11і. Історичний відступ. Україна в пору плейстоцену. Початок.
11і. Історичний відступ. Україна в пору плейстоцену. Початок.
За довгу пору верхнього палеоліту, та особливо при наближенні до піка Валдайського оледініння, не зважаючи на те що останнє, поготів, виступало досить помірною подією в гляціальній історії північної півкулі Землі, у порівнянні із попереднім Рисським, заселення пустої до цієї пори території нинішньої України пришлими з інших місць людьми, при цьому багато тисяч років поспіль, виглядало лише як спроби її повторюваної піонерської колонізації. Звичайно, що ніякого безперервного освоєння цими давнішніми мігрантами набутків ще зовсім пустої від людей української землі в палеоліті взагалі не відбувалось, бо навіть до появи у людства перших навиків зернового виробництва залишався тоді не один десяток тисяч років.
За таких умов припускати, наразі, генетичну наступність у середовищі цих давніх мігрантів на українських землях в палеоліті, а також на певну трансляцію цими пришлими людьми культурних традицій, які вони встигли набути у прадавньому виробництві на власній батьківщині, тобто припускати наслідування технічних, типологічних та композиційних відзнак у виготовлених за допомогою існувавших тоді (ще оріньякских) культурних традицій різноманітних речах, які зараз йменуються артефактами, взагалі не доводиться. Кліматичні коливання в роки верхнього палеоліту безумовно досить чітко відбивалися на ритмічній зміні повторюваної колонізації української землі тими пришлими людьми.
Вважається, що в ту вже взагалі прадавню від нашої ери епоху, принаймні за 25, але тепер можна цілком вважати що і за 35 тис. років тому, шляхи початкового заселення території України починалися зазвичай із земель Малої Азії та Закавказзя, і саме звідки, по існувавшому тоді ще суходільному кам'яному переходу через Боспор вони виходили на Балканський півострів. Там, в самих Балканах, на північній їхній місцевості, на територіях нинішніх Австрії та Чехії, давні малоазійські переселенці, ще на початковій стадії пори верхнього палеоліту, вже створили собі постійний притулок. Відтіля «хвилі переселення» давніх малоазійців мали можливість безперешкодно потрапляти, переважно по (минулій) долині річки Тиса, вже до (нинішньої) української місцевості південного Прикарпаття, де ними були засновані тоді Карпатські скельні святилища для «спасіння грішних душ», згідно існувавших у них вірувань про потойбічне. Вважається що саме ця місцевість постала батьківщиною для нинішньої «білої раси», яку почали створювати там саме в цю пору минулі кроманьонці-борейці малоазійського походження.
Таким чином помітна частка нині існуючих європейських генних набутків з’явилася на європейському континенті ще саме в пору верхнього палеоліту. Звичайно, що після закінчення епохи Валдайського оледініння та наступної «паводкової пори» певна частка давніх європейців взагалі змінила місця свого помешкання та переселилася на нові території, а їхні генні набутки виявилися перелокалізованими. Таким чином саме прадавня демографія тих міграцій, які відбулися вже після завершення епохи оледініння, а також генетичний дрейф та наслідки певної ізоляції окремих груп європейського населення, сформували усю нинішню генетичну картину розподілу аутосомних протеїнових мутацій, які були набуті ще малоазійцями та увійшли до їхніх ДНК на протязі праминулої доби людства.
Звичайно, що давні малоазійські мігранти, які оселилися в Балканському притулку, вже мали у нерекомбінованій Y-хромосомі своїх чоловіків цілком певні палеолітичні мутації. Спочатку в чоловічій хромосомі у них з’явилася та мутація, яка була притаманна взагалі тільки прадавнім малоазійцям, бо виникла у людей, які мешкали в тій азіатської місцевості, ще принаймні 40 – 35 тис. років тому. Це була бінарна мутація із маркером, що визначається як М173, та має притаманний йому гаплотип Eu19, який характеризується в цій мутації ще й додатковим маркером М17.
Згодом, вже у пізню палеолітичну пору, 25 – 20 тис. років тому, в нерекомбінованій Y-хромосомі азіатів з’явилася ще й мутація із поліморфічним маркером М170, який має притаманний йому гаплотип Eu7. Зараз головний ареал розповсюдження цієї мутації обмежений переважно тільки центральною територією Східної Європи. Тому існує думка, що сама ця мутація виникла вже на теренах Європи, але відбулося це знову таки у прямих нащадків тих малоазіатів, які мігрували туди із Середнього Сходу ще 20 – 25 тис. років тому.
Частота розподілу різних гаплотипів в нерекомбінованій Y-хромосомі, де загальна чисельність всіх відомих нині гаплотипів сягає 22-х – це давній заповіт нині живущим популяційної історії минулої людської спільноти. Майже всі європейські Y-хромосоми включають до свого складу найпростіші діагональні мутації, внаслідок чого їхні нинішні носії належать переважно лише до 10 прадавніх родословних ліній, саме які створюються тими діагональними мутаціями. Протопласти цих найдавніших ліній з’явилися на світ ще у верхньому палеоліті, але взагалі самі ці родословні лінії мають різний вік, в залежності від пори появи «на світ» кожного конкретного гаплотипа.
Так у випадку поліморфічного маркера М170 генетичний заповіт пращурів йде до нині живущих із глибини в 22 тис. років. Разом з тим в Y-хромосомах половини сучасних європейців, де присутній один із двох визначних гаплотипів маркера М173 – Eu19 або Eu18, генетичний заповіт від пращурів до нині живущих йде із ще більшої глибини минулих віків, яка сягає принаймні 35 тис. років. Саме тоді давні пращури людства отримали ці палеолітичні мутації в Центральній Азії, або навіть ще в самій Сахарі.
Існування в палеолітичній бінарній мутації М173 двох гаплотипів, Eu18 та Eu19, дозволило достеменно з’ясувати, що її носії розповсюджувалися в свій час по європейському континенту із двох цілком ізольованих популяційних осередків, які ще відомі як ядра або «льодові сховища». Вказані гаплотипи визначаються наступними маркерами та відповідними їм установчими алелями: Eu18 – М89-Т, М9-G, М45-А, М173-С; а Eu19 – М89-Т, М9-G, М45-А, М173-С, М17 (del). Таким чином обидва означені гаплотипи бінарної мутації М173 походять від однієї аллелі, М45.
Ще понад 35 тис. років тому носії гаплотипу Eu18 вже опинилися на Іберійському півострові, тобто безумовно прийшли туди внаслідок міграції із Сахари. А носії іншого гаплотипу, Eu19, які з’явилися вже на ту пору в землях Малої Азії, згодом також почали постійно мігрували звідти, в тому разі переважно на захід, де спромоглися осісти, спочатку, саме на території південної України. Із цих двох географічно відокремлених місць, Іберії та України, після проходження піка Валдайського льодового періода, який мав місце 18 тис. років тому, розпочалося вже торування давніх кроманьйонців ще у зовсім пустельну Центральну Європу, яке продовжувалося декілька тисячоліть поспіль. І саме тільки ці, зовсім не чисельні ще на ту пору прадавні люди, досить довгий час становили її корінне населення.
Таким чином гаплотипи Eu19 та Eu18 свідчать, відповідно, за східне, тобто центральноазійне, або західне, відоме як іспанське (іберійське), походження пращурів їхніх нинішніх носіїв в пору верхнього палеоліту. Розповсюдження гаплотипа Eu18 у нащадків осіб із «льодового сховища» Іберії по території Європи відбувалося у повному узгодженні із міграцією гаплогруп V та H їхньої мітохондральної ДНК. Однак (оскільки) жодного сліду гаплотипа Eu18 на землях Середнього та Близького Сходу взагалі не знайдено, тому місцевістю, де він виник, цілком доречно вважати виключно Сахару.
Із азійського континенту в давній палеолітичній мутації М173 на (східні) землі Європи потрапив таким чином лише гаплотип Eu19. Носії цього гаплотипа, які в свій час торували із «льодового сховища» в південній Україні по землям Центральної Європи зі сходу на захід, принесли туди з собою ще й набутки найдревнішої культури людства по обробці головної для нього на ту пору мінеральної сировини, кременя, відомої під назвою Aurignac (Оріньяк). Майже одночасно надбання цієї виробничої культури з’явилися також і серед археологічних пам’яток Сибіру.
Інший гаплотип в Y-хромосомі європейців, Eu7, який визначається двома маркерами, М-89-Т та М170-С, сповіщає про міграцію пращурів його (нинішніх) носіїв (східними) землями Європи вже після закінчення останньої ери оледініння. Міграція цього гаплотипу відбувалося у повному узгодженні із міграцією гаплогрупи Н їхньої мітохондральної ДНК. Ця міграція мала місце, переважно, дише із півдня на північ Європи, бо саме таким шляхом проходив в ту пору процес масових переселень існувавших раніше малоазійських осередків пемен палеолітичних людей на нові місця їхнього помешкання, які з’явилися після завершення «ери потопів». При цьому сумісний розгляд частотного розподілу гаплотипів Eu19 та Eu7 в Y-хромосомах нинішніх східних європейців дозволяє цілком певно зробити висновок про безумовне походження їхніх давніх пращурів від когорти малоазійців одразу декількох «хвиль переселення», які відбувалися в праминулому у досить різні часи.
Від згаданої вище сукупної алелі, М45, походить ще одна, цілком відокремлена від 10 існуючих діагональних (європейських), родословна лінія, М3, яка є загальною для декількох сибірських палеолітичних популяцій, в тому разі юкагирів, та для усіх корінних мешканців Америки. Спочатку, звичайно, переселення деякої частини прадавнього центральноазійського населення відбулося лише на доволі віддалені від Близького Сходу землі південно-східної Азії, а вже саме звідти давні кроманьйонці пішли по цій землі ще далі, на його Далекий Схід. Їхні окремі клани, які до того десятки тисяч років мешкали в умовах цілком помірного клімату, переміщувалися там по досягнутій ними місцевості за відступаючим льодовиком вже навіть на вистиглу далеку північ, також заходячі при цьому й в інші землі Сибіру. Бо саме полювання у цій тундро-степовій зоні, поблизу від того льодовика, де переважно існували багаті пасовища, цілком забезпечувало їх необхідною кількістю м’ясної їжи. Однак самим величезним носіям тієї їжи після того, як розпочалася ера поступового танення північних льодовиків та постійно мала місце значна вологість на землях поблизу від них, стало катастрофічно не доставати вкрай необхідної мінеральної складової на тих пасовищах – рослинам тоді не стало звідки її брати в належній кількості. Внаслідок таких обставин мамонти та інші великі істоти почали масово хворіти на різні види остопорозу, чисельність їх суттєво зменшилася і первинні люди були змушені шукати собі вже інших місць помешкання. Там, «на самому краю землі», 15 тис. років тому, ці первинні люди спромоглися досягти Берингової протоки, та перебралися нею на сусідній, ще зовсім пустий тоді від людей, континент Північної Америки посуху, бо ця протока була закупорена в ту пору суцільною льодовою стіною.
Зараз на території США знайдене поховання жінки, що отримала від археологів ім’я Найя, якому 12 - 13 тисяч років. Дослідження її мітохондральної ДНК засвідчило, що ця жінка була носієм гаплогрупи D1, яка походить від галогрупи D4, широко розповсюдженої в східній Європі. Наслідування саме її гаплогрупи майже 30 % південноамериканського населення та 10 % індіанців безперечно дозволяє вважати цю особу, берингійку, протопластою усього населення того континента.
В далекому минулому, за часовий проміжок, який сягає не менше двадцяти тисяч років, послідовних «хвиль переселення» малоазійців, із означеними вище гаплотипами в нерекомбінованих Y-хромосомах, відбулося чимало. При цьому їхні чисельні «генетичні хвилі» розходилися із Центральної Азії геть на всі сторони світу. Так гаплотип Eu19 нині фіксується досить часто у різного за своїм походженням населення величезних розмірів території Азії: окрім мешканців її Центральної та Східної частини, його знаходять також у мешканців північної Індії, Пакістану, та навіть у корінних мешканців Сибіру.
У середовищі нинішніх європейців аналіз варіацій аутосомної протеїнової послідовності в мітохондральній ДНК засвідчив, що 80% її генних варіацій виникли ще у палеоліті, а 20% – у неоліті. Також було з’ясовано, що частина європейських мітохондральних ДНК, які відповідають за 60 – 70 % варіацій прадавніх родословних ліній, відомих зараз в Європі, дійсно виникла ще близько 25 тис. років тому, при цьому сталося таке саме на Середньому Сході. Разом з тим кореляція, яка має місце у нерекомбінованій Y-хромосомі давніх чоловіків поміж гаплотипами Eu4 (маркер М35), Eu9 (маркер М172), Eu10 (маркер М89), Eu11 (маркер М201) також встановилася, буцімто, ще на землях Середнього Сходу, принаймні в проміжок часу 20 – 15 тис. років тому
Коментарі
Дописати коментар