90. Деякі додаткові свідчення.
в повідомлення
Протягом 17 – 18 ст. згадують ще декілька осіб з прізвищем Нецевич, але будь-яких спогадів про гербові братерства, до яких вони належали, в документах не залишилося, а інколи навіть не вдається взагалі ідентифікувати цих осіб. Так наприклад невідомо, бо в судових документах не було наведено імен, який конкретно Нецевич, та з якої лінії роду, став чоловіком дочки Жигмонта Поступальского та Анни Ольжеровської, із села Верби, Новоградволинського повіту, у 1690 році [178].
Та навіть взагалі відсутня можливість чітко ідентифікувати особу члена однієї із гілок саме цього роду, яка перебралася мешкати на пустельні землі Лівобережної України ше наприкінці 17 ст., мабуть одразу по тому, як ці землі Речі Посполитої було дозволено королем заселяти на умовах «слободи». Такий собі Самуель Нецевич , на прозвисько (придомок) “Szolowski”, був якраз зазначений скарбником чернігівським у тому 1690 році [47]. Спираючись саме на його ім’я, та зважуючи на часові обмеження, можна виказати гіпотезу про походження цього добродія від Симона Парамоновича, однак спеціально зазначаючи при цьому, що останній ще притримувався православного віросповідання.
Разом з тим, згідно записів метричних книг Перевальського римо-католицького костьолу, Samuelis, по прізвищу Szolowski, який притримувався латинського віросповідання, взяв 8.І.1682 р. шлюб із Урсулою Завадською . Обидва вони були мешканцями села Овлочин, яке знаходилося на крайньому заході Волині [232]. Це село існувало буквально поруч, лише у якомусь кілометрі, від села Туричани, де князі Ружинські мали багато маєтків. Однак цей князівський рід, по його чоловічій лінії, скінчився ще у сорокові роки 17 ст., і не виключено, що його свояки, Нецевичі, мали можливість отримати в цій місцевості якусь нерухомість, на свою користь, та оселитися там вже після князів Ружинських. Бо четверо дітей Іоанна Нецевича та княжни Глуші Ружинської "Ружинська Глуша, княжна" таки мали певні права на спадок по цьому роду. Як це між тим відбувалося конкретно – свідчень не маємо.
В ті ж самі часи, згідно записів означених метричних книг, 26.ІІ.1686 р. свідком шлюбу між мешканцями того села Овлочин виступав ще один чоловік на ім’я Самуель, з прізвищем Курцевич. Цей князівський рід також мешкав споконвіку у селі Туричани, яке було його батьківщиною. Разом з тим залишається тільки наважитися «з’єднати» поміж собою, якимось чином, бажано усіх трьох вказаних тут однолітків, на досить рідкісне тоді ім’я Самуель, хоч виконати таке з’єднання, без суттєвих заперечень, доволі непросто.
Однак допомогти при цьому певним чином може те, що свідком шлюбу Samuelis Szolowski та Урсули виступав бурграф володимирський Михайло Любенецький. Нащадки його, та цілком певно що інші члени цього Дому, наразі перебралися мешкати, та правити, до Чернігівського воєводства, мабуть одразу після проголошення там згаданої вище «слободи», ще у 1684 році. Найвірогідніше разом із своїми найближчими друзями (командою), до складу якої входив той Самуель Нецевич, скарбник чернігівський, на прозвисько (придомок) “Szolowski”. А знайомство та дружба поміж Домами Нецевичів та Любенецьких (Любенських) була досить давньою, бо Базиль Нецевич багато років служив товаришем роти панцерної, якою командував саме один з членів Дому Любенецьких.
Наразі дружнє спілкування поміж цими двома Домами залишалося реальною подією у їхньому житті ще дуже довго. Дійсно, саме в чернігівський місцевості, вже в 1751 році, з двома особами на прізвище Нецевич, Ігнатом та Казимиром , увладнював справи войський чернігівський, Ян Любенецький . Тяжко захворівши, він записав Ігнатові за багаторічну співпрацю на 300 пол. злотих ґрунтів дідичних, та ще певні добра у своєму селі Роговичі. А на Казимира , якого він виховував з дитинства, та який ще “в літах недосконалих залишається”, теж було зроблено запис ґрунтів, на 300 пол. злотих, передано коня, та висловлено побажання, щоб той Казимир радився із деякими призначеними ним особами, та “не робив невірних виступів” [179].
Найвірогідніше, що до цих трьох Нецевичів можна, мабуть, долучити ще й Козьму, про якого у 1733 році згадувалося як про такого, що підписав елекцію із Волинським воєводством [47]. Усі вони становили єдине відгалуження роду, і постійно мешкали, разом та поряд із Любенецькими, вже саме у Чернігівському воєводстві. Фрагментарність згадок про усіх осіб цього відгалуження роду дозволяє лише стверджувати, що одним (першим?) з її пращурів був саме Самуель , скарбник чернігівський. Чи доводилися йому Ігнат та Козьма синами – наразі невідомо, однак цілком можливо. За батька Казимиру міг вже бути Козьма , але це лише здогадка.
В 1797 році в Лубенському полку, який квартирував тоді у Пирятинському повіті, Чернігівської губернії, в Яблунівській сотні, служив військовим канцеляристом якийсь Михайло Несієвич (це пряме кириличне прочитання прізвища Neciewich, записаного по латині, тобто на польській мові). Він володів там деяким нерухомим добром в двох хуторах поблизу від села Яблунівка: Чумацькому, Пирятинського повіту, разом із отаманом Конрадом Яновським та суддею Дмитром Дарацаном, і не маючому назви, Золотоношського повіту, разом із дружиною сотника бубновського, Базилевичевою [180]. Чин військового (полкового) канцеляриста, або регента, давав тоді у козацькому війську Російської Імперії всі права на отримання особового дворянства.
Цілком можливо, що цей чоловік також мав певне відношення до чернігівського відгалуження роду Нецевичів, генеалогія якого досліджується в цій розвідці. Однак ніхто з його нащадків, а також нащадків інших осіб з таким, або схожим, прізвищем, ніколи не звертався за отриманням дворянської достойності Російської Імперії у дворянські депутатські збори Чернігівської та Полтавської губерній. Тобто всі започаті ними відгалуження ліній цього, або іншого, але з тим самим прізвищем, роду скоріше за все згасли ще у 18 ст.
Разом з тим можливість, що до розглядаємого в цій розвідці роду могли мати якесь відношення окремі особи Полтавського полку, перелічені у комнутах 1649 та 1718 років, на прізвище Ниценко – взагалі малоймовірна, хоч це прізвище таки цілком нагадує трансформоване, на суто український лад, прізвище Нецевич (Ницевич).
Подружжя Констанції Нецевич та Станіслава Могильницького , а також їхні нащадки, не було зафіксоване у родоводах Дома Могильницьких, герба Любич. Однак з тих родоводів відомо, що саме у згадані часи – наприкінці 17 та на початку 18 ст. – існував таки член того роду на ім’я Станіслав Могильницький , підкоморій новоградволинський, який помер в 1729 році. У родоводах Могильницьких, герба Любич, згадується, що він був двічі одруженим, але там не зазначено, що він мав дружиною саме жінку на ім’я Констанція. Та й взагалі цей чоловік буцімто постійно мешкав саме на сході Волині, як і багато інших членів цього Дому. Знайти зв’язок поміж обома згаданими Станіславами не вдалося. Тим більше, що якийсь Миколай Могильницький (другий син родини Констанції?) був в 1747 році земським возним чотирьох українських воєводств Речі Посполитої, і саме за його участі було складено в той час документ із люстрації м. Овруч [72].
На завершення викладу фактологічного матеріалу повернемося ще раз до «повно розмірного» прізвища Nieciejowski, яке було використане до розглядаємого у цій розвідці роду Нецевичів в документі 1619 року [140]. Бо у 1747 році якийсь Олександр, із «скороченим» прізвищем тієї основи, Ніцєвскі (Niciewski), разом з дружиною Катериною із Сваршевських народили у Польщі, в Пшемільській землі, сина Гаврила (Гавриїла). В свій час Гаврила пішов служити до регіменту (полку) кінної кавалерії королеви Ядвіги. За 14 років служби він отримав у тому елітному підрозділі ранг обер-офіцера, та чини підхорунжого і хорунжого.
Прізвище цієї особи, на російській мові, писалося та вимовлялося дуже близьким до «повнорозмірного»: Ницьевский, Нецеевский та Нъцеевский. Проживала згадана особа, працюючи лісником у графа Браницького, наприкінці 18 та на початку 19 ст., в Київській губернії, Радомишлевському повіті, Богуславській волості, у селі Тепличові, де вона, буцімто, володіла ще й (дедричним) маєтком Крижанівський. Однак, не зважаючи на певну спорідненість прізвищ, детальний аналіз життя цієї особи в розвідці взагалі не проводиться, бо вона мала певну приналежність зовсім іншому гербовому братству, Сас (Sas), до якого жодна лінія досліджуємого роду Нецевичей взагалі не мала відношень [327].
Тим більше, що в середині 19 ст. усі потуги київської губернської дворянської спільноти, згідно указу тимчасової присутності Герольдії № 589 від 16.ІІ.1844 р., відшукати нащадків того Гаврила та його дружини Теодори із Палевських, їхніх п’ятьох синів – Грегора , Єржи , Теодора, Олександра та Яна , не дали жодних результатів. Троє з тих братів були унтер-офіцерами імперського війська на Чорному морі, а відсутність згадок про них, вже після осади Севастополя, цілком зрозуміла. Та й навіть після публікації належних об’яв у «Київських губернських відомостях», і річного очікування, жодної згадки про цю родину київська губернська дворянська спільнота не отримала. В результаті дворянська справа Нецеєвських була здана до архіву Герольдії, де нею взагалі ніхто ніколи не цікавився.
Між тим в роки першої світової війни командиром 81 піхотного запасного полку ніс службу полковник Нецеіовський Броніслав Робертович, який став капітаном ще у 1901 році, тобто, згідно вислуги років, народився близько 1870 року. Він таки цілком міг бути правнуком згаданого вище Гаврила
.
Коментарі
Дописати коментар