37і. Історичний відступ. Історія появи Галицько-Волинського князівства.
37і. Історичний відступ. Історія появи Галицько-Волинського князівства.
Наразі в досить невеликій за своїми розмірами Белзькій землі питаннями планування та керування подібними масштабними роботами могли опікуватися в двох місцях. Бо саме два окремих князівства, Белзьке та «червенських міст», існували на західних землях України-Русі в момент їхнього об’єднання у складі єдиного Галицько-Волинського князівства наприкінці 12 ст. Зараз у істориків існує велика кількість назв того об’єднання окремих невеликих західних князівств, однак необхідно зважати, що всі вони були вигадані минулими дослідниками вже значно пізніше дійсних часів його «появи на світ». А сучасникам це об’єднання було відомо, переважно, тільки як «князівство Галіції та Лодомерії».
Задокументовані свідчення про деякі старожитності об’єднаного князівства існують, однак, лише з 12 ст. Разом з тим добре відомо, що землі Волині, Побужжя, та землі, що лежали на південь від них, Перемишлівська і Теребовльська, які згодом отримали особову назву Галичина, київський князь Володимир Святославович спромігся підпорядкувати своїй державі у 981 році. Він, як вважають зараз історики, цілком мав на таке «об’єднання земель законне право, бо саме минуле племінне об’єднання східних антів, які мешкали в свій час у межиріччі Дністра і Дніпра, становило підвалини при створенні Київського князівства. Однак користуватися цим своїм придбанням і його можливостями для послідовного розвитку торгівлі із Європою київському князю Володимиру Святославовичу довго не довелось. Бо вже у 1015 році на галицьких землях утвердився інший володар, польський король Болеслав Хоробрий.
Частину населення західних земель Русі, окрім місцевих племен, складали на початок 2 тисячоліття також нащадки слов’ян-рутенів, вторинний ареал розселення яких на сході Центральної Європи обіймав тоді Карпатський регіон і становив там близько 18 тис. км2. Саме в досить малонаселену на ті часи місцевість Карпат, звідки вже «відійшли» на Балкани білі хорвати, перебралися мешкати залишки слов’ян-рутенів з Дунаю, внаслідок навали туди племені мадьяр, остаточно покинувши свою прадавню батьківщину, Рутенію. Бо дати належну відсіч войовничому уральському племені, яке налічувало при навалі в Європу лише (якихось) 280 тис. осіб, слов’яни-рутени так і не спромоглися.
Звичайно, що спілкування слов’ян-рутенів відбувалося на одному із діалектів слов’янської мови, тоді як іншим його діалектом користувалися в ту пору поляки. Внаслідок таких сприятливих обставин останні одразу заходилися захоплені ними землі Галичини колонізувати та почали силоміць нав’язувати місцевій спільноті католицьке віровизнання. Звичайно, що державницькі порядки в галицькій землі також були запроваджені поляками такими самими, які існували у них, тобто в землях Корони.
Однак діяли ті «нові» (польські) порядки в Галичині досить недовго, бо вже наприкінці князівства Ярослава Мудрого галицьку землю вдалося звільнити від польського панування. Вона знову стала підпорядкованою київським князям, а онук Ярослава отримав там стіл. Звичайно, що цей київський князь, Ростислав Володимирович , відновив в галицькій землі державний устрій, який діяв у великому Київському князівстві, та повернув місцевим мешканцям право притримуватися православного віровизнання.
Однак (київський) державний устрій, із необмеженою владою та свавіллям княжих урядників, поставав для переважної більшості повністю безправних галичан важким та нестерпним тягарем. Оскільки при ньому, в першу чергу, діяли виключно ті закони, які сприяли інтересам місцевого боярства та забезпечували його безмежні права на галицькі землі. Тоді як для всіх інших галичан існували, і в повній мірі використовувалися тими боярами, лише закони кріпацтва, насильства та поборів.
Саме на таких старовинних «руських началах» відбувався поступовий розвиток галицького суспільства до кінця 12 ст., внаслідок чого в ньому стало відігравати головну роль місцеве боярство. Звичайно, все це відбувалося ще й на тлі існувавших там на ту пору і безупинно діючих законів васальної залежності.
Однак, вже при суттєвому послабленні Київського князівства, яке настало в результаті «призупинення» торгівлі, внаслідок поступового зменшення розмірів та відповідного зниження наснаги для впливу на «державницьку» діяльність в Русколуні окремих удільних князівств, мешканцям галицької землі вдалося позбутися двохвікової васальної залежності. Бо об’єднання низки формально незалежних удільних князівств, в зв’язку із поступовим розбігом окремих ліній правлячого Дому Рюриковичей, відбувалося тоді в складі великого Київського князівства лише під тиском різноманітних зовнішніх обставин, навіть не зважаючи на кревну спорідненість їхніх володарів поміж собою, і тому не могло бути міцним.
Новостворене Галицько-Волинське князівство «взяло» до свого складу, окрім декількох доволі значних за площею, ще й багато невеликих за розмірами, а інколи взагалі маленьких удільних князівств, однак одразу постало великою, багатою, міцною об’єднаною державою. Наразі значну площу земель Галицької Русі складали тоді території 5 окремих великих князівств, до складу яких входили Белзьке, Теребовльське, Галицьке, Перемишлівське та «червенських міст». Російські імперські дослідники з історії вважали, що під владою першого князя новоствореного державного об’єднання, галицько-волинського князя Романа Мстиславовича, перебувала на ті часи досить велика територія, загальною площею у 4 тис. кв. миль (тобто 220 тис. км2), на якій мешкало, буцімто, 6 млн. підданих.
Якихось заперечень проти первинного показника загальної площі Галицько-Волинського князівства взагалі не виникає, не зважаючи на те, що вона безумовно виглядає доволі значною, бо становить (аж) третину площі нинішньої України. Але в середині 16 ст. площа п’яти південних воєводств Речі Посполитої, Галицького, Волинського, Подільського, Брацлавського та Київського, таки знову була близька до означеної вище і становила загалом 258 тис. км2. Разом з тим сама кількість підпорядкованих владі князя Романа осіб в Галицько-Волинському князівстві була істориками перебільшена, і таки досить суттєво, принаймні у 5 – 6 разів.
Бо індивідуальні потреби в орній землі, яка була конче необхідна для забезпечення продуктових потреб однієї дорослої особи, тобто 3 га на ті прадавні часи, одразу призводять до показників площі Галицько-Волинського князівства, яка мусила б бути в ньому постійно під оранкою, аж у 60 % від загальної. Таке її використання є цілком неймовірним на ту пору, зважаючи на лісо-степове, та взагалі ще переважно лісове, покриття значної частини його території.
Бо у 20 ст. загальна площа 7 повітів Волині– Ратненського, Дубенського, Любольмського, Володимирського, Ковельського, Острогського та Луцького, становила, як відомо, 30 тис. км2. І на цій лісовій території, при значно більшій на ту пору кількості населення, був досягнутий показник площі їхнього рілля лише у 39 % від тієї загальної їх території [383]. Разом з тим в 18 ст., на території самої Галичини, розміри якої тоді втричі перевищували землі означених 7 повітів Волині, загальна площа наявної орної землі ще не досягала навіть показника у 15 %. А про якісь (великі) орні землі у північному Поліссі, лісова територія якого становила на часи правління князя Романа половину загальної площі Галицько-Волинського князівства, годі вести мову.
І якби ж то тільки шість мільйонів підданих ще у князя Романа Мстиславовича дійсно реально існували, то від (майбутньої) зустрічі із військом Галицько-Волинського князівства нечисельним загонам татаро-монголів в 1241 році стало б непереливки. Оскільки при поході того року на Європу загальна чисельність війська хана Орди Батия сягала лише якихось 30 тис. вояків, а військо галичан безумовно мусило б становити в такому разі ніяк не менше ніж 150 тис. вояків. Однак, і при цьому таке сталося ще аж через 30 років (!) по смерті князя Романа Мстиславовича галицького війська ледь вистачило тоді для захисту від загонів татаро-монголів одного єдиного міста того князівства.
Вже на переламі століть титул особи засновника Галицько-Волинського князівства, Романа Мстиславовича, з окремої лінії Дому Рюриковичей, спочатку лише володимирського князя, був вельми високим – «великий князь», «цар» та навіть «самодержець всія Русі». Однак передчасна смерть цього визначного державного діяча, по якому залишилися два маленьких сина, надовго загальмувала подальший розвиток державотворення на західних землях України-Русі.
Роман Мстиславович, князь галицько-волинський, вів тісну дружбу із угорським королем Ендрю і домовився з ним, що в разі необхідності останній забезпечить догляд за його малолітніми дітьми. Тому, за проханням удови князя Романа, землі Галицько-Волинського князівства угорський король тоді одразу взяв «під свою руку», буцімто для їхнього захисту, але, як згодом виявилося, лише під свою управу. При цьому угорський король дозволив місцевим галицьким боярам правити в цьому князівстві, вже від свого імені, як їм самим заманеться. Бояри почали зноситися тоді із князями різних земель Русі, яких послідовно і запрошували до себе «правити». Однак жодному з них закріпитися в Галичині вони не давали, бо бажали тримати її землі виключно у власних руках.
Внаслідок багаторічного безладдя галицьких бояр угорський король Ендрю згодом ввів в це князівство власне військо і взагалі прийняв на себе титул «короля Галичини та Лодомерії». Потім, згідно Спітської угоди, в цьому князівстві було посаджено на престол його власного малолітнього сина Кароля (угорський принц) вже у 1015, а за ним, через 15 років, настала черга сісти на той престол ще одному його синові, Андрію (угорський принц). Саме ця обставина дала змогу Австро-Угорській Імперії анексувати землі Галичини при першому розділі Речі Посполитої, яке сталося у 1772 році, тобто вже аж через 550 років по тому, зважаючи на них як на «землі, які їй історично належали».
Однак «сиділи» ці обидва угорські королевичі на галицькому троні досить непевно, бо підростаючі діти Романа Мстиславовича, продовжуючи володіти володимирською землею, поступово отримали в ній прихильність місцевого боярства і спромоглися «зібрати» волості князів волинської землі докупи, кінець кінцем опанувавши «під собою» всю Волинь. Навіть столицю минулого князівства свого батька вони проголосили на ту пору новою, зробивши нею закладене ними особову місто Хелм, на землях Хелмсько-Червеної Русі.
Це послужило надійними підвалинами для відновлення влади братів над усією «отчиною» їхнього батька, вже під началом цілком дорослого на ті часи князя Данило (Галицького) , але тільки з п’ятої спроби його зробити таке, на що йому знадобилося 20 років. В цю пору загальні розміри Галицько-Волинського князівства, удільний період історії якого завершився ще у 1224 році, вже помітно зменшилися, особливо в напрямку на північний схід, тобто в Полісся. Вважається, що загальна територія Галицько-Волинського князівства становила тоді лише 2,5 тис. кв. миль (тобто 138 тис. км2), і воно мало, буцімто, 4 млн. підданих.
Звичайно, що реальних підданих на цих землях проживало в ту пору набагато менше, добре якщо їхня загальна чисельність взагалі становила якихось 600 – 700 тис. осіб, при цьому всі вони виявилися ще й розселеними по досить значній території. Внаслідок таких реальних обставин військ «урізаного» князівства ніяким чином не вистачило для опору навалі татаро-монголів. Переможний похід хана Батия надовго зупинив подальші спроби молодого князя Данило (Галицького), вимушеного тоді вперше емігрувати до Угорщини, зібрати під своєю владою всю східну Україну-Русь.
Згодом Галицько-Волинське князівство, яке втратило багато підданих, було однак князем Данило відновлено, оскільки татаро-монголи вимушені були його терени покинути, бо хан Батий був зобов’язаний повернутися до Сараю, щоб очолити монгольську державу, яка втратила тоді свого минулого очільника. Але через чотири роки татаро-монголи знову нагадали про себе, виступивши із вимогою «Дай Галич!». Князь Данило (Галицький) був вимушений виїхати тоді в Сарай, де спромігся уладнати свої стосунки з тими татаро-монголами, «поклонившись» там хану Батию великою даниною, та отримав від нього «ярлик» на правління власним князівством в обмін на м’яку залежність від Орди, ставши її «мірником».
Після цього татаро-монголи, забезпечивши таким чином свої західні (європейські) кордони, на сотню років поспіль «осіли» на величезних степових просторах Східної Європи, від Волги до Дніпра, і налагодилися постійно збирати там данину із місцевих улусів, які були створені ними в цих підкорених землях. Але на захід від річки Дніпро постійні поселення татаро-монголів переважно скупчилися вже лише на благодатних для споконвічних скотоводів південних степових просторах Поділля. Інші ж поселення татаро-монголів існували тоді в цій місцевості тільки за річкою Дністер.
Жити під владою татаро-монголів простому люду цих земель було, між тим, не набагато гірше, ніж під попередньою владою власних бояр та князів. Останні, втративши свої колись безмежні права, почали емігрували з усієї Правобережної України-Русі на захід, в землі звільненого від безпосередньої влади татаро-монголів Галицько-Волинського князівства. Воно знову постало тоді міцною державою, оскільки князь Данило (Галицький), який затратив на цю пору вже аж 40 років свого життя для її розбудови, почав споруджувати там чисельні міста та ставити поблизу від них відповідні військові укріплення.
Разом з тим трохи згодом, скориставшись довготривалою боротьбою татарських ханів за верховну владу в Орді, князь Данило Романович наразі навіть наважився кинути їм виклик та розірвав «м’яку» залежність свого князівства від татаро-монголів. Він порозумівся тоді із римським папою та отримав від нього титул «світлішого короля Русі» у 1253 році, тобто одразу після великого литовського князя Міндовга. Саме з тієї давньої пори князь Данило (Галицький), заснувавши ще одну столицю свого князівства, місто Львів, яке «поставив» на землях Галичини, постійно титулується тільки як «король Русі». Бо в його подальших політичних планах, окремим пунктом, таки залишалося приєднання всіх земель на сході України-Русі до (об’єднаної) Галицько-Волинської держави.
Король Данило (Галицький) досить реально оцінював міць власної держави. Оскільки ятвягі постійно робили набіги на землі Галицько-Волинського князівства, де брали багатьох полонених, Данило Романович здійснив військовий похід проти цього литовського племені, розгромив його військо та підкорив своїй владі. Однак, тим самим, він, скоріше за все, взаємини свого князівства із великим князівством Литовським короля Міндовга значно погіршив.
Наразі король Данило (Галицький) мав в ту пору нечисельне військо, але воно було досить добре підготовленим та повністю переоснащеним по останньому слову європейської військової науки і техніки. Тому корпус татаро-монголів під командуванням Куремси, чисельністю в 60 тис. вояків, який, після розриву «м’якої» залежності, було скеровано до його князівства у 1252 році, за два роки постійних військових дій таки не спромігся там нічого зробити і кінець кінцем був вимушений відійти звідти на південь.
Але литовці, в битві з татаро-монголами під Луцьком, зрадили тоді військо Данило Романовича. А в 1253 році вони навіть взагалі почали «ходити» в землі галичан та захоплювали там собі певну здобич, зовсім не зважаючи на військові дії тих галичан проти загального ворога, татаро-монголів. Разом з тим вже наприкінці того року король Міндовг знову тісно зблизився із королем Данило (Галицьким). Цьому в повній мірі сприяло те, що галицько-волинський очільник невдовзі взяв другий шлюб із донькою литовського князя Довснунга, який був старшим братом Міндовга.
Мабуть внаслідок такого напади литовців на землі Галицько-Волинського князівства одразу припинилися, а крім того старшому синові князя Данило Галицького, Роману, на кшталт замирення, литовцями була віддана захоплена раніше Чорна Русь з містами Новогрудок, Слонім та Вілковиськ. Ця південна місцевість великого князівства Литовського перебувала до цієї пори власним уділом старшого сина Міндовга , Войшелка (Вайшвілкаса), який по своїй волі прийняв в ту пору чорний монаший сан та взагалі відійшов від державних справ. Таким чином Данило (Галицький) спромігся цілком відновити контроль над північними територіями свого князівства. А його молодший син, Шварн, побрався тоді із донькою самого Міндовга і був ним, згодом, навіть офіційно всиновленим.
Однак вже лише через чотири роки по тому верховний хан (майбутньої) Золотої Орди Берке, щоб отримати данину від Галицько-Волинського князівства та допомогти дружнім татарським воєводам, які «осіли» неподалік від його кордонів і на яких, для виконання споконвічної княжої ідеї «приєднання земель», посунуло тоді галицьке військо, скерував туди 30-тисячне кінне військо монголо-татар під командуванням Бурундая. В 1258 році військо Бурундая з’явилося на Волині і він зажадав від короля Данило, минулого монголо-татарського «мірника», виконання умов раніше складеного договору. Згідно цим умовам, галичани повинні були направляти власне військо, разом із татаро-монголами, для виконання ними каральних функцій проти інших держав. Такою державою в цьому разі виступало велике князівство Литовське, яке татаро-монголи забажали підкорити та захопити. Не маючи змоги подолати велике татаро-монгольське військо, та захищаючи від винищення населення власного князівства, король Данило відновив той договір та пожертвував Литвою.
Тут цілком доречно провести аналіз загальної чисельності військ татаро-монголів в обох цих випадках. Важко погодитися із тим, що нечисельне військо галичан мало можливість аж два роки поспіль протистояти принаймні вдесятеро більшому війську Куремси, однак облишимо це питання осторонь. Аналіз чисельності стосується іншого – проблеми забезпечення татаро-монгольского війська їстівним. При згаданій вище нормі споживання для однієї особи в 1 кг зерна на день татаро-монголи Куремси потребували кожна денно до 60 тонн збіжжя, а Бурундая – до 30 тонн. Між тим окрема селянська родина в ті часи мала «надлишкових» запасів усіх сортів збіжжя аж ніяк не більше ніж по 0,5 тонни і досить часто просто голодувала. І мешкали ті родини на значній за площею та взагалі малодоступній території.
Тому проблема забезпечення продуктами харчування поставала для татаро-монголів дуже важливою, особливо в лісовій місцевості південних земель великого князівства Литовського, чисельність родин якого становила ледь 30 тисяч. Таким чином щорічне «надлишкове» збіжжя цієї країни складало на ті часи лише 15 тис. тонн. Незначна кількість родин, яка мешкала на півдні Литви, ще й цілком мала можливість ховатися по віковим лісам Полісся. Внаслідок цього на питання про можливість кожна денного отримання військом Бурундая необхідних йому 30 тонн збіжжя відповіді взагалі не має. Вона може з’явитися лише в тому випадку, якщо цих татаро-монгольських військ буде суттєво менше, про що безумовно свідчить також залучення до їхнього походу військових загонів галичан.
Каральний похід військ Бурундая проти самого Галицько-Волинського князівства, хоч він і не супроводжувався бойовими діями, призвів однак до того, що Данило (Галицький) був вимушений ще раз емігрувати до Угорщини. Невдовзі після такого король Данило знову повністю скорився татаро-монголам і був ними примушений зруйнувати усі ті військові укріплення, які були зведені за його наказами в різних містах князівства на протязі багатьох років, щоб запобігти ще одній руйнівній навалі війська татаро-монголів на його землі.
Збереглися ці укріплення тільки на крайньому заході, в попередній столиці цього князівства, місті Хелм. Звичайно, що після такого приниження татарами політичні амбіції та плани князя Данило кардинально змінилися. Замість масштабних військових дій на сході України-Русі Галицько-Волинське князівство після цього вело вже лише місцеві військові сутички із литовцями. Бо Міндовг, звичайно, розірвав усі договори із Данило (Галицьким) та одразу розпочав постійні набіги на Русь. А сина Данила, галицько-волинського, австрійського та новогрудського князя Романа Даниловича, він взагалі стратив. Землі ж Чорної Русі знову були приєднані до великого князівства Литовського, хоч за них ще довго тривала військова суперечка.
Після похода на Литву Бурундай у 1259 році перемістив все своє військо до земель Галицько-Волинського князівства, які були звільненими від лісів, і надовго зупинився з ним там. Звідти військо Бурандая «зайшло» на ще незаймані татаро-монголами західні місцевості Поділля і повністю підкорило цю благодатну, але надто малонаселену, степову землю (майбутній) Золотій Орді.
Звичайно, що після військових подій в Литві, коли галичани та татаро-монголи виступали разом, вже ніхто більше в союз із королем Данило (Галицьким) не входив. А після вбивства великого князя Міндовга його очільною посадою у 1264 році почав вже опікуватися Войшелк, який для цього покинув монастир. По смерті ж самого Данило (Галицького) його син, Шварн Данилович, отримав для себе у розпорядження минулу столицю Галицько-Волинського князівства, місто Хелм. Між тим князювання Войшелка тривало лише три роки, після чого на княжому литовському троні, згідно законів наслідування влади, опинився той всиновлений його батьком галицько-волинський князь Шварн Данилович. Однак посідав він цю керівну посаду у великому князівстві Литовському також доволі недовго, бо вже у 1269 році загинов там злою смертю.
Внаслідок двох ніщивних поразок, отриманих від литовців, під постійною владою татаро-монголів залишилася тільки місцевість південної Русі, а саме подільська територія України-Русі. Разом з тим сама влада татаро-монголів виявилася там напрочуд міцною. Внаслідок таких обставин, ще й зіткнувшись із фактичним розпадом «королівства Русь», наступний галицько-волинський князь, Лев Данилович, в часи діяльності улусбека Ногая, мусив був знову стати його «мірником». Галицько-волинське військо, разом із татаро-монголами, «ходило» в 1275 році на Велике князівство Литовське, а ще на Польщу та Угорщину. Однак саме завдяки таким сумісним діям разом із татарами Лев Данилович спромігся об’єднати всю величезну батьківську спадщину та навіть значно розширив зовнішні кордони Галицько-Волинської держави.
В результаті у наступників князя Льва Даниловича на початку 14 ст. всі споконвічні землі Галицько-Волинського князівства, отчина спадщини минулих князів Романовичів, знову виявилися зосередженими в єдиних руках – його сина, князя князя Юрія Львовича. Взагалі пора правління Юрія вважається золотою добою цієї держави, а на його печатці був викарбуваний горделивий напис «король Русі і князь Лодомерії», як і на печатці його діда, Данило Галицького. Немає жодних підстав вважати, що він був якимось ординським васалом.
Коментарі
Дописати коментар