30і. Історичний відступ. Питання походження пра-слов’янської мови. Закінчення.
30і. Історичний відступ. Питання походження пра-слов’янської мови. Закінчення.
Трохи згодом, у 1575 році, розпочалася епопея захоплення Жахливим тих земель, які лежали на схід від Московії, при цьому його феноменальна жорстокість проявилася там в повній мірі. Іван ІY Грозний , воюючи тоді із Казанью, гарантував мешканцям цього міста, “власним царським словом”, в тому разі, якщо воно буде здано ними москвитянам, безумовну пощаду. Те що сталося після того як місто було татарами здано, коли за (наступним) наказом Жахливого усе його наявне населення, включаючи жінок та дітей, було тими христолюбивими московськими віськовими присіпаками тотально вирізано, й призвело вже, відносно самого (майбутнього) населення цієї землі, до того їхнього визначення, яке залишилося жити, наразі, в віках. Татарська нація, на своїй власній тюркській мові, охарактеризувала тоді народ цих підлих московитів окремим жорстоким і ніщивним словом “живодер”, яке ще й означало в цій мові інше, також для такого цілком виразне криваве поняття - “палач”.
Це було коротке та разюче тюрське слово gassab, і саме воно збереглося у віках, вже як всеохоплююча назва усього населення цієї дрімучої провінціальної колонії (майбутньої великої) Росії. А вже на її власній мові, яка була створена згодом шляхом об'єднання декількох угро-фінських та тюрських говорів і, як визначальної до них, русинської мови, воно закріпилося як добре відома нині визначальна назва (для всіх) окремих осіб цієї нації - “кацап”.
Феноменальна жорстокість та звіряча сущність ще тих давніх московитів, народа Гога та Магога, неповноцінної нації підлих людей, кацапів, взагалі постала згодом визначальною частиною менталітету (усього майбутнього) “руського” народу. Бо існувати (саме при такому!) цій сірій масі недолугих осіб, за відсутності у неї взагалі будь-яких моральних гальм, виявилося доволі легко. Кацапам, наразі, навіть виявилося вкрай зручно жити при такому «комфорті» та перебувати у постійному ярмі — після відміни кріпостного права по всій Росії прокотилася хвиля їхніх повстань проти “визволення”.
Внутрішньою основою моралі (майбутньої) “руської” нації завжди виступали заздрість, звисокоміра та зненавість до усіх тих осіб, які із тієї її сірої маси якимось чином виділялися. А зовнішня основа моралі цієї нації, така як постійне недотримання даного комусь слова будь ким та звиряче вбивство полонених, взагалі століттями поспіль вважалося у їхньому середовищі цілком звичною справою. Отримавши тому, в результаті листопадового перевороту 1917 року, наразі взагалі необмежну владу, яка ніким (вже) не контролювалася, цей підлий московський народ, кацапи (живодери), цілком спромігся продемонструвати усім існувавшим на ту пору мешканцям (минулої) Імперії приклади небаченої та надлюдської жорстокості, знищивши фізично десятки мільонів людей лише за якіхось декілька десятиліть.
Взагалі ж десятилітня «керівна діяльність» Івана 4 Іван (також) коштувала давнім москвитянам життя (аж) 3 млн. співвітчизників і на сто років поспіль припинила в ту пору подальший розвиток Московського князівства. В цьому недолугому князівстві, споконвічному улусі Орди, на 1575 рік фактично залишилася жити вже лише половина від тієї кількості населення, яке існувало там в пору сходження Івана 4 на царський престол.
Внаслідок цього Московія постала згодом перед усім світом, який у середньовіччя продовжував постійно розвиватися, країною народу вельми малограмотного, але жорстокого та коварного, населеного людьми із надзвичайно низьким рівнем моралі та загальної культури, який мав власну психологію загарбання усіх сусідніх народів навкруги та ще й наражався при такому на певні «історичні коріння» для виконання подібних дій. Саме цю жахливу ціну втрати половини населення довелося викласти в ту пору народу Московії задля здійснення її правителями ідей, які ховалися за лозунгом «Велика Русь». Нажаль, він, навіть на прикладі власної історії, нічому не навчився і зараз знову проголошує ті ж самі загарбницькі лозунги.
У самому Московському князівстві «руською» землею перебувала, однак, лише територія захопленого при правлінні Івана 3 новгородського князівства. Ця територія його князівства дійсно була розташована тоді на землях племені всі, від особової назви якого ця назва-визначення, «всеа Русь», у московському царському титулі, скоріше за все, й походить. Однак окремі дослідники з історії чомусь взагалі наважувалися відтерміновувати створення цієї особової назви-визначення, «всеа Русь», аж у далеке 12 ст. При цьому зовсім не виключено, що головною причиною для такого глибокого «відтермінування» особової (майбутньої) назви-визначення московської землі міг стати досить звичний для багатьох (вже) імперських фальсифікаторів історії прийом – «закидання» цілої низки її (наступних) назв-визначень аж на 300 – 400 років вглиб від пори їхньої взагалі дійсної «появи на світ» [375].
Згодом землі великого Київського князівства, які знаходилися на лівому березі Дніпра, були також «перехрещені», і отримали від московського царя назву-визначення «Малої Русі». Одночасно Іван ІY XE " Іван ІY Грозний, московський цар " проголосив та «призначив» новгородський діалект руської мови офіційним язиком Московії. Таким чином Іваном 4 Іван ІY було здійснено примусове переведення всього різномастого етнічно угро-фінно-татарського населення Московії із однієї язикової групи, споконвіку притаманної всім цим північно-східним людям, до зовсім іншої, основу язикової групи якої становили три західних за своїм походженням різновиди слов'янські мови.
Слов’янська мова приживалася в тій Московії однак досить важко, бо сама лексика московітів, зовсім не налаштована на відтворення цієї мови, слабко сприймала незрозумілі та незнайомі їй руські слова. Оскільки в ті часи на заході цієї землі спілкувалися лише по фінські, а на сході переважно по тюрські, бо саме таким був переважно етнос народів, які населяли те давнє Московське князівство.
Наслідування переважно фонетики фінської мови, де геть усі голосні знаходяться під наголосом, зберегло в тому московському діалекті звичне для фінського язика «оканьє», і в результаті це досить помітно змінило самий словарний склад того діалекту слов’янської мови, який згодом таки розвинувся у москвитян, в порівнянні із словарним складом діалектів дійсно руської мови інших народів епохи Рюриковичей XE " Рюриковичі, окремий рід " . Таким чином сама та давня московська говірка, один із чотирьох наголосів майбутньої великоруської мови, яка майже одразу була проголошена Іваном 4 «русским языком» – взагалі суто фінського походження, лише із певними книжними церковнослов’янськими запозиченнями.
Наразі, спираючись лише на той прадавній російський етнос та його споконвічну мову, навіть не зважаючи на те, що всі письмові артефакти її у Московському князівстві було в свій час дуже ретельно і повною мірою знищено, можна зробити цілком певний висновок: його так звана великоруська народність, яку однак тільки у 17 ст. стали називати таким висловом, не мала взагалі жодних прямих зв’язків із давньоруською (тобто русинською).
Видатний український історик Михайло Грушевський прямо заперечував наявність якихось контактів поміж цими народами у сиву давнину, наголошуючи що тоді, незалежно одна від одної, розвинулися дві цілковито різні історичні формації людей. Принаймні саме дві такі формації людей дійсно існували в ті прадавні часи – і виступали ними народи двох географічно зовсім різних місцевостей, та й взагалі різних на ту пору держав, «України-Русі» та «Московии-России», при цьому у зовсім різні історичні часи.
Вперше визначення території Московії саме як «Велика Русь», у вигляді терміна «Великая Россия», було введено в царський титул ще за часів Івана 4, і замінило воно там давніші її визначення – «всеа Русь» та «всеа Русія». Скоріше за все появі того нового слова, «Россия», в словнику московської говірки суттєво сприяло саме притаманне їй «оканьє», яке прийшло туди з фінського язика. Це, разом з тим, зовсім не завадило, згодом, наголосити імперським дослідникам, що у дев’яності роки 16 ст. відбулася просто заміна вимови певної кількості русинських слів на грецькі. Буцімто «Русь» при такій заміні цієї вимови й постала «Россией», вираз «руський» постав наразі «российским», і таке інше.
Однак той неологізм, разом з цим, вже не ніс із собою взагалі якогось територіального «навантаження», бо мав виконувати лише функцію державницького (скоріше за все великодержавного) лінгвістичного її визначення. Згодом цей великодержавницький неологізм отримав ще й цілком політичне забарвлення, і взагалі постав, через деякий час, прямим визначенням самої назви Московської держави, при цьому вже взагалі суто шовіністичним за своїм сенсом.
У наступній радянській державі створений ще за часів Івана 4 неологізм, «Россия», був офіційно визначений наступним чином: «Русское многонациональное государство, сложившееся в конце 15 века, во главе с Москвой». Хоч нічого подібного до такої багатонаціональної держави на ту давню пору ще взагалі не існувало, та й принципово існувати не могло.
А відносно самої Московії, точніше Московського улусу Золотої Орди Чингисидів, бо саме під такою визначальною назвою була відома державницька структура Ак-Орди (Білої орди), мова взагалі повинна вестися цілком окремо. Натомість наприкінці ХY ст. Московія стала вже улусом замінившого на ту пору давню Золоту Орду Кримського ханства Гиреїв. Ця подія відбулася у 1480 році, і мова про неї також повинна вестися окремо. Тому в цій генеалогічній розвідці боярського литовського (наразі прусського) роду питання прадавньої історії великого Московського князівства, потім замінившого його Московського царства та, згодом, (новітньої) Російської Імперії, досліджуватися звичайно не буде.
Разом з тим до 17 ст. включно сама Московія ще взагалі не знала що то воно таке є – «Русская держава». Бо навіть у 1700 році Петро 1 визначався тільки царем московським, а не російським, і досить довго продовжував виплачувати від того свого улуса належні упоминки її дійсним на ту пору хазяям, кримським татарам. Однак, після прийняття нового державницького титула, імператор, Петро 1 вирішив таки скінчити виплату цих упомінок татарам, та перенайменувати своє велике князівство та царство, тобто Московію, піднявши її при цьому на ще вищий державний шабель, і кінець кінцем назвав свою (новітню) державу «Русской Империей».
В означеній Імперії одразу з’явився тоді «единый русский язык», окремими діалектами якого було призначено вважати русь-литвинівську та навіть прадавню руську (русинську) мови, на базі якої московський діалект слов’янської мови був свого часу створений. Добре хоч польську, за часів існування Речі Посполитої, залишили тоді у спокої та не чіпали.
Оскільки саме існування, в нетрях історії Русі, та в різні часи, двох значних за своїми територіальними розмірами державних об’єднань, великого Київського князівства, яке знаходилося на землях України-Русі, та Великого князівства Литовського, яке існувало на землях нинішніх Білорусі та Литви, якимось чином «зачіпляло» гідність Російської Імперії, самі ці землі з часом також «перехрестили», а існування у їхніх прадавніх мешканців якихось власних мов було взагалі категорично заперечене.
При цьому русинська (староукраїнська) мова, яка перетворилася за імператорським наказом на малоруську говірку, знищувалася буквально докорінно, бо навіть церковні служби відправляти на ній згодом було заборонено, а її власну абетку взагалі просто «відмінили». А мова русь-литвинів, перехрещена на білоруську, у імперських істориків почала тоді (вже) найчастіше йменуватися чомусь західно-руською (?). Все це відбувалося, однак, лише у 19 ст., та мало своїми підвалинами, вірогідно, якісь болючі для згаданої часової пори «визначальні імперські потреби».
Невідомі шляхи твої, Господі!
Коментарі
Дописати коментар