36і. Історичний відступ. Галицько-Волинська Русь, 2.

36і. Історичний відступ. Галицько-Волинська Русь. Закінчення. 

  на сторінку                                            

        В нагороду за військову службу і допомогу Римській Імперії згадані племена отримали від неї згодом землі Далмації на Балканах, які ж самі, як виявилося власно для себе, спромоглися там в свій час захопити. Через певний час на ці нові благодатні землі перебралися вже мешкати інші особи із обох згаданих племен, які до того вимушені були певний час хазяйнувати на ґрунтах західних земель Русі, територія якої у самому Забужжі часто йменувалася Зарубіжною Руссю, а ще люди іншого спорідненого з ними слов’янського племені, словенців.

        Згодом східні анти та південні склавини наважилися вже на боротьбу із самою Візантійською Імперією, яка стала наймати тоді для свого захисту полабських слов’ян іншого племені, бодричів, і в 540 – 556 роках взагалі пішли війною на Балкани, де спромоглися створити цілком вправне регулярне військо, із усіма належними на ту пору військовими загонами. Після такого настала пора слов’янської колонізації усього цього півострова і під владу венедів (слов’ян) там поступово потрапили землі Македонії, Пелопонес, територія нинішньої Австрії, і навіть гірські долини Альп. Вже у 7 ст. всі землі Балкан виявилися захопленими та заселеними різними племенами етнічних слов’ян (венедів) і там почала відбуватися їхня постійна асиміляція із місцевим населенням. Також одночасно розпочалося ще й переселення тих балканських слов’ян на землі сусідньої Малої Азії, де ними невдовзі було створено багато різних князівств та царств.

         Саме в цю пору на Русі закінчується епоха існування племенного слов’янського об’єднання східних антів, можливо внаслідок переселення тоді багатьох його членів на Балканський півострів. Замість цього на землях Русі, спочатку західних, починають з’являтися перші державницькі формування різних місцевих племен не слов’янського походження. Самим старим з них вважається племінний Дулібський союз, створений ще у 6– 7 ст.. Однак зважаючи що письмові свідчення про події державотворення в цих місцях взагалі відсутні, історія Русі та Русколунії згаданих часів залишається тільки «темною та незрозумілою». Навіть історія самих тільки земель Забужжя (Зарубіжної Русі), які знаходилися на західному кордоні території Русі, і через яку постійно відбувалися європейські торговельні зв’язки із країнами Передньої Азії, тобто доля яких таки мусила виявлятися близькою для прадавніх римських істориків, постає в наш час, до певної міри, відомою лише з кінця 10 ст. Старовинні бужанські міста, а точніше, в ту пору – невеликі поселення людей, розташування помешкань яких ще взагалі не мало ніякої містської розбудови, можна вважати за наявні міста лише з точки зору кількості людей, які в цих поселеннях тоді постійно мешкали. Тобто, загальна чисельність так званих городян була повинна перевищувати в цих «містах» якусь певну межу, і це все. Самі ж старовинні бужанські міста почали виникати в цій досить малолюдній місцевості внаслідок того, що наявна чисельність населення усієї Європи, за 700 років першого тисячоліття нашої ери, поступово збільшилася аж удвічі, і на ту пору вже досягла показника досить значного чисельного рівня, аж у 50 млн. осіб. Не зважаючи на те, що самі темпи природного приросту європейського населення були ще дуже низькими, і взагалі становили лише якихось 0,1 0/00.

        Ця обставина безумовно потребувала постійного розвитку у прадавньому європейському суспільстві, вже безумовно досить чисельному, яке переважно мешкало в центрі та на півночі Європи, різноманітних ремесел, але, головне, вона безперечно потребувала всілякого розвитку та сприяння там постійному товарообміну і взагалі торгівлі.

         Щоб досягти належних успіхів в цих найважливіших для прадавнього європейського суспільства справах, певна кількість його людей тоді обов’язково повинна була проживати разом, тобто в межах одного поселення (міста). Бо тільки в цьому випадку існувала можливість нормального функціонування різноманітних міських служб та ремісників. Всі продуктові потреби ремісників та інших людей, які становили тоді різні верстви прадавнього суспільства цих міст, належало, звичайно, забезпечувати, чим і займалися чисельні торговці.

       Таким чином дійсним сенсом укладання союзної угоди поміж старовинними бужанськими містами поставало, в першу чергу, сприяння в цій місцевості всілякому розвитку різноманітної торгівлі та товарообміну. Як на суто місцевому рівні, тобто в самому тільки Побужжі, так і взагалі європейсько-азійської, про існування якої в ті часи безумовно свідчить карта торгівельних шляхів Європи, яка була складена ще у 4 ст. При цьому головним поставало саме сприяння, бо сама торговля поміж Європою і Азією, шляхи якої по суходолу пролягали тоді через західні землі (майбутньої) Русі і йшли звідти ще далі на схід, відбувалася у буквальному сенсі слова «споконвіку». Археологічні дослідження, проведені в Середній Азії, безперечно доводять, що постійна торговля бурштином, єдиним давнім місцем добутку якого поставав лише «бурштиновий берег» Балтійського моря, відбувалася там ще навіть в добу неоліту.

         В ту пору головною рушійною силою для досягнення подальшого прогресу прадавнього європейського суспільства завжди виступала саме торговля. Звичайно, що роль окремих маленьких поселень, як центрів ремесла і торгівлі, була тоді досить незначною. Однак коли розміри таких поселень поступово збільшувалися, вони отримували змогу перетворюватися вже на цілком помітні центри оптової торгівлі. В такі великі поселення починали залюбки приїздити купці із різних країн, навіть дуже віддалених, чому сприяла розбудова належних шляхів сполучення поміж ними, із чисельними постоялими дворами та охороною. В результаті сенс укладання угоди між старовинними бужанськими містами – створення та підтримка необхідних для розвитку та існування місцевої торгівельної структури умов в західному прикордонному регіоні Русі, а саме в Забужжі (Зарубіжній Русі), виявився, для багатьох його поселень, реалізованим.

         Невеличке містечко Червень, яке знаходилося в землях Забужжя, спочатку лише центр тієї оптової торгівлі, з плином часу поступово зростало у своїх розмірах і згодом перетворилося на «центр влади» окремого удільного князівства, яке лежало в землі Белзькій. Між тим його близький сусіда, маленьке поселення Волинь (Велин), також центр оптової торгівлі, в своїй подальшій діяльності вище «центра торгівлі» піднятися так і не спромоглося. Однак плин часу виявився безжальним для обох цих міст, Червеня і Волині, бо мешканці їх згодом взагалі покинули, містські розбудови не збереглися, та й самі ті міста наразі зникли, як фізично, так і з мапи світу. Разом з тим особові найменування цих двох міст безумовно широко усім відомі, бо саме їх, в свій час, було використано як особу назву (найменування) різних західних земель Русі у Побужжі.

         Мова йде, по-перше, про досить невелику за площею бужанську місцевість, яка лежала по обидва боки річки Західний Буг, поблизу від кордону з Поліссям, де наприкінці 1 тисячоліття компактно мешкали окремі місцеві племена, що отримали в цих землях назву бужан. Взагалі ці племена мешкали тоді на більш значній території, яка знаходилася поміж землями білих хорватів у Сандецькому, Самборському та Стрийському округах майбутньої Галіції, і поліськими землями північних ятвягів, які «осіли» в майбутній Білорусі. Однак південна межа невеликої бужанської місцевості, про яку йде мова, проходила саме неподалік від нинішнього міста Володимир-Волинського, який мав тоді найменування Володимир. Крім того, у межиріччі Вісли та Західного Бугу ще мешкало тоді невелике місцеве плем’я сабоків. Землі саме цієї побужанської місцевості залишилися відомими в історії як землі Червеної Русі.

        Спочатку, однак, земля компактного поселення тих бужан взагалі мала трохи іншу назву – «червенські гради», але така назва, після 1031 року, для неї вже не використовувалася. Причиною такого постає, можливо, та обставина, що мешканці цієї землі, взагалі відомої як «начальне жилище чеського племені», тобто плем’я чехів, після переселення білих хорватів та білих сербів на Балкани, отримало реальну можливість і скоріше за все також одразу «відійшло», слідом за ними, у глиб європейської території. Вже з 9 ст. особи з цього племені згадуються тільки як мешканці земель, нині відомих під назвою Чехія.

        По-друге, також саме в ту давню пору, велика лісова місцевість північних земель майбутньої України-Русі, яка простягнулася широкою смугою від Західного Бугу до річки Тетерів, і була батьківщиною племені дулібів, отримала особове найменування Волинь (Велин). Дулібів, яких взагалі вважають одним із корінних місцевих племен, в глибоку давнину називали також волинянами (у літописця Нестора "київський монах, літописець" – велинянами). Однак, чи «звуться вони поляне, свередзи і древляне», це все одно «суть русічі із Русколунія». Тобто під тією узагальненою назвою, «волиняни», сучасникам було фактично відоме об’єднання багатьох місцевих північних племен Волині. Це об’єднання, буцімто, існувало на тій волинській землі досить довгий час і навіть мало чисельних власних царів, як вважав, викладаючи засади їхнього державного устрою, арабський географ Массуд "арабський географ" в своїй книзі «Золоті луки».

          Волиняни, ще відомі у Массуда  як валиняне або влінбаба, було територіальною назвою усієї північної спільноти мешканців Волині. Ця спільнота людей мала тоді у волинській землі чотири окремих племінних центра. Однак проведеними на цю пору археологічними дослідженнями взагалі не було виявлено якоїсь зміни автохтонного населення Волині в усі прадавні часи. А ці часи, буцімто, взагалі сягають цілком сивої давнини – ще доби існування на землях майбутньої України-Русі культури «полів поховання» та культури трипільської пори. Тобто згадана прадавнина безумовно сягає для автохтонного населення Волині принаймні 5 – 6 тисяч років, коли взагалі ще ніякої землі, згодом названої «Русь», а з нею разом самого племені (майбутніх) слов’ян, не існувало в природі та навіть взагалі існувати ще не могло.

         Жодних письмових пам’яток, вже навіть із слов’янської пори, які б донесли самоназву хоч би одного з тих чотирьох племен, що мешкали на території Волині у 1 тисячолітті, не збереглося. Взагалі навіть про саму Волинь в ту давнину практично нічого невідомо. Існує лише наведена вище назва одного із племен (?) територіальної громади тих бужан, дуліби, яка була надана йому тюрськими племенами аварів. Спочатку дуліби переважно мешкали лише на волинських отрогах Карпатських гір, і лише згодом вони вимушені були спуститися з них та зайняли там місцевість Полісся.

         Особове власне найменування, наведене вище, спільнота цих людей отримала у 6 ст., коли авари, які вторгнулися тоді в Центральну Європу із Азії, спромоглися підпорядкували собі Волинь. Однак аварська назва того (бужанського) племені використовувалася взагалі не більше якихось трьохсот років поспіль та зникла вже у 10 ст., коли плем’я аварів спромоглися винищити мадяри, які прийшли на землі Дуная з Уралу.

        Найменування ще одного місцевого племені (?), східного сусіди білих хорватів та білих сербів, було відомо як будіни або гелони. Взагалі етнографічні метаморфози зі зникненням окремих невеликих племен, внаслідок їхнього злиття з іншими племенами, відбувалося у праминулі часи досить таки часто. При цьому навіть вельми чисельні, в свій час, племена у нинішню пору на Землі вже практично не існують.

        Окремий «ДНК проект» між тим вніс, своєю методикою дослідження маркерів, суттєві зміни у тлумачення матримориальних подій перебігів життя тих прадавніх людей, які мешкали на Волині, а також по всій іншій території планети Земля. Аутосомні маркери, які наслідуються людьми по чоловічій лінії, дозволили цілком певним чином з’ясувати, що прямими пращурами давніх волинян переважно виступали не постійно мігруючі племена праслов’ян початку 1 тисячоліття, а ще значно більш прадавні за них скіфи та готи [406]. Тобто пришлі та осілі в цій місцевості минулі малоазійські народи із власними ДНК, які збереглися до нинішньої пори у їхніх прямих нащадків. Однак це цілком окреме питання, бо ще доведеться «додавати» до генофонда волинян ДНК інших «пришлих» у свій час на цю волинську землю народів – хазар, печенігів і таке інше.  

        Місцевість Забужжя, із означеними двома містами, становила собою центральну частину території Русі на її західному кордоні. Звичайно, мова йде лише про ті землі, які лежали там поміж Карпатськими горами та величезними болотами Полісся. Саме через цю місцевість, за її природними умовами, проходили з давньої пори шляхи, якими відбувалося спілкування поміж собою усіх сусідніх до земель Червеної Русі народів. І також через неї, взагалі споконвіку, проходили торгівельні шляхи, суходолом, якими користувалися ще пра-прадавні європейські купці, для сполучення з племенами людей із різних місцевостей Передньої і Малої Азії, та навіть ще більш далеких земель.

        Разом з тим територія Волині, яка лежала на схід від земель Червеної Русі, за своїми природними умовами чітко розділялася на дві частини. На північ від лінії розділу Уршулін (Устілуг) – Володимир – Луцьк – Звягель вона поставала низькими та пласкими рівнинами, які перетинали чисельні ріки, а поміж їхніми руслами знаходилося багато озер і болот та існувало безліч величезних багнюк. Нечисельні взгір’я висотою до 200 метрів інколи витиналися там із суцільних лісових хащ. Внаслідок такої, вкрай несприятливої для життя людей природи довкілля, ця територія волинських земель завжди була малозаселеною. Бо вести сільськогосподарську діяльність на її вкрай худих ґрунтах було дуже важко, оскільки для цього доводилося весь календарний рік прикладати надмірні зусилля. Тому на цій території Волині, ще навіть у 16 ст., селяни часто покидали свої споконвіку «підняті» худі землі і йшли звідти в інші місця, шукати там собі кращу долю [415].

         Отримуваний зиск від сільськогосподарської діяльності на північних землях Волині був мінімальним. Тому життя в цій частині її земель вирувало лише поблизу від торгівельних шляхів, кількість яких до того ж була там вкрай обмеженою, а сама торгівельна діяльність поставала єдино надійним джерелом родинних прибутків. Разом з тим інша частина волинських земель, яка лежала на південь від означеної лінії розділу, визначалася значно ліпшими природними та погодними умовами. Її суглинисті та чорноземні ґрунти, добре забезпечені вологою, які знаходилися у лісо-степовій місцевості, та лежали там на висотах до 300 – 400 метрів в Волинській височині та Розточці, були в усі минулі часи достатньо родючими [415].

        Сільськогосподарське виробництво на цих землях споконвіку було зисковним, при цьому найкращі родючі ґрунти Холмсько-Червенської Русі знаходилися на півдні Володимирського повіту. Найвірогідніше володимирські землі люди заселили ще в часи ранньої бронзи, як про це свідчать окремі знахідки із археологічних розкопів [377]. Згодом тут безумовно мешкали, за свідченнями грецьких істориків, племена скіфів-пахарів, які «осіли» там у середині 1 тисячоліття до нашої ери. І вже на початок 9 ст. нашої ери в цій невеликій місцевості компактного проживання бужан існувало 231 містечко, тоді як у поселеннях дулібів, тобто на всій іншій великій території крайньої півночі Волині, їх налічувалося тоді лише 70.

        Природні умови та географічні (топологічні) особливості центральної частини західних земель Русі сприяли тому, що саме через Белзьку землю споконвіку проходили торгівельні шляхи по суходолу, якими тисячі років поспіль користувалися європейські купці. Саме цими шляхами, через лісо-степові землі межиріччя Дністра та Дніпра, ті купці добиралися за два тижня до головної водної магістралі, яка проходила тоді в східних землях Русі, із півночі на південь, так званого дніпровського шляху «із варяг в греки», який вів тих купців до Криму. А інший їхній торговий шлях простягався, вже суходолом, безперечно проходячи при цьому через Лубни, у безмежні степи Північного Причорномор’я, а звідти вів далі на схід, до земель Передньої Азії. Саме з тих азіатських земель купці тисячоліттями везли до Європи багато різноманітних та вельми коштовних товарів.

       Однак, в першу чергу, цими торговими шляхами Белзької землі, які вели як на схід, так і на захід, споконвіку користувалися саме місцеві купці, для торгів менш екзотичними, ніж східні, але значно більш потрібними людям товарами – продуктами, збіжжям, попелом, воском, медом. А серед місцевих торговців чисельно переважали інших так звані «просоли», які взагалі торгували лише єдиним товаром, але життєво найнеобхіднішим всім без винятку людям, яким виступала (кухонна) сіль.

         Споконвіку вважалося, що «сіль дорожче від золота» – тому саме торгівлю сіллю забезпечували тоді в першу чергу. Оскільки потреби кухонної солі становили завжди 5 – 7 кг на одну дорослу особу в рік, то ці суто життєві потреби вже досить густо заселеної на ці часи європейської землі необхідно було постійно задовольняти, що було досить непростою справою. Тим більше, що загальна чисельність людей в Європі поступово зростала.

         Білу карпатську сіль добували тоді у неглибоких копальнях Коломиї, Дрогобича та Белза, звичайно вручну. Каравани із добутою там сіллю, спрямовані до Європи, були немалими, бо інколи налічували аж до 100 возів, кожен з яких підіймав та переміщував до 70 пудів солі. Але карпатської солі, для власного споживання, в регіоні на ту пору вже явно не вистачало, бо у віддалене від тих копалень місто Луцьк сіру кухонну сіль мусили завозити навіть із далекого Крима. Безумовно, що безперервну діяльність місцевих «просолів» могло забезпечити тільки якесь державницьке поєднання тих «червенських міст». 

        Надання відповідної охорони караванам купців з товарами на торгівельних шляхах відбувалося по відповідній таксі, яка для сольового товару звичайно сягала 10 % «відрахування» від нього натурою. Крім того, купці платили ще й за сам дозвіл торгівлі у конкретному місті, а також мали виплачувати там, і по дорозі, цілий ряд зборів. Тому (постійні) прибутки від торгівлі сіллю цілком могли забезпечити діяльність будь-якого державницького поєднання. Можливо саме з цієї нагоди окремі дослідники наголошують про існування в ті часи взагалі якогось державного типу політичного Дулібського союзу на західних землях Русі, який, буцімто, було створено там ще у 6 – 7 ст.. Натомість інші дослідники вважають, що таке об’єднання було створено тільки по приходу на землі Дунаю племені мадяр, тобто в 10 ст.

       Таким чином мова взагалі йде про якусь «червенську державу», яка, вірогідно, могла тоді там існувати. Поштовхом для її створення, окрім необхідності забезпечення належних поставок солі в Європу, цілком могли виступити ще й проблеми необхідності постійного захисту довжелезних торгівельних шляхів на сході Русі і Русколунії від нападів кочових орд. Бо від тих прадавніх часів, письмових пам’яток по яким взагалі не залишилося, спромоглися однак зберегтися безгласні, та напрочуд «промовисті» артефакти – так звані «троянові вали», довжина яких тільки по місцевості Подністров’я подекуди сягає багатьох десятків кілометрів.

          Взагалі на землях Русі існувало три лінії фортець, які повинні були захищати довжелезні торгівельні шляхи від нападів кочівників. Північна лінія фортець була розташована, зі сходу на захід, по річкам Десні, Дніпру та Прип’яті, тобто фактично прикривала їх з півночі. Середня лінія фортець була «посажена» починаючи від гирла Десни, а вже після неї, йдучи вздовж по річці Рось, доходила аж до Тетерева. До того ж фортеці цієї лінії були прикриті з півдня ще й шістьома так званими «змієвими валами», висота яких інколи становила 12 метрів, а загальна довжина сягала багатьох сотень кілометрів. Натомість південна лінія фортець була споруджена на землях, які простягнулися тоді широкою смугою від Канева до Черкас – Вінниці – Брацлава – Бара – Кам’янця. Звідти, йдучи по берегам річки Буг, ця лінія фортець спускалася аж до Дністра, де їх вже прикривали згадані «троянові вали».

        Однак самі розміри тих земляних фортечних споруд були досить незначними. Так, наприклад, розміри Канівської фортеці були тільки 96 на 38 метрів, при цьому вона мала обслугу у 221 вояка, та лише 2 гармати. Тому окремі фортечні споруди потребували ще й додаткового захисту земляними валами, що безумовно підвищувало їхню боєздатність. Практично такими ж самими, як окремі фортеці, були споруди стародавніх городищ антів, які практично збереглися на ту пору геть по всьому Середньому Подніпрові. Вони споруджувалися там зазвичай на окремих високих пагорбах, і також завжди укріплювалися рвами та валами.

         Яким саме чином було прийнято, в свій час, рішення про розбудову тих захисних валів, загальна довжина яких по обом берегам річки Дніпро становила близько 1.000 км, і які тягнуться, на його Лівобережжі, аж до Лубен – взагалі невідомо. Існує лише думка, що частину тих валів наши пращури взагалі спорудили ще дуже давно, в епоху «залізної доби», тобто у середині І тисячоліття. Бо карта торгівельних шляхів Європи, яка збереглася в копії 13 ст., свідчить, що ці шляхи безумовно існували принаймні за тисячу років до того, і вже тоді безперечно потребували цілком достойної охорони. Разом з тим саме зведення таких захисних валів, а при цьому мусили виконуватися споруджувальні роботи дуже великого об’єму, в минулому таки дійсно було виконано, що потребувало тоді багаторічної сумісної праці великої кількості людей.

         Однак південна Русь ніколи не була багатолюдною місцевістю і виконати там подібного масштабу роботи в якийсь певний короткий термін не існувало взагалі ніякої реальної можливості. Тобто пращури таки добре розумілися на усіх вигодах, які давало прадавньому суспільству налаштування безперебійної торгівлі, внаслідок чого у них безумовно існували довгострокові плани проведення таких масштабних робіт. Роботи по спорудженню згаданих охоронних мереж були розраховані на багато років вперед, і цих планів пращури, які добре розумілися на усіх вигодах торгівлі, спромоглися дотримуватися. Дійсно, свій державницький вплив в землях Русколуні (Руссії) велике Київське князівство втратило саме тоді, коли його окремі удільні князі своєю недолугою «державницькою» діяльністю ту споконвіку прибуткову для усіх верств прадавнього населення торговлю якимось (дурним!) чином спромоглися «призупинити».