84. Третя лінія роду. Герб Яніна. Закінчення.

84. Третя лінія роду. Герб Яніна. Закінчення.

 на сторінку   

______

         Згідно норм литовського Статуту за поранення або вбивство жінок «навязка» поставала завжди подвійною та могла досягати вельми значної суми – аж 200 коп литовських грошей. Між тим через півтора місяця «наїзд» цієї ватаги повторився, причому в вижовій пущі урочища Хотівльського було порубано тоді багато дерев [146]. Зацистович взагалі геть ігнорував усі позови до суду і в ніч з 28 на 29 грудня 1615 р. ще раз «наїхав» на Паридуби: були порубані гумна Гаврила, а його самого було тяжко побито («рани йому сині позадавав»), розміри завданої тоді йому «шкоди» сягали 200 пол. злотих. Суд визнав всі нові вимоги Гаврила про відшкодування та компенсації цілком слушними та навіть дозволив йому, для скорішого повернення збитків, при відсутності потрібної суми грошей у відповідача, забрати «під себе» всі маєтності того Зацистовича [147].

        Брати Суходольські з ватагою з того самого приводу вдерлися в дім та світлицю Гаврила, залізли у його комору, «творили несообразне», трощили, громили, а потім ще й поцупили багато коштовних речей, в тому разі золотих, шаблі і таке інше. Сталося ця подія 22.YІІ.1618 р. [148]. Кожного разу при цих нападах вже старечого Гаврилу тяжко били, а він тікав з дітьми до бору та опісля того довго хворів. В таких випадках до суду по захист та відшкодування збитків зверталася вже його дружина Раїна , якій теж перепадало при тих «наїздах» шишаків (в 1618 році – шість). В земельному та гродському судах розбійні справи розбиралися однак на багатьох засіданнях та тягнулося це судочинство доволі довго – чи не по 5-7 років поспіль [137,149].

        Звернемося тепер до аналізу літератури і джерел з даними «виказів про подимне» в трьох повітах Волинського воєводства Речі Посполитої, записи про які вперше мали місце у 1629 році [150,151]. З тих документів беззаперечно випливає, по-перше, що все своє свідоме життя Гаврила мешкав саме в селі Паридуби, а по-друге, що він не вмів писати та мабуть взагалі не знався грамоті. В тому самому році вальний варшавський з’їзд з невідомої нам нагоди ще й відібрав у нього майже всіх підданих, однак що це конкретно могло означати та про яку кількість відібраних підданих йшла мова – свідчень не маємо. 

          В результаті в селі Паридуби, яке налічувало тоді загалом 94 «дими», тобто мало по 3 «дими» на один лан, наразі – по одному «диму» на волоку, у Гаврила залишилося вже тільки 4 «дими». А в селі (Пустий) Хотівль, яке взагалі налічувало лише 4 «дими», він володів усіма цими «димами», але зовсім не всіма ґрунтами того села [313]. Скоріше за все що їх було там (аж) два лани. Між тим на острові Хотівль загальна площа доброї землі була принаймні вдвічі більшою. 

        Що конкретно означав той “дим” – достеменно невідомо, дослідники переважно схиляються до думки про те, що він був просто помешканням однієї селянської родини в одній селянській будівлі, тобто дерев’яній хаті, критій соломою або очеретом, з загальною кількістю осіб в ній – від 6 до 7, при одному дорослому робітникові чоловічої статі на сім’ю (взагалі – 1,5).

        Дійсно, за чисельними розвідками дослідників 19 ст., лан був спроможний прогодувати до 35 осіб, тобто буцімто в два рази більшу кількість мешканців, ніж загалом налічувати три «дими». Однак такому певним чином заважало саме трьохпілля і суттєво менша врожайність зернових культур в часи середньовіччя, не зважаючи на усі сівообороти, тобто старовинний лан був тоді спроможний забезпечити продуктами споживання лише вдвічі меншу кількість зазначеної вище спільноти. Це однак цілком окреме питання і воно досить таки дискусійне.

         Таким чином, без підданих, яких в нього відібрав вальний з’їзд, Гаврила  в кожному з означених місць хазяйнування мав вже надто мало робітників, конче необхідних для обробки там 5 та 6 влок орних ґрунтів. Бо за 3 тижні ярових весняних засівів четверо пахарів не встигали обробити навіть площу, яка б сягала у кожному з тих місць хазяйнування однієї влоки, а також лише по одній влоці існувала можливість провести в обох місцях хазяйнування зернові засіви під озимину. Тобто половина наявного у Гаврила орного ґрунту просто повинна була в ті часи заростати будяками.

         Між тим у 1629 році інших володарів «димів» з роду Нецевичів в трьох волинських повітах у документарних записах взагалі не було виказане. Це одразу дозволяє зробити висновок, що урядник Парамон скоріше за все на той час вже сконав, бо навіть тільки «прирізаного» йому за посаду ґрунту було тоді доволі, щоб він був там окремо «виказаний». Навіть у сільського війта цього «прирізаного» ґрунту вже цілком вистачало для окремого нарахування йому земельного податку.

       Тому в 1631 році Гаврила Нецевич (саме так!), тобто особа з третьої його лінії, був записаний єдиним від роду в реєстр платників податків, як за село та острів Хотівль, так і за частину села Паридуби [151]. В той час він платив за свою власну особу, 5 волок ґрунтів, а також за 4 челядців та підданих, загалом аж 7 пол. злотих [183]. 

         Згідно давнім феодальним приписам, подоляни, волиняни та інші мешканці цієї території мусили вносити до скарбу з кожного свого лану по 4 гроша і по 2 корча вівса та жита. В ті часи один краківський корч, взагалі міра хлопська, становив 26,26 літра сипучого зернового продукту. Він, таким чином, відповідав старовинній мірі великого князівства Литовського для таких матеріалів. А саму цю об’ємну зернову міру принесли на ці території римляни, принаймні ще у 10 ст. В Римській Імперії існувала особова назва для такої об’ємної хлібної міри - квадрантал. Згодом, вже на російській території, римський квадрантал та старовинна литовська міра перетворилися на четверик, який, вже при вагових розрахунках означеною ємністю ячмінним зерном, став цілком звичним зараз пудом (16,4 кг). Однак на Лівобережній Україні загальнодержавні стандарти зернових розрахунків у середньовіччя, були іншими, бо четверик зерна мусив важити там взагалі трохи більше, а саме 17,71 кг.

       Поряд з Гаврилою в селі Паридуби багато років мешкала ще й родина «москвитина» з першої лінії роду, яка також «тримала» в ньому (чи у суміжному з ним фільварку) частину добр та ґрунтів українсько-литовського-прусського роду, отриманих ще від Павла Яновича, також загалом чотири «дими». Між тим оскільки сам «москвитин» Миколай помер ще до 1629 року, а його син, кузен Гаврила, боярин Іоанн Нецевич, змінив на ту пору свою військову діяльність на духовну та став священиком, то останній, а також його лінія роду, нічого Короні взагалі не мусили виплачувати. 

        Бо власні чоловічі нащадки Іоанна, які вже знаходилися у той час на військовій службі, також не повинні були розраховуватися особову із тими податями. Аналогічна ситуація мала місце також в другій лінії роду, де на той час залишався в живих лише один (?) Теодор, який ще не повинен був платити податі як «літ не маючий». Так тому й сталося, що загальна сума усіх податків від усього цього великого роду, який мав досить багато земельних угідь, сягала в ті часи лише 7 пол. злотих. 

        А 20.І.1634 р. Раїна Ребелінська, дружина Гаврила Нецевича (саме так!), в ту пору «на смертній постілі лежачого», від свого та чоловіка імені, та в узгодженні з родиною Геленки Нецевичівни та Яна Наґорського , звернулася до суду з проханням призначити по ньому сімох душоприказників, прізвища яких були нею названі і судом записані [152]. Цілком можливо, що смерть , не зважаючи на його досить похилий вік, все ж була передчасною, бо влітку 1633 року цю людину, вже в котрий раз, а також родину його доньки, ватагою пана Стефана Облановського було жорстоко побито. Останній пограбував ще й його домівку та забрав собі вози, а до суду з цього приводу знову мусила звертатися Раїна [153]. Чоловік Геленки в 1634 році, вже у першому поданні до суду після смерті Гаврила , був названий, як і належить, її опікуном, оскільки з точки зору закону про отримання дружиною спадщини по батькам саме таке мусило мати місце. Однак є також певні підстави вважати, що Геленка на той час також могла бути (вже) тяжко хворою особою.

        Неписьменний Гаврила мав багато грошей, та до останніх днів життя спромігся проводити досить вдалі фінансові операції, саме довершення яких й було довірено родиною тим сімом душоприказникам. Останні з успіхом це доручення виконали, оскільки до родини небіжчика не було згодом висунуто жодного позову. Між тим саме призначення тих душоприказників, та відсутність узгодження їхніх осіб з синами Гаврила свідчить скоріше за все про те, що його дорослі діти вже перебували тоді далеко від дома, на військовій службі, а Миколай ще не встиг досягти межи дорослого віку. 

          Принаймні по відношенню до Яроша «найстаршого», законного володаря 5 волок ґрунтів в селі Паридуби, таке можна безумовно стверджувати, бо саме умовою тієї «передачі прав» на землю від батька до сина поставала панцирна військова служба останнього королю. Мабуть його рідний брат, Ярош «молодший» , також виявився на тій службі добрим жолнером, та командиром, бо існує документ, яким йому виказується «шанобливість королівська найзаслуженішим людям рицарським, яким безпечне проживання положено, по отважним їхнім ділам жолнерським» [154]. 

          Цим документом Героніму Нецевичу та дружині його, Олександрі Молодецькій , було подаровано село Шендеровка, в старостві Корсунськім (?) лежаче – «до останнього дня життя, або поки з них хтось жити буде». Документ було видано 8.Y.1659 р., а підписали його король, королівський канцлер та гетьманський підкоморій. Взагалі ця місцевість була козацьким краєм і отримання жолнером винагороди саме там дозволяє зробити висновок, що свою військову службу Ярош «молодший» проходив саме в королівському реєстровому козацькому війську.

          Для визначення дійсного «рівня шанобливості» того подарунка від короля «вислуженому жолнеру», а саме окремого сільця, земельні наділи якого однак були ніяк не меншими, ніж соха (400 десятин), а цілком можливо становили навіть й дві сохи, є корисним проаналізувати суспільний стан особи, яка володіла згаданим селом раніше. Його попереднім володарем був староста Корсунський, воєвода Шендеровський та Переяславський, ясновельможний Олександр Коніцпольський. Відсутні, нажаль, документи, де було б чітко зазначено військовий чин або ранг, тобто суспільний стан, самого Героніма Нецевича , однак безумовно що він мусив бути не лише якимось вправним жолнером, щоб мати нагоду отримати від короля надто вже високу винагороду – рівня воєводської!

          Разом з тим термін «найзаслуженіша людина рицарська», із згаданої вище королівської грамоти про дарування села Шендеровки, скоріше за все відповідає добре відомому у реєстровому козацькому війську рангу «заслуженого військового товариша», який отримувала, при виході в відставку, вища його козацька старшина та полковники [279]. Таким чином суспільний стан означеного Героніма Нецевича міг бути досить високим, щоб те дарування села йому взагалі могло відбутися.  

          Разом з тим, і це питання буде розглядатися в наступному розділі розвідки, існують певні сумніви відносно самого місця знаходження означеного села саме в старостві Корсунському, не зважаючи на всі конкретні записи про таке у документі про його дарування [154]. В тому ж 1659 році Корсунське староство було передано, з усіма його селами, до рук познанського воєводи Яна Ліщинського, який пізніше став великим канцлером литовським. Він, в свою чергу, передав це конкретне староство свому родичу, коронному обозному Самюелю Ліщинському [131].

         Однак в усіх наступних документах Корсунського староства не залишилося жодної згадки про те кому ж передав те (велике!) село Шендеровка, що знаходилося на крайньому сході території Речі Посполитої, яка її фактично постійно ніколи не контролювала, той Ярош «молодший» . Бо продати дароване йому лише «з полним правом животним» село він не мав ніякої змоги, а кидати таке велике добро напризволяще було зовсім не прийнято.

        Разом з тим сам Ярош «молодший» безумовно залишився мешкати із своєю родиною на заході Волині, і більше, мабуть, ніколи не покидав цих земель задля подальшого несення військової служби. Бо саме там, вже у досить поважних літах, оскільки навіть село Шендеровка він отримав у віці не менше ніж 55 років, Ярош «молодший» в липні 1662 року, записує своїй дружині Олександрі Молодецькій вено на 2.000 пол. злотих [155]. І саме там, вже у зовсім похилому віці, він помер, останнім із братів Гавриловичей, близько 1691 року [52]. 

          Відсутність дітей на батьківщині роду по смерті їхнього батька, Гаврила, та міцне фінансове становище його родини, загалом підтверджує той факт, що у 1642 році їхня 60-річна мати, отримавши по Раїні-Марії бабину – Федори Самороківни Хреновської  – спадщину, одноосібно записала її на свого «стрийченого брата» (наразі – кузена) Мацея Старковського, а не передала своїм синам або родині рідної доньки [156]. В цьому документі удову Раїну Ребелинську було записано як Ґабріеловоє Ніцеєвичевоє.

          Кожен із дітей Гаврила , які добре зналися грамоті, отримав після батька в спадщину чималі суми грошей. Бо родина одного з братів Ярошей (найвірогідніше – «молодшого») спромоглася мати двір, дім та ґрунти зовсім в іншому місті, ніж їх мали у свій час члени загалом всіх трьох ліній цього роду, а саме в селі Головня, де у пращурів взагалі ніколи не існувало батьківщини [158]. Однак одразу потрібно звернути увагу на ту обставину, що «подимні», на відміну від батька, за село Хотівль, Ярош «найстарший» вже не платив, тобто те хотівльське добро, яке беззаперечно залишалося у цього рода «в руках» принаймні до кінця того сторіччя, перейшло тоді вже до обох його молодших братів.  

        Загальна площа орних земель, які могли знаходитись в користуванні у мешканців сіл Паридуби, та досить віддаленого від нього Седлища, становила 90 волок. В 1556 році вони були зайняті майже всі, бо у тих селах по одному лану (3 волоки) мали 23 боярина. Однак у 1663 році, вже після усіх чисельних «визвольних» війн, наявні мешканці села Паридуби займали лише 12 волок ґрунтів (6 сімей бояр), 2 волоки там мав священик, 1 волоку корчма, та 5 волоками (110 га) володів Ярош «найстарший». Та чи тільки він їх обробляв, бо це більше ніж один квадратний кілометр орної землі, тоді як кінь за весняну толоку «підіймав» лише 4,3 десятини ґрунтів (4,7 га), а підданих у вже підстаркуватого Яроша «найстаршого» було дзуськи, бо він за них навіть взагалі не платив «подимні», невідомо. Всі інші землі там були між тим тільки «пустими», та постійно заростали будяками [10]. Взагалі ж на усій Холмщині в середині 17 ст. обробляти ті поля стало вже практично нікому.

         Таке сталося, мабуть, вже внаслідок дуже голодних десяти років на початку 17 ст. («сім років пісних»), багаторічних воєн Богдана-Зиновія Хмельницького гетьман українського козачого війська " ,трьохрічної епідемії чуми 1651 – 1653 років, а ще внаслідок кричущої обезлюдненості України після об’єднання зі «старшим братом» (чи «сестрою»), після неодноразових каральних рейдів військ останнього(ої) на Правобережну Україну-Русь. Однак в 1674 році Ярош «найстарший» продовжував виплачувати в цьому селі, із власної особи, а ще за 5 волок ґрунтів та за чотирьох підданих, що взагалі становить навіть меншу кількість осіб, ніж в ті часи обіймав один «дим», загалом споконвічні 7 пол. злотих [160].

        Крім суттєвої фінансової спадщини Гаврила ще залишив синам міцне здоров’я та довголітній строк існування на цій землі. Принаймні усі троє братів були живими в 1663 році [139,161]. Ярош «найстарший» в цей час неодноразово звертався до Люблінського коронного трибуналу та залюбки їздив, за багато сотень кілометрів, на засідання цього найвищого апеляційного суду. А коли в когось із тих Ярошів у 1683 році на ринку в м. Ковелі поцупили кобилу з возом, то він сам спромігся знайти це добро в селі Хотівль та зробив із хитником належну судову розправу [162].

        Свідчень про події життя Миколая-Кршистофа залишилося, на жаль, обмаль. Можна лише цілком напевно стверджувати, що принаймні у 1663 році він мешкав у селі Хотівль, де його батько мав велику за розмірами власність, яку цей молодший син, скоріше за все, й спадкував. Крім того, якщо довіряти виказаним в суді свідченням двох осіб з першої лінії роду про те, що вони конкретно пам’ятають з розповідей цього Миколая-Кршистофа Гавриловича, прожив той аж ніяк не менше ніж 60 років.

        В жодному з документів належних старостинських книг нажаль не збереглися згадки про конкретних нащадків родин цих трьох братів, які у них безумовно були, бо на місцях батьківщини цієї лінії роду залишилися мешкати та підтримували над тісні родинні стосунки поміж собою і з членами інших ліній роду досить багато родин з характерними прізвищами Нецевич та Нецієвич, та осіб з родовим ім’ям Ярош.

        Існує однак певна можливість «вирахувати» принаймні одного з синів Яроша «молодшого». Бо через місяць по тому, як останній отримав згадане вище село Шендеровка, 11.YІ.1659 р., підчашієм Житомира був номінований такий собі Геронім (Ярош) Нєцевич, прізвище якого писалося тоді ще, по польському, як Neczeni. Вірогідно що саме цю, за усіма ознаками старшу дитину, названу на свою честь, батько одразу «делегував» на схід Волині, ближче до своєї нової власності, питання про дійсне місцезнаходження якої буде розглядатися в наступному розділі цієї розвідки, щоб ця особа мала можливість постійно за нею наглядати та використовувати на свою користь. Доля однак виявилася до цього Героніма не дуже схильною, бо він помер значно раніше від свого батька – ще 7.Y. 1667 р., у віці всього лише якихось 40 років [212]. Нажаль це все, що відоме про цю людину.

        Відсутність належних генеалогічних свідчень для переважної більшості окремих гілок третьої лінії роду Нецевичів не виключає однак можливість випадкового з’ясування долі окремих членів тих гілок. Саме так, тобто цілком випадково, була знайдена інформація про сплату, у коронному Люблінському трибуналі, 11.YІІ. 1684 р., пані Хеленою Нецевичівною, дружиною Андрія Суходольського , на рахунок регістру військ волинських, суми у 33.280 злотих [323]. Таким чином ця, безумовно цілком забезпечена особа, що народилася скоріше за все близько середини ХYІІ ст., донька когось з братів Гавриловичей, яка проживала з родиною поблизу від Луцька, мала шлюб, на якому зовсім не позначилося те, що пращури її чоловіка, брати Суходольські, в свій час грабували та навіть неодноразово били її рідного дідуся.

        В 1661 році Ярош “старший” та його дружина Аполонія Мотовідловна зробили Ярошу “молодшому”  і Миколаю-Кршистофу(!), вливковий запис ґрунтів та добра в селі Хотівль [163]. В суді ці свої дії вони обумовили виконанням доручення, яке було їм надано ще у 1651 році (?) Андрієм Левонтовичем Хотівльським [164]. Це доручення Андрій Левонтович давав Ярошу «старшому» 7в повній угоді ще з трьома своїми братами, позашлюбними синами Левона, нащадків по жодному з яких не залишилось. Сама суть справи цього дарування мабуть полягала в тому, що їхній власний батько був не тільки підданим, але ще й родичем братів Нецієвичей [151].

             Можливо, що Левон доводився останнім кузеном, бо Мисковиць Нецевичівна була в шлюбі із Григорієм Хотівльським . І оскільки в 1629 році ця родина з якоїсь нагоди (неможливість вчасного повернення взятої позички?) наголосила, що належні їй землі у селі Хотівль є спільною власністю саме з родиною Гаврила Нецієвича , те доручення Андрія Левонтовича таки мало сенс та цілком зрозуміле [139].

        Досить заможні, брати Нецієвичі, вже усі троє, увладнавши справу про спадкування цих ґрунтів в суді у 1663 році, вирішили однак їх поміж собою не розділяти – мабуть таки мали ґрунтів доволі в інших місцях, але оскільки підданих для обробки ґрунтів було у них обмаль, бо їм належало в Волині лише по 4 “дими” у Паридубах та Хотівлі, брати одразу оформили їхню оренду [139,161]. В документі цієї угоди троє братів вже писалися на той час не тільки Нецевичами, але й Нечевичами [163]. 

       Однак ще під прізвищем Нецієвичі ці брати були згадані у 1663 році, при люстрації міста Ковля, як такі, що показували комісарам документи, якими їхнім пращурам на вічні часи дарувалися землі в Хотівлі князем Сангушком наприкінці 15 ст., що згодом, у 1548 році, було ще й підтверджено королевою Боною " Бона Сфорца, королева, дружина Жигмунда І," [10]. Треба однак зазначити, що мова при люстрації йшла вже лише про пред’явлення ними прав на весь острів Хотівль та великі землі в цій місцевості (лан та два полулани), які весь час безумовно належали членам іншої, а саме першої, лінії їхнього роду, згідно судовим документам про спадщину 1692 року [53]. Насправді братам Нецієвичам, родини яких мешкали у селах Головня та Городищі, в Хотівлі фактично належало тоді лише те добро та ґрунти, якими володів їхній батько, та про яке їм зробив вливковий запис Ярош “старший” у 1661 році. Тобто лише добро та ґрунти, яке переписала в спільну власність із їхнім батьком тітка Мисковиць XE "Мисковець" зі своїм чоловіком в 1629 році.

        Коли сплинув час і двоє братів Нецієвичей – Ярош “найстарший” та Миколай-Кршистоф – померли, їхній брат Ярош “молодший”дав доручення виконати вливковий запис ґрунтів та добр Хотівля, що йому і братам у 1661 році записав Ярош “старший”, та єдиним розпорядником яких він чомусь став після смерті обох своїх братів, на користь старшого сина останнього, Базиля Нецевича. В процесі з’ясування його міркувань по цій справі постає слушне питання – а чи то просто не роз’їхались вже до того часу майже усі дорослі особи третьої лінії роду, онуки трьох синів Гаврила, по пустельним на той час землям Правобережної України-Русі, які саме тоді було дозволено королем Речі Посполитої заселяти на правах 30-річної “слободи”?

           Бо чорноземи тих земель, як свідчили події кінця 18 ст., гарантовано забезпечували значно ліпші врожаї, навіть при поганих погодних умовах, ніж субпіскі та кремнеземи Ковельського повіту. В Ковельському повіті існували лише невеликі села, бо на родину там обов’язково треба було мати принаймні цілу волоку орного ґрунту, а головне – старанно його обробляти та постійно давати йому багату органічну підкормку (“назем”). Для цього потрібно було утримувати велику кількість бидла рогатого, по 6 голів на одну десятину, або ціле стадо на волоку. Тому весь час їхнім мешканцям необхідно було витрачати виключно на важку сільськогосподарську працю, і при цьому ще й постійно переживати яким вийде наступний врожай, та чи вистачить його взагалі для забезпечення продуктових потреб родини.

           Переважно супіщані та піщані землі сільськогосподарського призначення у Ковельському повіті, які взагалі були звільнені для такого їхнього використання з під лісів, виявилися вкрай малородючими. Кількість зібраного з них зернового врожаю залежала виключно від погодних умов весни та осені в цій місцевості – якщо ці дві пори року виявлялися там в достатній мірі вологими, то люди, наразі, таки не бідували. Однак навіть при цілком благоприємних погодних умовах в усі праминулі часи середньовіччя навіть цілком мінімальний врожай «сам 3» поставав для земель цього повіту «добрим».

         Разом з тим реальна родючість земель Ковельського повіту навіть на початку 19 ст. була доволі низькою («сам») [411]:

зернові 1805 р. 1807 р. 1811 р. 1816 р. 1821 р. 1825 р. 1834 р.

озимі 2,5 3,4 3,2 3,0 4,2 3,4 2,0

ярові 2,5 3,4 3,1 2,5 2,3 3,3 1,8

          За таких критично низьких рівнів зборів збіжжя населення ковельських земель ще могло існувати, інколи навіть не голодуючи, однак про якусь високу якість його життя годі було говорити. На окрему родину тут обов’язково потрібно було мати досить велику, але конче необхідну для задоволення її продуктових потреб кількість орної землі, про що вже йшла мова вище, а також старанно та повсякденно обробляти цей наділ та прискіпливо збирати з нього отриманий врожай.

         Ще в нагороду за свою (майбутню) охоронну службу Нецевичі отримали таки цілком достатні для такого площі надільної землі, якими потім користувалися багато поколінь їхніх нащадків. Однак кожен дорослий чоловік був спроможний «підняти» тоді, виключно вручну, лише вкрай обмежений за розмірами земельний участок і навіть високі матеріальні нагороди, які окремі члени рода отримували тоді за власні (наступні) військові заслуги, якість життя їхніх родин помітно не змінювали – вона продовжувала залишатися доволі низькою, як і переважної частини родин їхніх сусідів по цій землі. Тому після приєднання західних земель Волині до складу Россійської Імперії, яка відбулася у 1795 році, всі Нецевичі , які на них ще залишалися, досить оперативно мігрували на схід, до Житомирщини, де окремі їхні родичі спромоглися «осісти» раніше.

            Між тим південний тип сільськогосподарського виробництва на чорноземних землях Поділля та східної Волині, коли орної землі для задоволення продуктових потреб родини потребувалося не так вже й багато, повсюди виникали великі села, та геть уся окресна територія була розорана за допомогою волів, дозволяв налагодити інше життя, значно надійніше та спокійніше. Крім того, в осередненому розрахунку на соху (400 десятин, або 437 га), «добрі» землі чорнозему завжди потребували для засіву хлібних зернових у 1,5 – 2 рази менше насіння, ніж «худі» субпісчані. 

         Зробив таке доручення Ярош “молодший” ще до 1691 року, бо саме в тому році загалом усі родичі із третьої лінії роду, власники частини добр села Хотівль, вже згадуються у судових документах тільки як померлі [52,58]. З інших невідомих міркувань юридичне право виконати це доручення було надано чомусь не менш старому, ніж він сам, стриєві Базиля, Миколаю Іоанновичу [9,45]. Внаслідок вчасного виконання останнім цього доручення наприкінці 17 ст. вже саме у членів першої лінії роду – чотирьох рідних молодших братів та їхнього старшого п’ятого, стрийченого брата, синів Яроша “старшого”, зосередилася вже доволі значна доля ґрунтів та нерухомості сіл Хотівль і Паридуби, не менше ніж 10 волок, тобто близько 220 гектарів орної землі, а також добра і ґрунтів в інших місцях, наприклад у селах Головня та Городище.

        З якої нагоди таке зробив Ярош “молодший” – достеменно однак невідомо, бо в третій лінії роду існувало таки доволі багато власних нащадків, які ще залишилися тоді мешкати на споконвічній батьківщині цього роду. Принаймні там існувала родина Яроша Нецевича та Анастасії Гулістовської , в якій було четверо дітей – сини Андрій та Теодор, а також доньки Маріанна та Теофілія . Саме цих чотирьох дітей опікував у 1708 році Базиль Нецевич в селі Городищі [66].

        Прості розрахунки свідчать, що цей Ярош міг бути тільки онуком, і швидше за все саме “молодшого” із братів Ярошей Гавриловичів (Нецієвичей). З дітей цього Яроша-онука відома лише доля Маріанни, яка пішла за Андрія Мислінського, мала з ним та виростила принаймні шістьох синів, одному з яких, Яну Романовичу-Мислінському (саме так!), дарувала належні їй ґрунти в селі Мисліни у 1750 році, коли була вже тяжко хворою, мабуть що на сухоти [165]. Її сестра Теофілія та брат Андрій були живі ще у 1726 році, коли виступали позивачами в судовій справі про розподіл добра села Ласкова [114]. Нічого більше однак про цих двох, та їхнього брата Теодора, невідомо. Найвірогідніше, що ця гілка третьої лінії Роду згасла ще у 18 ст.

        Можливо однак, що на батьківщині залишилося тоді вже вкрай недостатньо народу, щоб існувала можливість старанно обробляти усі належні третій лінії роду худі субпісчані землі Ковельського повіту, і саме це спричинило згадане рішення Яроша “молодшого” про зворотну передачу земель Хотівля членам ще можливо досить людної на той час першої гілки роду. Немає ніяких сумнівів, що в третій лінії роду існували також родини інших онуків братів Нецієвичей. Однак про жодну з них записів в метричних книгах костьолів Ковельського та Володимирського деканатів, за 18 ст., не залишилося.

       Між тим мабуть що саме в одній з таких родин, яка свого часу перебралася мешкати на інші землі Волині, згідно документів (з гербом Яніна!), які подавалися у 1802 році до Волинських дворянських депутатських зборів, був на початку 18 ст. син на ім’я Іван,  з прізвищем Нецевич, який народився вже на тій, новій, батьківщині свого роду [4]. Він одружився там із Ганною , походження якої невідоме, і ця родина спромоглася виховати єдиного сина, який також отримав ім’я Іван .

       Цей Іван Іванович 22.І.1747 р. обвінчався у Заславському приходському костьолі з Олександрою Салтиковою. Їхня родина мешкала тоді в селі Топорищі, Заславського повіту, і саме там в ній у 1766 році народився дуже пізній син Олександр, єдиний, якого батьки спромоглися виростити. Олександр Іванович взяв 1789 році шлюб з Анастасією із Радомських , яка народилася у 1774 році. Ця родина також виростила лише єдиного сина, Антона , який народився в ній у 1790 році. Родина самого Антона Олександровича залишилася однак невідомою і свідчення про його нащадків відсутні.

       Трьох останніх членів цього відгалуження третьої лінії роду було записано до 1 частини дворянської Родової книги Волинської губернії, згідно рішень її дворянських депутатських зборів № 816, від 1.ХІІ.1802 р.. Доволі вже старий Олександр та його син Антон залишалися ще живими у 1840 році, коли подавали документи у Київську центральну ревізійну комісію, яка своєю постановою негайно виключила їх з дворянської Родової книги губернії. Оскільки буцімто взагалі ніяких доказів їхнього дворянства, на думку цієї комісії, ніколи не існувало [6]. Рішення цієї комісії Олександр з Антоном не оскаржували.