68. Гілка першої лінії роду від Франца-Салезія. Загальні відомості..

 68. Гілка першої лінії роду від Франца-Салезія. Загальні відомості. 

   на сторінку   

_______

      З якоїсь нагоди наприкінці 19 ст. римо-католицька каплиця в слободі Кривотин Колцкой, чи десь поблизу від неї, була ліквідована. За останні 20 років того сторіччя таке сталося вже з кожною другою каплицею Луцько-Житомирської єпархії, однак їх залишалося тоді в ній ще досить таки багато [223]. Мабуть саме з нагоди ліквідації цієї каплиці та обмеження функцій «пересувного олтаря» виконання належних релігійних обрядів мешканцями цієї слободи було перенесено, принаймні в окремих випадках, безпосередньо до досить далекого Ушомирського (а потім, частково, й до більш близького Барашивського) парафіяльного костьолу, саме в межах парафії, або принаймні досяжності яких, та слобода перебувала. Так в метричних книгах Барашивського парафіяльного костьолу існують окремі записи про проведення там обрядів хрещення дітей, які народилися саме в селі Кривотино.

         Документи Ушомирського парафіяльного костьолу про народження, а раніше й про шлюби, у Житомирському державному архіві майже повністю збереглися, починаючи їхній відлік з 1863 року [88,89,90]. Існують також метричні документи та сповідні розписи Барашивського парафіяльного костьолу, починаючи безпосередньо їхній відлік з моменту його відкриття у 1911 році [83]. Це дозволяло подовжити документарне дослідження родоводу першої лінії роду Нецевичів в слободі Кривотин Колцкой на наступне його покоління, яке з’явилося у часовий проміжок з кінця 19 та на початку 20 ст. Переважно це було вже покоління окремих (пізніх) онуків та (чисельних) правнуків, і таке інше, по Францу-Салезію.

         Разом з тим цим дослідженням таки суттєво заважає повна відсутність будь яких документів довгі роки поспіль існувавших в цій віддаленій місцевості філіалів різних костьолів і їхніх каплиць, та навіть й самих тих парафіяльних костьолів (Пулинського – з 1860 року, Веледницького – з 1875 року, а також багатьох інших). Однак (метрична) документація костьолів та православних церков із фондів державних архівів після державного перевороту 1917 року, за всі наступні роки, взагалі повністю зникає, оскільки їхнім священнослужителям вже із 18 грудня цього року було взагалі заборонено новою владою вести якісь метричні записи про матримаріальні події із життя віруючих, таким чином вже тоді призначених бути невіруючими, громадян нової країни.

            Тому принаймні за наступні після перевороту 5 років записи «актів громадянського стану» в новоствореній країні ще практично взагалі не проводилися, а для відновлення особового обліку громадян новою владою було ще тільки «заплановано» створити спеціальні державні установи – ЗАГС’и. Але від тих революційних планів до реалій їхнього дійсного створення пролягли роки повної відсутності у багатьох громадян нової країни взагалі будь-яких офіційних метричних документів.

          Заміну старовинним метричним церковним записам мусила становити сама документація тих ЗАГС’ів, однак навіть у «вибірковому варіанті» вона існує (збереглася) зараз лише за якихось чотири роки із тих 16, при цьому поки що тільки до 1933 року включно, принаймні по тим місцевостям нинішньої Житомирської області, де колись мешкали нащадки Франца-Салезія. Взагалі висновок про досить «вибірковий» характер документації ЗАГС’ів із зазначених місцевостей випливає з того, що при їхньому перегляді складається дивовижне враження про переважну заселеність її лише (більш законослухняними?) німцями. Тому свідчення про історію життя окремих родин згаданих вище онуків та правнуків Нецевичів у 20 ст. головним чином довелося «шукати» вже лише у не чисельних спогадах їхніх нинішніх нащадків, які дожили до 21 ст. 

         Головним законом (інститутом), який визначав, юридично, статус позашлюбної дитини в Речі Посполитій, а потім в царстві Польськім, після його входження до складу Російської Імперії, було визнання таких дітей своїми (кревними) з боку їхніх батьків. Таким чином батьки давали своїм позашлюбним кревним дітям можливість мати ті самі права та привелеї, якими постійно користувалися усі інші, законно народжені ними кревні особи. Лише доля спадку цих позашлюбних дітей за їхніми кревними батьками була меншою, ніж у тих законно народжених дітей.

         Згідно законів Російської Імперії, потомствений дворянин (чоловічої статі) беззаперечно передавав свою дворянську достойність власним законно народженим дітям, як чоловічої, так і жіночої статі. Однак майже все 19 ст. позашлюбні діти, народжені в цій Імперії від осіб привелірованного стану фактично не отримували в ній прав та привілеїв, якими володіли їхні батьки. Навіть при належному визнанню батьками цих позашлюбних дітей своїми власними кревними нащадками. Разом з тим їхнє юридичне узаконення наступним шлюбом поміж батьками таки допускалося, однак офіційно воно набуло сили в Російській Імперії тільки після прийняття там закону від 12.ІІІ.1891 р. Лише в разі наступного шлюбу батьків, з яких чоловік був привеліверованого стану, та тільки після вступу в дію того закону, позашлюбні нащадки у Російській Імперії могли постати, та отримували законне право писатися, дворянами. 

        Тобто після рішення Імператора, прийнятого у 1860 році, не лише діти Франца-Салезія, а також усі його законно народжені онуки, правнуки, і таке інше, назавжди постали дворянами Російської Імперії. Пізніше таке право отримали ще й позашлюбні онуки, правнуки, і таке інше, якщо їхні батьки з часом таки вирішували побратися.

         Однак офіційно дворянська достойність нащадків потомственного дворянина, з видачею їм «на руки» належних (дворянських) документів, оформлювалася тоді в Імперії лише через відповідну постанову або указ дворянських депутатських зборів губернії, до якої було приписано того потомственного дворянина. Цей процес, з подачею відповідної заяви, написаної обов’язково на «відповідній» за ціновим показником зборів гербовій «бумазі», а також з належним оформленням підтверджуючих це «бажання отримати благородство» документів (свідоцтво про шлюб, метрики, свідчення 12 осіб-дворян і таке інше), інколи був доволі таки довготривалим та виснажливим, в усіх сенсах. Він потребував від заявника неодноразового «контакту» із бюрократичними канцелярськими «столами» дворянських депутатських зборів, та декількох поїздок із сільської місцевості до інколи далекого, як на ті часи, губернського міста.

          Між тим самим дворянам-землеробам, та навіть лише землевласникам, які не розраховували у своєму житті на щось більш «достойне», ніж постійна сільськогосподарська трудова діяльність на своїй власній землі, було цілком байдуже чи є у них «на руках» офіційна документація про дворянську достойність – привілеї селянської особи вона ніяким чином не збільшувала. Тому досить часто ставало так, що батько-дворянин офіційно оформлював дворянську достойність лише частині своїх нащадків, старших за віком, після чого вже не повертався до цієї справи. Наразі інша частина його нащадків, особливо молодших за віком, часто залишалася вже «без фундаменту».

          Звичайно, що в свій час, досягнувши віку повноліття, та навіть й раніше, нащадки «без фундаменту» мали змогу самі звернутися з заявою до дворянських депутатських зборів губернії і офіційно оформити через них свою дворянську достойність, але робилося таке ними не дуже часто. Тому окремі відгалуження дворянського роду із сільської місцевості, з тієї або іншої реальної нагоди, часто поставали в ті часи, або принаймні переважно іменувалися, міщанами та навіть просто селянами. Однак вони все одно, безумовно, залишалися при цьому членами дворянської спільноти та мали усі відповідні дворянські права, наразі – судові. Бо згідно законів Російської Імперії дворян геть усієї Малоросії мусили судити тільки по тим законам, які були наголошені ще Литовським статутом.

          В цьому розділі проведено розвідку життя дворянської спільноти першої лінії роду Нецевичів по дітям Франца-Салезія, які постійно мешкали, з середини 19 ст., в слободі Кривотин Колцкий та ще декількох селах поблизу від неї. При цьому на початку необхідно зазначити, що оскільки жодних свідчень про долю двох його доньок, Катерини та Агнішки, окрім самого факта їхнього існування на цьому світі та років їхнього народження, взагалі не існує, то й взагалі розглядати перебіги життя цих двох осіб не має можливості.