28і. Історичний відступ. Слов’янська письменність.

         28і. Історичний відступ. Слов’янська письменність.

на сторінку

        Однак для надійного виживання чисельних сусідніх племен в нових умовах існування, які тоді почали складатися на Балканах, та для скорішого формування там усіма племенами нового етносу, в кожному з конкретних випадків було конче необхідно винайти спільну, для усіх тих сусідів, мову спілкування, яка б допомогла об’єднати їх поміж собою. В цьому напрямку проведене в нинішні часи порівняльно-історичне вивчення семантичної будови лексики та лексико-семантичних класів різних слов’янських мов дозволяє багато чого з’ясувати [374].

         Вважається що для племен, які осіли в давню пору на території Болгарії, такою об’єднавчою виявилася мова, згодом названа болгарським діалектом слов’янського язика, яка безумовно була принесеною в ці землі ззовні, пришлими на неї в свій час з півночі антами та склавінами. Більш детально питання про можливість появи цієї мови саме від переселених в ці землі слов’ян буде розглядатися у одному з наступних розділів цієї розвідки.

         Носіями слов’янського язика на цій землі могли також виступати войовничі слов’яни-руси іншого племені, бодричів, вихідці з північних земель Полаб’я, племінним гербом яких було зображення двох істот – буцефала та грифа. Оскільки фігури цих двох напівміфічних звірів було вшито ще на знаменах Олександра Македонського XE "Македонський Олександр, видатний воєначальник" , це дозволяє деяким дослідникам взагалі вважати пра-пращурами тих бодричів його войовничих македонців [372]. Принаймні в 5 ст. саме слов’ян-русів племені бодричів постійно наймали для несення військової служби у Візантійській Імперії. Однак після закінчення служби слов’яни-руси часто не поверталися звідти додому та «осідали» мешкати у доволі благодатній південній місцевості на берегах Чорного моря. Цілком можливо, що саме ця місцевість чимось таки нагадувала їм їхню прадавню (втрачену) батьківщину.

        Вірогідно, що використання мови пришлих слов’ян-русів для міжплемінного спілкування чисельних місцевих народів, які жили в давню пору на території Болгарії, відбулося тому, що її фонетика дозволяла не тільки вносити певні зміни у промовляння окремих слів, але й взагалі не висувала жодних вимог та заперечень до використання таких наголосів в цій мові, які зберігали пам'ять про рідну мову пращурів (нових) користувачів того пра-слов’янського язика. Навіть ще тисячу років по тому «свобода використання і трансформування» фонетики пра-слов’янського язика досить легко та швидко дозволила створити цілком новий московський діалект, де збереглися усі наголоси, які споконвіку були притаманні фінській мові етнічного населення прадавньої землі Москель (майбутньої Московії).

         Ще у 6 ст. візантійці писали про найманих ними для несення військової служби бодричів, що слов’яни-руси вже мали на ту пору не тільки власну мову, а ще й власні письмена та «буквиці». Доволі незначна кількість окремих письмових пам’яток, зобов’язаних своїм походженням просвітницькій діяльності прадавнього слов’янського суспільства Русколуні, котрі, як вважається дослідниками, були створені та записані там ще у зовсім прадавній проміжок часу, з 5 по 9 ст., наразі збереглася. Це дозволило цілком надійно встановити, що наріжне населення земель Русколуні навіть в той далекий позаминулий, ще взагалі дохристіанський, період свого існування, вже в повній мірі користувалося при спілкуванні власним (окремим) діалектом пра-слов’янського язика та мало цілком розвинуту письменність.

        Дійсно, житіє святого Кирила "святий, монах " свідчить, що в часи його перебування в Херсоні, у 860 році, він там «обреть тоу Евангеліє і псалтир роушкими письмена писано і человека обреть глаголюща тою бесідою». Костянтин (Кирил) "святий, монах " навчився досить швидко читати ці (старо)слов’янські книги та почав розмовляти стародавньою роською мовою з її давніми носіями. Можливо саме тому Кирил у відповідь владі на пропозицію їхати в новохрещену Болгарію для перекладу там священних книг місцевою слов’янською мовою, відповів: «Како могу извести писание на Болгарского язика? Другие философиве, бивши прежде мене, трудишася 200 год и ничто успеша, понеже Болгарского язика греческими буквами пословити не можна» [391].

         Між тим в давні часи саме роушськими письменами пра-слов’янського язика відбувся переклад із арамейської багатьох священних книг христіанства. На цих перекладах, які з’явилися в світ ще при первинній фазі створення окремих слов’янських церков, базувалися усі наступні слов’янські переклади священних книг. Можливо саме внаслідок того, що згадані переклади відбулися ще при початковій порі становлення христіанства, і приносили це вірування народам різні христіанські апостоли, римський понтіфік згодом був вимушений їх затвердити, не зважаючи на помітні розбіжності по тлумаченню Трійці та по походженню Святого Духа із тими, які були в свій час прийняті та канонічно затверджені для церкви римо-католиків Святим престолом.

           Як вже згадувалося, первинна пра-слов’янська мова виникла, скоріше за все, саме у осіб із окремого племені русинських вендів. Визначення «русинські» ці венди отримали тому, що споконвіку мешкали у межиріччі двох великих річок, Вісли та Дністра, де пролягало безліч різноманітних річкових протоків та протікало доволі багато взагалі невеликих річок. Бо визначальною назвою річок у словнику тих вендів, та й не тільки їх, виступало саме слово «русь» (та «рось»).

         Окремий діалект пра-слов’янського язика, який був найбільш поширеним серед населення земель Русколуні, майбутньої України-Русі, називають зараз переважно давньоруською мовою, а також ще «древнерусским язиком». Ця мова залишається однак «мертвою», бо її закони та граматичні правила для дослідників ще й досі невідомі. Їй, наразі, була притаманна слогова письменність, а при відтворенні слів цієї мови використовувалася окрема (давня) абетка, яка носила назву «буквиці». Її знаками виступали руни, відомі також ще як рези або черти. Мабуть саме прадавніми слов’янськими рунічними знаками були записані ті закони, які вже існували у населення Чехії в середині ІХ ст. [372].

         Слов’янський язик був вперше занесеним на територію західних земель Давньої Русі ще на початку І тисячоліття, ще тими русинськими вендами. Натомість придунайські слов’яни-руси, які емігрували на ці самі землі вже у середині того тисячоліття, тільки закріпили на її території постійне використання пра-слов’янського язика. Саме із його давньоруським діалектом і ознайомився в Херсоні грецький філософ Костянтин "грецький філософ " , який прийняв в монашестві ім’я Кирил.

        Він був відряджений владою для виконання надзвичайно важливого в ту пору для христіан завдання – перекладу церковних книг з грецької мови на слов’янську, а конкретно на кожну із місцевих, для земель Русі, населених різними племенами тих слов’ян, діалектів цієї (новітньої) мови. Тому ознайомлюватися на землях, які були заселені слов’янськими племенами, Кирил почав з усіма діалектами пра-слов’янського язика, які ці племена використовували тоді при своєму спілкуванні. 

         Взагалі у місцевого населення української землі на ту пору існували (навіть!) дві окремі слов’янські абетки. Вірогідно саме знаки з абетки «буквиці» згодом надихнули Кирила , разом із братом, який взяв в монашестві ім’я Мефодій "святий, монах" , на створення наступної версії цієї абетки та на формування головних граматичних правил слов’янського язика. Відбулося таке вже при проживанні обох братів в Болгарії. Однак певних свідчень про те, що було тоді конкретно винайдено цими братами і яким саме чином писалися ними перші примірники слов’янських перекладів священних книг, немає, бо жоден їхній екземпляр не зберігся. 

        Відомо, що (дунайські) болгари, плем’я із Передньої Азії, яке прийшло в цю південну європейську місцевість ще на самому початку 8 ст., в часи Кирила та Мефодія вже встигло цілком оволодіти давньою слов’янською грамотою та постійно нею користувалися. Однак особливу вагу книжковому діалекту їхнього болгарського, названого згодом старослов’янським, язика, придала створена цими братами спеціально для нього, та цілком відмінна від латинської, слов’янська абетка на 43 знака, яка отримала назву кириличної. Таким чином ці святі монахи зовсім не претендували на створення самої давньої слов’янської письменності, «буквиці», а виступали лише її упорядниками. Вони також не були «батьками» письменності й іншого пра-слов’янського язика, глаголиці, яка також існувала вже за сотні років до їхнього народження, і була добре відома південним племенам хорватів та болгар. Глаголиця мала власну абетку у вигляді 40 окремих знаків, з яких 39 визначали собою ті самі фонетичні звуки, що й знаки у (новітній) кирилиці. 

         Разом з тим обидва брати згодом таки були проголошені святими христіанської релігії, бо після їхніх лінгвистичних винаходів церковна служба на слов’янській мові поставала значно більш зрозумілою православним мешканцям, які мешкали на території Русі, аніж минула служба цієї релігії на існувавших раніше «священних язиках», тобто древнєєврейському, гречеському та латині (по-римські). Разом з тим римська курія таки невдовзі вирішила взагалі заборонити відправляти церковну службу на (новоствореній) старослов’янській мові. 

         З новою абеткою правила граматики болгарського мовного діалекта стали більш зрозумілими широкому людському загалу і досить легко засвоювалися народами різної мовної основи. Можливість створення нових мовних діалектів, навіть беручи за основу тільки книжковий болгарській діалект слов’янського язика, нічим не обмежувалася, бо його поява «на світ» практично не завадила спілкуванню користувачів усіх цих діалектів поміж собою.

         Орієнтований переважно на релігійні потреби та придназначений для записів священних книг, новий (книжковий) болгарський діалект слов’янського язика, який згодом включив до свого складу ще й давні форми розговорної мови (місцевих) народів Русі, отримав найменування церковнослов’янського. Саме на цій книжковій церковнослов’янськїй мові, єдиній для усієї Русі, і були написані, в свій час, давні руські літописи. І саме на основі цієї церковної мови виявилася згодом створеною сама руська письменність.

          Оскільки церковний діалект новітнього запису священних книг, в разі його використання для їхнього видання слов’янською мовою, жодним чином не зачіпав суті тих книг, то в результаті виявилося цілком можливим використовувати їхні переклади ще давньою пра-слов’янською мовою, яка сходить до первинної пори встановлення христіанства на цій землі. Після створення братами нових букв для новітнього запису священних книг слов’янською мовою, усі вони були згодом переписані, спираючись саме на раніше зроблені, за сотні років до того, переклади їх тією давньою пра-слов’янською. Цей перепис книг відбувався тоді не дуже швидко – за шестигодинний день невпинної праці переписувач ледь встигав відтворити 1 – 1,5 листа їхнього текста. Тому що вже говорити про (додаткові) затрати часу на первинний переклад окремих священних текстів, які жодним чином не могли постати у різних переписувачів канонічними, якби тільки не існували ще до того (вже) записаними на давній пра-слов’янській мові.

          Саме древніми рутицями тієї мови, певна частина яких своєю формою вже цілком нагадувала майбутні кириличні літери, були написані, ще принаймні наприкінці 1 тисячоліття нашої ери, «Боянів гімн», «Перулиця», «Велесова книга» та інші письмові пам’ятки тих прадавніх часів, які наразі збереглися. Вважається, що у вивезеній в свій час до Франції бібліотеці Анни Ярославни зберігалося, при цьому досить таки довго, доволі багато тих рунічеських книг.

          Так звана «Велесова книга», хоч таке й заперечується нинішньою «Енциклопедією історії України», почала складатися прадавніми волхвами ще у 5 ст. та була завершена в часи приходу до Києва конунгів Аскольда "Аскольд, конунг, із варягів-русів " і Діра "Дір, конунг, із варягів-русів " Оспівуючи, для ведичеської Русі, «діяльність» сонма її чисельних язичеських богів, ця письмова пам’ятка, виконана на невідомому діалекті пра-слов’янської мови, безумовно свідчить про дуже давню пору появи слов’янської письменності в цій землі взагалі. Слов’янська письменність вже безумовно існувала в Русколуні у роки її приєднання до чеснот христіанства, які мали місце ще в Криму, у 6 ст., та широко використовувалася на цій землі взагалі задовго до початку просвітницької діяльності православних монахів та ери розповсюдження ними відповідних релігійних книг, написаних (новітньою) слов’янською мовою.