60і. Історичний відступ – родовий герб князів Ружинських. Походження герба Нечуя.

60і. Історичний відступ – родовий герб князів Ружинських. Походження герба Нечуя.

     на сторінку  

_______

       Зображення колони разом з тим стало у онуків Гедиміна , князів Олександра і Юрія Наримунтовичів, вже лише навершенням їхнього (князівського) герба, відомого також під його власною вихідною назвою, по польському, Pien (Пень), який мав спочатку чотири картуші. При цьому зображення згаданої вище колони знаходилася у верхньому картуші цієї гербової емблеми, а до її кінців було ще додано чотири хрести, які означали приналежності цих братів вже саме до чеснот христіанської церкви [206]. По українському вихідна назва цього герба відома ще як Колода.

        У двох середніх картушах знаходилося зображення головного у цій гербовій емблемі – трьох суків пня, основи основ князівської достойності їхнього Роду, і герба литовської Погоні, який свідчив про безумовне родове литовське походження згаданих двох осіб. Нарешті у нижньому картуші знаходилося стилізоване зображення українського тризуба, який, можливо, засвідчував постійне місце їхнього помешкання, або, скоріше за все, приналежність цих осіб до певних (русинських) військових формувань. Зазначена князівська геральдична емблема, основою якої було зображення пня, в згаданій формі трьох суків, які розміщувалися у одному із картушів середнього поясу того герба, також отримала при цьому власне вихідне найменування – герб Słup (Слуп).

        Сам герб в країнах Західної Європи, де він виник, звичайно підпорядковувався суворим правилам герольдіки. Бо той герб служив постійним супутником благородної людини, був незмінним охоронцем її походження, вірним тлумачем видатних дій та подвигів її пращурів, і ніс з собою певну моральну думку суспільства про кожен конкретний дворянський рід. Тому вже з 14 ст. лише одні західні монархи зберегли за собою право надавати згоду на будь які зміни дворянських гербів своїх підданих. Однак у Польському королівстві і Речі Посполитій з тими змінами родових гербів все було значно простіше, бо у цих двох країнах ніхто офіційно не слідкував за тим «перевтіленням» гербів взагалі [205].

        Досить таки складна конструкція колони в наверші герба Słup мабуть з часом трансформувалася до більш простого та виразного зображення там кавалерійського хреста. Крім того, із нього поступово зникли нижній та обидва середні картуші, разом з їхніми зображеннями. Але сама основа вихідного князівського герба Pien звичайно при цьому збереглася. Вона прийняла, у єдиному картуші, який залишився після такого трансформування («перевтілення»), вигляд натурального пня із двома суками одесную та трьома суками ошую, саме поверх якого вже розміщувався той кавалерійський хрест, на який у цю пору перетворилася (стародавня римська) колона.

         Така геральдична емблема – «на полі червоному пень натуральний (чи срібний), о трьох суках з правої та двох суках з лівої сторони, з надвершям у вигляді хреста (або меча) золотого, і такий самий пень над шоломом в короні шляхетський, між двома чорними орлиними крилами», в часи її створення теж отримала окреме вихідне найменування: герб Nieczuja (Нечуя).

          Цілком певно вважається, що цей князівський споконвіку герб прийшов ще із Чехії, але чи сталася ця подія саме за часів правління в Польщі чеського короля Вацлава 1 (1300 – 1305 рр.), сучасні дослідники з питань герольдіки належної думки не мають. Тим більше вони не наважуються говорити чи відбулося таке серйозне графічне трансформування внаслідок змін ще самої родової геральдичної емблеми князів Ружинських, або ті зміни настали вже лише у гербах споріднених із ними Родів.

        Згідно законів, які існували в ті давні часи у Речі Посполитій, шлюб з титулованою особою давав чоловічим нащадкам такої сімейної пари право на герб материнського Дома. Однак в цьому разі «молодому» Роду Нецевичей було вже нема чого триматися за князівську згадку у тому гербі за Литву, тим більше, якщо його пращури взагалі мешкали там лише певний, при цьому не дуже довгий час.

         “Молодими” (młodże) звуть звичайно ті роди та Дома, які породнилися з родами та Домами seniora. Михайло Додеркало на початку 17 ст. мав шлюб із Настасією Дмитрівною княжною Ружинською , тому їхні чоловічі нащадки також отримали згадані вище права на герб материнського Дома. Династичні ж улагодження вже поміж польської шляхти віднесли герб Nieczuja до 8-ї династії, роди і Дома якої становили по лінії seniora – серед інших, князі Ружинські , а по лінії młodże – Челепатов , Нечуй та Додеркало [32].

        Звичайно, що однакові із згаданими кузенами права на той герб Nieczuja мали також брати Нецевичі , а потім й усі їхні нащадки, які таки тим гербом справно користувалися. Відсутність прізвища Нецевич у династичному переліку польської шляхти між тим цілком зрозуміла, бо їхній рід завжди вважався саме шляхтою литовською, навіть і при унії. А ще, на додаток до цього, вони особову, внаслідок своїх православних релігійних уподобань, завжди наголошувалися польськими істориками схизматиками, навіть спогади про яких у католиків середньовіччя взагалі були не варті уваги.

           Є також сенс нагадати, що графічна трансформація гербів поза межами центральної Європи у ті часи була скоріше правилом, ніж виключенням із нього, бо навіть герб графа Кирила Розумовського, останнього козацького гетьмана, який «виводив» своє походження прямо від князів Ружинських , вже не мав жодних ознак старовинної родової символіки їхнього Дома. При цьому той граф Кирила Розумовський «вважав», що його прапрадідом буцімто був князь Дмитро, а прадідом князь Роман-Ян Ружинський [209]. Між тим батьком самому тому Роману-Яну наразі був князь Кирик Остафьєвич , а князь Роман взагалі не мав синів (в тому разі особи на ім’я Яков, буцімто діда графа Кирила Розумовського. Бо за сім років єдиного шлюбу дружина князя Романа встигла народити йому тільки трьох доньок.

         Та й саму ту князівську символіку, особливо після закінчення існування роду князів Ружинських  в середині 17 ст., у наступні часи в Речі Посполитій сподобилися спотворити вщент. Бо в 18 ст. окремі письменники тих часів – єдині дослідники шляхетських гербів, які переважно користувалися приватними («інших осіб») свідченнями, довели ту родову символіку Гедиміновичей до межі її повної геральдичної безглуздості. Проголошуючи в якості герба княжого роду Ружинських , який прямо походив від князя Наримунта Гедиміновича "син Гедиміна, литовський князь" , лише якісь krzyze litery, при цьому навіть не наважуючись на будь який його детальний опис взагалі [196].

         Звичайно, що ця гербова монограма таки мусила щось означати, однак ніякої історичної згадки про таке у розпорядженні нинішніх дослідників не залишилося. Та в будь-якому разі така гербова монограма не повинна була займати саме поле щита на тому гербі, а лише мусила оперізувати щит, в якому повинен був обов’язково знаходитися якийсь з княжих символів цього Дому.

         Однак спотворення цієї князівської символіки відбувалося, скоріше за все, саме тими деякими «іншими особами», причому доволі таки поступово: спочатку від первинного (окремого) герба Słup, який споконвіку мав чотири картуші, у випадку користування цим гербом саме родом князів Ружинських , були відтяті три. При цьому разом із головним в них з точки зору суворих правил герольдії зображенням самого символу князівської достойності їхнього роду – трьох суків означеного пня (тобто князівського символу герба Pien, основи основ самого герба Słup). В результаті такого княжому роду Ружинських залишили, як родову емблему, тільки зображення колони, у єдиному картуші – тобто таким чином цьому роду тими письменниками був фактично «наданий» другий із споконвіку існувавших у тих литовців від римлян герб, Kolymny (Колони).

       Між тим сам герб Kolymny завжди свідчив лише про певні «підвалини» походження цього народу із терен Риму – і ні про що більше. І хоч до тієї колони в разі герба роду Ружинських  було ще додано чотири хрести, по два до її основи та навершя, як певні ознаки приналежності христіанству цих нащадків Гедиміна , але усі ознаки їхньої князівської достойності з того трансформованого герба було вже просто вилучено [206]. Кавалерійський хрест в такому гербі, поверх єдиного картушу із тією колоною, фактично, окрім символу самого шляхетства рода, не означав вже більш геть нічого.

         Разом із тим зараз, в незалежній Україні, навіть ту (римську!) колону, із доданими до неї чотирма хрестами, з герба князів Ружинських намагаються «забрати». Натомість замість «родової» для усіх членів князівського роду Гедиміна (римської) колони її зображення в гербі роду князів Ружинських запропоновано чомусь вважати «подвійною перехрещеною на кінцях стрілою, що лежить в стовп» [233].

       При такому повністю довільному тлумаченні зображення тієї колони слід одразу зазначити, що «перехрещена стріла» не несе за собою вже взагалі жодного геральдичного навантаження. Бо вона геть нічого у тому князівському гербі не означає, та геть нічого в ньому не охороняє. І таке знущання з тим гербом князів Ружинських відбувається вже не вперше. Нагадаємо, що раніше ті письменники, які на власний розсуд досліджували герби шляхти Речі Посполитої, усі троє (!), тлумачили те зображення колони (стовпа) в гербі князів Ружинських зовсім інакше, а саме, вважаючи згадану колону при цьому виключно «деревом» – як конструкцію, створену «додаванням хрестів золотих, два від вершини дерева, а два від кореня дерева», і ніяк інакше.

           Бо ще раніше, коли сам рід князів Ружинських вже давно і напевно згас, чотири хрести в тому спотвореному гербі споконвічних схизматиків якась «дуже вумна» (католицька?) голова, яка явно взагалі була мало обтяжена якимись знаннями з герольдії, просто «замінила», у самому полі щита, згаданими вище krzyze litery. Зовсім не беручи при цьому до уваги що в такому разі може означати той кумедний за усіма геральдичними ознаками та химерною конструкцією «князівський герб». Можливо однак, що ці деякі «інші особи» саме таким чином вирішили у тій Речі Посполитій «звести рахунки» з чисельними отаманами та гетьманами вільного козацького війська, князями Ружинськими, нащадками князя Гедиміна , а ще схизматиками, записаними до помінника православної Києво-Печерської лаври. 

         Але, скоріше за все, вони намагалися «звести рахунки», особову – із «гетьманом та маршалком найвищим військ найславетнішої царської величності», відомої в історії як Лжедмитрій 2, претендент на московський престол , Романом-Яном Кириковичем князем Ружинським [203]. За метод тут було обране повне знищення пам’яті про славетне минуле цього княжого роду, яку ніс із собою його первинний родовий герб – ще не спотворений ними тоді Słup з чотирма його картушами.

         При цьому навіть перехід самого того князя Романа-Яна у латинське віросповідання, десь у віці під 30 років, коли він брав свій шлюб з полькою Софією Корабчиєвською, не забезпечив цій, досить таки незначній на величезній історичній сцені постаті, спокійних спогадів за неї у Речі Посполитій. Мабуть надто вже суттєвого клопоту, з точки зору тих окремих «інших осіб», завдав цей, нехай навіть католик, але член завжди войовничого (козацького) роду, польському війську на початку 17 ст..

          Роман-Ян визначався широтою своїх стратегічних військових задумів і вмілим їхнім виконанням, як про це безперечно свідчать блокада Москви та осада Троїце-Сергієвського монастиря, які проводилися ним досить таки помірною кількістю жолнерів. Але, на додачу до безумовних військових талантів, він був ще й дуже красномовною особистістю, внаслідок чого, схиляючи у своїх виступах на користь «царика» місцеве московське населення, неодмінно мав при цьому постійний успіх. Та головне – він сподобився піти з свого життя взагалі ніким не переможеним, з чим зазначені «інші особи» аж ніяк не бажали погодитися, натомість просто намагаючись стерти саму пам’ять про цей рід, а також про військові заслуги та талани окремих його членів, споконвічних вільних козаків за своєю життєвою вдачею, із терен історії.

         Квітень 1610 року виявився фатальним для командувачів обох протидіючих тоді поблизу Москви військ – як Лжедмитрія 2 , так і московського царя Василя Шуйського. Вже через два тижня після Романа-Яна, який раптово помер 8 числа того місяця, внаслідок великої втрати крові, бо оступився, впав на кам’яних сходах монастиря, де відпочивало його військо, та травмував свій раніше поранений бік, вже 23 числа, також від невпинної кровотечі, але із носу, що її спричинив, скоріше за все, розрив якогось великого сосуду в голові, помер командувач об’єднаним російським та шведським військом, племінник царя, князь Михайло Васильович Скопин-Шуйський . Оскільки він мав тоді лише 25 років, то цілком вірогідно, як це в давнину вважалося, що ту безупинну кровотечу та велику втрату крові могла спричинити отрута, хоч від самої царської посади, яка була йому московським боярством тоді офіційно запропонована, Михайло Васильович категорично відмовився. Та, не виключено, що «прибрали» його тоді просто так, «за всяк випадок».

         Аналізуючи окремі події, які сталися у ті середні віка поміж сусідніми народами, все це ще можна було б якимось чином зрозуміти, але навіщо зараз, у сучасній Україні, так знущатися і того герба та із самої пам’яті про стародавній козацький рід, який в свій час таки допомагав створювати підвалини української нації, що саме тоді формувалася – незрозуміло, або можливо і навпаки.

        «Перехрещені стріли» … Старовинні геральдичні ознаки гербів та пам’ять, яку вони завжди собою ототожнюють, наразі значно складніша річ, ніж їх звикли уявляти собі деякі сучасні «окремі особи», навіть називаючись при цьому фахівцями із (геральдичної) справи. Або все навпаки, і ті «окремі особи», тобто означені фахівці, добре все про таке знають, але «зведення рахунків» із княжим родом Ружинських чомусь триває для них ще й досі. Прикро навіть про це згадувати, а тим більше належним чином таке коментувати.