83.Третя лінія роду. Герб Яніна. Початок.

83.Третя лінія роду. Герб Яніна. Початок.

на сторінку

______

       Ілля (згідно оригінального запису – Хилія, тобто, по польському, Ільяш) Нецієвич , мабуть що один з останніх представників вже саме українського, виходячи із часу помешкання та кількості прожитих на цій землі поколінь, однак безумовно що саме прусського за походженням роду, до заможний «війт села Паридуби», згадується лише у єдиному документі 1568 року, де його називають слугою князя А.М. Курбського ("Курбський Андрій Михайлович, князь")  та дворянином [23]. Відомо, що після волочної поміри 1557 року, у великому князівстві Литовському, для нагляду за селянами, назначалися вже тільки «сільські війти». Зазначимо, що на дійсній посаді війта у князя в ті часи перебувала його найдовіришена особа – Іван Келемет—&6 , «війт Ковельської волості». Взагалі війт є головою волості, нижчої адміністративної одиниці, яка існувала тоді в державних литовських маєтках. Між тим в селі призначення того «війта» відбувалося виключно за волі поміщика (або поміщиків) та означала ця адміністративна посада всього тільки урядника села.

        В згаданому судовому документі мова йшла про крадіжку у Іллі земським возним з поплічниками 4 свиней та 7 корів, однак вони були ще зовсім не останньою живністю, яка належала тому сільському війту, бо він, маючи «дорізаними» 2 лани обробляємих земель, тримав окреме стадо власної свійської худоби, звідки її й було поцуплено.

       Цілком вірогідно, що Ілля міг мати нащадків. Бо у селі Паридуби, при нападі на нього в 1575 році ватаги слуг князя Вишневецького, суттєво постраждав, отримавши рублені рани руки, а крім того три рани на голові, ще один місцевий мешканець і слуга князя А.М. Курбського , та цілком можливий член цього вже українсько-литовсько-прусського роду, принаймні особа з таким самим прізвищем, як й у того «сільського війта» – Федко Нецієвич [127].

      Але згодом в цих краях подовжувало своє існування вже тільки «власне» литовське відгалуження згаданого роду – гілка Радунських бояр Нецевичей (Нацовичей), яка завершувалася в Литві, у порубіжну пору, згідно «попису» 1567 року, «отчічем» Павлом Яновичем Нацовичем . Після переїзду цієї особи, разом із дітьми та литовським гербом роду «Нацевичей і Нецевичей» в Волинь, там розпочалася пора багаторічної праці знову таки боярина Павла Яновича, але вже під прізвищем Нецієвич, на трохи значнішій, ніж сільський війт (урядник), посаді – також урядника, але вже однієї з тих трьох волостей, які князь А.М. Курбський отримав у Смидінський землі, Ковельського старостату. Таким чином Павло Янович став одним із 44 бояр Володимирського повіту, а посада, яку він обіймав, цілком беззаперечно свідчила, що діюча влада вважала його наразі потомственним дворянином, який мав земельну власність саме в цій волості. 

       Його праця розпочалася в «місцевості Ружино» вже принаймні у 1580 році, і переселена туди гілка роду Радунських бояр починає поступово успадковувати там добра та ґрунти села Паридуби [34,35]. На додаток ця, вже третя, лінія роду забезпечила їхнє успадкування, в певній частині та в свій час, ще й окремими особами з першої лінії роду. Скоріше за все, що одна з тих ліній роду успадковувала тоді ґрунти саме у селі Паридуби, а інша – в фільварку Паридубському. Ці два сусідні поселення були мабуть майже рівними за розмірами по своїм земельним ресурсам, бо податкі Короні вони платили тоді однакові. Вони майже не різнилися поміж собою, бо у 1629 році становили 308 та 341 фл., відповідно.

        Третя лінія роду також успадковує добра та ґрунти в місцях інших дідин і отчин мабуть саме в той час вже докорінно згасаючого українського роду. В результаті рід отримує в Ковельській волості чи не 2 % усіх її орних ґрунтів. Наведене, між тим, означає, що члени декількох сімейств на прізвище Нецієвичі мали (точніше – повинні були мати) багато років постійні і тісні стосунки з князем А.М. Курбським, та перебували, таким чином, його слугами з найближчого боярського оточення. Крім того, всі вони ще мали також тісне спілкування з сімействами інших родів, які мешкали тоді в «місцевості Ружино» – принаймні з родинами Додеркало та князів Ружинських, саме у яких розпочинав, в свій час, урядницьку свою службу боярин Павло Янович .

       Надалі подовжили там гілку Радунських бояр, як годиться, три сини Павла . Земянин Гаврила (зрідка – Габрієль) Нецієвич , скоріше за все старший син, успадкував суттєву частину набутків свого батька – принаймні дім, добра та частину ґрунтів цього сімейства у селі Паридуби, і саме доля цієї особи постала досить добре відомою. Його прізвище тоді писалося ще також як Нецеєвич та Нецъвич.

      Між тим доля його брата Левка, «підданого його королівської милості», який також мав осілість у Ковельському королівському маєтку та згадується там в єдиному документі 1586 року, залишилася невідомою, бо нащадків той не залишив. Досить невизначеною постала також доля третього брата, Парамона, найвірогідніше молодшого, який й собі успадкував частину родинних набутків у селі Паридуби. Скоріше за все саме Парамон наслідував siedzibe (тобто – резиденцію) по батькові, бо він завжди називався в документах боярином цього села та декілька десятків років обіймав ту саму посаду, що його батько – урядника старости ковельського.

        Між тим відомо тільки, що цей чоловік дожив принаймні до 1624 року, коли він згадується як учасник «наїздів» на смидінських підданих, разом із ковельським старостою, в позивній до них обох судовій справі з державцем Смидінським [128]. Парамон мав родину та спромігся виростити принаймні одного сина, Сидора, про якого є згадка у судовому документі [129].

       Сидір Парамонович мешкав у селі Паридуби ще в середині 17 ст. і був тоді слугою, а точніше помічником, пана Андрія Чаплича-Шпановського, державца староства ковельського. Цей державець мав родича, на ті часи вже єпископа Луцького та Острожського, Йосифа Чаплич-Шпановського. Раніше цей єпископ багато років був ігуменом (та архимандридом) Мілецького православного монастиря святого Миколая, а також коадьютором попереднього єпископа цієї парафії, князя Афанасія (Олександра) Пузіни. Таким чином сам державець, його помічник Сидір, а також батько та стриї останнього, безумовно притримувалися тоді ще православного віровизнання. Немає жодних сумнівів, що Павло Янович та його діти, а потім й онуки, отримували свої імена саме за православними святцями. Подальша доля Сидора та й взагалі цього відгалуження третьої гілки роду залишилася, однак, невідомою.

       Крім того, цілком, брати мали ще й сестру на ім’я Мисковець. Вона була одружена з Григорієм Хотівльським  і 24.ХІ. 1629 р. її родина записала до старостинських книг умови «спільного користування» певним добром та ґрунтами в селі Хотівль саме із родиною Гаврила. Згодом ці умови було ще раз підтверджено нащадками Мисковни нащадкам Гаврила у 1657 році.

         Наприкінці 16 ст., за надто вже врожайних років його останнього десятиліття («сім років тучних»), в Смидінській землі, але невідомо де конкретно, існувало ще й якесь «дворище Нецевичей», на додаток до маєтків Гаврила і Парамона чи не маєток Левка, чисельно населене тоді дуже войовничими особами. Спроба дворянина його королівської милості по справах судових увійти до того дворища закінчилася тим, що з нього вискочила юрба в два десятка чоловіків та добряче цього дворянина і супроводжуючих його осіб побила, а одного навіть замордувала до смерті [130].

        В ті давні часи військова служба платників податків із наданої їм землі, або з землі, яка вже знаходилася в їхньому постійному володінні, була, принаймні у молоді роки, обов’язковою для всіх бояр-шляхти. Мабуть за тієї військової служби, ще при королі Стефані Баторії " Стефан Баторій, польський король" , Гаврила виявив себе дуже справним жолнером. Бо за військові заслуги Гаврила, «які він нам, королю, будучи в війську нашім під Смоленськом, виказав», вдячність вже наступного короля, Жигмонта 3, трансформувалася в вигляді передачі йому «доживотного права посполу з дружиною» на 5 волок в селі Паридуби, де саме його сім’я постійно мешкала [131]. 

           Та невідома подія «заслуги у війську під Смоленськом», про належне відзначення якої не забув навіть наступний польський король, звичайно мала місце ще у 1579 році. Найвірогідніше, що Гаврила перебував тоді під тим містом в складі третьої раті, якою командував оршанський староста Філон Кмит. Ця рать однак не змогла взяти під Смоленськом військову здобич, та й навіть взагалі підійти під сам той город не спромоглася. Московське військо зустріло її ще під селом Анастасьїно, де вдень відбулася кривава битва, після якої, вночі, та третя рать розпочала відступ. Москвитяни наздогнали цю рать на Спаських луках та вщент розбили, захопивши всі її знамена, 10 гармат та 50 затинних піщалів, а також взяли багато полонених. Скоріше за все Гаврила винятково відзначився саме у арьєгардних боях залишків тієї третьої раті. 

         Між тим, щоб мати певний військовий досвід для виконання тих визначних дій, Гаврила мусив знаходитися у війську та набувати такий досвід принаймні ще за рік по тому, тобто він цілком міг приймати участь в компанії під Полоцьком. Скоріше за все так воно й було в дійсності, і мабуть саме там відбулася його перша зустріч з родичем, згаданим в попередніх розділах розвідки, членом першої лінії цього роду, Миколаєм Нецевичем, поряд з яким він потім постійно мешкав та загалом провів багато десятків років свого життя.

          Ця передача прав на ґрунти була хоч не досить швидкою, але всеодно суттєвою вдячністю короля, а також значною та щирою винагородою жолнеру за його належну військову службу. А 5 волок ґрунтів в означеному селі були тоді там, мабуть, максимально можливою для Гаврила (земляною) нагородою, бо ще у 1556 році із 30 ланів того села 23 лани вже були зайняті 23 боярами з родинами, 2 лани займав священник, 1 лан був «дорізаний» сільському війту, а ще 1 лан «тримала» корчма. Звичайно, що священник мешкав тодів тому поселенні, де саме мав приход, тобто в ті часи (перша) церква у селі Паридуби, скоріше за все, вже була збудованою.

         Гаврила був одруженим двічі. В першому шлюбі, коли він саме отримав від короля зазначені вище ґрунти, його дружиною була Софія Богушівна, яку було вбито 3.YІІ.1602 р., при розбійному нападі на його дім ватаги ротмістра Симона Харлинського [131,132]. Ця родина не спромоглася мати по собі нащадків. Після смерті Софії, вже у досить солідному, близькому до 45 років віці, Гаврила побрався вдруге, взявши за себе молоду (та багату!) Раїну Ребелинську [133]. Батьками цієї дружини були Мартін Ребелинський і Раїна-Марія Федорівна Стакоровська, яка в своєму першому шлюбі була за князем Михайлом Федоровичем Ружинським та мала з ним трьох дітей. Зазначимо, що в часи, коли донька Раїна  народилася, її багатому батькові, на правах отчизни, належала взагалі чи не половина великого села Ружино [134].

        В другій родині Гаврила на початку 17 ст. на світ з’явилися двоє синів – Ярош, згодом названий в роду «найстаршим», та ще один син Ярош, який наразі залишився у ньому на ті часи з особовою назвою «молодший». Крім того, в родині були ще дві доньки, Доротка та Геленка (Галшка) [135]. Скоріше за все, що первісток Гаврила народився в цій родині трохи раніше, ніж Ярош , згодом названий в роду «старшим», тобто син Іоанна Нецевича та княжни Глуші (Галші) Ружинської, а другий з синів – пізніше цієї події. Але в суто сімейних судових справах родини самого Гаврила його первістка Яроша звичайно йменували лише «старшим» (або Геронімом). 

        Між тим використання в судових документах тих чітко ідентифікуючих згадані три особи «йменувань» відбувалося тоді зовсім не завжди і це обумовлює певну плутанину поміж трьома Ярошами при проведенні розвідки ряду судових документів та при тлумаченні окремих подій цих давніх часів. Зазначимо також, що дружина Гаврила скоріше за все дала одній з своїх доньок ім’я саме на честь згаданої княжни: по-перше, родички по своїм стрийченим братам та сестрі, по-друге, сусідки по місцю помешкання, а по-третє, і це цілком можливо було головним, її близької подруги, з якою вони, разом та поруч, ростили своїх дітей-одногодків.

       Можливо, що малолітня Доротка сконала близько 3.YІІ.1614 р. від тяжких поранень, які отримала при нападі на дім Гаврила в селі Паридуби ватаги Василя Поряднича Зацистовського та його зятя Івана Дубинського [135]. В такому разі згадану календарну дату для Гаврила треба розглядати дійсно як «чорну».

       Цю справу нападу, за якої була ще спричинена «шкода» на 300 пол. злотих полям та дому Гаврила сторони уладнали поміж собою лише в лютому 1621 року, коли за власні рани, за рани двох доньок, отримані при нападі на них в пущі Хотівльський, а ще на компенсацію заподіяної «шкоди», Гаврила отримав від тих кривдників 5 золотих монет [136,137].

        Гаврила мав міцне здоров’я та прожив довге життя, чи не всі 80 років. І так сталося, що скоріше за все близько 1622 року у нього з’явився ще один, вже третій – але позашлюбний – син, двоіменний Миколай-Кршистоф. Батько одразу визнав цього сина і став виховувати його, разом з іншими синами, у власній родині, посполу з законною дружиною. Однак найчастіше цього сина в тій родині називали лише по православному – тобто просто Миколаєм [138,139].

       Саме в лютому 1622 року Гаврила поклав перед володимирським земським судом лист від короля Жигмонта  3, з його особовим підписом, до якого була прикладена велика королівська печатка, який дозволяв йому передати отримані від того короля 5 волок ґрунтів в селі Паридуби своєму первісткові, старшому синові Ярошу (названому в листі Геронімом) «до живота», за те, що «той завжди виказував та виказує належні послуги батькові» [131]. Цей лист «уступлєнія права» був наданий Гаврилі ще на вальному коронному сеймі в Варшаві 1.ІІ.1619 р., але три роки чекав свого часу [140].

        Таке запізнення зі зверненням до суду цілком могло статися тому, що Гаврилі доводилося чекати поки його син досягне віку annus discrentionis. Мабуть ті 19 років виповнювалися Героніму (Ярошу «найстаршому») саме на початку 1622 року, що цілком збігається зі строком, коли відбулося весілля його батьків, та самим терміном, коли він міг бути зачатий. Всі інші діти в цій родині вірогідніше за все були чи не погодками, принаймні обидві доньки в 1614 році виявилися вже настільки цілком самостійними дівчатками, що залюбки ходили із дівчатками інших бояр до далекої пущі та навіть носили прикраси, наразі золоті.

        Гаврила розпочав свою військову службу скоріше за все тоді, коли його батько став на Волині урядником та отримав там ґрунти, тобто раніше 1580 року. Бо спочатку саме «за криваві заслуги, значні послуги королю та Речі Посполитій в походах проти Москви та інших, а також посполитому рушенню», а вже потім за військові заслуги під Смоленськом, він був нагороджений тими 5 волоками ґрунтів.

        Той Гаврила, «прозиваючий себе» Нецієвичем, мав ще й сільське прозвисько Плотніранич, тобто можливо що був вправним теслярем (по російські та старобілоруські – «плотником») [141]. Однак в першу чергу він був сином та братом багаторічних урядників старости ковельського, тобто вже за походженням був членом родини багатих людей і, вірогідно, сам поставав цілком забезпеченим добродієм. Мабуть саме тому головним його заняттям було лихварство. Тим більше, що багата, по другому своєму чоловікові, теща ще й постійно дарувала родині молодшої доньки нові великі добра: так в 1610 році вона передала їй третину маєтку в селі Ружино, яка коштувала 1.000 пол. злотих, а в 1612 році – ще один маєток в тому селі, який було оцінено у 400 коп литовських грошей [142,143]. 

        Гаврила позичав досить великі гроші під заставу нерухомості. Наприклад він, мабуть що на прохання своєї дружини, під заставу частини села Ружино, дав у 1608 році строком на рік її стрийченому брату Григорію Михайловичу князю Ружинському  26 золотих монет. Однак оскільки невдовзі князь Григорій помер бездітним, за цей борг треба було розраховуватися вже його спадкоємиці, стрийченій сестрі дружини, Федорі Михайлівні княжні Ружинській, та її чоловікові, Валенту Тиницькому. Розрахунок по займу цих осіб повинен був мати місце 9.Y.1612 р. [134]. Але він не відбувся, і Гаврила ще деякий час «тримав» закладену йому частину села Ружино, а родичі його дружини – її стрийчені з різного боку брати та сестра – постійно грабували цей маєток: так в 1612 році вони «наїхали» на нього, все там на дворі поламали, спустошили комору, пограбували майно та навіть розтрощили труну, що її зробив (собі?) Плотніранич. Треба однак зазначити, що Раїна та Гаврила таки спадкували якусь маєтність в селі Ружино по її стрийченій сестрі у 1620 році, в розрахунок за той давній борг [144].

       Звичайно доля лихваря завжди була не зовсім спокійною, бо чужі гроші в ссуду залюбки брали, а власні кошти повертати, та й ще в належний термін, не дуже прагнули та поспішали. Справи розрахунків по таким ссудам розглядалися у такому разі в судах і сторона заємника, яка їх програвала, мала змогу в ту пору добряче «зганяти зло» саме на лихвареві. Так зробив Василь Поряднич Зацистович, програвши в суді свої фінансові справи ще у 1613 році, коли на Гаврилу була переписана за борги половина його ґрунтів дедічних [145]. Саме він у наступному році керував ватагою, яка напала на урочище між Паридубами та Зеленцами, де «моцно згвалтовала» доньок Гаврила та ще двох молодих дівок інших бояр, та навіть відібрала у всіх тих дівчат їхні золоті прикраси [136]. При цьому, як вважав возний, розбираючи наслідки того «наїзду», від отриманих важких поранень Доротка скоріше за все не одужає [135]. Дійсно, жодної згадки про цю особу більше знайти не вдалося і по своєму батькові вона не спадкувала.