58. Перша лінія роду.

58. Перша лінія роду.

 на сторінку  

______

         “Боярський син” Миколай Нецевич "Нецевич Миколай, «боярський син»" народив та виховав в Волині, куди він потрапив у 1579 році, щонайменше трьох синів, та тільки для одного з його дітей, наразі найстаршого, стали взагалі відомі ім’я та доля [45]. Інші діти Миколая  "Нецевич Миколай, «боярський син»" , які згадувалися в тому документі, власних нащадків по собі не залишили і історія їхнього життя не визначена.

          У Московському князівстві, звідки Миколай "Нецевич Миколай, «боярський син»" був родом, найменування або титул “боярський син” та “боярин”, принаймні до 1566 року, було для шляхтича більш почесним, ніж найменування “дворянин”, і постійно використовувалося там аж до кінця 16 ст.. Тим більше, що записи в документах середньовіччя «із дворян», тобто – дворових дітей боярських, та прямо «із дітей боярських», вважалися, у Московському царстві, за беззаперечний та прямий доказ дворянського стану особи, про яку йшлося в тих документах.

         “Боярський син” – обіднілий нащадок знатного батька, життєвою справою якого стала військова діяльність, в Русь-Литві взагалі найменувався “панцирним боярином”, і ніс в ній військову службу важко озброєним військовослужбовцем верхи, найчастіше стану «1 кінь». Доля склалася таким чином, що саме Миколай, "Нецевич Миколай, «боярський син»" а можливо ще його батько “Ярош“ "Нецевич Миколай, «боярський син»" , заклали у цьому роді підвалини окремої лінії професійних військовослужбовців, багато поколінь якої з успіхом займалися у свій час саме цією суто чоловічою справою.

         Родина цього безгербового військовослужбовця, бо його батько покинув Русь-Литву скоріше за все ще до 1538 року і тому не мав прав на герб Яніна, яка лишилася невідомою, мешкала на своїй долі батьківщини засновника цього роду, в селі Паридуби. А можливо що й в окремому від нього фільварку, який тоді біля цього села існував, та ще у 19 ст. йменувався там хутором. Ці обидва сільські поселення в ті часи належали до Миляновицької волості, Ковельського старостата. Розмір окремого фільварку на Ковельщині становив, звичайно, близько 500 моргів (тобто 350 га). При використанні трьохпільної системи землекористування він був цілком спроможний прогодувати спільноту до 100 фізичних осіб («душ»).

           Обидва ці поселення знаходилися лише в 15 верстах від села Ружино, Старокотарської волості, Володимир-Волинського повіту, по адміністративному розподілу Російської Імперії, яке було прадавнішною батьківщиною гедиміновичів за своїм родовим походженням, князів Ружинських  "Ружинські, князі, окремий рід" .

            Історики середньовіччя наголошували в своїх публікаціях, що рід князів Ружинських "Ружинські, князі, окремий рід" , відомий саме під цим прізвищем ще з 16 ст., пішов від князя Наримунта "Наримунт, син Гедиміна, литовський князь" , другого сина Гедиміна  "Гедимін, великий князь литовський" . Наримунт "Наримунт, син Гедиміна, литовський князь" із своєю дружиною, донькою кримського хана, ім’я якої не збереглося, мав аж шістьох синів, які започаткували багато княжих родів великого князівства Литовського, Речі Посполитої та Московського царства. Однак початкова генеалогія роду князів Ружинських  "Ружинські, князі, окремий рід" , які пішли від дітей Наримунта Гедиміновича "Наримунт, син Гедиміна, литовський князь" , залишилася майже невідомою. Прадавні історики лише погоджувалися, що першозасновником роду тих князів Ружинських "Ружинські, князі, окремий рід" був, а точніше просто «мусив бути», бо ніяких інших осіб на цю роль в родині Наримунта "Наримунт, син Гедиміна, литовський князь" не залишалося, Олександр Наримунтович "Олександр Наримунтович, князь, першозасновник родів князів Ружинських та Сапег" , буцімто князь подільський.

          Разом із тим свідчення про будь-які події з життя цієї особи, після єдиної письмової згадки за нього у 1338 році, взагалі відсутні. Дружиною того князя Олександра Наримунтовича "Олександр Наримунтович, князь, першозасновник родів князів Ружинських та Сапег" , буцімто, була Патриція "Патриція, перша дружина Олександра Наримунтовича" , княжна звенигородська, але цілком певних свідчень про цей шлюб не існує, а за дітей цієї шлюбної пари будь які свідчення взагалі відсутні. Невідомо навіть де ця особа тримала тоді свій княжий стіл, а свідчення, «вираховані» прадавніми істориками відносно часу та обставин її смерті, вкрай непевні.

         У окремих прадавніх істориків існують згадки, що перші покоління князів Ружинських "Ружинські, князі, окремий рід" мешкали, буцімто, ще на території етнічної Литви, але згодом їхній рід таки перебрався на Волинь, де отримав землі та 5 сіл, в тому разі Роговичі і Ружин, які знаходилися у «місцевості Ружино», в Червеній Русі. Перше прізвище цього роду на Волині, яке походило від назви найбільшого з отриманих ним там сіл, було Роговицькі " Роговицькі, наразі Ружинські, князі, окремий рід " , і саме цим прізвищем рід користувався тут принаймні століття поспіль. Наступна зміна прізвища цього роду відбулася вже, вірогідно, внаслідок того, що поступово більш значну (економічну) роль для князів Роговицьких " Роговицькі, наразі Ружинські, князі, окремий рід " стало відігравати інше отримане тоді цим родом село, Ружино.

          Слід однак зазначити, що саме прізвище Ружинський, з іменем Олександр  "Ружинський Олександр," поручик , мав поплічник (поручик) в полку Василя із Жиндрана Косціолковського " Косціолковський Василь, із Жиндрана, полковник " , згідно перепису його хоругвей, проведеному у 1420 р.. Ця особа, за свій власний кошт, тримала тоді в полку 5 шляхтичів, з повним рицарським облаштуванням, 5 коней та один віз (драб). Тобто, мабуть цей поручик був таки тоді вже дуже заможною людиною, і цілком міг дозволити собі подібне робити. Тому іншої основи для формування його прізвища, ніж назва села Ружино, яке вже було надбанням князів Роговицьких " Роговицькі, наразі Ружинські, князі, окремий рід " , годі шукати.

           Між тим чому цей поручик одразу взяв собі в користування саме прізвище Ружинський "Ружинські, князі, окремий рід" – окреме питання, відповіді на яке поки що не існує. Однак вже в ті часи ця особа безумовно мешкала у тому селі, куди її рід було «осаджено» ще близько 1411 – 1412 років. Вже з тієї давньої пори князі Ружинські "Ружинські, князі, окремий рід" повинні були тримати у «місцевості Ружино» певну частину «Вітовтової дороги», яка вела звідки до міста Володимир-Волинського, і охороняти її довкілля, в очікуванні вже запланованого на той час сейму у місті Городлі.

           Суто формальне визначення невисокого офіційного статусу Миколая Нецевича "Нецевич Миколай, «боярський син»" однак ніяким чином не заперечувало існування принаймні двохсотлітніх підвалин давнього дворянства у всіх членів окремих гілок боярського литовсько-українсько-литовського роду, до якого він безумовно належав. Разом із тим в Речі Посполитій княжий титул ніякої додаткової ваги не мав – «поміж шляхтичами ніяких відмінностей!». А шляхтичем тоді взагалі вважався той, хто володів землею, і їм всім загалом, наразі, суворо заборонялося створювати в ті часи будь-які майорати, навіть якщо вони були б при цьому суто княжими за своєю ознакою. Внаслідок такого обмеження створення майоратів, хоч саме існування їхнього інституту прямо витікало з головних положень феодального права, прошарок багатих шляхтичів в тій державі був досить нечисельним, однак дуже багатих людей із осередку цих шляхтичів завжди цілком вистачало, щоб створити певний прошарок осіб «вищого світу», хоч самі роди цих (дуже багатих!) осіб зазвичай перебували у такому стані в тій державі переважно не більше якихось ста років поспіль.

          Тому навіть досить ранній, до 20 років, шлюб служивого сина Миколая  "Нецевич Миколай, «боярський син»" , ковельського боярина Іоанн "Нецевич Іоанн Миколайович" (названого Janski, або на сучасній українській мові – Іваном, у документі, наведеному в [46]) з зовсім ще юною Глушею (Hlushi, або, литовською, Галші) княжною Ружинською "Ружинська Глуша, княжна" , який стався наприкінці 16 ст., не порушив поглядів того суспільства на конче належні династичні підвалини для таких взаємин [36,45]. Не виключено між тим, що ім’я цієї князівни могло бути взагалі трохи іншим, а саме Helusia, або принаймні таким було її родинне призвісько (придомок). Бо саме це жіноче ім’я, можливо маючи для цього якісь певні підстави, використав у своїй, написаній буцімто про реальну долю окремих членів роду князів Ружинських "Ружинські, князі, окремий рід" , але насправді просто «повісті поетичній на тлі 16 століття», стародавній польській історик та поет Броніслав Коморовський  "Коморовський Броніслав, польський історик та поет [192]. 

          Батьки цієї княжни залишилися між тим невідомими, бо про них не має жодної згадки у будь яких документах. Можна лише цілком певно вважати, виходячи із часу народження Глушею її первістка, що сама вона з’явилася на світ у тих батьків в проміжок часу, який був досить близьким до 1580 року. Разом з тим ім’я цієї княжни дозволяє, якщо вважати його «родинним», висловити принаймні одну робочу версію з її походження. При цьому годиться ще й врахувати той факт, що її старша онука також отримала таке саме ім’я. Бо єдиною особою серед всіх дружин чоловіків великого сімейства князів Ружинських "Ружинські, князі, окремий рід" , яка взагалі носила схоже ім’я, була Галшка (Галжбета) Кацпровна Ондровазовна із Стужина " Стужинська Галшка (Галжбета) Кацпровна, дружина князя Миколая Остафієвича" , дружина, а з 1592 року вже удова, князя Миколая Остафієвича Ружинського " Ружинсьвий Миколай Остафієвич, князь" . 

          Однак жодної згадки про нащадків цієї сімейної пари (а згодом – удови) в документах знайти не вдалося. Та й взагалі жодних спогадів про якісь зазіхання Глуші Ружинської  "Ружинська Глуша, княжна" , яка прожила доволі довге життя, на добра Сквирського маєтку цієї подружньої пари не залишилося, і всі вони свого часу були зареєстровані, мабуть саме за відсутності нащадків у Миколая Остафієвича " Ружинсьвий Миколай Остафієвич, князь" , на його рідного брата, князя Кирика Остафієвича Ружинського  " Ружинсьвий Кирик Остафієвич, князь" .

         Після смерті батька весною 1599 року ці добра почали поступово переходити до рук його сина, князя Романа-Яна Кириковича  "Ружинский Роман-Ян Крикович, князь" . Вже 16.YІ.1599 р. мачуха передала пасербу Роману  "Ружинский Роман-Ян Кирикович, князь" , у повне та довічне його користування, місто Паволочь із усіма належними до нього селами в Київському повіті. Визначивши при цьому, що Роман "Ружинский Роман-Ян Кирикович, князь" повинен буде виплатити з того містечка своїм трьом стрийченим сестрам, коли тим прийде пора йти заміж, як таке передбачав ще їхній батько, від 12 до 20 тис. злотих у вигляді шлюбного спадку [316]. Внаслідок такого в руках князя Романа-Яна "Ружинский Роман-Ян Кирикович, князь" взагалі зібралася з часом більша частина добр, які раніше належали різним гілкам цього роду, і усі вони в 1618 році перейшли до рук його удови, згідно указу короля Жигмонта 3 "Жигмонт 3 Ваза, польський король" , що робить цю робочу версію аж занадто непевною.

         Тим більше, що Глуша "Ружинська Глуша, княжна" таки не принесла в свою власну родину із Іоанном "Нецевич Іоанн Миколаєвич" якихось земельних (шлюбних) спадків, тобто вона скоріше за все походила із якоїсь взагалі збіднілої гілки цього княжого Дому. Разом з тим для Глуші  "Ружинська Глуша, княжна" перелік можливих «претендентів на батьківство», саме з цього покоління роду князів Ружинських "Ружинські, князі, окремий рід" виглядає дуже широким і визначити зараз якісь конкретні їхні «переваги» один перед одним не має жодної реальної можливості. Між тим зазначені вище роки народження Глуші "Ружинська Глуша, княжна" певним чином дозволяють припустити, що її батько міг навіть належати ще до попереднього покоління роду князів Ружинських "Ружинські, князі, окремий рід" , і взагалі безумовно мусив народитися аж ніяк не пізніше 1560 року. 

          Цим додатковим умовам, враховуючи роки смерті окремих членів із попереднього покоління цього роду, відповідають у ньому лише дві особи – в першу чергу князь Абрахам Федорович  "Ружинский Абрахам Федорович, князь" , у своєму першому шлюбі з особою, ім’я якої не збереглося, а також князь Михайло Іванович  "Ружинский Михайло Іванович, князь" , який перебував у шлюбі з Ганною Янівною княжною Яковицькою "Яковицька Ганна Янівна, княжна" . Принаймні остання подружня пара дала своїй доньці, яка народилася у них наприкінці 16 ст., ім’я Овдотья  "Ружинська Овдотья Михайлівна, княжна" , на честь (пам’ять) померлої сестри чоловіка, і скоріше за все найменування цієї пізньої дитини відбулося з однакових для неї та Глуші "Ружинська Глуша, княжна" православних святців.

            Наразі князі Ружинські "Ружинські, князі, окремий рід" з’явилися на Волині одночасно з боярами Нецевичами  "Нецевичі, окремий рід" , ще на самому початку 15 ст., причому їхній княжий титул ніколи не викликав у прадавньої шляхетської спільноти цієї землі жодних сумнівів. При цьому своє походження, як і князі Сапєгі  "Сапегі, князі, окремий рід" , вони споконвіку започатковували від одного із шести синів князя Наримунта, "Наримунт, син Гедиміна, литовський князь" а першозасновником їхнього княжого роду, згідно родової традиції та результатів ще стародавніх генеалогічних досліджень, переважно вважається Олександр Наримунтович "Олександр Наримунтович, князь, першозасновник родів князів Ружинських та Сапег" , який, буцімто, був князем подільським. Безумовно що із тією дружиною, Патрицією "Патриція, перша дружина Олександра Наримунтовича" , княжною звенигородською, яка була в цього князя ще у його молоді літа. Цей князь, буцімто, помер у 1390 році, і переважно вважається що був вбитим (або повішеним – тобто страченим «на горло»), потрапивши у полон під Вільнюсом, за наказом великого литовського князя Вітовта " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " , на дочці якого, Анні "Анна Вітовновна, друга дружина Олександра Наримунтовича" , був тоді одруженим [197].

           Навіщо зовсім молодій та знаній жінці знадобився у чоловіки той старий дідугань віком під 70 років – окреме питання. Певної відповіді на нього не існує, не зважаючи навіть на сам факт вбивства («кари на горло») того Олександра "Олександр Наримунтович, князь, першозасновник родів князів Ружинських та Сапег" тестем. В 1392 році молода удова вдруге побралася із Монтвілдом  "Монтвілд, литовський маршалок" , маршалом литовським, і таки створила з ним належну родину та народила в ній чисельних дітей, подовживши тим самим вже цю лінію роду Гедиміновичей "Гедеміновичі, князі" . Таким чином можна вважати, що багаті згодом князі Сангушко Сангушко, "князі, окремий рід" та Сапєгі  "Сапегі князі, окремий рід" , а також постійно досить таки бідні, на відзнаку від них, князі Ружинські  "Ружинські, князі, окремий рід" , мають цілком спільне родове походження і безумовні права на власні княжі титули, бо усі вони є Гедиміновичами  "Гедеміновичі, князі" .

         Мабуть при взятті того шлюбу не останню роль відіграли визначна хоробрість та належні військові успіхи самого Миколая "Нецевич Миколай, «боярський син»" , які він виявив і досяг в походах та інших бойових діях армії Речі Посполитої наприкінці 16 ст., коли у нього постала нагода битися за неї пліч о пліч разом із своїми сусідами, а потім свояками, князями Ружинськими  "Ружинські, князі, окремий рід" [10]. Зазначимо, що в походах проти Москви на початку 17 ст. війська Лжедмитрія ІІ   три роки поспіль очолював саме князь Роман-Ян Ружинський  "Ружинский Роман-Ян Кирикович, князь" , а крім того у тих військах знаходився ще й князь Адам Ружинський , але чи перебували в них тоді шляхтичі Нецевичі, походженням із різних ліній їхнього роду – достеменно невідомо. 

           Певну роль у заручинах могла також відіграти і родичка молодої – удова по князю Михайлу Федоровичу Ружинському  "Ружинський Михайло Федорович, князь" , яка саме в той час віддавала свою доньку від другого шлюбу за члена третьої лінії цього роду, шляхетного удівця та знаного вояка Гаврилу Нецієвича  "Нецієвич Гаврила" . Так воно було, або інакше, але до 1615 року в родині Іоанна Нецевич Іоанн Михайлович" та Глуші  "Ружинська Глуша, княжна" , яка оселилася в селі (чи фільварку) Паридуби, вже народилося принаймні четверо синів – Я н  "Нецевич Ян Іоаннович" , Ярош,  "Нецевич Ярош Іоаннович" Єремей "Нецевич Єремей Іоаннович" та Миколай "Нецевич Миколай Іоаннович" . При цьому оскільки їхній другий син, Ярош,  "Нецевич Ярош Іоаннович" з’явився на світ в цій родині аж ніяк не раніше другої половини 1603 році, то її первісток, син Ян  "Нецевич Ян Іоаннович" , скоріше за все народився в ній ще у 1601 році. Таким чином ця пара, Іоанн "Нецевич Іоанн Михайлович" та Глуша,  "Ружинська Глуша, княжна" вже створили свою власну родину у 1600 році. Останнього з перелічених вище їхніх синів, мабуть наймолодшого, родина назвала, як тоді й належало, на честь діда.

           Родина Іоанна та Глуші наслідувала («переписала на себе») все те добро, яким в свій час володіли молодші бездітні брати Іоанна, звичайно після смерті цих братів, яка сталася ще в їхні зовсім молоді літа.