59і. Історичний відступ. Римляни та литовські князі.

59і. Історичний відступ. Римляни та литовські князі.

     на сторінку

         Постійні військові (феодальні) заворушення, які мали місце в Західній Римській Імперії наприкінці першого тисячоліття нашої ери, вже у 9 ст. привели до варварства, анархії та хаосу в усіх гілках її господарчого життя, а внаслідок цього – до проявів періодичних, страшних за своїми наслідками явищ голодування усього пересічного населення тієї Імперії. Скінчилося таке «господарювання» повним розвалом славнозвісної Імперії Карла Великого, вже у 888 році.

           Наступна, ще більш спустошлива для римського суспільства війна, розпочалася на теренах знищеної Імперії вже на самому початку 10 ст. – у 911 році [208]. Одночасно з цим в ній настав тоді ще й період правління так званої порнократії («правління блудниць»), за якого тими блудницями був введений на папський престол «кишеньковий» папа Іоанн 10 . В часи його понтифікату, з 912 по 928 роки, уся (цивільна та навіть духовна) влада в Римі практично зосередилась в руках трьох жінок – його коханки, Теодори , та двох її доньок, одна з яких, мабуть найбільш заповзята, навіть прийняла тоді титул патриції. Кінець кінцем патриція Мароція , після того як в 926 році у Павії, за її наполяганням, вищі духовні та світські вельможі коронували графа Гугона (Гуго), ув’язнила та фізично знищила того «кишенькового» папу. Після цього, на протязі усього лише одного, 929 , року вона послідовно призначила та скинула ще двох римських пап, поки третім в черзі на папський престол не виявився введеним її власний син (Іоанн 11) [208].

           Римські вельможі, вже взагалі повністю деморалізовані усіма попередніми багаторічними (історичними) подіями в тій Імперії, просто не витримали такої зухвалої наруги блудниць над залишками демократії і того 929 року масами побігли із Риму «світ за очі», причому деякі з них добігли (наразі допливли) аж до поселень далеких східних балтів, русів та лівів. Вельможні римські уродженці, загальною кількістю в 500 осіб, на чолі із знаним римлянином Палемоном "римський патрицій " , перебралися у 929 році із агонізуючої Імперії до місцевостей, які знаходилися на берегах північного Балтійського моря. Загалом серед тих римлян були представники чотирьох гербових товариств – Кітовраса, Колюмнів, Урсеінів та Рози [319].

          Їхні кораблі увійшли на березі моря до Куршерської затоки і піднялися з неї по річці Німан до її правого притоку Дубісси, де ці римляни оселилися. Палемон став в ті часи князем цієї місцевості прадавніх русів (росів) та лівів, яка займала тоді територію, близьку за площею до території (наступної) Віленської губернії Російської Імперії. Там де римляни кінець кінцем «осіли», вони побралися із місцевим населенням, і вже на рідній мові мешканців цього регіону їхні нащадки згодом назвали цю територію Жмайтською землею.

           Нащадки римлян від шлюбних союзів з місцевим населенням взагалі залишилися жити в тій землі назавжди. Бо інтеграція цих двох цілком різних народів виявилася напрочуд вдалою, оскільки навіть в зовсім далекому від часів прибуття римлян, 1550 році, в своїх історичних нарисах про цю землю, їхній (взагалі невідомий) автор, буцімто на ім’я Михайло Литвин, наголошував: «руська мова чужда нам, литовцям, які походять від італійської крові». Існує, однак, певна вірогідність того, що дійсним автором цих історичних нарисів була дуже обізнана з такими питаннями людина, а саме посол великого князівства Литовського в ті давні роки у Криму, на ім’я Михайло Тишкович, який безумовно добре знав про всі минулі історичні події, які були описані в тих нарисах [348]. 

           Повноводна литовська ріка Німан, після її розділу перед впадінням у Куршерську затоку на два цілком окремі рукави, одразу по тому змінювала свою назву. В далекому минулому її лівий рукав називався Гільче, а правий – Русь. Та й взагалі уся ця низова Німанська місцевість (zemas) вже визначалася на пору прибуття римлян тим узагальнюючим словом, Русь, як і багато інших місцевостей на півночі Східної Європи. 

           Однак летто-литовські племена всіх північно-східних прибалтських місцевостей, від жмуді до чуді, були асимільовані слов’янами-русь в значно меншій мірі, ніж племена, які мешкали на переламі тисячоліть у південних до них слов’янських водах. Східні туземні балти етнічної Литви – жмайти, земгали, курші, аукштайти – не тільки спромоглися зберегти свою племінну особистість, мабуть таки внаслідок інтеграції із римлянами, але навіть не наразилися на якусь помітну мовну експансію слов’ян. Вони продовжували спілкуватися між собою на місцевій аукшайській мові, нинішній діалект якої зараз отримав офіційну назву державної летувської. Ця мова взагалі є одним із діалектів древнього балтського язика, яким руси-слов’яни взагалі не володіли, бо вважали його недолугим і просто не бажали використовувати при міжплемінному спілкуванні із іншими племенами прибалтських місцевостей. Можливо все це загалом суттєво уповільнило темпи інтеграції русь-слов’ян з народами тих північно-східних прибалтських місцевостей [336]. 

            Взагалі литовці прагнули виводити своє походження саме із підвалин Римської Імперії. Однак цей, другий, період історії Давньої Русі на цій території безумовно також залишався «темним», бо свідчення за нього у літописах, які збереглися, мізерні. Відомо лише, що лінія великих литовських кунігасів, Вітенаса "брат" та Гедимінаса,  "великий" аукшайтів, вела свій власний родовід від князів Ейраголи "із" із Жмайтії, які володіли там якимось невеличким маєтком і теж наголошували про власне походження від римлян [199, 319]. 

             Між тим якихось більш конкретних свідчень про походження цієї династії, яка правила у великому князівстві Литовському майже триста років поспіль, в єдиному на цю тему так званому літописі Бишовця залишилося напрочуд мало, але вона, як завжди вважалося, належала до римської генерації Колюмнів. Тому суто римська геральдична емблема – колона – дійсно могла розглядатися для членів родини князя Гедиміна  "Гедимін, великий князь литовський" , й усіх їхніх нащадків, як «родова» [319].

             Князь Гедимін  "Гедимін, великий князь литовський" , був одружений тричі та мав багато дітей, принаймні 5 синів та 4 (чи 6) доньок, які досягли дорослого віку. Також доволі багато, інколи до десяти осіб, народжувалося та з успіхом виховувалося до дорослого віку дітей у його нащадків. Князь "Гедимін, великий князь литовський" , явно був жемайтського походження, він виявився носієм маркерів L551 та L149.2, а також мав DYS 392 = 15. У часи середньовіччя, коли з тисячі новонароджених через рік залишалася в живих ледь третина, така значна чисельність дорослих нащадків в родині Гедимина, та його нащадків свідчить про дуже здорову (сильну) генетичну спадковість усіх гілок цієї княжої династії. Мабуть саме внаслідок цього вона кінець кінцем започаткувала декілька десятків князівських родів Російської Імперії, а родини, що їх створили жінки, які походили в свій час з Дому Гедиміновичей  "нащадки" , також переважно процвітали, бо потім ще довго не переривалися родові лінії чисельних нащадків тих жінок.

           Як встановили дослідники з генетики, зараз кількість нащадків по Темучину "монгольський" , який жив саме у 13 ст., становить аж 16 млн. осіб. Тому, враховуючи все викладене вище, цілком не виключено, що Гедимін також може належати до когорти цих «мільйонерів» по своїм власним нащадкам. А надав йому цю можливість його батько, великий литовський князь Лютувер (Пукувер-Бутвідас)  " Лютувер, великий князь литовський" . Між тим інші діти останнього, великий литовський князь Вітень "брат" та Воїн  "брат" , рідні брати Гедиміна , нащадків по собі взагалі залишити не спромоглися – такою вже виявилася однак лише їхня життєва доля, не зважаючи на усю міцну генетичну спадковість осіб з цього Дому.

           Не виключено, що сам Лютувер таки отримав ці гени від свого римського пращура ще з 10 ст. – наслідки союзу останнього із жіночою особою місцевого, етнічно литовського, населення, можливо лівів або самогітів, виявилися, таким чином, напрочуд вдалими для збереження «римського генофонду» у його нащадків, які з’явилися на світ в Жмайтській землі (Жамості або Жмуді). Певна войовничість значної кількості литовських носіїв цього «римського генофонду» не підлягає жодному сумніву. Мабуть саме в результаті таких шлюбних союзів литовська нація з часом сподобилася створити, а потім виявилася спроможною століттями підтримувати «в робочому стані», своє власне, при цьому величезне на ті часи, державне об’єднання – велике князівство Литовське.

          Певний час більшість князів Гедиміновичей "нащадки" , споконвіку членів гербового товариства Колюмнів, користувалися однак іншою геральдичною емблемою, особливо цим відзначалися члени першої їхньої генерації на литовському княжому престолі. Це був герб із зображенням фігури панцирного військовослужбовця верхи, старовинний герб міста Полоцька, яким користувався ще перший великий литовський кунігас Міндовг  "Міндовг, великий князь литовський" та руський новгородський князь Олександр Невський . Саме з Міндовга починається третій період історії етнічних литовців та русь-литвинів цієї території, більш «прозорий», ніж два попередні. Автором варіанта емблеми самих князів Гедиміновичей вважається Гедимін Тройдентович, член гербового товариства Кітоврасів і брат останнього номінального правителя із попередньої лінії великих князів литовських, монаха Лавра (Римонта) "Тройдентович," .

            Великокняжа влада була передана Лавром князю Лютоверу, а потім вона перейшла від нього старшому сину Вітеню "брат" , і саме ці два великі князі призначили емблему Weikimas (Погоні) гербом литовської держави. Наразі постає цілком зрозумілою причина, за якої інший член цього княжого роду, Гедимін, що наслідував великокняжу владу по брату, використовував цей герб вже як власний для своєї лінії роду. Між тим при переході у христіанство навіть діти Гедиміна, та безумовно що його онуки, отримували можливість обирати для себе та своїх нащадків зовсім інші родові геральдичні емблеми. Так згаданий раніше онук Гедиміна , князь Олександр Наримунтович , який, буцімто, започаткував рід князів Ружинських, знову обрав собі, разом із братом Юрієм, за власну родову емблему зображення колони (але зовсім не литовський герб тієї ж самої назви!), яким у свій час користувався, як геральдичною емблемою, його римський пращур. Те саме сталося згодом і з емблемою великого князівства Литовського.

           І саме в цій Жмайтській місцевості, тобто на території етнічної Литви (Летуви), споконвіку знаходилися населені пункти Радунь, Жемайтеляй та Жежмаряй, про які йшла мова при розгляді питання про підвалини походження роду Нецевичів. Таким чином члени цього боярського роду безумовно повинні були володіти аукшайською мовою тих племен, які населяли її у часи порубіжної межи. 

             Відсутність мовної експансії та інтеграції зовсім однак не завадила русь-слов’янам йменувати місцевий, етнічного литовського походження народ жмайтів, який споконвіку мешкав у Німанській місцевості, звичними для себе особовими назвами, які вони загалом використовували для визначення північного прибалтського населення – тобто руссами, руссієнами або русинами. Вже у раннє середньовіччя поблизу від дельти Німана існувало невеличке містечко під подібною назвою, яке збереглося ще й досі – Русне. А два із 30 окремих гирл дельти цієї річки взагалі носили тоді особові назви наведеної русинської основи: Alt-Russe та Russe sive Holm [326]. 

             Римляни народили в цій землі із тими «русами» чисельних войовничих нащадків, (в наступному) носіїв маркера L1025, які цілком певно стали належати до членів різних генерацій найдавнішого в Європі римського дворянства (патриціїв). Мабуть саме тому їхні нащадки, переважно аукшайти, дуже часто стали йменувати себе аж ніяк не менше ніж князями Жмуді, названої саме таким чином вже на польській мові. При цьому володіючи в тій місцевості тільки практично невеличкими за своїми розмірами земельними наділами, з яких вони мали змогу лише кормитися. Наразі у створеному пізніше кунігасом Міндовгом великому князівстві Литовському, вірогідно саме внаслідок тих історичних подій, які відбулися ще при формуванні його прадавнього (шляхетського) суспільства, існували навіть чисельні поселення, геть усі мешканці яких йменували себе виключно боярами [207]. Тобто цілком можливою причиною подібного їхнього найменування могло постати саме те, що ці особи споконвіку виступали прямими нащадками римлян, нехай навіть у далекому від них родовому коліні.

          Це не означало однак, що давні литовці, які виявилися дуже добрими вояками, стійкими, відчайдушними, дисциплінованими та упертими, постійно опинялися тоді «на коні». Бо ще Ягайло (Владислав 2) "великий князь литовський і король польський " віддав Жамость Тевтонському ордену, а потім таке підтвердив ним у Салінській угоді про «вічний мир» 1398 року великий князь Вітовт . В наступному Ягайло (Владислав 2) ще раз підтвердив останнім ту угоду про мир, надавши їм у 1404 році ще й польське Помор’є. Однак вони таки виграли багато важливих битв у 13 ст., а в насту пному столітті спромоглися, об’єднавшись для цього з русь-литвинами, відстояти власну незалежність навіть тоді, коли усі східні місцевості язичників-прибалтів виявилися окупованими Тевтонським орденом [350].

           Оскільки уявити собі реально наявність подібної великої кількості мужніх та знаменитих своїми особовими (військовими) заслугами пересічних громадян все ж таки досить важко, то доводиться вважати, що їхнє найменування боярин вже у ті давні часи було, переважно, лише потомственим званням. Воно мабуть походило ще від римських пращурів тих бояр та означало родову приналежність останніх до когорти найдревнішого (європейського) дворянства. Саме існування чисельних генерацій цих бояр, та постійне наслідування членами їхніх родів такого найменування, певним чином свідчило про дуже давній «фундамент» (підвалини) усіх тих боярських родів – ще в європейській дворянській спільноті першого тисячоліття нашої ери.

            Результати досліджень прадавньої історії Жмайтського краю свідчать про чисельні битви, які свого часу проводилися аукшайтами та русь-литвинами, із цілком певними результатами на їхню користь. Так в 1276 році, на річці Окуневка, під Мозирем, об’єднане литовське військо, яке очолював князь Тройсняти Скиримонтович, перемогло об’єднане військо татар та москвитян, запобігши тим самим окупації ними руської землі [336].

          Таким чином послідовні генерації аукшайських та русь-литвинівських бояр наступного тисячоліття, так званих «вільних мужів», які становили вищий клас сучасного їм прадавнього русь-литвинівського шляхетського суспільства, багатих землевласників, зберегли пам’ять про своє давнє історичне походження та спромоглися створити для себе велику східноєвропейську державу – князівство Литовське.