39і. Історичний відступ. Галицько-Волинське князівство у 14 ст. Закінчення.
⬅️ | ➡️
39і. Історичний відступ.Галицько-Волинське князівство у 14 ст. Закінчення.
При такому підпорядкуванні галицьких земель Людвіг Анжуйський "угорський та польський король" спирався на минулі події «керування Галицько-Волинським князівством» 150-річної давнини, які на ті часи мали місце з боку угорського королівства. Подібне суто королівське близнюрство жодним чином не могло бути сприйнято сучасниками як належне, особливо діючим на ту пору керівництвом великого князівства Литовського, яке постійно виступало проти загарбницьких потугів «подвійного» короля, плекаючи власні політичні плани. При цьому литовське керівництво не лише заперечувало правомірність намирів Людвіка Анжуйського по загарбанню Галичини, але й не зупинялося перед застосуванням «попереджуючих» подібне військових операцій. Саме поразка при виконанні таких військових дій коштувала Юрію Наримунтовичу обох раніше підпорядкованих князівств та втрати волі.
Князівства Белзське та Хелмське були приєднані Людвіком Анжуйським до земель Польського королівства, розділені в ньому на окремі частини і кожна з тих частин отримала власного керівника. Так північні землі Белзського князівства було підпорядковано ратненському князю Федору Ольгердовичу "онук Гедиміна, князь" , а в землі городельській був «посаджений» князь Олександр Корятович. Землі ж Галичини виявилися обсадженими виключно угорськими намісниками, і сама посада князя в тій величезній за розмірами провінціїї взагалі була ліквідована.
Між тим найстарший в ту пору серед Гедиміновичей, князь Кейстутій "син Гедиміна", спромігся таки невдовзі визволити свого небожа, Юрія Наримунтовича, із польсько-угорського полону. Оскільки той, залишаючись формально союзником, а точніше васалом князя Дмитра-Любарта, лише буцімто наважився в ту пору «втрутитися у справи» трьох литовських князів, але жодним чином не діяв в їхній «попереджувальній» військовій компанії як офіційна особа, тобто від імені великого князівства Литовського. В результаті обидві сторони конфлікту узгодили рішення вислати князя Юрія Наримунтовича із земель Волині, і він згодом опинився у Великому Новгороді, де тоді княжив його рідний брат, Патрикій "онук Гедиміна" . Разом з тим на попередньому місці багаторічної княжої служби Юрію Наримунтовичу йому таки призначили пенсію і навіть залишили, в ленне володіння, невеличкий любачівський уділ у Белзському князівстві.
Після смерті Людовика Анжуйського в 1382 році, коли польський трон став обіймати його кревний нащадок – ще малолітня донька Ядвіга "польська королевна", князь Юрій Наримунтович одразу виявився запрошеним до Волині, де йому було повернуто керування усіма (вже розділеними) землями минулого Белзського князівства. Таким чином довгострокова діяльність Юрія Наримунтовича на цій посаді беззаперечно цінувалася сучасниками вельми високо. Однак цього разу він спромігся очолювати Белзське князівство лише тільки чотири роки поспіль.
Можливо це сталося тому, що із замка Белза, саме перед поверненням туди Юрія Наримунтовича, було вивезено у 1382 році ікону стародавнього візантійського письма, яка відома зараз в Польщі як Богоматір Ченстоховська. І мабуть саме славнозвісна католицька молитва поляків перед цією іконою, «матка боска Ченстоховська, милуй нас, поляків», дійшла таки до Господа Бога. Бо коли чоловіком польської королеви Ядвіги, і королем-консортом при ній, став кузен Юрія Наримунтовича, великий литовський князь Ягайло (Владислав 2), все в тих землях докорінно змінилося.
Цей шлюб став можливим завдяки успішним діям керівних польських панів та тим умовам, які князь Ягайло (Владислав 2) погодив у Кревській унії, що була підписана з цими панами 14.08.1385 р.. Отримуючи, згідно тієї унії, 12-річну польську королеву в законні дружини, 35-річний литовський князь натомість клятвено пообіцяв «землі свої литовські та руські до корони Польського королівства приєднати». Однак, одружившись з Ядвігою 18.ІІ.1386 р., він фактично став при ній тільки королем-консортом, не маючі взагалі ніяких прав на польський престол, і добре розумів це. Мабуть внаслідок саме таких обставин практичне об’єднання земель великого князівства Литовського із землями Корони, відоме під назвою унії, виглядало тоді доволі таки дивним.
Військо, законодавча та судова системи обох цих держав залишилися розділеними, і навіть зберігався державний кордон поміж ними, де продовжували справно збирати мито з перетинаючи його в обидва боки людей. Але в подібній, доволі кумедній формі «об’єднання» цих двох держав в єдину унію, все залишалося незмінними лише декілька років поспіль, поки на політичну арену не вийшов один із кузенів короля-консорта, литовський князь Вітовт Кейстутович "син Кейстута, великий князь литовський" .
Разом з цим вже у 1387 році минуле Белзське князівство, в свій час розділене Людовиком Анжуйським на окремі частини, було передане до різних рук. Значна його частина опинилася тоді у мазовецьких князів Корони. Бо державна політика нового короля-консорта, яка безумовно проводилася із погодженням його власних дій з польською королевою, його молодою дружиною, в першу чергу була спрямована на консолідацію усіх підпорядкованих майбутній унії земель Корони та великого князівства Литовського. Ліквідація навіть зародків конфлікту, який міг мати місце з його (минулими) польськими суперниками за руку (майбутньої) дружини потребувало від Ягайла (Владислава 2) певних і цілком конкретних правових дій.
Передача частини земель минулого Белзського князівства в Дім мазовецьких князів була досить достойною платою (минулим) претендентам на польський трон за майбутній спокій в польський державі. При цьому долею попереднього багаторічного керівника Белзського князівства, свого кузена Юрія Наримунтовича, Ягайло (Владислав 2) ,звичайно, взагалі знехтував.
Разом із призначенням, згідно умовам Кревської унії, намісником у велике князівство Литовське рідного брата, князя Свідригайла "Кейстутович," , це безумовно виявилося ще однією серйозною помилкою короля Ягайла (Владислава 2) . Бо самі ніщивні положення Кревської унії по відношенню до фактичного існування окремого великого князівства Литовського, хоч в означені часи нічого подібного до його «винищення» ще взагалі реально не відбувалося, розділили правлячий Дім Гедиміновичей на два протилежні табори.
Особи, які належали до одного з них, цілком згодилися з політикою нового короля по фактичній ліквідації того князівства і присягнули йому. Серед них був син Юрія Наримунтовича, Іван Юрієвич , який у 1386 році приніс присягу королю Ягайла (Владиславу 2) саме як князь белзський. А в іншому таборі, «незгодних», цих осіб очолив князь Вітовт Кейстутович, також кузен нового польського короля. Більш детально події, обумовлені багаторічним протистоянням Ягайла (Владислава 2) і Вітовта , розглядаються в окремому розділі цієї розвідки.
Втрата прихильності нового (польського) короля і кревного родича призвела до того, що вже в 1387 році Юрій Наримунтович перейшов на сторону осіб з табора «незгодних». Він постав тоді на службу до князя Вітовта, також свого кузена, у якого почав керувати загонами найманих в Німеччині прусських військ. Декілька років поспіль успіхи цих малочисельних військ були мало помітними, але згодом пруси таки спромоглися захопити місто Вільно, яке стало новою столицею великого князівства Литовського. Таким чином високі бойові здібності вояків прусського племені шанували тоді навіть у Німеччині і пруси спромоглися проявляли їх на полі бою ще через ціле сторіччя після повної втрати власної батьківщини.
Відбулося захоплення Вільно у 1392 році, вірогідно завдяки належній діяльності князя Юрія Наримунтовича щщпо керівництву найманими пруськими військами, однак невдовзі після цього успіху він вже помер і ніякого зиску з тієї перемоги взагалі не отримав. Його син, Іван Юрієвич, згадується лише як васал князя Вітовта. Він володів якимись землями на Волині, але де вони там конкретно знаходилися – залишилося невідомим. Іван Юрієвич не мав по собі нащадків і загинув в жахливій для литовців сечі під Ворсами, яка сталася у 1399 році.
Міжкнязівські відносини в Домах Рюриковичів, П’ястів та Гедиміновичів були однаковими. Безумовно, що ці відносини мусили в першу чергу працювати на користь тих держав, де ці Дома споконвіку «осіли». Наприклад, коли під тиском складних зовнішніх обставин очолюване княжими особами окреме невелике ленне володіння вже не знаходило можливим існувати в майбутньому окремо, то воно цілком добровільно з’єднувалося тоді з іншими, тим самим укріплюючи міць відповідного (великого) державного об’єднання.
Саме так, наприкінці 14 ст., повела себе ціла низка дрібних ленних володінь Волині, очолюваних на ту пору Гедиміновичами, які поєдналися із великим князівством Литовським. А вже від 1386 року, після коронації Ягайла (Владислава 2), необхідність увійти до складу великого князівства відчули на собі навіть вельми значні удільні володіння України-Русі: Луцьке та Володимирське князівства зробили таке в 1386 році, Київське та Новгород-Сіверське в 1388 році, Старо-Дубське в 1400 році, й таке інше. Лише Подільське князівство ще досить довго залишалося «окремою державою» і мало власного князя. Однак коли великим князем Литовським було призначено Вітовта вже навіть після переможного для нього Грюнвальдського ристалища, у 1411 році, подоляни присягнути цьому князю відмовилися. Свою беззаперечну відмову назвати Вітовта власним князем подоляни ще раз продемонстрували у 1418 році.
Між тим мазовецькі князі Корони, з яких Земовіт 4 Земовітович виступав з 1395 року як князь белзський та любачивський, хоч повинні були взагалі перейматися питаннями зростання міці Корони, але не виявляли належного сприяння проголошеній польським королем програмі розвитку відданої ним у керування території. У формально об’єднаній державі двох народів – польського і русь-литовського, (польські) мазовецькі князі взагалі намагалися тільки змінити склад населення підпорядкованого ним особову Белзського князівства, або трансформувати національний його склад, для чого прикладали таки досить значні зусилля.
Однак їхні дії блокувалися тим, що певна частина земель Белзського князівства була (завбачливо?) віддана польським королем іншим особам, які до Дому мазовецьких князів не належали. З цими співвласниками земель Белзського князівства мазовецькі князі вели багаторічну боротьбу, намагаючись «підібрати» їхні землі під себе, але без якихось помітних в цьому напрямку успіхів.
На Ратненщіні у останній чверті того століття постійно княжив Федор Ольгердович , онук великого литовського князя Гедиміна, який помер в 1400 році. Його нащадок, син Роман Федорович, продовжував «тримати» в своїх руках Ратненське та Кобринське князівства протягом 1394 – 1416 років. Тоді в склад Ратненського князівства були зараховані міста Ратно, Любольм, Кошерське, Ковель та Вижва. Після нього ті два князівства наслідував та володів ними, до 1433 року, його син Семен "Семен Романович, князь" .
Федор Ольгердович, онук Гедиміна , онук та син великих литовських князів, (Теодор або Феодор),був шостим сином у першому шлюбі свого батька, князя Ольгерда Гедимінайтіса, який стався ще 1318 року, і виріс серед своїх 5 рідних братів та 4 сестер, які свого часу досягли, народившись в цій родині, віку повноліття. А його батько спромігся мати зі своєю другою дружиною, ставши на ту пору вже також великим князем литовським, ще 7 синів та 5 доньок, і встиг виховати та підготувати з них по собі наступника – великого литовського князя з 1377 року, а згодом ще й польського короля, Ягайла (Владислава 2).
Саме з волі стрийченого вінценосного брата, який мав доволі інших рідних братів і сестер, онук князя Федора Ольгердовича з часом втратив Ратненське князівство, залишене йому батьком, бо був прихильником князя Свидригайла Ольгердовича, і його нащадки опинилися під владою кузена Вітовта на Волині, де цей рід володів фактично лише невеличким за розмірами земельним наділом, відомим як Кобринське князівство, яке тільки за родинним походженням його власника можна було, та й то скоріше за все умовно, називати та вважати «князівством». Лише у тому маленькому Кобринському князівстві, втративши Ратненське, до 1455 року продовжував хазяйнувати Семен
Натомість дії мазовецьких князів по зміні національного складу населення минулого Белзського князівства призвели до того, що в 1430 році у самому Белзі розпочалося повстання наявного українського населення, мабуть вже доведеного до відчаю діями нових (польських) керівників. Між тим король Ягайло (Владислав 2), який почував себе на польському троні, вже маючи чоловічих нащадків, цілком впевнено, також не був заінтересованим в існуванні окремого автономного національного осередку з етнічно українським населенням.
Тому окремі уділи минулого Белзського князівства були ним згодом взагалі ліквідовані. Натомість у Польському королівстві згодом виявилося сформованим окреме Белзське воєводство, до якого у 1433 році Ягайло (Владислав 2) приєднав ще й землі князівства ратненського, взятого ним тоді «під свою руку». Однак майже одразу по тому він передав землі Ратненського князівства нащадкам завжди цілком покірного йому Федора Любартовича, майбутнім князям Сангушкам .
Однак земель Ковельщини, які завжди входили до складу великого князівства Литовського, в тому разі землі окремої місцевості Паридуб, ці зміни ніяким чином не зачепили, і вони постійно залишалися в складі іншого воєводства, Волинського.
Коментарі
Дописати коментар