38і. Історичний відступ. Галицько-Волинське князівство у ХІY ст. Початок.
38і. Історичний відступ. Галицько-Волинське князівство у 14 ст. Початок.
Між тим правляча династія князя Міндовга у великому князівстві Литовському змінилася. І в 1282 році великим князем там став вже представник (майбутньої) династії Ягеллонів, Лютувер, а згодом верховна влада перейшла до рук його сина Вітеня. Після нього, у 1316 році, великим литовським князем постав наступний син Лютувера, Гедимін. Ця подія сталася через три роки, як до влади в Золотій Орді прийшов новий хан, Узбек. Звичайно, що військове протистояння правителів двох могутніх держав, великого князівства Литовського та Золотої Орди, землі яких в окремих місцях були сусідніми, поставало цілком неминучим. Вже весною 1320 року князь Гедимін спромігся звільнити від влади татаро-монголів геть усю Волинь, а згодом він навіть вигнав їх із самого Києва, де «посадив» свого власного намісника [375].
Два нащадка князя Юрія Львовича "князь галицько-волинський" правили у Галицько-Волинському князівстві аж до 1323 року, після чого рід князів Романовичів "князівська лінія по Роману Мстиславовичу," загалі перервався, бо обидва ці Юрієвичі загинули 21 травня у битві з ординцями. Сувора регламентація спадкового права в кожній з держав, де воно існувало, інколи виписувала, в разі «переривання роду», доволі таки складні завдання наступникам.
Наслідування влади завжди відбувалося тоді виключно по родовому праву, а якщо заповіт померлого правителя з цим правом якимось чином не узгоджувався, то наступники зовсім не були зобов’язані такий заповіт взагалі виконувати. Таке суто родове наслідування влади залишалося незмінним навіть в татаро-монгольську добу. В цьому плані «королівство Русь», де в означені часи найбільші права на княжий стіл, по «кужелю», існували одразу у представників трьох різних жіночих ліній роду Романовичів "лінія по Роману Мстиславовичу," , мало чим відрізнялося від інших держав [378] .
Враховуючи усі обставини, які на ту пору в цій землі взагалі склалися, галицький стіл був переданий наступниками синові Марії Юріївни та мазовецького князя Тройдента, Болеславу . Після призову обійняти галицький трон, на яке він згодився, прийняв православне віросповідання, отримав при хрещенні нове ім’я, Юрій "Юрій II, останній князь галицької династії Романовичів" і пристав до виконання своїх наступних обов’язків – керування тією державою.
На ту пору, завдяки успішним військовим діям великого князя Гедиміна Велике князівство Литовське встигло прибрати «до рук» та приєднати до своїх земель всі значні за площею території, які лежали на південь від нього – землі Берестейсько-Дорогичинські (Побужжя), Пріп’ятські, Турово-Пінські, та навіть спромоглося підпорядкувати собі частину земель деревлянських (Полісся). У нового галицького короля, Юрія 2 Болеслава військових сил, щоб повернути загарбані на ту пору литовцями землі, не існувало, і тому він мусив був з цим примиритися.
Можливо, щоб запобігти подальшим литовським планам захоплення інших територій Галицько-Волинської держави, Юрій 2 Болеслав у 1331 році побрався з Марією Гедиміновною, донькою великого князя Гедиміна. А непорозуміння свого князівства із Ордою він вирішив, цілком офіційно відмовившись від зазіхань на «решти Русі», окуповані татаро-монголами землі якої знаходилися тоді на сході України-Русі та в Поділлі. Внаслідок такого офіційного замирення з Ордою територія останньої на заході Русі скоротилася на ту пору аж до берегів річки Сирет.
Однак за 9 років шлюбного життя нащадків у Юрія 2 Болеслава не з’явилося, і коли його було підступно отруєно, 7.ІY.1340 р., галицькими боярами, то навіть претендентів на галицькій стіл з його власної лінії роду взагалі не знайшлося. Формально, при відсутності потомства у Юрія 2 Болеслава кревні права на галицьку корону отримував тоді інший мазовецький князь, його рідний брат, Болк Тройдентович. Однак ця особа взагалі не була налаштована зазіхати на галицьку корону, і ще за життя брата офіційно від неї відмовилась.
При цьому вона передала свої спадкові права на галицькі землі власному сюзерену, польському королю. Можливо, що певну «вагу» таким діям Болка Тройдентовича придавало те, що його король, Казимир 3 Великий, також був одруженим з донькою великого князя Гедиміна, Анною Гедиміновною. Таким чином «в сторону» від великої литовської держави Галицько-Волинське князівство, при будь-якому варіанті його наслідування, взагалі ніяким чином не відходило.
Однак галицькі бояри з подібним вирішенням проблеми наслідування власного князівства не погодилися. Вони заздалегідь призначили наступним спадкоємцем галицького трону, при відсутності нащадків у Юрія 2 Болеслава , рідного брата його дружини, луцького князя Дмитра-Любарта Гедиміновича. Між тим ця вельми благородна особа взагалі ніколи не називала себе литовським князем, бо ще із 1325 року володіла на Волині великим Луцьким князівством, яке отримала після смерті свого тестя, останнього галицько-волинського князя з попереднього княжого Дому, Льва Юрієвича .
Таким чином Дмитро-Любарт Гедимінович був цілком самодостатнім волинським князем, добре обізнаним з дійсним станом справ в цій землі. Саме його було наголошено князем Галицько-Волинської держави одразу після смерті Юрія 2 Болеслава. Крім того Дмитро-Любарт, на додачу до його безумовного «визнання» на ній рідним батьком, невдовзі по цьому навіть отримав ще й визнання на галицькому столі від своїх східних сусідів, татаро-монголів.
Однак галицький княжий стіл був для нього лише «призначенням на посаду», бо реальної влади у самому князівстві взагалі не давав. Оскільки усіма справами в ньому займався тоді виключно галицький боярський осередок, на чолі зі старшим галицьким боярином Дмитром Детко, «управителем Руської землі». Між тим реальної влади галицьких бояр і номінального князівства Дмитра-Любарта зовсім не збирався визнавати формальний спадкоємець цього виморочного галицько-волинського спадку, польський король Казимир 3 Великий. Не зважаючи при цьому на силу, могутність та значну чисельність спільноти галицьких бояр, та на цілком реальну підтримку князя Дмитра-Любарта з боку діючого на ту пору керівництва великого князівства Литовського, тобто його власного батька.
Вважаючи князівство Дмитра-Любарта Гедиминовича нелегітимним, а саму галицьку землю цілком «дозрілою» для наступного приєднання, Казимир 3 Великий вже у травні 1340 року здійснив блискавичний рейд в Галичину, очоливши для цього об’єднане союзне військо двох королівств, польського та угорського. Таким чином, після вікового занепаду Польського королівства, Казимир 3 Великий наважився перевести його на інший шлях «державного розвитку». Казимиром 3 Великим було розпочато в ці часи силове загарбання земель своїх сусідів, оскільки, на його думку, лише таке дозволяло його королівству якимось чином «піднятися на ноги».
Це «нагадування» польського короля про власні спадкові права на виморочні галицькі землі, отримані в свій час від мазовецьких князів, було сприйнято у Галицько-Волинській державі відповідним чином та швидко призвело там до певних домовленостей її бояр із їхніми східними сусідами, татарами. В результаті у грудні 1340 року велика татаро-монгольська орда, діючи при цьому двома окремими колонами, здійснила каральну операцію на територіях одразу двох союзних королівств, польського та угорського.
Завданий татаро-монголами подвійний удар призвів до великих матеріальних та людських втрат в обох цих королівствах, наріжне населення яких було буквально введено тоді у стан шока. Польський король Казимир 3 Великий був вимушений дати слово більше не зазіхати на Галичину, а також на землі (татарського) Поділля, які лежали за нею, бо тільки за таких умов татарське військо згодилося покинути на ту пору територію Корони. І навіть те, що «клятви невірним нічого не означають, і христіане від них завжди можуть бути вільними», не призвело до зміни королівської позиції в цьому територіальному питанні після відходу війська татаро-монголів. Навіть офіційне звільнення Казимира 3 Великого, польського короля, від даного ним татарам слова самим папою римським, зроблене у 1345 році, спочатку в цьому сенсі також нічого не змінило. Можливо тому, що саме в цю пору на усіх землях Європи вирувала епідемія чуми, яка майже споловинила загальну чисельність його населення.
Казимиру 3 Великому знадобилося ще аж три роки, щоб розпочати збір війська для нового похода в землі Галичини, оскільки навіть угорці не визнавали тоді його прав на анексію цієї території. А галицько-волинський князь Дмитро-Любарт вже після припинення влади у отриманому ним князівстві луцьких бояр, почав роздавати тоді окремі уділи Волині різним литовським князям, своїм кревним родичам, щоб вони отримали змогу постати в ній його васалами і тим самим мали офіційну можливість виступати на його боці проти польського війська.
Однак головного – повної готовності польського війська у 1348 році до виступу, ніхто з цих нових управителів земель Галицько-Волинського князівства чомусь взагалі «не помітив». Мабуть, окрім чуми, ще й масштабні військові дії великого князівства Литовського проти війська хрестоносців, які відбувалися також саме в цю пору, не дозволили «помітити» цілком реальну польську загрозу й усім іншим (васальним) литовським князям. Тим більше що їхні війська, зайняті у військових операціях з хрестоносцями, взагалі зазнали тоді жорстокої поразки на річці Стріва. Саме в цій битві, в лютому 1348 року, загинув литовський князь Наримунт Гедимінович.
Тому раптовий польський наступ призвів до повного захоплення земель Галичини та навіть до окупації значної частини земель Волині – у князя Дмитра-Любарта у підпорядкуванні залишилося тоді тільки досить віддалене від земель Корони Луцьке князівство. Оперативно введені йому на допомогу литовські війська спромоглися таки до зими 1349 року повернути захоплені поляками місцевості Волині, однак землі самої Галичини, як і саме Галицько-Волинське князівство, були вже втрачені тоді Дмитром-Любартом назавжди. Три наступні роки постійних військових дій нічого не змінили у розташуванні військової сили протидіючих на тих землях сторін і у середині 14 ст. Галицько-Волинська Русь фактично розпалася на дві окремі частини: польську, на землях Галичини, і литовську, на землях Волині.
Збереглася грамота, яка була написана в 1352 році, на завершення оформлення наслідків військових дій, які декілька років поспіль відбувалися на території Червеної Русі. В ній було визначено, що троє литовських князів, Євнут, Кейстут і Дмитро-Любарт, сини великого князя Гедиміна та ще двоє його онуків, Юрій Наримунтович і Юрій Корятович, будуть «тримати володимирську, луцьку, холмську, берестейську та белзську землі». Там безумовно діятимуть закони великого князівства Литовського, в тому разі й ті закони, якими у цьому князівстві споконвіку регулювалися питання спадщини нерухомості його підданими [353]. В дійсності всі північні волинські землі на ту пору, в тому разі землі Червеної Русі, формально продовжував «тримати під собою» саме луцький князь Дмитро-Любарт, який виступав тоді їхнім номінальним володарем.
Фактично означений розподіл підпорядкування, між Короною та великим князівством Литовським, залишених по Юрію 2 Болеславу земель Галицького-Волинського князівства зберігався, після підписання цієї угоди, вже взагалі постійно, аж до часів їхнього (першого) формального об’єднання під польською короною, коли нею став опікуватися великий литовський князь і король польський Ягайло (Владислав 2). Саме такий розподіл підпорядкування підтверджували, послідовно, всі наступні угоди, які підписувалися двома протидіючими сторонами. Навіть досить помітні, інколи, успіхи Корони в окремих військових діях у декілька наступних десятиліть в цьому плані кардинально нічого не змінювали.
Після припинення облоги Белза військом поляків та угорців в 1352 році, внаслідок «згоди» діючого на ту пору керівництва міста «вивісити» на його воротах угорський прапор, при цьому однак не відчиняючи їх, саме Белзське князівство було передано до рук литовського князя Юрія Наримунтовича, онука Гедиміна. Він залишався белзським князем аж 25 років поспіль, постійно демонструючи на цій посаді неабиякий політичний хист.
Взагалі Юрій Наримунтович, онук Гедиміна, з’явився на Волині, в її володимирських землях, ще принаймні у 1349 році. Існують свідчення, що з 1350 по 1352 рік Юрій Наримунтович виступав князем кременецьким, а в мировій угоді з Казимиром Великим окремим пунктом було зазначено, що він продовжує керувати Кременецьким князівством одразу «від князів литовських та від короля». Разом з тим існують згадки, які було наведено в працях стародавніх дослідників з історії, що князь Юрій Наримунтович буцімто отримав Кременецьке князівство ще від свого власного батька, і сталося таке у 1340 році.
В 1366 році, коли велике князівство Литовське знову було втягнуто у протистояння з Тевтонським орденом, Казимир 3 Великий , на цей раз попередньо домовившись із татарами, які за десять років до того взагалі перейшли на його бік, ще раз зібрав величезне військо та спромігся захопити «під себе» усю Володимирську землю. Згаданий перехід татар на іншій бік в цьому міждержавному конфлікті мав, скоріше за все, головною причиною великий голод, який стався на Поділлі у 1354 році і суттєво послабив їхні військові сили. Однак король вдовольнився лише васальною залежністю Володимирської землі, і навіть не змінюючи сталої місцевої литовської адміністрації, одразу передав її у підпорядкування литовському князю Олександру Корятовичу, небожу великого литовського князя Ольгерда, сина Гедиміна та князя Кейстута, сина Гедиміна.
Тоді, так само на умовах васальної залежності, керування Белзським князівством було залишено Казимиром 3 Великим в руках литовського князя Юрія Наримунтовича. Більше того, одночасно до його рук королем було передано ще й керування Хелмським князівством, яке він потім постійно очолював протягом 11 років. Вірогідно сталося це тому, що Юрій Наримунтович вчасно згодився здати королю, при облозі 1366 року, головне місто підпорядкованого йому на той час Белзського князівства. Однак, як виявилося трохи пізніше, все це відбулося «фальшиво», бо вже у 1368 році Юрій Наримунтович, із обома підпорядкованими йому на ту пору князівствами, спромігся вийти з під васальної польської залежності, ще раз продемонструвавши свої неабиякі політичні здібності. Взагалі будь-яка залежність цих земель від влади Корони скінчилася у 1370 році, по смерті польського короля Казимира 3 Великого.
Між тим в 1377 році Юрій Наримунтович таки схибив, очоливши керівництво об’єднаним військом при операціях, які три литовські князя проводили тоді проти Корони. Однак два з тих князів виявилися втягнутими ще й в інші військові протистояння, які розпочалися на кордонах князівства Литовського одразу по смерті великого литовського князя Ольгерда Гедиміновича, сина Гедиміна. З такої нагоди литовські князі, які спочатку діяли разом із Юрієм Наримунтовичем, вимушені були невдовзі взагалі відкликали своє військо з земель Корони. Внаслідок такої непередбачуваної обставини Юрій Наримунтович із власним нечисельним військом вимушений був відійти з земель Корони до міста Белз, де «сів в облогу». Ця облога тривала 7 тижнів, доки в тому місті взагалі не скінчилися запаси їжи, після чого Юрій Наримунтович, онук Гедиміна, Белз здав і був запроторений поляками в полон.
На цю пору польський трон вже багато років обіймав угорський король Людвік Анжуйський, який правив одночасно в двох королівствах. Не сподіваючись передати польську корону власним нащадкам, Людовик Анжуйський, який наразі виношував намір офіційно приєднати окуповану польським військом Галичину до земель свого рідного угорського королівства. Тому керування Галичиною, при цьому вже саме як угорською провінцією, було передано ним до рук опольського князя Володислава ще в 1372 році.
Коментарі
Дописати коментар