5і. Історичний відступ – «голкове вушко» міжльодовикого періоду. Початок.

                    ⬅️             |             ➡️

5і. Історичний відступ – «голкове вушко» міжльодовикого періоду. Початок.

в повідомлення 

Глобальні проблеми минулого людства,

Глобальні проблеми минулого людства, а саме дійсні причини його появи та історія наступного розвитку на планеті, аналізуються у чисельних опублікованих джерелах із найрізноманітніших точок зору. При цьому дослідниками там взагалі використовуються певні загальні підходи що до висвітлення цілком окремих питань із його прадавньої історії. В цій розвідці отриманий тими чисельними дослідниками багаторівневий фундаментальний матеріал із давнішньої історії людства, та й взагалі суспільства, також розглядатиметься, але у дуже стислому вигляді. Дослідження того матеріалу теж буде відбуватися переважно із цілком окремої точки зору, а саме з'ясування впливу його минулих подій на генеалогію та (навіть) антропологічний тип тієї спільноти людей, яка переважно мешкала (та продовжує мешкати) в двох окремих місцевостях планети – Прусії та Україні. Бо саме з цими землями, принаймні в пору нинішньої епохи існування людства, тобто в останнє тисячоліття нашої ери, виявилася тісно пов’язаною доля роду бояр Нецевичів, яка досліджується в цій розвідці. 

Між тим сама давня генеалогічна історія нині існуючої європейської спільноти, яка закарбована в особливостях її ДНК, також виявилася надтісним чином пов’язаною саме зі «східною колискою людства», Україною. Оскільки через її територію в минулому відбувалися процеси чисельних тисячелітніх міграцій малоазійської спільноти в південну, центральну та північну Європу, які згодом сформували там її суспільство, і саме вона постала тією землею, де взагалі вперше виникла державність у праминулого населення планети. Тому прадавня історія української землі, з цих обох аспектів розвитку минулого людства, також буде коротко розглянута на сторінках цієї розвідки.

Принаймні (ще) одну спробу «розрахуватися» із людством, яке випадково виникло на планеті Земля від приматів пітекантропів близько 2,8 млн. років тому, внаслідок появи Нової зірки на відстані у 100 світлових років від Сонця, природа настирливо здійснювала в останній міжльодовиковий період четвертинної геологічної епохи, перед останнім та досить помірним у гляціальній історії планети Валдайським (Вюрмським) похолоданням. Основу ж для самої появи цього людства на Землі при вибуху Нової зірки дали ті групи індивідуумів та спільноти протогоменід, які ще в період за 4 – 5 млн. років до нашої ери вже встигли накопичити у своєму головному мозкові принаймні по 12 – 15 млрд. нейронів. Саме ними тоді виявився цілком підготовленим для реалізації у надзвичайних умовах того зовнішнього жорстокого опромінення дійсно космічний за своїми масштабами вибух – поява на Землі вже інтелектуальної за своєї основи соціально-людської форми живої речовини. Але самі механізми появи в природі цієї (унікальної) живої речовини, за допомогою яких польові форми кожного її окремого нейрона та клітини виявилися тоді поєднаними вже у єдине (солітоно–голографічне) польове утворення інтелектуальної основи, ще й досі залишаються цілком загадковими [424].

Загадковою виступає і весь наступний планетарний процес адаптації інтелектуальних утворень на основі білково-нуклеінових форм (ДНК), тобто новостворених при означених вище умовах людських організмів чоловічої та жіночої статі, до конкретних антропологічних та екологічних умов Землі. Необхідність для прадавніх чоловиків силового змагання за подовження власного роду призвела згодом до зміцнення тулуба та кісток у їхніх успішних в цій справі представників. А поява у носіїв цих прадавніх польових утворень зачатків інших, спочатку тільки сигнально-сенсорних, а потім ще й язикових семантичних полів, які згодом у цих осіб ободвох статей з’явилися, постали вже основою для розбудови ієрархічного звязку поміж ними, та призвели до вторинної фази в еволюції людських істот. Після цього нейрологічні та розумові зміни у цих істот стали вже наслідком поступового розвитку їхніх здібностей, в першу чергу під впливом змін умов зовнішнього середовища, тобто саме екології. Додавали до цих змін також належні генетичні мутації їхніх білково-генетичних форм. 

При цьому як поєднані в єдине польові утворення, тобто окремі особи, так і сукупності їхніх родин, родів та самого суспільства, одразу вступили на Землі у постійне протиріччя із її власними голографічними польовими матрицями. Про наявність таких протиріч свідчить уся наступна історія безперервних змін самих форм описаної живої речовини, більш відомих як окремі роди минулого людства [424].

Означені зміни наразі археологічно зафіксовані існуванням в минулому у того людства цілої низки різновидів, тобто окремих живих форм, які мешкали, кожен в свій час, на значній території нашої планети. Бо в праминулому відбулося таки декілька хвиль розселення людства із терен їхньої прабатьківщини, Африки, які дали можливість реалізуватися тим польовим різновидам в цілком нових умовах їхнього існування. Однак багато з них, по тому, взагалі відходили із життєвої сцени, не витримавши напруги боротьби у пошуках потрібних (для належного подальшого їхнього існування) умов, які б забезпечували збереження антропологічної, біологічної та фізіологічної форми тих прадавніх людських істот, конче необхідних для подовження їхнього роду. І від них залишилися, наразі, лише самі артефакти.

 В останній мільйон років на Землі зберігалося та проживало, фактично, лише два чисельних різновиди людських істот згаданої інтелектуальної основи – неандертальці та особи рода Homo sapiens, білково-нуклеінові форми яких співподали на 99,7 %, хоч вони і розійшлися ще принаймні сімсот тисяч років тому. Однак це, взагалі, мало що означало, бо головним в процесі створення генома живої істоти виступає те, коли саме і під дією яких голографічних польових матриць окремі білки тих форм «включалися» та «виключалися», тобто часовий (та певний зовнішний) фактори. Бо саме від активності окремих генів в часі залежало які саме кінцівки та мозок отримає (зачата) людина та чи закріпляться вони в майбутньому у особ цього роду. 

Взагалі існують різні механізми регуляції генетичної активності, які досліджує окрема наука, епігенетика. Звичайно торкатися її наробок в цій розвідці зовсім не передбачається. Разом з тим все ж було б доречно прийняти до уваги, що в Норвегії, з 1750 по 1900 рік, тривалість життя зменшувалася на 5 років, а кількість померлих дітлахів в віці до 2 років збільшувалася вп’ятеро, якщо ті особи народжувалися в рік активного Сонця. Та навіть зачати саму дитину в таку пору поставало для жінок тієї землі досить складним завданням, бо кількість новонароджених ними малюків в рік активного Сонця помітно спадала.

Знахідки найдавніших залишків згаданих людських істот в Африці сягають, як вважається, пори у 195 тисяч років тому. Зараз вже напевне встановлено, що на протязі останніх 150 тис. років існування людства на планеті, на додаток до прадавніх неандертальців, більшу його частину становила (лише) невелика група мисливців-збирачів, осіб з рода Homo sapiens, дві лінії нащадків яких нині мешкають на півдні Африки, в Намібії. Вони відомі як бушмени та мають статус найдревнішого народа планети Земля. На протязі майже усієї прадавньої історії людства пращурів саме тих бушменів завжди було більше, ніж усіх інших різновидів осіб роду Homo sapiens разом узятих. 

Наслідки деяких моментів попередньої боротьби людства із жорстокою до них екологією довкілля, які призводили непоодиноко до майже тотального його винищення, в окремих випадках їхньої популяційної історії буде розглянуто далі. Зараз разом із тим вже добре відомо, що 150 – 30 тис. років тому майже все інше людство, що раніше мешкало в землях північної Африки, за винятком пращурів нинішних бушменів, які відійшли ще на початку тієї пори на її південь та захід, та зовсім не втратили своєї чисельності, пережило там жорстоку демографічну кризу. Таке сталося навіть не зважаючи на те, що в пору 80 тисяч років тому мав навіть місце зріст чисельності усієї (північної) африканської людської популяції, яка внаслідок нейрологічних мутацій та селективного відбору спромоглася розробити тоді більш прогресивну технологію виробництва кам’яних виробів і у неї, навіть, з’явилися вже зачатки образного та абстрактного мистецтва.

 Головною причиною наступної демографічної кризи в цій північній популяції народів були вже різкі зміни клімату в Африці, які настали там 80 – 70 тисяч років тому, та обумовили масову міграцію окремих груп цієї спільноти на інші континенти планети. А в період 120 – 30 тисяч років тому племена півночі африканського континенту втратили внаслідок тих змін клімату до 90 % чисельності своєї минулої спільноти, та суттєво зменшили свій ефективний популяційний розмір, тобто кількість дорослих людей, які ще залишалися спроможними відтворювати їхню чисельність. Зміни клімату в Африці, згідно палеокліматичним записам, завершилися взагалі екстремальною та довготривалою посухою на значній частині її території, яка мала місце дуже довгий час – вона постійно трималася там в період 60 – 30 тисяч років тому. 

Саме на її початку, в пору 60 тисяч років тому, коли в північній Африці вже запанував той сухий клімат, розпочалося масове розселення минулих африканців по землям Євразії, а чисельність африканського населення, яке на півночі Африки залишилося, одразу суттєво скоротилося. Звичайно, що особи роду Homo sapiens ще й раніше покидали землі своєї батьківщини, але лише на короткий термін та локально, а тут таке мало місце вже постійно та масово. Їхнє переселення могло відбуватися тоді переважно (лише) на землі Євразії, а там споконвіку вже панувала інша гілка минулого людства – неандертальці. Разом з тим окремі поселення прадавніх осіб роду Homo sapiens походженням із Африки все ж мали в тій Євразії місце ще значно раніше. Однак на території (нинішнього) Ізраїлю, принаймні 110 – 90 тисяч років тому, оселялися ще досить примітивні особи роду Homo sapiens і вони не витримали там тоді конкуренції із панівними в тій місцевості неандертальцями.

На початку цього періоду популяційної історії людства, як наголошується дослідниками, в найбільш холодний на Землі за останній мільйон років (льодовиковий!) відрізок часу, при Рисському оледінінні, на окремих місцях її європейського континенту, 120 тис. років тому, його величезні льодовики спускалися аж до земель, які знаходилися під 45 градусом північної широти. Таким чином переселення туди людства поставало в ту пору взагалі неможливим. Навіть наступне потепління клімату планети мало чим допомогло людству в цьому сенсі. 

Більше того, воно супроводжувалося на ту пору в самій Африці ніщивною посухою на її північних землях, яка призвела до нових масових його переселень, і тому загальна чисельність людських осіб там лише безупинно зменшувалася. Так, наприклад, 50 тисяч років тому мало місце ще одне масове переселення північних африканців, по узбережжю Середземного моря, знову таки в напрямку (ще саме) до євразійського континента. Там від цих осіб і виникли тоді три нові популяції минулого населення планети, генетичні набутки яких існують та фіксуються ще й досі.

Людська спільнота на африканських землях, яка внаслідок посухи суттєво зменшилася від своєї минулої чисельності, ще й втратила на ту пору майже половину від раніше існувавшої у неї різноманітності генофонду. Внаслідок такого, близько 40 тис. років тому, ще взагалі задовго до досягнення пори піка наступного на планеті похолодання, Вюрмського, із наявних (африканських) приматів, носіїв польових інтелектуальних утворень, жити на планеті, компактно, залишилося вже тільки спільнота із якихось 40 тис. осіб.

 Тоді людству, за допомогою 15 тис. жінок дітородного віку, з яких народжувати могли не більше ніж 10 тисяч, кожен рік реально робили таке близько двох тисяч, а щорічний приріст спільноти прадавніх пращурів роду Homo sapiens взагалі не перевищував на ту пору мізерних 400 осіб, таки вдалося пройти, чи точніше кажучи продертися, в означену часову пору, через «голкове вушко» цього міжльодовикового періоду, який взагалі виявився доволі жорстоким до долі цих давніх приматів. 

Це була однак зовсім не перша така важка «подорож у майбутнє життя» для африканських приматів роду Homo sapiens, оскільки ще раніше, 220 та 130 тис. років тому, для них також безумовно реалізовувалися там, як тепер добре відомо, інші «голкові проходи» подібного роду, ще значно більш жорстокі до їхньої долі. Саме в результаті дії цих двох давніх «голкових проходів» згодом на планеті виникли примати, які йменуються нині кроманьйонцями, а усі нащадки, які походять від них, мають відтоді одних і тих самих «праматір» та «прабатька». Але разом (та поряд) з цими (новими) приматами роду Homo sapiens на планеті тоді також збереглися ще й пращури іншої, взагалі дуже давньої, праминулої гілки людства, відомої зараз як неандертальці. 

Саме після того останнього «голкового прохода», коли природою вже виявився вибраним «прабатько» для африканських носіїв означених польових утворень, тих давніх Homo sapiens, мало місце відокремлення частини їхніх пращурів, двох окремих ліній, нащадки яких відомі нині як бушмени, від популяції усіх інших африканських народів, з якими вони тоді постійно існували поряд. Нині ці африканські народи переважно відомі як банту-мовні і до них, зі спільноти того останнього «голкового проходу», додаються ще й усі інші нинішні багаточисельні неафриканці. Свідчення про цю минулу подію виявилися тоді зафіксованими, цілком певно та надійно, у матеріальних носіях наслідкової інформації усіх клітин кожної особи з тих окремих двох груп кроманьонців, тобто були закарбовані тоді їхніми білково-нуклеіновими формами (ДНК).

                     ⬅️            |            ➡️