67. Родинні події з життя дворянської спільноти.
67. Родинні події з життя дворянської спільноти.
______
Життя у лісі, який з усіх боків оперізував тоді слободу Кривотин Колцкой, а також в (лісовій) глибинці Пулинської волості, мало ту перевагу, що постанова Київської центральної ревізійної комісії не була доведена кузенам до 14.ІІ.1848 р., коли ця комісія офіційно закінчила свою роботу. Тому, згідно законів Російської Імперії, рід не втратив своїх прав на її дворянство. Поновлення тих прав почалося, однак, не зважаючи на схвалення мотивації роду з цього приводу самим Імператором Олександром 1 Миколайовичем лише у 1857 році, коли вийшла нова редакція правил затвердження дворянства в Російській Імперії, головний наголос в яких було зроблено на володінні родом маєтком із кріпаками на правах по тавної власності, і таке цілком могло мати місце ще за життя батька, діда або навіть прадіда конкретних заявників.
Саме після цього усі 9 кузенів отримали документи про відсутність їхнього запису до подушного окладу та інші необхідні для того поновлення дворянства свідчення із різних офіційних джерел. Але сам юридичний процес поновлення тих прав тривав у дворянських депутатських зборах та Герольдії ще три роки. Указ його Імперської Величності за № 6334 від 25 червня 1860 р. з приводу ще одного рішення тих губернських зборів, прийнятого у 1859 році, наголосив наступне: “... постанови Волинських депутатських зборів в 1814 та 1859 роках, які сталися про признання верх іменованих осіб роду Нецевичів "дворяни," в потомственній дворянській достойності, з внесенням їх у 1 частину Родословної книги, затвердити” [71,79].
Таким чином, до лав дворянства, разом із дев’ятьма кузенами, було зараховано ще двох їхніх давно вже померлих батьків, однак чомусь не було зараховано жодного стрия. Між тим у дворянських документах, поданих вже в саму Герольдію від того роду, кузенами згадувалося ім’я їхнього стрия (дядька) Никифора , який помер у ранньому дитинстві, не зважаючи на те, що ніхто з них і в очі його ніколи не бачив. Але взагалі чомусь не згадувалося ім’я їхнього цілком літнього стрия (дядька) Шимона, який багато років поспіль мешкав разом із родинами обох своїх братів та власноруч пестив усіх тих кузенів. Про їхню тітку Розалію у тих документах мова взагалі не йшла.
З цього часу усі наступні нащадки згаданих кузенів, законні та визнані ними незаконні, поставали потомственними дворянами Російської Імперії. Однак для офіційного документарного оформлення благородного статусу цих осіб, ще згідно давньої постанови Імператриці Катерини 2 від 1785 року, необхідно було рішення або указ губернських дворянських депутатських зборів, отримання яких зазвичай займало довгий час і доставало багато клопоту.
Звичайно, якби цій лінії роду в ті часи був відомий свій дійсний родовід, вона мала бути внесеною у 6 частину Родословної книги – до лав древнього дворянства. Зазначимо також, що остання заява, яку кузени подавали до «столу» Волинських дворянських депутатських зборів у 1858 року, була вже без участі Йосифа Петровича та його сина, і це цілком може означати, що відгалуження роду тих осіб на той час згасло.
Певна річ, що першим із 9 кузенів взяв шлюб “найстарший” з них, первісток Віктора-Станіслава-Костки, на ім’я Станіслав. Він одружився з дворянкою Анастасією із Борецьких, 1829 року народження. Ця особа була донькою родини дворян Варфоломея Мацеєвича Борецького і Ягнішки Юзерівовни [386]. Власна родина Станіслава і Анастасії також постійно мешкала на хуторі, чи в слободі, відомої зараз під назвою Нейманівка, Пулинської (чи Горошківської) волості, Житомирського повіту, і належала там до вірних Пулинського римо-католицького приходу.
В цій родині з’явилися на світ двоє синів: старший, можливо що її первісток, Віктор, який народився 28.YI.1852 р., та Йосип, який народився 29.ХІ.1854 р. [226,289]. Скоріше за все одразу за тими двома синами, вже у 1856 році, в цих батьків народилася ще й донька, на ім’я Кароліна. Вірогідно, що діти в ті часи продовжували народжуватися у цій родині постійно, але другою донькою цієї шлюбної пари, доля якої відома, стала лише Юзефа-Гонората, яка наразі з’явилася на світ в ній трохи згодом, у 1865 році, коли її мати мала вже під 40 років.
Однак нових членів цього відгалуження першої лінії роду чоловічої статі чомусь не було одразу залучено до загального переліку тих осіб, які домагалися для себе у 1858 році російської дворянської достойності. Лише через 20 років після народження ті двоє братів, Віктор та Йосиф , були записані до товариства міщан в містечку Левково, куди батьки почали платити за них подать ще із 1865 року [78].
Це містечко поставало найближчим сусідом міста Житомира в напрямку на Коростишів, а в декількох населених пунктах місцевості цього напрямку вже багато років до того мешкали члени другої лінії роду Нецевичів, які не спромоглися отримати підтвердження своєї дворянської достойності за часів роботи Київської центральної ревізійної комісії. Зазвичай таких осіб завжди зараховували в містах та містечках до товариства їхніх міщан, так скоріше за все сталося і цього разу. Однак в 1832 році у містечку Левково особи на прізвище Нецевичі ще не мешкали, а сталося їхнє переселення туди вже пізніше. Вже лише після запису до товариства міщан містечка Левково обох братів згодом було введено у їхню потомствену дворянську достойність, окремим указом губернських дворянських депутатських зборів за № 4574, який було видано 25.ХІ.1876 р. [80].
За радянських часів в цьому містечку Левково, Левковської волості, Житомирського повіту, мешкала родина Нацевича Василя Ондрієвича, 1887 року народження, та Фекли Іванівни, 1894 року народження, українців, в якій 17.І.1922 р. з’явилася на світ двійня – син Антон та донька Надія. Хлопчик народився при цих пологах першим та потім постійно продовжував мешкати у тому містечку принаймні 56 років. Це були вже другі пологи Фекли Іванівни, але перша її дитина померла ще у зовсім ранньому дитинстві.
Крім того існує ЗАГСовий запис, що 12.Х.1923 р. в родині постійного мешканця міста Левково Нацевича Василя Ондрієвича, 1887 року народження, та його дружини Єфросінії Іллінічни (!), українців, було народжено доньку, яку батьки назвали Ольга. Вона буцімто постала вже третьою дитиною в цій родині, де живими на ту пору були ще два малюка. Таке, на жаль, може свідчити, що Фекла Іванівна після своїх пологів двійнею невдовзі померла.
В цьому містечку мешкала родина ще одного кревного родича Василя Ондрієвича, старшого від нього. В цій родині, Нацевича Ондрія Ондрієвича , 1884 року народження, та Олександри Тимофіївни , 1894 року народження, українців, 22.ІІ.1922 р. було народжено доньку Ольгу. Вона постала вже четвертою дитиною цієї сім’ї. Ольга Ондріївна продовжувала мешкати у містечку Левково ще принаймні 25 років.
Із метричних книг Пулинського костьолу стало відомо, що (якийсь) Томаш Нецевич мешкав у 1859 році в слободі (чи на хуторі) Сахарня, Пулинської волості. Ця особа була рідним молодшим братом Станіслава, а її католицьке ім’я навіть в дворянських документах цього роду було трансформовано, вже по-православному, як Фома. Там, у слободі Сахарня, в його родині з Вікторією із Кардашів 10.YІІІ.1859 р. Алебуло народжено сина на ім’я Станіслав. Однак мати цієї дитини померла від родової гарячки вже через місяць по тому, а ще через два місяця померло від кашлю й саме те немовля. Запис про смерть матері, яка «залишила по собі» лише того єдиного сина, сповістив однак, що померла вона у слободі Нейманівка. Таким чином можна дійти цілком певного висновку, що спілкування поміж собою родин обох рідних братів, Станіслава та Томаша (Фоми), які жили тоді поряд одна з одною, було доволі тісним [294].
Вже у наступному році Томаш побрався вдруге, із удовою (?) Мальгоржатою Пашковською, яка мала тоді 33 роки. Це однак ніяким чином не завадило цій подружній парі народити собі принаймні четверо дітей: доньку Гонорату-Юзефу у 1863 році, сина Франца у 1867 році, сина Михайла у 1869 році і доньку Франціску у 1871 році. Мабуть що землі у того Томаша в слободі Сахарня було надто замало, або умови її оренди його зовсім не влаштовували, бо коли після 1870 року було створено (нову) слободу Абрамок, неподалік від місця помешкання його другої родини, то вже лише за декілька років він таки перебрався постійно мешкати, із своєю новою родиною, саме туди.
Станіслав, разом із дружиною і декількома дітьми, також оселився тоді в тій слободі, і усі вони надалі постали її постійними мешканцями. Між тим старша донька Станіслава, Кароліна, на ті часи зміни місця помешкання батьковою родиною вже встигла одружитися із Петром Заболоцьким, і її власна родина залишилася мешкати у слободі Радецька Болярка, Пулинської волості, Житомирського повіту. Однак в ту (нову) слободу Абрамок таки пішли постійно жити, разом із батьками, інші діти шлюбної пари Станіслава та Анастасії – двоє їхніх старших синів та молодша донька.
Іван та Йосиф, ще двоє рідних братів Станіслава і Фоми, молодших синів Віктора-Станіслава-Костки, також перебралися мешкати, разом із родинами старших кревних, в ту (нову) слободу Абрамок. В результаті усі вони разом створили в цій слободі постійне, на всі наступні часи, «родинне гніздо» для цього відгалуження першої лінії роду Нецевичей.
Про долю Івана у тій слободі, згідно сповідних розписів Новоградволинського костьолу, відомо цілком конкретно – він ніколи так і не (наважився) стати одруженим чоловіком та помер в тій слободі холостим (парубком), вже у зовсім похилому віці. Ніяких офіційних нащадків по собі він не залишив. Однак існує певна можливість, що Іван Вікторович міг таки мати позашлюбну дитину, подробиці життя якої в слободі Абрамок, як і подробиці життя там усіх інших нащадків по Віктору-Станіславу-Костці, будуть розглянуті у наступному розділі цієї розвідки.
А у його брата Йосифа, ще до 1880 року, але вже саме в тій слободі Абрамок, виявилася таки родина, створена з Магдаленою із Новаківських. В цій родині було народжено, буцімто, лише єдиного спільного нащадка цієї шлюбної пари, доньку Анелю, яка з’явилася там на світ у 1893 році.
Наймолодший з усіх кузенів, Станіслав-Гонорат, а ще й наймолодший із синів Франца-Салезія, був одружений двічі. В першому шлюбі він перебував з Аполонією із Березовських. Її батьки, а також рік її народження, залишилися наразі невідомими. Родина мешкала в слободі Шлістиця (?) та виступала вірними Народицького римо-католицького приходу Овручського деканату. Саме в згаданій слободі у Станіслава-Гонората та Апполонії 6.YІ.1872 р. народився їхній первісток, син Норберт-Павел [226].
Однак вже 2.ІХ.1875 р. удівець Станіслав-Гонорат, 43 років, прихожанин Народицького римо-католицького приходу, одружився вдруге, із панною (дівчиною) Людвікою, 28 років, прихожанкою Малинського римо-католицького костьолу [272]. Ця подія відбулася у Малинському костьолі, бо католицькі ксьондзи на той час отримали від російської влади можливість вінчати лише прихожан власного костьолу. Станіслав-Гонорат мабуть просто не наважився везти свою наречену для виконання обряду вінчання до досить далекого на ті часи Народицького костьолу, взагалі «відриваючи» її, таким чином, при тій визначній у житті кожної молодої жінки події, від власних батьків та подруг. Натомість він подав ксьондзу Малинського костьолу дозвільний індугенат № 966 від 25.YІІ.1875 р. і той виконав обряд вінчання прихожанки власного костьолу із тим удівцем «прямо на місті».
Батьками цієї Людвіки були дворяни Фелікс та Агнішка із Звершховських, прізвище яких також було Березовські. Таким чином обидві дружини Станіслава-Гонората виявилися поміж собою родичками, принаймні обидві безумовно походили із одного Дому.
Скоріше за все (нова) родина Станіслава-Гонората оселилася вже у старовинному «родинному гнізді» Нецевичів, тобто в селі Баранівка. Друга дружина «забезпечила» Станіслава-Гонората ще шістьома (своїми) дітьми, п’ятеро з яких також виявилися синами – Люціан народився у 1878 році, але цілком можливо що й на два роки раніше, Альбіна-Станіслав народився у 1883 році, Станіслав народився 21.ІY.1886 р., Юліан-Станіслав народився у 1887 році, а Франц з’явився на світ 3.І.1888 р.. Ніяких записів про хрещення старших дітей родини знайти не вдалося, лише з’ясувалося, що останнього з синів, Франца, охрестили таки в Ушомирському парафіяльному костьолі 21.І.1888 р. [81]. Крім цих п’ятьох дітей чоловічої статі, родина ще мала принаймні одну доньку, Марію, яка народилася у батьків другою дитиною в 1879 році. Ця донька однак померла ще у ранньому віці, від чорної віспи, в селі Баранівка, 22.ІY.1881 р. [82].
Коротшій за терміном процес офіційного оформлення дворянської достойності дітям через постанову губернських дворянських депутатських зборів ці батьки витримали однак лише одного разу, коли нашвидкуруч зробили таке для двох своїх старших дітей, Павла-Норберта та Люціана (постанова від 18.ІІІ.1880 р.). Врахувавши мабуть ту обставину, що їхнім дітям доведеться усе своє життя провести у тій болотній та лісовій глухомані, де дворянські документи взагалі ніколи нікому не знадобляться, іншим своїм дітям батьки їх вже просто не оформлювали.
Людвіг, ще один син Франца-Салезія, який притримувався латинського (римо-католицького) віровизнання, у середині 80-х років одружився із значно молодшою від себе за віком селянкою Дарьєю Кирилівною Рабчук, яка трималася православного віровизнання. Віку ж самому літньому Людвігу на цей час вже було принаймні 53 роки.
В цій родині майже за тридцять років шлюбних та дошлюбних стосунків народилося шестеро синів. Двоє старших з них були позашлюбними: перший, хрещений як Іван "старший", якого однак завжди звали в цій родині Ясько, наразі був Йосифом та ще Іоанном і народився 1883 року, а другий, хрещений як Іван "молодший" народився близько початку 1885 року. Закононародженими дітьми родини були її наступні четверо синів – Михайло, який народився у 1886 році, Григорій, який народився у 1887 році, Миколай, який народився 5.ХІІ.1893 р., та Петро, який народився 27.Y.1895 р. Подружжя мало також трьох доньок – Катерину, яка вірогідно народилась у 1888 році, Анну, яка народилась 19.І.1891 р. та Марію, яка народилась 12.YIІ.1892 р. [84].
Згідно законів Російської Імперії всіх цих дітей охрестили в православному Мяколовічському церковному приході, до якого належала слобода Кривотин Колцкой, але потім вони все одно перейшли до іншої конфесії (батькової) і стали сповідувати вже римо-католицьке віровизнання. Всі шестеро хлопців, старші з яких були узаконені і набули усіх належних прав наступним шлюбом своїх батьків, згідно закону від 12.ІІІ.1891 р., були введені у потомствену дворянську достойність указом губернських депутатських зборів №2365 від 24.YI.1904 р. [1].
Маємо дуже обмежену кількість свідчень про життя Франца (Фокіна), бо ніяких документів від нього до губернських дворянських депутатських зборів ніколи не надходило. Вдалося тільки документарну з’ясувати, що у 1865 – 1866 роках, три рази поспіль, восприємницею, разом із згаданим вище Станіславом-Гоноратом, виступала у Лугінському філіалі Веледницького римо-католицького костьолу така собі «Олена (Гелена), дружина Франца Нецевича» [248].
На основі цих метричних записів можна дійти висновку, що родина Франца та Гелени також мешкала тоді у межах Овручського повіту, Волинської губернії, але де конкретно – із тих цупких записів про хрещення з’ясувати неможливо. Разом із тим означена слобода Кривотин Колцкой цілком відповідає можливому місцю їхнього помешкання, бо від неї до міста Лугіни було усього лише якихось 25 верст.
Франц та Гелена, скоріше за все, народили декількох дітей, але спромоглися виростити лише єдиного нащадка – сина Теодора (Феодора), який з’явився у них на світ в проміжок часу дуже близький до 1860 року. Цей Теодор, безумовно що за всіма законами дворянин, все своє життя мешкав в слободі Кривотин Колцкой, де завжди вважався однак тільки «селянином Лугинським». Разом з тим ім’я його батька в дійсності завжди вимовлялося у тій слободі іншим чином, вже суто по-православному – Фокін, бо саме так, по-батькові, «Фокінов», завжди йменувався у тій слободі Теодор.
Родини двох інших братів, які також походили із сім’ї Франца-Салезія та Розалії, залишилися невідомими. Все, що може якимось чином стосуватися долі Івана Франц-Салезієвича детально проаналізовано у наступному розділі цієї розвідки. Вірогідно, що то саме він, бо інші «кандидатури» відсутні, народив в свій час двох синів, Фокія і Григорія, а також доньку, на ім’я Франциска. Сталися ці події у його житті в шістдесяті роки ХІХ ст. Однак жодного з тих двох синів Іваном Франц-Салезієвичем у дворянську достойність введено не було.
Доля ж первістка сім’ї Франца-Салезія та Розалії, Миколая, який фактично здобув для свого роду дворянство Російської Імперії, склалася особливо. Як згадувалося вище, у слободі Кривотин Колцкой в 1842 році проживали 31 чоловік та 28 жінок, а у селі Кривотин Ємільченський, найближчого сусіди тієї слободи, 95 чоловік та тільки 85 жінок, які притримувалися римо-католицького віровизнання. Таким чином, вже тоді було цілком закладено дефіцит невіст-єдиновірок, бо міграція у цій глухомані ніколи в минулому не перевищувала й п’яти відсотків населення.
Голодомор 1848 року, коли в Російській Імперії померло на 1 млн. осіб більше, ніж до того багато років поспіль помирало в ній щорічно, суттєво змінив на ту пору демографічну рівновагу в ній поміж кількістю чоловіків та жінок. Особливо в Київській губернії, яка взагалі втратила в той рік 15 % свого загального населення, яке вимерло з голоду. Причому жінок померло в цій губернії від голоду тоді значно більше, ніж чоловіків, бо саме їхньою «пайкою» завжди підтримувалася працездатність теж добряче голодуючих (в умовах вимирання) сільськогосподарських робітників, єдиних від родини на полі.
В результаті голодомору, навіть у суміжному до Київської губернії Новоградволинському повіті досить помірно постраждалої тоді Волинської губернії, доля жінок, по відношенню до осіб чоловічої статі, стала сягати в 1849 році, серед римо-католиків, лише 92,5 %, причому як для дорослих осіб, так і для дітей. Холерна епідемія того року, внаслідок якої в Російській Імперії померло ще 690 тис. послаблених тим голодомором осіб, додала до цього горя. Саме тому проблема пошуку шлюбного партнера в Правобережній Україні вийшла для чоловіків у середині 19 ст. на перший план.
Голодомор 1848 року суттєво погіршив становище із успішними пошуками достойного шлюбного партнера-єдиновірця для усіх чоловіків цієї місцевості, в тому разі навіть для її дворян. Саме тому Людвіг взяв (мусив взяти?) вже у досить солідному віці дружину іншого, православного, віровизнання. І саме тому долю його брата Миколая, який так і не створив своєї власної (законної) родини, теж обумовила зустріч із жінкою, яка притримувалася православного віровизнання.
Наступним сусідом слободи Кривотин Колцкой в Новоградволинському повіті було село Осовка, яке знаходилось від неї в 12 верстах [43]. Обидва ці поселення належали до однієї Мяколовичської православної парафії. У слободі Осовка, яка була «осаженая у лісах мяколовичеських», вже в 1802 році налічувалось близько 20 «дворів» та існували і функціонували такі конче необхідні тоді для життя суспільства споруди: кам’яний млин, дерев'яна пекарня на 3 вікна, вінниця на 2 котла, із водяним коритом, та корчма з 2 вікнами і каміном, де також функціонувала окрема маленька хлібна пекарня.
В середині 19 ст. мешканець села Осовка селянин Кирило Павлович Онопченко мав двох синів та доньку Євдокію, яка народилася у 1851 році. Мати цієї дівчинки померла при її родах, а після смерті батька від сухот у наступному році, 18.ІІІ.1852 р., двох його старших дітей-сиріт почала виховувати молода, на той час ще бездітна, сім’я кріпосних селян, яку переселили тоді мешкати на їхнє подвір’я [87]. Разом з тим саме немовля Євдокію залишили тоді на руках у її бабусі (?), яка цю свою онучку й виростила.
Між тим в 1802 році ще ніяких родин селян з прізвищем Онопченко в слободі Осовка взагалі не проживало [311]. Тобто (перша) родина Онопченко виявилася переселеною в ті споконвічні ліса вже пізніше. А до цієї пори багато членів того козацького роду мешкало неподалік від слободи Осовки, у містечку Ємільчино. Саме там, в багатодітній родині Клима Йосифовича, 1773 року народження, та Матрони, 1767 року народження, з’явився на світ в 1797 році син Павло. Його дід Йосиф, 1747 року народження, разом із бабою Марушею, 1756 року народження, також мешкав у тому містечку Ємільчино на початку 19 ст.
В свій час Євдокію віддали заміж за Тараса Федоровича Демиденко, але вже у 1869 році вона, ще без дітей, залишилася одинокою, бо її чоловіка за результатами лотереї забрали в солдати, аж на 10 років. У кожен з наступних років Євдокія (Онопченко) ставала хресною, разом із родичами її чоловіка, в ще одного немовляти села Осовка і довго витримати таке безперспективне життя молодій жінці було надто важко.
До 1873 року було закрито каплицю Новоградволинського костьолу, яка багато років існувала у селі Куліши, бо тоді завершилася розбудова філіала цього костьолу в сусідньому містечку Ємільчино [223]. Відкриття цього філіалу (філіальної каплиці) відбувалося наприкинці 1872 року, а саме на Різдво. Єдина дорога від слободи Кривотин Колцкой до Ємільчино пролягала тоді через слободу Осовка. Звичайно, що поважні католицькі гості не повинні були пропустити дуже визначну на ті часи подію відкриття нового храму, тим більше, якщо шлях до нього не перевищував (якихось) 30 верст.
Найвірогідніше що саме тоді, «на півдорозі до храму», вперше зустрілися дві одинокі душі – Миколай та Євдокія, і порозумілися поміж собою. Потім вони безумовно зустріли разом Новий рік та започаткували нове життя, бо згідно записів про народження, зроблених у метричній книзі Мяколовичського православного приходу, солдатка Євдокія, “від незаконного ложа”, народила 29.ІХ.1873 р. в слободі Осовка дитину жіночого пола, яку охрестили “типовим” для цієї місцевості ім’ям – Євфросінією "позашлюбна" [78].
Цю позашлюбну дитину – “подарунок” на 50-річчя, разом із матір’ю одразу забрав до себе в слободу Кривотин Колцкой, визнав, виростив та виховав її батько, Миколай Нецевич. Ось тільки замість записаного за православними святцями хрещеного імені доньки батько завжди називав її на честь своєї власної матері, яка цілком самостійно спромоглася «підняти на ноги» сімох дітей, лише «родинним» жіночим ім’ям – Розалією. Потім саме цим «родинним» ім’ям усе життя користувалася його донька, тільки свого старшого сина народивши, згідно церковних записів, під тим ім’ям, яке отримала в православному обряді хрещення.
Розалія Миколаївна (Нецевич) в свій час одружилася, мала власну велику родину – багато дітей та онуків. Вона померла 1953 року та похована поряд із кількома своїми дітьми на Байковому цвинтарі в місті Києві.
А її велика по батькові родина – дворянське сімейство Нецевичів, перша лінія роду, збереглася і в 20 ст. Деякі члени цієї лінії роду залишилися мешкати в тій самій місцевості у Овручському повіті, де раніше жили їхні пращури. Як з’ясувалося, наступні покоління нащадків окремих гілок цієї лінії роду ще й досі продовжують мешкати в місті Коростені та декількох селах неподалік від нього.
Коментарі
Дописати коментар