85. Окреме відгалуження третьої лінії роду. Поділля.
в повідомлення
Коли настав час останнього (?) масового заселення великої території до того багато років пустельних земель Правобережної України-Русі – наприкінці 17 ст., починаючи цей відлік часу з моменту отримання королівського дозволу на таке у 1684 році, та на самому початку 18 ст. – місця свого постійного, декілька століть поспіль, помешкання змінили, таким чином, члени усіх трьох ліній роду Нецевичів .
Загалом старовинну місцевість Галицько-Волинського князівства покинуло тоді стільки народу, що за останні десять років 17 ст. загальна річна кількість судових справ, які розглядав володимирський гродський суд, зменшилась принаймні у 5 – 6 разів! Це суттєво скоротило (судову) фактологічну базу, на яку до тих часів доводилося переважно спиратися при дослідженні родоводу Нецевичів. Вже із самого початку 18 ст. таке призвело у декількох випадках наразі до повної втрати зв’язків поміж окремими відгалуженнями цього роду, бо метричних книг, а точніше якихось записів костьолів та церков, залишилося за те далеке століття взагалі обмаль, якщо їх такими можна було б навіть вважати, бо це, наразі, були просто «записові» зошити.
Як один із найбільш вірогідних варіантів можна розглядати можливість, що саму епопею того масового переселення розпочала в цьому роді взагалі невідома особа, звичайно що не сама, яка походила саме із одного з відгалужень його третьої лінії. Вона перебралася мешкати тоді до слободи Вербецький Майдан (зараз це – село Майдан Вербецький, Летичівського району, Хмельницької області). Бо саме в цій слободі з кінця 17 ст. почали згадуватися шляхтичі на прізвище Нецевичі, які вже у 1695 році платили в Поділлі подимні та питейні.
У документах, які подавалися їхніми нащадками до Подільського дворянського депутатського зібрання, наголошувалася приналежність цього відгалуження роду до переліку “найдавнішої шляхти”, однак не було надано якихось конкретних вказівок саме якого герба він був [166,167]. Відсутність цієї інформації наразі певним чином заважає ідентифікації їхнього відгалуження роду з тим, історія життя якого була викладена в цій розвідці.
Разом з тим означена невідома особа, а також інші, з нею, або вже через деякий час після неї, перебиралася на землі, про які їй, або скоріше за все «їм», було досить таки добре відомо. Бо ті землі знаходилися неподалік від міста Летичів, якраз поблизу від якого, усього тільки за 10 км, певний період часу вже проживали їхні кревні родичі із третьої лінії роду. Ті родичі об’явилися в цих місцях мабуть вже через декілька років після того, як старший син Яроша «молодшого» став підчашієм Житомира у 1659 році [212].
Причиною появи означених осіб саме у тому місті стало те, що невдовзі після номінації на того підчашія старший син Яроша «молодшого» помер. Враховуючи сам факт існування тієї людини, та спираючись на історію життя його батька, є сенс проаналізувати декілька суттєвих додаткових обставин, які певним чином спроможні підтвердити висновок про добру інформованість за ті землі Поділля означеної вище невідомої особи та усіх її спільників.
По-перше, за своїми розмірами село Шендеровка в Корсунському старостаті виглядає аж занадто великою нагородою простому жолнеру, та навіть значною винагородою поважному панцирному військовослужбовцю, ніяких згадок про військові подвиги якого в історичних документах не залишилося.
По-друге, ця далека східна козацька місцевість земель Правобережної України у середині 17 ст. постійно була зоною воєнних дій тих козаків, поляків, литовців та татар поміж собою, а згодом стала ще й зоною рейдів російських військ «старшого брата» (чи то «сестри»). Тому дарування там в ту давню пору королем якоїсь нерухомості на «безпечне проживання» виглядає повним безглуздям. Зовсім інша справа – дарування взагалі самого того краю, що й було зроблено тоді королем на користь познанського воєводи Яна Ліщинського.
По-третє, згаданий житомирський підчашій, «наймолодший» Ярош (Геронім) Нецієвич, прізвище якого було записано в патенті як Нєцевич, знаючи про усе це, та враховуючи всі ті, загалом кепські, обставини, все одно покинув свою західну цілком спокійну отчизну заради подальшого проживання у новітній (східній) власності своєї родини. Він так більше й не повертався до батьківської домівки, тому будь-які згадки за нього у володимирських старостинських книгах взагалі відсутні, що наразі цілком зрозуміло.
Існує разом з тим можливість запропонувати альтернативний варіант пояснення усіх означених вище обставин, який однак буде спиратися вже на досить суттєве припущення: хоч згаданою, дарованою королем, власністю Яроша «молодшого» таки було село Шендеровка, але інше, ніж про це написано у документі [154]. Дійсно, таке інше сільце Шендеровка тоді існувало, і воно було менше за розмірами, ніж село Шендеровка в Корсунському старостаті, але головне – знаходилося те невеличке сільце тільки за 100 км південніше від Житомира, у таки відносно безпечних, з військового погляду, місцевостях подільської землі.
При нагороді простого жолнера саме таким невеличким сільцем, земельний наділ якого однак ніяк не міг бути меншим сохи, ця королівська подяка виглядає наразі більш зрозумілою. Разом з тим саме місце знаходження того сільця також може розглядатися значно сприйнятливішим, на тлі усіх історичних подій середини 17 ст., якщо тільки король дійсно хотів дарувати його «тим, яким безпечне проживання положено, по одважним їхнім ділам жолнерським».
Нарешті сам факт проживання Героніма (Яроша «наймолодшого») Нецієвича саме в тому подільському сільці, та наявність там у нього родини, цілком певно визначаються шляхом послідовного «вираховування» родинної інформації його власної гілки роду, виходячи при цьому із незаперечних генеалогічних свідчень. При такому варіанті розгляду стає зрозумілим яким саме чином, а також чому та коли, рід тих бояр-шляхти Нецевичів почав переселятися на землі Поділля, і отримують певні логічні пояснення деякі інші події, які з ними там в подальшому відбувалися.
На захід від означеного сільця Шендеровка, на відстані усього тільки 100 км, на березі річки Південний Буг, знаходилось місто Летичів – центр подільських земель відповідного повіту. Наприкінці 18 ст. саме на землях цього повіту існувало село Черешеньки, де знаходився дедричний маєток двох рідних братів Нецевичів, Онуфрія-Йосифа та Конрада-Йосифа-Костянтина [172]. В їхніх листах, які наразі збереглися, брати особову писалися саме Нецевичами, однак взагалі в цілому ряді документів їхнє прізвище було відтворено по-різному, та існували навіть його записи як Neczewiczowі та Nicewiczowі.
Оскільки обидва брати вже у 1782 році згадуються в документах Люблінського коронного трибуналу, то роки їхнього народження найвірогідніше припадають саме на середину 18 сторіччя [173]. Разом з тим в інших документах також згадується, що їхній батько, Антон (Антоній) , одружився із Іоанною Ягодзинською ще в далекому 1710 році [176]. Звичайно, виходячи із звичайного дітородного віку жінки, ця дружина Антона аж в ніякому разі не могла була бути матір’ю цим двом особам, Онуфрію-Йосифу та Конраду-Йосифу-Костянтину . Найвірогідніше, що в неї з Антоном взагалі існував лише один син, на ім’я Ян-Йосиф, принаймні саме цю дитину ті двоє батьків таки спромоглися виростити.
Чоловік на ім’я Ян-Йосиф Нецевич отримав належну юридичну освіту і можливо був професійним адвокатом. Зберігся лист від 28.YІ.1748 р., де цей «найнижчий підданий» звітується своєму добродію, графу Потоцькому, про ті справи, які він повинен був вирішити на його користь в суді із князем Проборцею Сокольским [328]. Більше однак жодних свідчень про цього Яна-Йосифа не маємо і подальша доля цієї особи взагалі залишилася невідомою.
Коли та з ким конкретно його батько побрався вдруге – також невідомо, як невідомі й будь-які інші подробиці його подальшого шлюбного життя, окрім самого факту народження ним в наступному шлюбі обох вже згаданих вище синів. Обидва вони також отримали належну юридичну освіту, стали адвокатами, та усе своє життя присвятили розв’язанню найрізноманітніших судових справ, а в цілком літньому віці перейшли вже працювати професійними суддями.
Між тим, якщо при «вираховуванні» родинної інформації виходити із звичайного в ті часи віку першого одруження Антона , то без будь-яких зайвих зусиль можна вважати його власного діда, Івана, сином Яроша «наймолодшого» (Героніма). В такому випадку розрахований та реальний роки народження його прапрадіда, Яроша «молодшого», цілком співпадають поміж собою. Можливо, що це був саме той Іван Геронімович , із сином Федором , та вже з онуком Антоном , який виявився вимушеним придбати собі маєток на заході цієї подільської місцевості, в селі Черешеньки, після смерті свого власного діда, Яроша «молодшого» , яка сталася близько 1691 року. Оскільки село (сільце) Шендеровка було передано останньому лише «до живота», а потім воно знову впадало до диспозиції короля.
Ніяких свідчень про переїзд родин із цього відгалуження роду на північ згаданої місцевості, у найближчі до того сільця Шендеровка ключі Махновський, Чорницький та Станіславський, а також в інші ключі, ще більш від нього віддалені, знайти не вдалося. Не знайдено також ніяких нащадків згаданих осіб й на південь від того сільця, принаймні в 15 населених пунктах Вінницького староства.
Однак Федір з часом таки повернувся до своєї старовинної отчизни на заході Волині, мабуть наслідуючи там добра по третій лінії роду, досить таки суттєві, щоб для цього йому мало сенс покинути Поділля, а маєток у селі Черешеньки залишив синові. Федір Іванович оселився на заході Волині, в місті Ковелі, де ця особа згадується вже у 1712 році. Саме у тому місті, 5.І.1731 р., на позов ковельського кагалу, возний арештував у нього майна на суму в 1.000 польських злотих [47,177].
Чоловік із прізвищем Нецевич, на ім’я Костянтин-Юзеф (Конрад-Юзеф) , вже з 1783 році, а скоріше за все ще раніше, почав працювати на київського воєводу Станіслава графа Потоцького, обіймаючи посаду адвоката цієї особи або його приватного судового повіреного. Відносно свого роботодавця він завжди йменував себе «правдивим слугою та найнижчим підданим» [171]. Цей Костянтин-Юзеф вів тоді чисельні справи на користь графа Потоцького в багатьох летичівських судах, переважно виборюючись там за добра його Могільовського ключа та земель Кам’янецьких. Костянтин-Юзеф "Конрад-Йосиф-Костянтин" також неодноразово їздив вирішувати окремі майнові питання графа до королівського коронного трибуналу в Люблін. Мабуть саме в Речі Посполитій тих останніх років її державного існування Костянтин-Юзеф спромігся стати камергером королівського двору.
Цим чоловіком, звичайно, був означений вище трьохіменний Конрад-Йосиф-Костянтин Нецевич (Нечевичев). Відносно нього існують свідчення, записані до Дубинських контрактових книг, про невиплату цією особою у визначений строк, 30.І.1794 р., посполу із братом, позики в 3.770 червоних злотих [182]. Ці гроші мабуть були взяті тими братами, під заставу їхнього дідичного маєтку в селі Черешеньки, ще 1.ІІ.1792 р. [356].
Але саме у 1792 році Конрад-Йосиф-Костянтин вже придбав на Поділлі, особисто собі, населений селянами маєток, досить таки великий за своїми розмірами, тобто цю грошову позику брати брали виключно на цю закупівлю і повертати її взагалі ніколи не збиралися. Бо на самому початку 19 ст. Конрад-Йосиф-Костянтин вже згадується як особа, яка постійно мешкає у селі Морозов, Ушицького повіту, Подільської губернії, та володіє там майже половиною того села – 200 десятинами орних ґрунтів [47]. Зараз це село знаходиться у Волочівському районі, Хмельницької області.
В останні роки існування Речі Посполитої, ще до 1793 році, Конрад-Йосиф-Костянтин стає професійним судовим службовцем. В 1802 році цей чоловік продовжував перебувати на такій самій державній судовій службі й у самій Російській Імперії – він тоді був підкоморієм та суддею трибуналу ІІ-го департаменту головного суду губернії Радомської [324]. Крім того, він був також ще й ассесором у Заславській губернії. А у 1816 році Конрад-Йосиф-Костянтин згадується вже як депутат головного подільського суду [327].
Конрад-Йосиф-Костянтин безумовно був одруженим, як про це свідчить його лист за грудень 1807 року. Той лист, адресований його кредитору, стосувався певних моментів повернення взятої ним позики у 9.000 срібних польських злотих, які при розрахунку за неї, по взаємній згоді обох сторін, було передано Конрадом-Йосифом-Костянтином третій особі [333].
Хазяйнував поміщик Конрад-Йосиф-Костянтин Нецевич на своїх землях взагалі цілком успішно, принаймні він використовував для цього інколи досить значні кошти. І хоч у 1808 році ті кошти він позичав для цього в родини Жозефа Чайковського , у сумі 40 тис. польських злотих, але цілком вчасно встиг їх повернути. А вже в наступному році Конрад-Йосиф-Костянтин ам видав грошову позику Вінсенту Добку, при цьому взагалі на вельми значну суму, аж у 100 тис. срібних польських злотих [324].
Такі великі вільні грошові кошти на початку 19 ст. Конрад-Йосиф-Костянтин тоді безумовно мав, бо встиг видати грошову позику, на невизначену суму, надвірному раднику Максиму Федоровичу Кржижановському, який помер ще в далекому 1809 році [381]. Цей надвірний радник мав в Подільській губернії власні села із 500 кріпосними. Згодом, як опікун тих його сіл, до повноліття кревних нащадків покійного, ними став управляти його рідний брат, дійсний статський радник Олександр Федорович Крижижановський. Однак для очистки братових боргів та збереження у недоторканності його нерухомої власності він запросив для цього одного з братових кредиторів, поміщика Конрада-Йосифа-Костянтина Нецевича. Вже у травні 1812 року ця особа згадується саме в цьому стані розпоряджень майном покійного [382]. При такому нерухома власність родини Кржижановських була переданою тоді Конраду-Йосифу-Костянтину взагалі без необхідності надавати про управління нею якісь звіти.
Можливість особову розпоряджатися великими вільними коштами свідчить про наявність у Конрада Нецевича досить таки розвинутого господарства. Бо від самого тільки продажу зерна пшениці, на умовах ex works, яка йшла тоді в цій місцевості усього лише по 1,5 срібних рубля за одну четверть, він щорічно міг отримати з земель свого села прибуток у розмірі не більше якихось 5 тис. злотих.
Після третього розділу Речі Посполитої, в серпні 1795 року, російський генерал та кавалер багатьох орденів Тимофій Іванович Тутолмін отримав у власне безстрокове володіння місто Рашковоє та село Білоче у Балтському повіті, а на додаток до них ще й великий земельний наділ, із 8 селами, в Ольгопольському повіті. В цьому повіті одним з тих володінь поставало у генерала село Рудницьке, поряд з яким знаходилося також ще й надане йому тоді село Попелюх зі слободою.
Конрад-Йосиф-Костянтин Нецевич орендував додаткові землі саме в тому селі Рудницьке, яке у 1810 році належало вже синові того генерала, генерал-майору Олексію Тимофієвичу Тутолміну, за що виплачував тому щорічно по 3.084 російських срібних рублів, та ще 12 срібних копійок [329]. Однак через декілька років він вже особово чомусь почав здавати у багаторічну поссесію, аж на 7 років, саме цьому генерал-майорові, село Попелюх зі слободою, за що отримав від нього у 1816 році гроші в сумі 18.688 польських срібних злотих, та ще, на додаток, 20,5 грошей [337]. Яким саме чином це село вже перейшло на ту пору у його власність від родини цих двох російських генералів – залишилося невідомим.
Одночасно Конрад-Йосиф-Костянтин Нецевич продовжував з певної нагоди інколи позичати гроші в інших осіб, бо до нього існує маніфест про неповернення суми у 10.400 польських срібних злотих, з відсотками, який було виставлено згідно декрету земського суда Ямпольського повіту, 12.І.1814 р. [331]. Разом з тим 26.YІІ.1816 р. сам Конрад-Йосиф-Костянтин Нецевич, у головному гражданському суді Подільської губернії, купує, за 26 тис. срібних рублів, села Вробловичі та Марьянівка, які колись належали надвірному раднику Максиму Теодоровичу Кржижанівському . Оскільки до січня наступного року він такої суми Маріанні Кржижанівської та її старшому синові Петру ще не заплатив, то вона одразу виставила до нього належний позов [340].
Однак мабуть усі необхідні розрахунки за ті два села подільський поміщик Конрад-Йосиф-Костянтин Нецевич у 1817 році таки виконав. Бо вже як куратор ще малолітніх дітей померлого надвірного радника Кржижанівського , він вирішував в тому році у земському суді окремі справи, які стосувалися цієї родини. Йшлося конкретно про скасування постанови земського суду за 1812 рік, який відмовив Олександру Теодоровичу Кржижанівському, опікунові родини брата, приймати тоді участь в якомусь конкурсі [174].
Його брат, двоіменний Онуфрій-Йосиф, також працював на київського воєводу Станіслава графа Потоцького , адвокатом або приватним судовим повіреним, принаймні з 1786 року, й йменував себе перед ним «зобов’язаним слугою та найнижчим підданим». Він, в 1791 році, опікувався у летичівських місцевих судах добрами того графа, які знаходилися в Опалинському старостві та в землі Кам’янецькій. Згодом, також ще за останніх років існування Речі Посполитої, Онуфрій-Йосиф став там суддею Летичівського повіту.
Онуфрій-Йосиф мешкав на початку ХІХ ст. неподалік від брата, у селі Шмирки(Szmyrki), Литинського повіту, Подільської губернії, де мав маєток, який, найвірогідніше, також купив ще у 1792 році, за суму в 100 тис. польських срібних злотих. Це село входило у склад Базальського ключа та належало до Базальської парафії. В тому маєткові у нього було 12 тяглих та ще 4 піших двори, із загальною кількість кріпосних в 52 особи [380]. У офіційних судових установах Російської Імперії він працював тоді кенером, тобто суддею комітету кордонного, Летичівського повіту. В 1811 році Онуфрій-Йосиф, залишаючись тим (судовим) кенером, додатково обіймав ще й уряд старости бурновського.
В 1812 році Онуфрій-Йосиф відіслав до армії 3 рекрута та 3 коня, а також власним коштом направив до Балти рекрутську партію. Однак головним постало те, що ця особа почала поставляти тоді різні продовольчі товари, а також чисельні підводи та погонщиків, для забезпечення потреб розвинутої мережі мобільних армійських магазинів. Внаслідок такої активної торгівельної діяльності він після війни ніяких казенних недоїмок взагалі не мав, та навіть зажадав ще й отримати тоді від Імператора медаль [380].
Як і його старший брат, Онуфрій-Йосиф хазяйнував на своїх землях досить вдало, бо купив собі ще й частину села Луки Барські в Литинському повіті, яке здавав у оренду за 4.000 польських злотих [329]. Він також видавав грошові позики, під 7 % річних, по одній з яких шляхтичу Вольфензону Воловичу , на суму в 4.500 рублів сріблом, з належними відсотками, виставив позов про необхідність повернення її у січні 1818 року [339]. Роком раніше ним були зроблені також належні записи про необхідність повернення йому позик, взятих Якобом Піотровським в сумі 3.258 польських срібних злотих та Вінсентом Добком в сумі 812 польських злотих [341].
Спираючись на те, що Дім родовитої польської і литовської шляхти на прізвище Нечевич в 1786 році був віднесений письменницькою «герольдією» Речі Посполитої до братерства герба Яніна, приналежність обох братів саме до цього братерства можна вважати, досить певно, цілком вірогідною [196]. Це безумовно дозволяє розглядати їхню гілку роду як таку, що належить до третьої лінії роду Нецевичів, генеалогія якого саме досліджувалася в цій розвідці. Принаймні у зверненні до імператора Олександра Павловича Онуфрій-Йосиф вказував, що його далекий пращур, Ігнатій Нецевич отримав привілей від польського короля Владислава 3 ще у 1440 році [380].
Обох братів було записано до 1 частини дворянської книги губернії рішенням Подільських дворянських депутатських зборів, прийнятим ще 6.YI.1802 р., як дворян 1 розряду, оскільки вони володіли на той час великими маєтками із кріпосними селянами [175]. В цьому році брати провели ще й якийсь обмін своїми маєтностями із місцевою шляхтою, про затвердження умов якого зверталися тоді до Імператора. Обидва прожили принаймні по 70 років, бо згадуються ще у справах, дії яких відбувалися принаймні у 1817 році. Однак маєток, який належав Онуфрію-Йосифу, вже раніше 1825 року безумовно отримав нового хазяїна. Це свідчить, що Онуфрій-Йосиф Нецевич пішов з життя саме на початку третього десятиліття 19 ст.
У сімейному переписі дворянам 1832 року записи про родини братів Нецевичів взагалі відсутні, що підтверджує цілком слушне припущення про смерть їх обох до тієї пори. Документи від цих братів для перевірки у Герольдію ніколи не відправлялися, а в сорокових роках ніхто з їхніх нащадків не подав заяви про відновлення дворянства у Київську центральну ревізійну комісію. Взагалі якихось свідчень стосовно складу родин обох цих братів-поміщиків знайти не вдалося. Скоріше за все ніхто з них не мав власних чоловічих нащадків, оскільки подальшого документарного подовження цієї дворянської лінії не відбулося, а згадані вище маєтки до середини 19 ст. вже встигли перебувати у декількох сторонніх для цього роду руках.