього після Y ревізії взагалі відсутні.
На додаток до викладеного є сенс зазначити, що це сімейство із першої лінії роду мабуть взагалі відзначалося, і це в ті прадавні часи, певною схильністю до «зміни місць помешкання». Такий потяг сімейства до змін тих місць, у зазначеній вище лісостеповій болотній бездорожній місцевості, яка знаходилася значно північніше Житомира, навіть для вільної шляхти, що ще не була закріпаченою якимись «околичними» обов’язками, поставав тоді досить таки нетиповим явищем. В результаті цих чисельних переїздів місця помешкання сімейства Ігната витягнулися там взагалі досить довгою смугою, від Коростеня до Малина, тобто на сотню кілометрів, а від Малина ця смуга ще й загиналася в напрямку на північ від нього – до «рідного» містечка Ксаверова.
У другій половині 18 ст. в Речі Посполитій наступила тяжка економічна криза і почався період повальних злидень у переважної частини її належного землеробського населення. В ті часи землеробство на переважній частині її території навіть взагалі перестало себе окуповувати, тому десь з 1775 року в цій країні стало розповсюджуватися нагальне пиятство, за якого кількість шинків там зростала буквально кожного дня.
Чи не з нагоди цієї економічної кризи, що її спричинило надлишкове виробництво зерна на богатих південних чорноземах країни, яке декілька років перевищувало усі нагальні потреби суспільства, ціна на те зерна стала надто низькою та навіть не окуповувала обмолот і оплату перевозу його на ринок. Внаслідок такого фінансові справи родини Ігната, яка хазяйнувала тоді на бідних нечорноземних ґрунтах Овруцького повіту, вже до 1783 року постали вельми кепськими. Бо спочатку було продано поселення Соболіовка, у 1782 році, а потім від імені батька та синів, тобто назавжди, було продано, 20.ІІІ.1783 р., маєток в містечку Ксаверово, шляхтичу Валентину Пружинському, за 2.200 пол. злотих.
На той час у цьому невеличкому вільному містечку, яке вже здавна підпорядковувалося магдебурзькому праву, мешкало загалом 300 осіб, з яких 73 були євреями, і лише декілька – поляками. Трохи пізніше, вже в 1795 році, в ньому налічувалося загалом 47 «дворів» податного населення та 15 «дворів» євреїв. Можливо, що три «двора» із 47 належали там таки чиншовій шляхті, бо їхні власники мали аж «почвертні» земельні наділи, кожний загальною площею у 27,6 га. Взагалі ж само містечко Ксаверово поставало тоді центром величезного Ксаверівського ключа, загальною площею від 90 до 140 тис. десятин, який належав дуже багатій особі тих часів – його ясновельможності Проту графу Потоцькому [317]. Конкретна статистична інформація, яка була взята із інвентарного опису цього Ксаверівського ключа, наведена в додатку № 1.
Не слід виключати версію, що ще на переломі вісімдесятих років 18 ст. граф Прот, майбутній сенатор та київський воєвода, тоді ще дуже молода за віком, але вже цілковито заповзята особа, поступово почав позбуватися шляхтичів-конкурентів у своєму ключі. Можливо саме йому особову вдалося примусити Ігната Івановича продати там свій родинний маєток та взагалі покинути цю місцевість. Однак ці гроші ще взагалі могли стати потрібними й самому Ігнатові, щоб розрахуватися ними за якісь борги внаслідок допущених ним особову хиб під час управління чужими маєтками в селах Іскорості та Біля, за періоду важкої економічної кризи в країні.
Такий висновок можна зробити, оскільки після продажу маєтку в містечку Ксаверово, вже після приєднання цієї території до Російської Імперії, враз збідніла родина Ігната вимушена була перебратися мешкати взагалі на “чортові кулички” – до далекого від тих північних земель села Чарнобилька (Чернобитка), де окрім неї проживало ще тільки три родини католицького віросповідання [74]. Як би воно там не було, однак більше Ігнат Іванович в той Ксаверівський ключ ніколи не повертався, навіть після приєднання усієї північної території Волині до Російської Імперії та (наступної) зміни у ньому власника.
Село Чарнобилька знаходилося «u rudnia Rasienska», і лежало на схід від села Расна (Rasna). Взагалі наприкінці 18 ст. різноманітних руднів в Україні існувало напрочуд багато, тому визначитися із їхнім конкретним призначенням на ту пору зараз доволі складно. Ця рудня була поселенням, сусіднім із селом Расна (Rasna), яке знаходилося на північному сході від великого села Бараши, на відстані у 10 км. Означена рудня була наведена на карті Волинської губернії 1849 року [404].
Ще у Російській Імперії назва цього досить малого села трохи трансформувалася – замість «Расна» почали використовувати інше найменування, «Рясна» (Рясное), але це село існує ще й досі, на суттєву відзнаку від тієї «rudnia» та інших поселень поблизу від нього. Останні взагалі зникли за минулі 220 років, або, найвірогідніше, просто в свій час злилися з тим селом. Бо вже у 1855 році воно стало великим сільським поселенням та мало аж 49 «дворів» і принаймні 350 мешканців, а біля нього визначався тоді ще й окремий фільварок.
Саме тут, у селі Чарнобилька (Чернобитка), яке було наведено на карті Польші, Курляндії, Прусії, Померанії, Шлезії та Російської Імперії, виданої ще в Речі Посполитій до 1796 року, народилися Розалія та Нікифор. З часом, однак, вже після 1790 року, але ще до часів Y ревізії, родина Ігната Івановича перебралася мешкати до села Баранівка, яке тоді належало адміністративно до Овручського повіту, Волинської губернії, та припадало там тоді до парафії Малинського костьолу. Родина була переписана в документах 5 ревізії серед шляхти села Баранівка, де вона взяла в чинш землю та спромоглася створити там згодом нове «родинне гніздо».
Однак в цьому селі, де у 1803 році проживало загалом 179 осіб чоловічої статі, родина Ігната жодним чином не входила до складу 12 його поважних власників, оцінка загального майна кожного з яких перевищувала 3.700 злотих [249]. Через певний час адміністративне підпорядкування села Баранівка змінилося, і воно стало належати вже до Малинської волості Радомишлівського повіту Київської губернії, а ще «переломилося» при цьому до парафії Ушомирського костьолу. Зараз село Баранівка адміністративно підпорядковується Малинському району, Житомирської області.
В Речі Посполитій землі цього села були королівськими, а в Російській Імперії стали наразі державними. Члени родини Ігната по усім трьом ревізіям тих часів, 1795 року ( 5 ), 1811 року ( 6 ) та 1816 року ( 7 ), були записані до складу чиншової шляхти цього села, а трохи згодом в ньому стали мешкати й власні родини двох його синів [71].
Ігнат Іванович помер 18.Y.1810 р. і служба по ньому відбулася вже в Ушомирському парафіяльному костьолі. Загалом він прожив на цьому світі 62 роки. Дружина Агнета залишила свого чоловіка вдовим ще 26.ІІІ.1800 р., тобто вона пішла з життя у віці всього тільки 44 років.
Коментарі
Дописати коментар