29і. Історичний відступ. Питання походження пра-слов’янської мови. Початок.

29і. Історичний відступ. Питання походження пра-слов’янської мови. Початок.          

 на сторінку                               

         Разом з тим про певні пра-слов’янські коріння йдеться зараз вже навіть при тлумаченні тих «записів», які були зроблені на артефактах, що виявлені у середині 20 ст. при археологічних розкопах, проведених в місті Вінча, Югославія, та поселенні Тертерія, Румунія. В обох цих випадках загальний вік таких «записів» на тих прадавніх артефактах відтермінується до пори аж у 5 – 5,5 тис. років до нашої ери. 

         Таким чином поява пра-слов’янської письменності, точніше записів «із слов’янським корінням», відтермінується тепер, буцімто, взагалі у зовсім далекі часи, коли ще про самих цих слов’ян й мови ніякої не велося. Тобто, відтермінується на ту пору, коли в дійсності існував реально тільки якийсь загальний пра-язик індоєвропейської основи. Бо у самій історії племені слов’ян загалом налічується не більше 180 поколінь, які становлять лише 10 % від загальної чисельності усіх тих поколінь, що їх людству довелося прожити після проходження ним останнього «голкового вушка».

          Не слід також забувати, що в самій прадавній історії взагалі існує доволі багато міфів, які, кожен в свій час, виявилися введеними в цю науку із якоїсь певної нагоди окремими дослідниками. Одним з таких давніх міфів постає саме «раптове» створення нової, кириличної, слов’янської абетки, та й загалом усіх законів її письмового використання, при цьому лише якимись двома болгарськими монахами. Зовсім не береться при цьому до уваги та обставина, що навіть у початковому літописі київського монаха Нестора "Нестор, ктївський монах,літописець " , написаному всього лише через 200 років по тій (історичній!) події, жодної згадки про цих двох болгарських монахів, Кирила та Мефодія, та й взагалі про якесь раптове «створення» сучасної (для нього) слов’янської мови, взагалі не йшлося.

         Разом з тим процес розвитку письменності для будь-якої мови, як це добре відомо із історії її ставлення у інших народів, доволі довготривалий. Тим більше таке «раптове» створення абетки схоже на міф, бо (пра)кириличні літери таки зустрічаються в цілому ряді записів на тих артефактах, які збереглися з таких давніх часів, коли на цій землі існувала ще тільки держава Антія, про що було відомо належним дослідникам з історії вже навіть у середині 19 ст. [372].

           Тому дійсним досягненням болгарських монахів Кирила та Мефодія слід вважати лише вдале трансформування самої форми написання слов’янських літер і напрочуд успішне пропагування того, що до них вже безумовно існувало, через своїх власних чисельних учнів із монашої середи. Звичайно з тими «авторськими» змінами, досить успішними, які були внесені у написання вже існувавших слов’янських літер особову ними. Згодом таке поставило ці спрощені за написанням літери кирилиці більш прийнятими для людей, ніж досить вичурні літери минулої глаголиці [365]. Внаслідок цього глаголиця, яка певний час існувала у прадавньому суспільстві разом із кирилицею, виявилася згодом повністю витісненою.

         Через певний час використання прийдешнім населенням пра-слов’янської мови відбулося формування окремих язикових груп у (слов’янських) мешканців визначних територій Європи, які згодом отримали найменування їхніх окремих мов. Так на південній периферії Європи, заселеної слов’янами ще у 6-7 ст., невдовзі сформувалося три окремі язикові групи – болгарсько-македонська, сербсько-хорватська та словенська.

          Однак, ще принаймні до 13 ст., вся спільнота Русі перебувала у язиковому відношенні цілком єдиним культурним середовищем. При цьому, із самого початку користування пра-слов’янською мовою широкими верстами населення прадавньої Русколуні, «вихідна» її назва на цих землях поставала звичайно зовсім іншою, ніж новітнього болгарського діалекту цієї мови. 

          Найчастіше пра-слов’янську мову на території Русколуні, тобто на південних землях Русі, називали русинською, або ще роушською (руською). Згодом її почали йменувати київською мовою, а ще, інколи, називали взагалі мовою волинською. Це певним чином ще раз вказує на можливість походження слов’янської мови на Волині саме від русинських вендів, і на входження її в Русколунію саме через ті західні землі.

         Ніякого (початкового) впливу на русинську мову книжкової старослов’янської не існувало взагалі, бо сама пра-слов’янська мова прийшла на територію Русколуні ще у середині першого тисячоліття нашої ери. Тобто мабуть вже тоді вона вперше потрапила на землі майбутньої України-Русі, та за її основу дійсно постав прадавній слов’янський язик. Разом з тим існує думка ряда дослідників, що чимось схожим на слов’янський язик могли користуватися на центральноукраїнських землях вже навіть сармати, тобто ті народи, які постійно мешкали досить далеко на схід від земель Волині [372]. Однак відносно мови інших пришлих на ці землі народів, які створили разом з тими сарматами динарську расу нинішніх українців, тобто готів, якихось свідчень про наявність в їхній мові (майбутнього) слов’янського пласта не маємо.

           Ще у 16 ст. однією єдиною (самодостатньою) назвою спільної для території усієї Русі мови, а саме русинською, йменувалися усі три східноєвропейські язики – український, білоруський та новгородський. Вони мали тоді поміж собою лише невеликі діалектичні відхилення, та й ті переважно можна було відстежити тільки при письмовому записі якихось документів на цих трьох язиках, і то після прискіпливого їхнього порівняння поміж собою.

          Однак створений на базі русинської (староукраїнської) мови, але вже набагато пізніше, та ще й сприйнявши при цьому у свій постійний словарний склад багато слів з мов різних азіатських народів та церковнослов’янський болгарський книжковий мовний різновид, великоруський діалект східноєвропейського язика, таки міг дійсно бути названим тоді цілком окремим «русским языком». Бо лексичні матеріали базової староукраїнської мови і того новоствореного «русского языка» надто вже суттєво різнилися поміж собою, оскільки обидві ці мови розвивалися повністю незалежно одна від одної. Тобто це були цілком окремі, хоч і однієї слов’янської основи, мови або язики [375].

         Канонічною роуською (руською) мовою завжди вважалася в прадавні часи тільки мова, або наріччя, яке використовувалося в Києві та на Волині, тобто у Русколуні (і взагалі у так званій Давній Руссії). Саме цю прадавню слов’янську мову прийнято зараз йменувати староукраїнською мовою. Українська нація ще й досі користується тією трансформованою канонічною роуською мовою, під сучасною назвою української, яка з плином часу поступово увібрала до свого складу багато слів та сприйняла доволі наголосів споріднених із нею мов інших слов’янських народів, переважно народів сусідньої Польщі.

          Крім того, вона увібрала ще й наголоси того діалекту слов’янської мови, який постійно використовували у Великому князівстві Литовському, та навіть поповнила для цього свою власну абетку декількома відповідними для фонетичного відтворення окремих звуків тієї мови літерами. Мови інших народів, які мешкали тоді на півночі Русі – литвинів, зараз більш відомих як білоруси, новгородців, або словенів, згодом названих великоросами, та, нарешті, їхніх східних сусідів, москвитян, після того, як вони сприйняли для власного використання слов’янське наріччя, зазвичай розглядали у часи середньовіччя як окремі діалекти саме канонічного роуського (руського) язика.

          Вже наприкінці 15 ст., після захоплення Московією новгородського князівства, великого князя московського, Івана ІІІ "великий князь московський " , стали наголошувати ще й «всеа Рус» (частіше – Русі або Русії). Між тим майбутня нація великоросів, основу якої переважно складали спочатку племена фінів та булгар, ніякого історичного права на привласнення та (особове!) використання слова русь, яким майже тисячу років до того місцеве населення називало власні землі нинішньої Україні та Білорусі, взагалі не мала. 

        Бо само слово «русь» («рось»), яким ріки тих земель визначалися у словнику прадавньої роуської (руської) мови, було цілковито чужим для фіно-угорської групи мов. Оскільки на землях Москель (Московії), відповідно словника тієї фіно-угорської групи мов, всі ріки називалися завжди виключно словом joki, звідки й пішла особова назва річки Ока, а сама вода мала в цій групі мов також зовсім іншу визначаючу її назву – це було слово va. Саме таке «водяне» закінчення отримали в землі Москель назви багатьох її річок, в тому разі й назва самої визначальної для тієї землі річки -«Москва».

         Це, однак, жодним чином не зупинило Івана 3, бо в 1492 році він навіть намагався, власною волею, без будь-якого узгодження з дійсним тоді хазяїном тієї Московії, правлячим ханом Золотої, або, більш виважено, вже Кримської Орди, улусом яких вона потім ще чверть тисячоліття поспіль перебувала, наголосити себе «государем (царем) всеа Русі».

          При цьому претендуючи ще й на існуючі у нього, буцімто, права наслідування візантійського царського трону. Бо в 1472 році його другою дружиною стала візантійка Софія Палеолог "дружина Івана ІІІ, великого князя московського " , яка походила із цього царського Дому. І вже з тієї давньої пори у послідовної череди московських правителів з’явилася недолуга та до болі свербляча ідея «доказу первородства москвитян», бо їхнє дійсне низьке походження в роді Рюріковичів споконвіку призводило до появи у цього народу та його (наступних) правителів комплексу власної неповноцінності [375]. Звичайно, що ніхто із сучасних Івану ІІІ номінальних правителів інших європейських держав цей його царський титул всерйоз не сприйняв і не визнав, внаслідок чого про таке невігластво цього московського правителя всі тоді взагалі досить швидко забули.

           Між тим цей царський титул, бо сверблячка доконала, вже, буцімто, «офіційно наданий», із самої Візантії (!), вперше отримав його онук, Іван ІY " Іван ІY Грозний, московський цар " , коли посів московський трон у 1547 році. Але, фактично, цей титул виявився тоді просто якимось чином купленим москвитянами у Візантії, бо в офіційній грамоті «на царство», яка, буцімто, була підписана 37 уповноваженими на таке керівними візантійськими особами, підписи аж 35 з них згодом виявилися фальшивими [375]. 

           Потім, у 1574 році,  Іван 4 Грозний сам зрікся того недолугого царського наголошення, бо проти наявності подібного титулу у великого московського князя суворо виступив дійсний його носій на ті давні часи – хан Кримської Орди, (рабським) підданим якого продовжував перебувати той «московський цар», про що кримські татари неодноразово та досить жорстко йому нагадували. 

         Але у 1570 році Іван 4 Грозний , відомий на литвинській, або старобілоруській, мові як Жахливий, та в документах, які були написані в ті часи латиницею, іменований виключно як Terrible, став ще й використовувати для найменування свого великого князівства Московії (додаткову) назву – «Велика Русь». Під цією об'єднучою там різні землі назвою, яка була тоді ще тільки суто територіальною, ним визначалася вже саме «уся Русь». Тобто ті землі на заході, які не були підвладні тоді Короні або Великому князівству Литовському, вже об’єднаних на ту пору у єдину державу, Речь Посполіту.

         Трохи згодом, у 1575 році, розпочалася епопея захоплення Жахливим тих земель, які лежали на схід від Московії, при цьому його феноменальна жорстокість проявилася там в повній мірі. Іван 4 Грозний , воюючи тоді із Казанью, гарантував мешканцям цього міста, “власним царським словом”, в тому разі, якщо воно буде здано ними москвитянам, безумовну пощаду. Те що сталося після того як місто було татарами здано, коли за (наступним) наказом Жахливого усе його наявне населення, включаючи жінок та дітей, було тими христолюбивими московськими віськовими присіпаками тотально вирізано, й призвело вже, відносно самого (майбутнього) населення цієї землі, до того їхнього визначення, яке залишилося жити, наразі, в віках. Татарська нація, на своїй власній тюркській мові, охарактеризувала тоді народ цих підлих московитів окремим жорстоким і ніщивним словом “живодер”, яке ще й означало в цій мові інше, також для такого цілком виразне криваве поняття - “палач”. 

          Це було коротке та разюче тюрське слово gassab, і саме воно збереглося у віках, вже як всеохоплююча назва усього населення цієї дрімучої провінціальної колонії (майбутньої великої) Росії. А вже на її власній мові, яка була створена згодом шляхом об'єднання декількох угро-фінських та тюрських говорів і, як визначальної до них, русинської мови, воно закріпилося як добре відома нині визначальна назва (для всіх) окремих осіб цієї нації - “кацап”.

        Феноменальна жорстокість та звіряча сущність ще тих давніх московитів, народа Гога та Магога, неповноцінної нації підлих людей, кацапів, взагалі постала згодом визначальною частиною менталітету (усього майбутнього) “руського” народу. Бо існувати (саме при такому!) цій сірій масі недолугих осіб, за відсутності у неї взагалі будь-яких моральних гальм, виявилося доволі легко. Кацапам, наразі, навіть виявилося вкрай зручно жити при такому «комфорті» та перебувати у постійному ярмі — після відміни кріпостного права по всій Росії прокотилася хвиля їхніх повстань проти “визволення”.

         Внутрішньою основою моралі (майбутньої) “руської” нації завжди виступали заздрість, звисокоміра та зненавість до усіх тих осіб, які із тієї її сірої маси якимось чином виділялися. А зовнішня основа моралі цієї нації, така як постійне недотримання даного комусь слова будь ким та звиряче вбивство полонених, взагалі століттями поспіль вважалося у їхньому середовищі цілком звичною справою. Отримавши тому, в результаті листопадового перевороту 1917 року, наразі взагалі необмежну владу, яка ніким (вже) не контролювалася, цей підлий московський народ, кацапи (живодери), цілком спромігся продемонструвати усім існувавшим на ту пору мешканцям (минулої) Імперії приклади небаченої та надлюдської жорстокості, знищивши фізично десятки мільонів людей лише за якіхось декілька десятиліть.

          Взагалі ж десятилітня «керівна діяльність»   Іван 4 Грозний, московський цар " (також) коштувала давнім москвитянам життя (аж) 3 млн. співвітчизників і на сто років поспіль припинила в ту пору подальший розвиток Московського князівства. В цьому недолугому князівстві, споконвічному улусі Орди, на 1575 рік фактично залишилася жити вже лише половина від тієї кількості населення, яке існувало там в пору сходження Івана 4 Грозного на царський престол.

            Внаслідок цього Московія постала згодом перед усім світом, який у середньовіччя продовжував постійно розвиватися, країною народу вельми малограмотного, але жорстокого та коварного, населеного людьми із надзвичайно низьким рівнем моралі та загальної культури, який мав власну психологію загарбання усіх сусідніх народів навкруги та ще й наражався при такому на певні «історичні коріння» для виконання подібних дій. Саме цю жахливу ціну втрати половини населення довелося викласти в ту пору народу Московії задля здійснення її правителями ідей, які ховалися за лозунгом «Велика Русь». Нажаль, він, навіть на прикладі власної історії, нічому не навчився і зараз знову проголошує ті ж самі загарбницькі лозунги.

            У самому Московському князівстві «руською» землею перебувала, однак, лише територія захопленого при правлінні Івана 3 новгородського князівства. Ця територія його князівства дійсно була розташована тоді на землях племені всі, від особової назви якого ця назва-визначення, «всеа Русь», у московському царському титулі, скоріше за все, й походить. Однак окремі дослідники з історії чомусь взагалі наважувалися відтерміновувати створення цієї особової назви-визначення, «всеа Русь», аж у далеке 12 ст.. При цьому зовсім не виключено, що головною причиною для такого глибокого «відтермінування» особової (майбутньої) назви-визначення московської землі міг стати досить звичний для багатьох (вже) імперських фальсифікаторів історії прийом – «закидання» цілої низки її (наступних) назв-визначень аж на 300 – 400 років вглиб від пори їхньої взагалі дійсної «появи на світ» [375].

          Згодом землі великого Київського князівства, які знаходилися на лівому березі Дніпра, були також «перехрещені», і отримали від московського царя назву-визначення «Малої Русі». Одночасно Іван 4 проголосив та «призначив» новгородський діалект руської мови офіційним язиком Московії. Таким чином Іваном 4 Грозним  було здійснено примусове переведення всього різномастого етнічно угро-фінно-татарського населення Московії із однієї язикової групи, споконвіку притаманної всім цим північно-східним людям, до зовсім іншої, основу язикової групи якої становили три західних за своїм походженням різновиди слов'янські мови.

         Слов’янська мова приживалася в тій Московії однак досить важко, бо сама лексика московітів, зовсім не налаштована на відтворення цієї мови, слабко сприймала незрозумілі та незнайомі їй руські слова. Оскільки в ті часи на заході цієї землі спілкувалися лише по фінські, а на сході переважно по тюрські, бо саме таким був переважно етнос народів, які населяли те давнє Московське князівство.

         Наслідування переважно фонетики фінської мови, де геть усі голосні знаходяться під наголосом, зберегло в тому московському діалекті звичне для фінського язика «оканьє», і в результаті це досить помітно змінило самий словарний склад того діалекту слов’янської мови, який згодом таки розвинувся у москвитян, в порівнянні із словарним складом діалектів дійсно руської мови інших народів епохи Рюриковичей " Рюриковичі, окремий рід " . Таким чином сама та давня московська говірка, один із чотирьох наголосів майбутньої великоруської мови, яка майже одразу була проголошена Іваном 4  «русским языком» – взагалі суто фінського походження, лише із певними книжними церковнослов’янськими запозиченнями. 

        Наразі, спираючись лише на той прадавній російський етнос та його споконвічну мову, навіть не зважаючи на те, що всі письмові артефакти її у Московському князівстві було в свій час дуже ретельно і повною мірою знищено, можна зробити цілком певний висновок: його так звана великоруська народність, яку однак тільки у 19 ст. стали називати таким висловом, не мала взагалі жодних прямих зв’язків із давньоруською (тобто русинською).

        Видатний український історик Михайло Грушевський " Грушевський М.С., історик, президент УНР " прямо заперечував наявність якихось контактів поміж цими народами у сиву давнину, наголошуючи що тоді, незалежно одна від одної, розвинулися дві цілковито різні історичні формації людей. Принаймні саме дві такі формації людей дійсно існували в ті прадавні часи – і виступали ними народи двох географічно зовсім різних місцевостей, та й взагалі різних на ту пору держав, «України-Русі» та «Московии-России», при цьому у зовсім різні історичні часи.

        Вперше визначення території Московії саме як «Велика Русь», у вигляді терміна «Великая Россия», було введено в царський титул ще за часів Івана 4 Грозного, і замінило воно там давніші її визначення – «всеа Русь» та «всеа Русія». Скоріше за все появі того нового слова, «Россия», в словнику московської говірки суттєво сприяло саме притаманне їй «оканьє», яке прийшло туди з фінського язика. Це, разом з тим, зовсім не завадило, згодом, наголосити імперським дослідникам, що у дев’яності роки 16 ст. відбулася просто заміна вимови певної кількості русинських слів на грецькі. Буцімто «Русь» при такій заміні цієї вимови й постала «Россией», вираз «руський» постав наразі «российским», і таке інше.

        Однак той неологізм, разом з цим, вже не ніс із собою взагалі якогось територіального «навантаження», бо мав виконувати лише функцію державницького (скоріше за все великодержавного) лінгвістичного її визначення. Згодом цей великодержавницький неологізм отримав ще