66. Слобода Умічна.

 66. Слобода Умічна.

  на сторінку  

______

         Разом з тим у старшого брата Віктора-Станіслава-Костки новим, тимчасовим, «родовим гніздом» його чисельних дітей на середину 19 ст. постала не тільки згадана вище слобода Умічна, але й принаймні ще два хутори поряд із нею, Нейманівка та Сахарня. Обидва хутори також знаходилися у Пулинській (чи можливо Горошківській) волості, Житомирського повіту. Ці три поселення, а також інші, де в середині ХІХ ст. мешкали родини чисельних нащадків Віктора-Станіслава-Костки, знаходилися неподалік від села Зелена Поляна, Червоноармійського району, Житомирської області (його колишня назва – Грінталь). В часи Російської Імперії сусіднє з тим селом містечко Червоноармійськ мало однак зовсім іншу, і звичайно значно більш відому тоді усім римо-католикам назву – Пулини. Всю ту місцевість три брати Ігнатовичи безумовно не один раз оббігали ще у своєму дитинстві, коли їхня родина мешкала в розташованому зовсім неподалік від тих трьох поселень селі Чарнобилька. 

          Зараз назва маленького поселення Нейманівка також змінилася – на Ужівку. І лише це одне, серед усіх чисельних поселень цієї місцевості, де в середині 19 ст. мешкали родини нащадків Віктора-Станіслава-Костки, на цей час (фізично) збереглося, між тим як інші поселення згодом були взагалі людьми покинуті та з часом зникли. Конкретна причина наступної зміни місця помешкання членами відгалуження роду по Віктору-Станіславу-Костці буде розглянута в окремому розділі цієї розвідки. 

         Звичайно, щоб переселення обох відгалужень першої лінії роду, спочатку по Віктору-Станіславу-Косткі, а потім і по Францу-Салезію, із їхнього «родинного гнізда», села Баранівки, могло тоді взагалі відбутися, члени обох цих відгалужень повинні були придбати собі, або принаймні мати змогу взяти під чинш, незаселені землі в тих місцевостях, куди вони переселялися. При цьому орні ґрунти в тих землях потрібно було придбати, або взяти під чинш, саме в такій кількості, яка б була достатньою для забезпечення їхніх (нехай тільки майбутніх) родин усіма необхідними їм продуктами споживання, тобто загальна площа цих орних ґрунтів повинна була бути ніяк не меншою, ніж згаданий раніше український «паровий» наділ.

           При середніх зернових врожаях початку 19 ст., які ще залишалися тоді на зовсім невисокому, але століття поспіль цілком звичному для українських селян рівні – «сам 3,5 - 4», офіційно визначена вже російською владою мінімальна кількість орних ґрунтів, яка була конче необхідною для забезпечення продуктами споживання невеличкої родини, усього лише із 5 осіб, при цьому навіть без застосування при сільськогосподарському виробництві системи трьохпілля, становила в лісостеповій смузі 5 десятин. Тобто, вона таки до певної міри повторювала собою старовинний український «поєдиничний» земельний наділ.

           Таким чином на одну фізичну особу такої родини в цьому разі дійсно припадало принаймні по одній десятині орного ґрунту. Необхідно ще зазначити, що кожна статистична споживча одиниця свійської худоби родини – «дорослий кінь» – потребувала для себе не менше ніж 40, а в дійсності – 100, пудів сіна, соломи та ще й якоїсь кількості фуражного зерна. Усі ці корма потрібно було якимось чином заготовляти, тобто родина обов’язково мусила мати ще й сіножаті. Оскільки, вже наприкінці ХІХ ст., один «дорослий кінь» припадав на 2,6 фізичні особи сільських «хазяїв», то навіть (кожна) невеличка родина в тому селі мала тоді цих «коней», буцімто, аж по два!

           При тих зовсім невисоких врожаях із мінімального за розмірами родинного орного поля взагалі можна було отримати тільки від 4 до 10 пудів товарного зерна, тоді як усе інше товарне зерно повинні були давали для родини із 5 осіб лише ті орні ґрунти, які вона могла задіяти понад означені вище мінімальні десятини. Звичайно, якщо ті (орні) поля родина таки мала в наявності, або могла взяти їх під чинш, та у неї ще й існувала (фізична) можливість їх засівати і обслуговувати.

           Однак родина Віктора-Станіслава-Костки, спочатку в слободі Умічній, а потім родини його дітей в хуторах Нейманівка та Сахарня, мабуть придбання землі у свою повну власність дозволити собі не могла. Бо всі землі там вони брали у місцевих землевласників лише в оренду, під чинш. І ті умови чиншу можливо були надто жорсткими, бо коли після 1870 року неподалік від компактного місця помешкання родин чотирьох синів Віктора-Станіслава-Костки було засновано (нову) слободу Абрамок, усі ці родини швидко перебралися туди, заснувавши в цій слободі цілком нове, але вже постійне, на усі наступні часи, «родинне гніздо» цього відгалуження Роду. Однак нащадки Віктора-Станіслава-Костки ще продовжували відправляти свої релігійні потреби в Пулинському костьолі принаймні у 1870 році.

          А з тим великим за розміром земляним придбанням в слободі Кривотин Колцкой у дітей Франца-Салезія також з’явилася нова «отчизна» (отчина), яка згодом перетворилася для наступних поколінь цього відгалуження роду вже навіть й на «дідину». Однак таке (послідовне) наслідування тих земель нащадками цього роду продовжувалося там тільки до пори 1935 року. Бо після ніщивної поразки нової держави, яка була створена на теренах минулої Російської Імперії – СРСР, від Польщі, у 1920 році, землі саме цієї місцевості постали її західною прикордонною смугою. І по всій прикордонній смузі у середині тридцятих років 20 ст. почалася розбудова системи стратегічної оборони нової держави, яку становили чисельні різноманітні залізобетонні споруди – доти різного призначення та розміру.

          Тому багатьох мешканців цієї західної прикордонної смуги в ті тридцяті роки почали примусово «переселяти», як на північ, так і на далекий схід, а ще – на південні землі самої України, в її Дніпропетровську область, яка «спорожніла від населення» у жорстокий голодомор 1932 – 1933 років. Принаймні шість родин Нецевичів, різних нащадків Франца-Салезія, опинилися тоді серед цих примусових південних українських спецпереселенців.